Політика зросійщення та жорсткого централізму

Адміністративно-командна система робила все, щоб виключити із суспільних відносин національний чинник.

Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності — радянського народу. На практиці це означало тотальне зросійщення України. Україн­ська культура й українська мова опинилися в критичному стані, постало питання про існування українського народу.

Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок із Москви розцінювалася як націоналізм і нещадно каралася. Перший секретар ЦК КПУ П.Шелест (1963-1972 pp.), який проявляв напо­легливість у захисті інтересів республіки в певних сферах, зокрема у визначенні інвестицій в її економіку, у мовній і культурній сферах, був усунутий з посади за звинуваченням у "м'якості" до українсько­го націоналізму та потуранні економічному "місництву".

Наступником П.Шелеста став В.Щербицький (1972-1989 pp.), вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України.

З 1970 р. КДБ республіки очолив В.Федорчук, ініціатор особли­во жорстких політичних репресій (КДБ України мав репутацію найбрутальнішого в СРСР).

Новим секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В.Маланчук, під кураторством якого в Україні було встановлено тотальний ідео­логічний контроль, розгорнулася шалена боротьба з "українським буржуазним націоналізмом".

Спираючись на допомогу Маланчука та Федорчука, Щербицький здійснив "чистку" КПУ, виключивши із неї близько 37 тис. членів. Партійно-державне керівництво України взяло курс на зміцнен­ня тоталітарної системи.

Україна в період перебудови

...

Пробудження та активізація суспільних сил

З 1985 по 1988 pp. суспільно-політичний рух проявлявся, в основному, в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури. Із забуття почали повертатися твори М.Грушевського, М.Костома­рова, В.Винниченка та інших, робилися спроби заповнити "білі пля­ми історії" (голодомор 1933 p., сталінські репресії, ОУН-УПА, Цен­тральна Рада...). Відбувалася реабілітація жертв сталінських репресій. Неформальні організації, що почали виникати в Україні (Това­риство Лева, Український культурологічний клуб та інші), вимага­ли оновлення соціалізму, гарантування прав людини, суверенітету України на основі нового союзного договору.

У 1988 р. населення України переходить від критики до активних політичних дій, суспільно-політичний рух радикалізується. ...


Курс лекцій

ЛЕКЦІЯ 18. КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ (1946—1990 PP.)

Загальноосвітня, середня спеціальна і вища школи. Розвиток науки. Література й мистецтво. Культурно-освітня робота.

Засоби масової інформації. Культурні зв'язки з іншими країнами

 

Загальноосвітня, середня спеціальна і вища школи. Роз­виток науки. Першочергова увага в повоєнні роки приділя­лася відновленню і вдосконаленню мережі навчальних за­кладів. За час окупації на Україні було зруйновано чима­ло шкільних, інститутських та інших приміщень, загинуло багато вчителів, викладачів технікумів і вузів. Не вистачало обладнання, підручників, письмового приладдя. Держа­ва робила все необхідне для подолання цих труднощів, і вже в першому після визволення 1943/44 навчальному році в усіх містах і селах республіки школи відновили свою роботу. До навчання залучалася молодь, яка змушена була припинити його у зв'язку з війною. З вересня 1943 р, на Україні, як і в інших республіках, були створені школи ро­бітничої молоді, а у вересні 1944 р.— школи сільської мо­лоді з навчанням без відриву від виробництва.

Здійснення заходів, спрямованих на охоплення всіх ді­тей навчанням у школі, створення й розширення мережі вечірніх та заочних шкіл, сприяло розгортанню семирічно­го всеобучу. До 1953 р. в основному було забезпечено за­гальне семирічне навчання для дітей шкільного віку. З кожним роком зростав контингент учнів 8—10-х класів. Практично всі учні мали можливість уже в другій поло­вині 50-х років закінчити десятирічку, адже в 1958 р. на Україні діяли 11 тис. середніх шкіл — у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р.

У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР ухвалила «Закон про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший роз­виток системи народної освіти в СРСР». На підставі цьо­го закону в системі народної освіти замість семирічної обо­в'язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Повну середню освіту молодь здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в загальноосвітній середній політехнічній школі (9—10-ті класи), поєднуючи навчання з працею.

Невпинно зростала мережа шкільних закладів: на 1958 р. у республіці налічувалося вже 34,5 тис. шкіл, де навчалося близько 6 млн. учнів.

Наприкінці 50-х років у країні почалася організація шкіл-інтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. У школах-інтернатах навчаль­ний процес тісно поєднувався з трудовим вихованням дітей, з позакласною роботою. На кінець 50-х років на Україні діяло вже понад 90 шкіл-інтернатів, в яких навчалося близько 25 тис. учнів.

У 50-х роках було багато зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів. У зв'язку з ліквідацією учи­тельських інститутів збільшився прийом до педагогічних інститутів і розширилась підготовка педагогів в універси­тетах. Наприкінці 50-х років у школах України працювало вже понад 380 тис. учителів, серед них багато таланови­тих спеціалістів. Визначним педагогом і громадським дія­чем проявив себе директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР В. О. Сухомлинський. У 1957 р. його обрали членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР. Школа, якою він керував, домоглася високих показників у навчально-вихов­ній роботі.

У 60—70-х роках продовжувалися розвиток і вдоскона­лення системи народної освіти. В 60-ті роки був запроваджений восьмирічний всеобуч, а в 70-ті — завершено пере­хід до загальної середньої освіти. Причому середній все­обуч запроваджувався не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. Адже в країні дошкільне виховання дітей, що передбачає відпо­відну підготовку їх до школи, здійснювалося в мережі до­шкільних дитячих закладів — складовій частині системи на­родної освіти.

У 80-х роках значно скоротилася кількість початкових та неповносередніх шкіл і водночас зросла кількість серед­ніх, що становлять основну ланку шкільної системи.

На 1990/91 навчальний рік на Україні налічувалося 20 819 шкіл, у яких навчалося 6 млн. 851 тис. учнів (14 966 шкіл — сільські, 5853 — міські). У 15 316 школах (3 млн. 280,3 тис. учнів) навчання здійснювалося українською мовою. Російською мовою навчалися у 4303 школах країни. Змішаних українсько-російських шкіл у республіці — 981. В 93 школах України навчання здійснюється румунською мовою, в 59 — угорською, в 14 — молдавською, у двох—-польською. Зате не існує жодної української школи за межами республіки.

У Києві працюють 307 шкіл, у яких навчаються 341,3 тис. учнів; З українською мовою навчання — 49 шкіл (36,8 тис. учнів), росій­ською— 123 школи (145,9 тис. учнів), з українською і російського — 135 шкіл. Усього у Києві українською мовою навчається 85,8 тис. учнів (25,1 % загальної кількості).

