В Новочеркаську
Командувач Добровольчої армії спочатку вимагав від донського отамана Краснова підпорядкування, а потім – отримавши відсіч – уже вмовляв, щоб він все ж визнав його, Денікіна, за верховного командувача. Та Дон не схилив чола і “Добрармію за Росію і ген. Денікіна за свого диктатора” не визнав 82.
Отримавши відкоша, денікінські залицяльники всю увагу звернули на кубанців. Якби подібну до донців гідну позицію зайняли кубанські керівники, то Добровольчій армії нічого не залишалося б, як іти на Волгу і там піднімати повстання проти більшовиків.
Але тоді кубанці навряд чи пішли б за “картузниками”… Хіба що кубанський уряд наказав би…
23 червня 1918 р. в Новочеркаську відбулася нарада, на якій, власне, й вирішувалася доля Добровольчої армії. Вирішувалася й доля кількох мільйонів українців Кубані… Прем’єру Бичу треба було лише твердо сказати “Ні!”, або принаймні відтягнути прийняття рішення до приїзду з Києва голови Законодавчої ради Миколи Рябовола та його заступника Султана Шахім-Гірея.
Взагалі, юридичний статус наради у Новочеркаську був невизначений: це була нарада кількох членів уряду, які відстоювали інтереси козацького населення, та кількох інших осіб, що до уряду не входили. Репрезентантів волі іногородніх, які становили половину населення Кубані, не було.
Розрахунок російських генералів, які інспірували цю нараду, на психіку служак-“малокубанців” виявився правильним 83: виправдовуючись перед генералом Алексєєвим – “втікачем без будь-якого мандата” 84, який чомусь прибув на цю нараду кубанців, Л. Бич щиросердечно клявся, що “кубанці – не зрадники”, що вони “дбають про відбудову Росії – тільки іншим шляхом”.
Врешті, у Новочеркаську було прийняте безвідповідальне рішення про союз із Добровольчою армією – мандрівною частиною військових “без території, населення, грошей, зброї”, без будь-яких повноважень...
Одним з аргументів проти природного союзу з прабатьківщиною подали той, що в Україні “була недемократична влада генерала Павла Скоропадського” 85.
За союз із Україною голосувало лише три чоловіки: Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Наміток...
Історична відповідальність за всі людські жертви, які викликало це згубне рішення, лежить на прем’єрі Луці Бичу, Гнатові Білому, Петрові Макаренку, Гнатові Омельченку та інших.
Іванис так оцінює роль Бича в катастрофічному рішенні про союз із Добровольчою армією: “Головну роль, звичайно, відіграв Л. Л. Бич, бо при його тодішньому авторитетові більшість ішла за ним. Коли б він голосував за Україну, то більшість була б за нею… Все, що сталося після цього на Кубані, було наслідком отого нещасливого голосування” 86. “Кубанці-самостійники дуже багато покладалися на свого прем’єра Л. Л. Бича, вірили йому й слухали, а він виявився занадто боязким і національно невиробленим…” 87.
Цивільній людині Л. Бичу, напевно, важко було нарівні вести переговори з царськими генералами, які мали всеросійську славу. Не здивуюсь, якщо він просто ніяковів у їхній присутності. Принаймні постава його була заяча. Позиція Бича була “позицією” кролика, завороженого удавом – Денікіним.
Ну, нехай він (Бич) – безвольний, млявий, із “нестачею мужності”, не здатний до власної політичної дії. Але ж слабкий хилиться до сильнішого.
А сильніші і перспективніші за Денікіна були.
Наприклад, донці.