За станом на 1991/92 навчальний рік на Україні створе­но близько 70 нових навчальних закладів, із них — 30 ліцеїв і близько 40 гімназій. Нинішні гімназії та ліцеї — це вищий ступінь середньої школи для найобдарованіших дітей. Вони діють на базі кращих спеціалізованих загальноосвітніх шкіл за індивідуальними навчальними планами. В гімназіях пе­ревага надається гуманітарним дисциплінам, вивчаються кілька іноземних мов. Ліцеї — для учнів старшого віку, на базі десятирічної освіти. Ліцеїсти поглиблено вивчають одну або кілька дисциплін. У республіці є також кілька коледжів, що створюються на базі профтехучилищ і мають переважно виробничий характер. Тут поглиблено вивчають певну професію.

У школах України нині працює півмільйонна армія вчи­телів, їхня підготовка здійснюється в університетах, пед­інститутах і педучилищах, а перепідготовка, підвищення загальноосвітнього рівня й професійної майстерності — при центральному та обласних інститутах удосконалення ква­ліфікації вчителів.

Швидко зростаючий у післявоєнні роки технічний рі­вень виробництва висував дедалі вищі вимоги до підготов­ки кадрів працівників для всіх, галузей народного госпо­дарства. Досвід показав, що однією з найефективніших форм підготовки нового поповнення робітничих лав є професійно-технічні училища, які поряд з професією дають молодим робітникам і середню освіту. Всього в училищах і школах професійно-технічного навчання України напри­кінці 50-х років налічувалося понад 210 тис. учнів. Крім того, сотні тисяч робітників щороку набували кваліфікації або підвищували свій культурно-технічний рівень безпосередньо на виробництві через широко розгалужену систему виробничого навчання — в школах передових методів праці, на виробничо-технічних курсах, а також у вечірніх та за­очних школах, технікумах, інститутах. На кінець 50-х років майже половина робітників промислових підприємств була охоплена різними формами виробничо-технічного навчання.

За роки десятої п'ятирічки всі професійно-технічні шко­ли й училища було перетворено в середні навчальні закла­ди. На 1987 р. у республіці функціонувало понад 1200 про­фесійно-технічних училищ усіх видів, де навчалося понад 710 тис. учнів. Сьогодні більш ніж 80 % нового поповнен­ня робітничих колективів — випускники профтехучилищ.

У повоєнне тридцятиріччя держава приділяла постійну увагу розширенню підготовки спеціалістів для народного господарства в системі вищої й середньої спеціальної освіти.

Вже у другій половині 40-х років відновили роботу всі вузи, що діяли перед війною, до того ж було створено чимало нових. На початку 50-х років республіка мала вже 160 вузів і 584 технікуми, де навчалися відповідно 201 тис. студентів і 228 тис. учнів. У 1954 р. було здійснено об'єднання дрібних вузів, споріднених факультетів і кафедр, організо­вано ряд нових вищих навчальних закладів, збільшено прийом до вузів (особливо з інженерних спеціальностей). У зв'язку з цим з 1950 по 1960 р. кількість вузів на Україні скоротилася із 160 до 135, але кон­тингент студентів збільшився із 201 тис. до 417 тис. Значно розшири­лися заочні та вечірні відділення при університетах та інститутах, на яких навчалися в 1960 р. відповідно 174 і 44 тис. студентів. Всього в народному господарстві республіки в 1960 р. працювали понад 600 тис, спеціалістів з вищою освітою, або в 2,5 рази більше, ніж у 1940 р. В цей же нас на Україні діяли 595 середніх спеціальних навчальних закладів, де навчалися 398 тис. учнів.

У 60—80-х роках далі зміцнювалася матеріально-техніч­на база вузів, будувалися навчальні корпуси, гуртожитки, їдальні, спортивні комплекси для студентів. На основі До­нецького, Сімферопольського і Запорізького педінститутів були створені університети. Відкрилися численні нові ін­ститути. У 1986/87 навчальному році в республіці працю­вали 146 вищих навчальних закладів проти 135 в 1960/61 навчальному році, а кількість студентів збільшилася із 417 тис. до 850 тис. Зросла кількість професорсько-викла­дацького складу, підвищилася його кваліфікація.

У 1969 р. в ряді вузів були створені підготовчі відділен­ня, слухачі яких, котрі успішно склали екзамени, зарахо­вувалися студентами вищих навчальних закладів. Це спри­яло вступу до вузів молоді з робітників, колгоспників, де­мобілізованих з армії. Загальна кількість слухачів підго­товчих відділень на Україні становить нині понад 20 тис. чоловік.

Розширилась і поліпшилась підготовка спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Якщо в 1960/61 навчально­му році на Україні налічувалося 595 середніх спеціальних навчальних закладів, то в 1986/87 навчальному році — 733. Контингент учнів у них збільшився відповідно із 398 тис. до 805 тис. Ці заклади готують фахівців із 370 різноманіт­них професій.

Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень населення України. На 1987 р. кількість на­селення з вищою та середньою (повною й неповною) осві­тою становила понад 28 млн. чоловік при загальній кількос­ті населення понад 52 млн. чоловік. Цю освіту мали 84 % зайнятого населення. В цілому вища і середня спеціальна школи виконували покладене на них важливе завдання підготовки кадрів для економіки, науки й культури.

У післявоєнний період не обійшлося без помилок, гру­бих порушень і в галузі освіти. Політика «злиття націй», гаслом якої було «відмирання національних мов» — причи­на того, що в республіці залишилося менше половини шкіл із українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Були повністю ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже по­вністю перейшли на російську мову.

В умовах командно-адміністративної системи національ­ної школи на Україні не існувало. Мається на увазі школа в такому розумінні, як її трактують у цивілізованих де­мократичних країнах, де учням не тільки дають знання, а й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, всі культурні надбання, звичаї, тради­ції свого народу. Процес створення такої школи розпочав­ся на Україні тільки в умовах нинішнього національного відродження. Вона мусить повернутися обличчям до дити­ни, молодої людини, створити для учня, студента можли­вість засвоювати глибини культури свого народу і через них — сприймати надбання інших.

Говорячи про перекручення, помилки в розвитку систе­ми народної освіти протягом останніх десятиріч, слід, вод­ночас, не забувати й того, що попри всі негативні явища радянська школа забезпечила всім трудящим доступ до знань, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати в країні, в тому числі й на Україні, масову неписьменність і запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний потенціал.

 

Характерною особливістю розвитку науки в післявоєн­ний період стало вдосконалення мережі науково-дослідних установ шляхом наближення їх до виробничої бази. З кож­ним роком ця мережа збільшувалася. Якщо на початку 1951 р. в республіці налічувалось 462 наукові установи, де працювало понад 22 тис. науковців, то в 1958 р. кількість наукових установ зросла до 487, а кількість наукових спів­робітників у них —до 36,5 тис. Як і раніше, головним на­уковим закладом республіки була Академія наук УРСР. До її складу на кінець 50-х років входили 36 науково-до­слідних інститутів і 19 інших наукових установ. Після смерті О. О. Богомольця в 1946 р. президентом Академії наук України став академік О. В. Палладій.

У післявоєнні роки вчені України працювали в тісному зв'язку з ученими інших республік і збагатили радянську, науку новими дослідженнями в галузі технічних, фізичних, математичних, хімічних, геологічних, біологічних, медич­них, сільськогосподарських та інших наук.

Значним досягненням учених Радянської України була розробка й виготовлення першої в СРСР і в континентальній Європі універсальної малої електронної швидкодіючої обчислювальної машини «МЕОМ». Інститут електрозварювання, котрому в 1945 р. було присвоєно ім'я його організатора академіка Є. О. Патона, розробив нові зразки авто-зварювальної та електронної апаратури, яку почали широко використо­вувати на Виробництві. Значним науковим досягненням Інституту і особисто Є. О. Патона стало спорудження в Києві суцільнозварного автодорожнього моста через Дніпро.

Але в науці 40-х — початку 50-х років дедалі більше утверджувалися догматизм і диктат, що утруднювало, пе­редусім, розвиток суспільних наук. .В серпні 1947 р. було прийнято відому постанову ЦК КП(б.)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». В ній різкій критиці були піддані праці цього Інституту, видані як перед війною, так і в роки війни; «Короткий курс історії України» під редакцією С. М. Білоусова, К. Г. Гуслистого, М. Н. Петровського, М. І. Супруненка, Ф. О. Ястребова, «Нариси історії України» під ре­дакцією К. Г. Гуслистого, Л. М. Славіна, Ф. О. Ястребова, перший том «Історії України» під редакцією М. Н. Пет­ровського.

Безперечно, названі праці з історії України мали на собі відбиток часу, містили неправильні положення у трак­туванні багатьох подій. Однак головними їх недоліками були визнані не реальні помилки, а те, що вони «складені в антимарксистському дусі, містять у собі грубі політичні... перекручення буржуазно-націоналістичного характеру».

Серед найважливіших праць, що підбивали в той час підсумок три­валої роботи вчених республіки з вивчення історії України, згадаємо двотомну «Історію Української РСР». Нові праці українські історики підготували до 300-річчя приєднання України до Росії, 50-річчя революції 1905—1907 pp., 40-річчя Жовтневої революції та утворення Української РСР.

У 1957—1958 pp. на Україні почали виходити журнали «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал», «Економіка Радянської України» і «Радянське право», що сприяло розвитку су­спільних наук.

Найбільшим науковим центром республіки в 60-х роках залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолював академік Б. Є. Патон. До складу АН УРСР входили Ки­ївський, Донецький, Дніпропетровський, Харківський, Пів­денний (з центром в Одесі) і Західний (з центром у Льво­ві) наукові центри, які об'єднували понад 80 науково-до­слідних установ. У них працювали понад 80 тис. науковців. Крім наукових установ АН УРСР, у республіці діяла ши­рока мережа галузевих та вузівських науково-дослідних організацій і підрозділів: кафедр, проблемних лабораторій, науково-дослідних інститутів, секторів тощо. Загальна кіль­кість науковців у республіці на 1987 р. становила понад 213 тис. (в 1960 р. було 46 тис), з них понад 6 тис. докто­рів та понад 71 тис. кандидатів наук. Проте, якщо Акаде­мія наук УРСР у 20—30-х роках була мозковим центром, генеральним штабом української національної культури, а її керівники — від Вернадського до Богомольця — не ли­ше відчували "особисту причетність до української культу­ри, а й були генераторами ідей її розвитку, втілювали на­ціональну культурну самосвідомість, то після війни цю роль Академія наук втратила.

Протягом 60—80-х років істориками республіки було підготовлено й опубліковано багато різноманітних моногра­фій, брошур, а також колективних праць. Це, наприклад, такі: «Історія Української РСР» у двох томах (нове допов­нене і розширене видання), «Історія робітничого класу Української РСР» у двох томах, «Історія селянства Укра­їнської РСР» у двох томах, «Українська РСР у період громадянської війни. 1917—1920 pp.» у трьох книгах, «Пе­ремога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні» у двох томах, «Українська РСР у Великій Віт­чизняній війні Радянського Союзу. 1941—1945 pp.» у трьох томах. Помітною подією в культурному житті республіки стало видання. «Української радянської енциклопедії» в 17-ти томах — першої радянської енциклопедії українсько­го народу. Було також видано «Радянську енциклопедію історії України» в чотирьох томах, завершено публікацію 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР», у створенні якої взяли участь понад 100 тис. авторів.

Та найважливішим підсумком розвитку історичної на­уки в УРСР є вихід у світ восьмитомної (в десяти книгах) «Історії Української РСР» — першої у вітчизняній історіо­графії фундаментальної узагальнюючої праці, в якій все­бічно досліджено і розкрито багатовікову історію україн­ського народу в нерозривному зв'язку і взаємодії з історією інших народів, насамперед, звісно, народів Союзу РСР від найдавніших часів до сьогодення.

Безперечно, однак, що історики не виконали свого про­фесійного і громадського обов'язку, зовсім не висвітливши (звісно, з об'єктивних причин) чимало проблем історії України, особливо тих, що тривалий час були «закритими»: ідейно-політична боротьба у 20—30-х роках, індустріаліза­ція, колективізація, голод на Україні в 1933 p., міжнаціо­нальні відносини в СРСР і в УРСР та ін. Не меншою мі­рою це стосується й історико-культурної спадщини україн­ського народу взагалі.

Успішно розвивалися численні нові напрями досліджень в багатьох точних науках, в галузях фізики (зокрема, ядер­ної), кібернетики, математики, хімії, біології, технічних, медичних і сільськогосподарських наук.

В цілому, спираючись на могутній науковий потенціал всієї країни, вчені республіки вносили значний вклад у науково-технічний прогрес, зміцнення зв'язків науки з ви­робництвом.

Література й мистецтво. Центральними проблемами основної маси творів мистецтва в післявоєнні роки були проблеми людини та її виробничої діяльності, подвигу ра­дянських народів у Великій Вітчизняній війні, моралі, бо­ротьби за мир, за визволення народів, інтернаціональної солідарності трудящих у цій боротьбі.

В ідеологічній роботі другої половини 40-х — початку 50-х років помітне місце посідають постанови партії з пи­тань літератури і мистецтва: «Про журнали „Звезда" і „Ле­нінград"» (серпень 1946 р.), «Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення» (серпень 1946 p.); «Про кінофільм „Велике життя"» (вересень 1946 р.), «Про оперу „Велика дружба" В. Мураделі» (жовтень 1948 p.), в яких проявилося грубе й некомпетентне втручання влади у творчу діяльність, заперечення елементарних художніх свобод, неповажне ставлення до творчої інтелігенції.

Відповідно до рішень ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У також ухвалив ряд постанов, суть яких складали необґрунтовані звинувачення представників української радянської худож­ньої культури. При цьому переважали обвинувачення в буржуазному націоналізмі. Гострій, розгромній критиці під­давалися твори О. Довженка («Україна в огні»), Ю. Яновського («Жива вода»), вірші М. Рильського 40-х років, твори І. Сенченка, П. Панча, Д. Косарика, А. Малишка, І.Неходи, В. Сосюри та багато інших.

У період застою замість роз'яснень постанов партії з пи­тань літератури і мистецтва, прийнятих у 1946—1948 pp., засудження різких і несправедливих оцінок творчої діяль­ності митців проводилася лінія на їхнє замовчування. І тільки в 1990 р. була скасована трагічна за своїми наслід­ками для видатних російських та українських письменни­ків постанова ЦК ВКП(б) «Про журнали „Звезда" і „Ле­нінград"». У тому ж 1990 р. були скасовані й згадувані ви­ще постанови ЦК КПб)У.

Незважаючи на величезні труднощі для розвитку куль­тури в повоєнні» десятиріччя, українська радянська літера­тура збагатилася рядом високохудожніх творів, що попов­нили скарбницю світової літератури. В галузі поезії це, наприклад, «Шевченко і Чернишевський» П. Тичини, «Тро­янди і виноград» М. Рильського, «Вітчизна» В. Сосюри та ін. В прозі цього періоду провідними були ідеї радянсь­кого патріотизму, уславлення народу як рушійної сили істо­рії. Найяскравіше це виразилося у романі О. Гончара «Пра­пороносці». Ця книга перекладена багатьма мовами народів СРСР і світу, одержала дві Державні премії СРСР.

Героїчні дні оборони Одеси й Севастополя становлять зміст роману В. Кучера «Чорноморці». У надзвичайно складних умовах глибокого фашистського тилу діє головний герой роману Ю. Дольд-Михайлика «І один у полі воїн». Про життя й боротьбу партизанів України йде­ться у творах С. Ковпака «Від Путивля до Карпат», О. Федорова «Під­пільний обком діє», В. Вершигори «Люди з чистою совістю», А. Шияна «Партизанський край», О. Гончара «Партизанська іскра», Ю. Збанацького «Таємниця Соколиного бору» та ін.

Значним досягненням української прози став цикл романів М. Стельмаха — «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», романи «Хазяї» С. Скляреика, «Лейтенанти» О. Копиленка, «Біле полум'я» В. Собка,.«Гарячі почуття» Я. Баша, «Тарас Журба» В.-Буря­ка та ін. Про життя на західноукраїнських землях розповідається в книжках «Буковинська повість» І. Муратова, «На Верховині» В. Речмедіна, «Над Черемошем» М. Стельмаха. Історична тематика репрезентована в романах І. Ле «Хмельницький», П. Панча «Гомоніла Україна», Н. Рибака «Переяславська Рада», А. Хижняка «Данило Галицький», В. Кучера «Устим Кармалюк», повісті Ю. Мушкетика «Семен Палій». Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О. Довженка «Поема про море». Продовжував працювати в своєму улюбленому жанрі «Усмішки» Остап Вишня, Здобули визнання глядачів п'єси В. Минка «Мовчати заборонено» та «Не називаючи прізвищ», В. Собка «За другим фронтом», Я. Галана «Під золо­тим орлом», Ю. Буряківського «Прага залишається моєю», О. Корнійчука «Калиновий гай» та ін.

Питання розвитку української радянської літератури в перше повоєнне п'ятнадцятиріччя обговорювалися на II (1946), III(1954) і IV (1959) з'їздах письменників Украї­ни. Благотворний вплив на дальший розвиток української літератури справили рішення XX з'їзду КПРС. Після цього з'їзду були реабілітовані відомі українські письменники В. Антоненко-Давидович, М. Годованець, В. Гжицький, Д. Гордієнко, О. Ковінька, П. Колесник, Зінаїда Тулуб, О. Шабліовський та багато інших. Почалося видання й наукове опрацювання спадщини таких письменників, як В. Блакитний, О. Близько, В. Винниченко, М. Драй-Хмара, Г. Епік, М. Зеров, М. Ірчан, М. Куліш, Г. Косинка,

І Кириленко, І. Микитенко, О. Олесь, О. Туринський, М. Хвильовий, В. Чумак та ін. Були повернені читачеві на­півзабуті, а то й зовсім незнані імена Михайла Семенка, Євгена Плужника, Миколи Філянського, Володимира Свідзинського, Богдана-Ігоря Антонича, Майка Йогансена, Пав­ла Филиповича, Дмитра Фальківського, Богдана Лепкого, Спиридона Черкасенка, Тодося Осмачки, Петра Карманського, Євгена Маланюка, Грицька Чупринки, Олега Ольжича, Андрія Казки. Прийшли в літературу і міцно ввійшли в наше культурне сьогодення Василь Стус, Микола Самій-ленко, Василь Рубан, Микола Адаменко, Валерій Ілля, Ва­силь Голобородько, Іван Світличний, Ігор Калинець та ін.

Із 1956 p. почали присуджуватися Ленінські премії за найвидатніші праці в галузі науки, техніки, літератури, мис­тецтва. Лауреатами цієї премії в галузі української літе­ратури стали О. Довженко (посмертно) за кіносценарій «Поема про море», М. Рильський за збірки «Троянди і ви­ноград» та «Далекі небосхили», М. Стельмах за трилогію «Велика рідня», «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль», О. Гончар за роман «Тронка», в галузі літературо­знавства — Є. Кирилюк і Є. Шабліовський. П. Тичині, О. Гончару, М. Стельмаху, К. Смоличу і М. Бажану при­своєне звання Героя Соціалістичної Праці. В 1962 р. запроваджені республіканські літературно-мистецькі премії ім. Т. Г. Шевченка. З того часу звання лауреатів цієї премії удостоєні О. Гончар, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Г. Тютюнник, П. Панч, Ліна Костенко, І. Вільде, А. Голов­ко, Ю. Збанацький, П. Загребельний, Д. Павличко, П. Во­ронько, Ю. Мушкетик, Р. Іваничук та ін. Серед літерато­рів республіки є також лауреати премій ім. Лесі Українки, 1. Котляревського, М. Рильського, П. Тичини, М. Островського, О. Бойченка, В. Сосюри, Ю. Яновського, П. Усенка, В. Симоненка.

В галузі літератури, театрального мистецтва та благо­дійної діяльності Українським фондом культури в 1991 р. заснована премія ім. В. Винниченка. Першим цю премію одержав відомий український письменник і правозахисник, дійсний член Української вільної академії наук у Нью-Йорку Микола Руденко, книжки якого були вилучені з біб­ліотек, а ім'я не згадувалося протягом двох десятиліть. Цієї ж премії удостоєний визначний учений-літературознавець Григорій Костюк — голова комісії для вивчення і пуб­лікації спадщини В. Винниченка при Українській вільній академії наук у США.

Протягом останніх десятиліть українська література збагатилася рядом високохудожніх творів. Це, передусім, «Берег любові», «Бриган­тина», «Циклон», «Твоя зоря», «Таврія», «Перекоп», «Тронка» О. Гонча­ра, які неодноразово перевидавалися в багатьох країнах світу чи то окремими виданнями, чи в періодиці. На VIII з'їзді письменників СРСР (1986) було дано високу оцінку і його роману «Собор», котрий у пері­од застою не видавався. Сучасній тематиці присвячені романи Ю. Мушкетика «Позиція» і «Рубіж», що спонукають по-новому глянути на різні сторони життя нинішнього села. Серед читацького загалу знані також твори М. Стельмаха «Чотири броди», П. Загребельного «Розгін», Ю. Збанацького «Пєреджнив'я», В. Собка «Лихобор», В. Логвиненка «Росава», В. Бабляка «Вишневий сад», А. Головка «Артем Гармаш». Зразками української епічної прози 60-х років є «Вир» Г. Тютюнника та «Сестри Річинські» І. Вільде, удостоєні премії ім. Т. Г. Шевченка. На історичну тему створені повісті й романи останнього часу «Святослав» і «Володимир» С. Скляренка, «Гайдамаки» і «Яса» Ю. Мушкетика, «Сіверяни» Д. Мітенка, «Диво», «Роксолана» і «Я, Богдан» П. Загребельного, «Журавлиний крик», «Мальви» і «Четвертий вимір» Р. Іваничука, «Опришки» В. Гжицького, «Козацькому роду нема переводу» О. Ільчеика та ін. Цікаву книжку про видатного дослідника Запорозь­кої Січі Д. Яворницького «В пошуках скарбів» написав М. Шаповал. 1500-річчю Києва присвячені «Золота брама» Б. Олійника, «Град князя Кия» О. Коломийця, «Веселич» В. Шевчука та ін. У жанрі сатиричної та гумористичної прози після Остапа Вишні провідне місце посідають О. Ковінька, Ф. Маківчук, І. Сочивець, О. Чорногуз. Для дітей та юна­цтва пишуть Н. Забіла, М. Пригара, Т. Коломієць, Л. Хоролець та ін.

Життєвість сучасної української поезії засвідчили нові збірки віршів Ліни Костенко, Д. Павличка, І. Драча, І. Жиленко, В. Коломийця, М. Сома, Р. Лубківського. Звертають на себе увагу й здібні молоді поети С. Чернілевський, П. Осадчук, В. Герасим'юк, І. Римарук, І.Малкович, Ю. Буряк, О. Забужко та ін.

Найпоказовішою щодо впливу на свідомість мільйонних мас серед ліричних жанрів є пісня. Надзвичайно популярними в народі є «Пісня про рушник» та інші пісні А. Малишка, «Впали роси на покоси», «Два кольори», «Лелеченьки» Д. Павличка, «Марічка» М. Ткача, «Чорнобрив­ці» М. Сингаївського, «Степом, степом» М. Нагоди, «Треба йти до осе­ні» О. Пушика та багато інших.

Чимало драматичних творів в останні десятиліття написав М. За-рудний: «Веселка», «Сині роси», «Мертвий бог», «Бронзова фаза». З кількома п'єсами виступив В. Минко — «Жених з Аргентини», «На хуторі біля Диканьки». Великою популярністю у глядача користується комедія О. Коломийця на колгоспну тему — «Фараони». Добре відомі також його п'єси «Святі грішниці», «Прошу слова сьогодні», «Санітар­ний день», «Срібне павутиння», «За дев'ятим порогом», «Двоє дивляться кіно», «Дикий ангел», «Голубі олені». Згадаємо ще п'єси «У золотій рамі» і «Дівоча доля» Л. Дмитерка, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Де тирса шуміла» А. Шияна.

Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів за останні роки свідчить про посилення їхньої ува­ги насамперед до сучасних тем. Імена, які сьогодні визна­чають обличчя української літератури — Олесь Гончар», Ва­силь Земляк, Григір Тютюнник, Ліна Костенко, Юрій Мушкетик та інші,— це рівень, який анітрохи не посту­пається перед тим, що зроблено за кордоном. їхня твор­чість сприяє вихованню національної самосвідомості укра­їнців, особливо молодих.

Післявоєнні десятиріччя характеризувалися животвор­ними процесами в галузі мистецтва. Пожвавилося театраль­не життя. У 50-х роках на Україні діяли близько 70, а ни­ні.— близько 100 професійних театрів: опери та балету, оперети, музично-драматичних, драматичних, юного гляда­ча, лялькових та ін. Провідними театрами України, відо­мими далеко за її межами, є академічні драматичні теат­ри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові та ім. М. Заньковецької у Львові, Київський російський драмтеатр ім. Лесі Українки, Київський театр опери і бале­ту ім. Т. Шевченка, Львівський театр опери і балету ім. І. Франка. У країні плідно працюють, збагачуючи теат­ральну культуру і примножуючи кращі традиції П. Сакса-ганського, М. Заньковецької, Г. Юри, М. Крушельницького, А. Бучми, Ю. Шумського, І. Мар'яненка, Н. Ужвій, такі ві­домі майстри сцени, як палко любимі народом О. Кусенко, П. Куманченко, А. Роговцева, Б. Ступка, Ф. Верещагін та ін.

Протягом останніх десятиріч творчі горизонти українсь­кого театру розширилися за рахунок створення багатьох народних театрів — їх зараз понад 250. Особливо популяр­ні драматичні театри при київському Палаці культури пра­цівників харчової промисловості і при Будинку культури запорізького автозаводу «Комунар», театр музичної коме­дії при Палаці культури Полтавської бавовняно-прядиль­ної фабрики, оперний театр Палацу культури чернівецько­го бавовняного об'єднання «Восход» та ін.

На жаль, український театр дедалі більше втрачав свою національну неповторність, нівелювався. З нього витісняла­ся українська мова. Це засвідчують такі факти: із семи ТЮГів лише Львівський — український, значна частина обласних музично-драматичних театрів також перейшла на російську мову. За останні роки в республіці створено 50 театрів-студій, із них лише два українські. Всі театри муз-комедії — російськомовні, оперні — крім Київського і Львів­ського— також. У Київських театральному, інституті ім. І. Карпенка-Карого, в Інституті культури та в Харків­ському інституті, мистецтв переважна більшість предметів читається російською мовою.

Мало уваги приділяють театрові й науковці країни. По суті, досі немає академічної історії національного українсь­кого театру.

Впродовж останніх 40 років, незважаючи на всі труд­нощі, неухильно збагачувалося музичне мистецтво України, яке демонструвалося в шести театрах опери та балету — Київському, Харківському, Львівському, Одеському, До­нецькому і Дніпропетровському, у трьох театрах музичної комедії — Київському, Харківському і Одеському, в 25-ти філармоніях, 25-ти музично-драматичних театрах майже 70-ма концертними ансамблями, симфонічними, оркестрови­ми, хоровими колективами, народними хорами, ансамблями бандуристів; струнними квартетами та рядом інших творчих колективів. Кращі українські опери посіли місце в репер­туарі багатьох театрів країни, а такі опери, як «Молода гвардія» Ю. Мейтуса, «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, стали відомими за межами колишнього Радянського Союзу.

З музичних комедій 50-х років великої популярності набули «Чудесний край», «Червона калина» та інші твори О. Рябова, «Марія» С. Заславського, «Серця і долари» О. Сандлера та ін., із балетів того ж часу — «Лісова пісня» М. Скорульського, «Маруся Богуславка» A. Свєчнікова, «Хустка Довбуша» А. Кос-Анатольського, «Ростислава» Г. Жуковського та ін. З новими творами виступили композитори П. Майборода, Г. Майборода, Л. Ревуцький, О. Штогаренко, О. Філі-пенко, С Козак, Г. Верьовка та ін.

В середині 40-х — на початку 50-х років, коли українсь­ку інтелігенцію звинувачували у вигаданих ідеологічних збоченнях, насамперед, у «буржуазному націоналізмі», без­підставних нападок зазнала і частина діячів музичного мис­тецтва республіки. І тільки після XX з'їзду КПРС були виправлені помилки в оцінці опер «Велика дружба» В. Мураделі, «Богдан Хмельницький» К. Данькевича і «Від щи­рого серця» Г. Жуковського. А постановою ЦК Компартії України від 24 червня 1958 р. «Про виправлення помилок у творчості деяких композиторів Української РСР» були зняті необґрунтовані звинувачення з талановитих україн­ських композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського, Г. Таранова та ін.

Процес розвитку української музики в 60—80-х роках характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. З оперних творів найпомітнішими є «Арсе­нал», «Милана», «Тарас Шевченко» і «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Загибель ескадри», «Мамаї», «Відроджений травень», «Вій» та комічна опера «Шельменко-денщик» В. Губаренка, «Украдене щастя» і «Ріхард Зорге» Ю. Мейтуса, «Заграва» і «Назустріч сонцю» А. Кос-Анатольсько­го, «Лісова пісня» та «У неділю рано зілля копала» В. Кирейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича, «Прапороносці» О. Білаша та ін. У ці роки на Україні з'являється блискуче сузір'я чудових оперних співаків і співачок: Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Д. Петриненко, Н. Куделя, М. Стеф'юк, 3. Христич, Г. Ципола, Є. Червонюк та ін.

Новий період свого розвитку переживає й українське хореографіч­не мистецтво. Створюються численні нові вистави: «Таврія» В. Нахабіна, «Мрія» С Хіцунова, «Крилата юність» Є. Русанова, «Розповідь парти­зана» А. Штогаренка, «Орися» А. Кос-Анатольського, «Тіні забутих предків» В. Кирейка, «Останній бал» Ю. Бірюкова, «Кам'яний господар» B. Губаренка, «Запорожці», «За двома зайцями» та «Сорочинський ярмарок» В. Гомоляки. До 1500-річчя Києва українські композитори написали ще кілька нових балетів, наприклад «Княгиня Ольга» Є. Станковича, «Гімн Києва» М. Скорика, «Либідь» В. Гомоляки.

Великої популярності у глядачів республіки набули такі відомі колективи, як Державний ансамбль танцю України ім. П. Вірського, що має звання академічного, та художньо-спортивний ансамбль Українського балету на льоду. На світову мистецьку арену вийшли й кращі представники танцювальної самодіяльності — відомі аматорські колективи, заслужені народні ансамблі танцю «Ятрань» з Кіровограда, «Дніпро» з Дніпродзержинська, київська «Дарничанка» та інші, що демонструють невичерпну емоційну силу і досконалість українського хореографічного мистецтва.

У згаданий період композитори України спільно з колективами театрів музичної комедії створили ряд оригінальних вистав: «Володи-мирська гірка», «Росіта», «Чорти смугасті», «Мій бравий солдат» В. Лу-кашова, «Дівчина і море», «Бажаємо щастя», «Гість з Відня» Я. Цег­ляра, «Каштани Києва», «Серце дівоче», «Даруйте коханим тюльпани», «Наречені не повинні плакати» О. Сандлера, «Голий президент» і «Сто перша дружина султана» А. Філіпенка, «Тиха українська ніч» С. Жда­нова, «Легенда про Київ» О. Білаша та ін.

Далеко за межами України широко відомі провідні виконавські колективи — Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела «Думка», Державна заслужена академічна капела бандуристів України, Держав­ний заслужений симфонічний оркестр України, Черкаський заслужений народний хор, Закарпатський народний хор, Гуцульський і Буковин­ський ансамблі пісні й танцю, Поліський народний хор «Льонок», чотири тріо бандуристок, вокальне тріо сестер Байко, струнний квартет ім. М. Лисенка, Київська чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького та багато інших, які зберігають і розвивають кращі народні традиції хоро­вого співу.

Українська національна музика має значні досягнення й у галузі масової пісенної творчості— як хорової, так і сольної. Кращі українські сучасні масові пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, А. Філіпенка, А. Штогаренка, А. Кос-Анатольського, К. Домінчена, Є. Козака, М. Скорика співає не тільки Україна.

Одним із наболілих питань є підготовка національних музичних кадрів. В усіх консерваторіях і мистецьких вузах України немає кафедр української музики і фактично не вивчається такий предмет, як українська народна твор­чість. У республіці не створено не те що належних, а й мі­німальних умов для виховання композиторської зміни по­чинаючи з дитсадків, загальноосвітніх шкіл, дитячих му­зичних шкіл.

В цілому ж українська музика багата і на творчість митців старшого покоління, і на талановиту композиторську молодь, і на першокласні мистецькі колективи, і на справжніх майстрів-виконавців.

Кіномистецтво на Україні в перше десятиріччя після війни було представлено лише роботами Київської кіносту­дії, яка щорічно випускала один — два фільми. Користува­лися популярністю, зокрема, «Третій удар» І. Савченка, «Подвиг розвідника» і «Щедре літо» Б. Барнета, «У дале­кому плаванні» та «Голубі дороги» Б. Брауна. У 1950 р. на екрани вийшов останній фільм-шедевр видатного українського кінорежисера І. Савченка «Тарас Шевченко», де роль Кобзаря виконав С. Бондарчук. Фільм увійшов до зо­лотого фонду кіномистецтва світу, а ім'я І. Савченка стало поряд з ім'ям О. Довженка. Ці талановиті режисери піднесли національне українське кіно на вищий щабель ми­стецтва.

Прагненням вивести кіномистецтво з «малокартиння» по­яснюється створення в середині 50-х років низки фільмів-спектаклів: «Украдене щастя», «Мартин Боруля», «Назар Стодоля», «Суєта», «В степах України», «Калиновий гай», «Діти сонця» та ін. В них для наступних поколінь зафіксо­вана неперевершена гра чудових українських акторів — А. Бучми, Ю. Шумського, Н. Ужвій, М. Крушельницького, Г. Юри, В. Добровольського.

Після XX з'їзду КПРС щорічний випуск кінокартин значно збільшився, на українських студіях він досяг 16— 20-ти на рік. Серед них переважали кінофільми на теми сучасності.

Найбільшою популярністю у глядача користувалися кінофільми «Педагогічна поема» та «Партизанська іскра» режисерів О. Маслюкова і М. Маєвської, «Дорогою ціною» М. Донського, «Павло Корчагін» О. Алова і В. Наумова, «Мати» М. Донського, «Іван Франко» й «Киян­ка» Т. Левчука, «Доля Марини» В. Івченка й І. Шмарука та ін. З кі­нокомедій тих років згадаємо «В степах України» Т. Левчука, «Пригоди з піджаком Тарапуньки» В. Іванова, «Штепсель женить Тарапуньку» Ю. Березіна та Ю. Тимошенка, «Зелений фургон» Г. Бабая, «Літа мо­лодії» О. Міщуріна та ін.

Помітний резонанс у країні мали картини «Ми — двоє мужчин» режисера Ю. Лисенка (в головній ролі — В. Шукшин), «Повія» І. Кавалерідзе (в головній ролі — Л. Гурченко), «Гадюка» та «Іванна» В. Ів­ченка, «Закон Антарктиди» Т. Левчука, «Сон» В. Денисенка (в головній ролі — І. Миколайчук), «Вечір на Івана Купала» Ю. Іллєнка, «Коміса­ри» та «Іду до тебе» М. Мащенка, «Захар Беркут» та «Кам'яний хрест» Л. Осики тощо.

Історико-революційну тему розкривали фільми «Родина Коцюбин­ських» Т. Левчука, «Тачанка з Півдня» С Шерстобитова, історичну—. «Ярослав Мудрий», «Устим Кармалюк» Г. Кохана, «Легенда про княги­ню Ольгу» Ю. Іллєнка.

Створювалися й кінокомедії: «Королева бензоколонки», «Ключі від неба», «Непосиди», «Ні пуха, ні пера!», «Ар-хі-ме-ди!», «За двома зай­цями» та ін. Але дуже мало було музичних фільмів: «Повернення Баттерфляй», «Сезон чудес» і «Прелюдія долі».

В 70-ті роки почався бурхливий розвиток мультиплікаційного кіно, майстри якого створили на Україні високохудожні стрічки: «Лісова пісня», «Маруся Богуславка», «Сказання про Ігорів похід», «Лікар Айболить та його звірі», «Як їжачок і ведмедик міняли небо», «Мишко плюс Машка» та багато інших. Чимало з них одержало на Всесоюзних кінофестивалях почесні нагороди. Особливо подобаються дітям і дорос­лим фільми про пригоди козаків: «Як козаки сіль купували», «Як коза­ки куліш варили», «Як козаки наречених виручали», «Як козаки на весіллі гуляли», «Як козаки олімпійцями стали», «Як козаки мушкетерам допомагали» та ін. Ця серія одержала приз Спілки кінематографістів УРСР та диплом жюрі Республіканського фестивалю мультиплікаційних фільмів.

Найбільший успіх (але, на жаль, передусім — за межа­ми країни) випав на долю фільму «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова. Ця картина, поставлена за по­вістю М. Коцюбинського, вразила незвичайною силою про­никнення в сутність народного життя, його трагізм і при­родну довершеність.

Незвичайна стрічка не лише в українському, айв усьо­му радянському кіномистецтві — «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, в якій розповідається про становлен­ня радянської влади на Буковині. Тріумфальний успіх цієї картини на VII Міжнародному кінофестивалі в Москві (1957), де вона була відзначена найвищою нагородою — Золотою медаллю, на декадах радянських фільмів у Пари­жі та Берліні, довів, що багатий арсенал зображувальних засобів, поставлених на службу значній соціальній темі, може принести велику творчу перемогу.

В 70-х роках схвалення глядачів отримали фільми ре­жисера Л. Бикова «В бій ідуть тільки „старики"» та «Ати-бати йшли солдати», «Тривожний місяць вересень» Л. Оси­ки та «Вавілон-ХХ» І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети нових кінотворів «Женці» та «Високий перевал» В. Денисенка та ін.

Біля колиски українського радянського кінематографа стояли такі уславлені діячі культури, як режисери О. Дов­женко, І. Савченко, актори А. Бучма, Н. Ужвій, Ю. Шумський. Їх справу продовжили талановиті майстри М. Мащенко, В. Денисенко, В. Івченко, Юрій, Вадим та Михайло Іллєнки, Т. Левчук, В. Костроменко, Л. Осика, Л. Биков, В. Гресь, Г. Кохан, В. Довгань, Я. Лупій, В. Лисенко, Є. Шерстобитов, І. Миколайчук. Велика заслуга у піднесен­ні якості українських фільмів належить таким акторам, як A. Роговцева, Л. Кадочникова, Н. Наум, М. Криницька, B. Заклунна, Р. Недашківська, О. Матешко, А. Лефтій, К. Степанков, М. Олялін, М. Гринько, Б. Ступка, В.Конкін, Б. Брундуков, І. Гаврилюк та багатьом іншим.

Останнім часом українське кіно прорвало «залізну за­вісу», якою довго — ще від О. Довженка та «Тіней забутих предків» — було відгороджене від зовнішнього світу. Адже державний монополіст «Совэкспортфильм» тривалий час свідомо ігнорував фільми, зроблені на Україні. Українські кінотвори почали «завойовувати» глядача в Канаді, США,

Швеції та інших країнах. У центрі цього процесу опинився Ю. Іллєнко — саме його «Криниця для спраглих» та «Ве­чір на Івана Купала» стали переконливим аргументом на користь високого рівня українського кіно. Свого часу цьо­му митцеві вручалися золоті міжнародні нагороди за «Тіні забутих предків» і «Білого птаха з чорною ознакою». А в 1989 р. його «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» мали особливий успіх на престижному міжнарод­ному кінофестивалі у Сан-Франціско. Два роки підряд ці фільми утримували високий рейтинг у вимогливих амери­канських кінокритиків.

Те, що Україна щедра на таланти і здатна випускати фільми світового ґатунку, ще раз підтвердила стрічка того ж Ю. Ілленка «Лебедине озеро. Зона», яка на Каннському міжнародному кінофестивалі в 1990 р. була удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінематографічної преси. Знаменним є той факт, що співавтором сценарію фільму був С. Параджанов, з ім'ям якого пов'язані успіхи поетичного кіно України 60—70-х років.

Незважаючи на всі досягнення, в цілому український кі­нематограф досі переживає затяжну творчу кризу. Внаслі­док тривалої його денаціоналізації знищена сама осно­ва екранного мистецтва — національна кінодраматургія. З екрана майже зникло українське слово. Трагізм станови­ща посилюється тим, що всі ці роки відбувалося відторгнен­ня українського кіно від національної проблематики.

«Духовний землетрус» завдав великої шкоди українсь­кому кінематографу. Але в нього є багато добрих традицій, досвід кількох поколінь майстрів довженківської кіношколи, талановита молодь. Все це породжує віру в те, що українське кіномистецтво ще не раз розкриє свої самобутні художні можливості.

 

Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєн­ні роки був героїзм Великої Вітчизняної війни.

Подвигу радянських людей присвятили свої картини Т. Яблонська — «Ворог наближається», В. Овчинников — «Бабин Яр», Л. Муч­ник — «Ми ще повернемось», П. Сулименко — «Прапор перемоги», С. Бєсєдін — «Визволення Києва», В. Пузирков — «Чорноморці», С. Отрощенко — «Партизани», А. Пламеницький — «Незабутнє. 1943 p.», В. Костецький — «Повернення». Поряд з воєнною тематикою у творчості живописців, графіків, скульпторів дедалі вагоміше місце посідали події історичного минулого, мирна праця народу в післявоєнні роки, образи сучасників та ін'. Успіхом у глядачів користувалися картини на тему визвольної боротьби українського народу— «Навіки разом» О. Хмель­ницького, «Навіки з Москвою, навіки з російським народом» М. Хмель­ка, «Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському хану спою сина Тимоша» В. Задорожного.

З-поміж полотен на шевченківську тематику назвемо такі: «Тарас Шевченко в майстерні К. Брюллова», «Олдрідж у майстерні Т. Г. Шевченка» та «Повернення» Г. Меліхоза, «Думи мої, думи...» М. Божія, «В рідному домі. Сестра» В. Хитрикова, «Шевченко на батьківщині» В. Патика, «У вільну хвилину» та «Єдина доля» В. Югая, «Шевченко на засланні» Д. Безуглого та ін.

Загострена класова боротьба на селі в перші роки радянської вла­ди відтворена в картинах «До колгоспу» і «Продзагін» А. Насєдкіна, «Перша весна» М. Сліпченка і особливо «Перший комсомольський осе­редок на селі» В. Чеканюка. Життєві образи трудівників села показані в картинах «Господарі землі» О. Максименка, «Хліб» Т. Яблонської. Остання набула великої популярності не лише в нашій країні, а й за кордоном, де вона не раз експонувалася на міжнародних художніх виставках.

Сповнені ліризму та гумору живописні твори С. Григор'єва «Воро­тар» й «Обговорення двійки», «Прийом до комсомолу».

Майстерно відображена природа в картинах О. Шовкуненка «Вес­на», «Зима», Д. Шавикіна— «Вечір на Дніпрі», М. Глущенка — «Гроза наближається», «Київська осінь», «Трипілля», Г. Світлицького — «Тиха українська ніч», С Шишка — «Парковий міст», «Київ. Вид на Поділ», «Осінь у Карпатах» та ін. Із творів закарпатських художників привер­тають увагу «Бокораші» Й. Бокшая, «Лісоруби» Г. Глюка, «Розмова (подруги)» Т. Голембієвської, «Трембітарі» В. Кушніра, «Заручені» А. Арделі та ін.

Для картин на історико-революційну тематику характерним є образ народу як творця історії. Вони сповнені романтичного пафосу, щирої пісенності. Це—«Думка про козака Голоту» М. Дерегуса, «По долинах і узгір'ях» В. Шаталіна, «Арешт Тимчасового уряду» й «Арсенальці» О. Лопухова, «Червоні козаки» В. Полтавця, «Радянську владу на Україні проголошено» А. Константинопольського та О. Хмельницького.

Серед зразків монументального живопису післявоєнного періоду згадаємо виконані за ескізами українського художника О. Мизіна тематичні панно на станції метро «Київська-кільцева» в Москві, розпи­си залізничного вокзалу в Мукачевому, концертного залу Київської консерваторії, павільйонів колишньої Виставки передового досвіду в народному господарстві Української РСР у Києві, оздоблення Борис­пільського аеровокзалу.

Історичній тематиці присвячені картини «Устим Кармалюк» Л. Ходченка, «Коліївщина» В. Полтавця, «Гомоніла Україна, довго гомоніла...» М. Кривенка та ін.

Чимало поетичних полотен розкриває життя робітників та селян: «Металурги Донбасу» М. Бельського, «Шахтарі» В. Чернікова, «Робітнича династія» Д. Шостака, «Хлібороби», «Полудень» і «Агро­номи» М. Чешка, «На межі» Г. Нечипоренка, «Дівчата в полі» і «Мо­лотьба» Г. Глюка. Тема радянського сьогодення осмислювалася в твоpax «Життя іде», «Льон», «Весілля» і «Сінокосна пора» Т. Яблонської, «Урожай» Т. Голембієвської, «Весна» і «Свято» Д. Чичкана та ін.

Серед портретистів добре знані С. Григор'єв, В. Барський, В. Зарецький, Ю. Киянченко, М. Антончик (вони зверталися до образів пере­довиків виробництва, діячів науки та культури), серед пейзажистів — О. Шовкуненко, М. Глущенко, С. Шишко, Г. Чернявський, Г. Гаврилен­ко та ін.

Сучасна книжкова графіка представлена оригінальною творчістю відомих художників Г. Якутовича, О. Базилевича, Г. Гавриленка, О. Донченка та ін. їхні цикли ліногравюр до творів О. Гончара («Трон­ка»), Т. Шевченка («Кобзар»), І. Котляревського («Енеїда»), М. Коцюбинського («Тіні забутих предків»), О. Кобилянської («Земля») засвід­чують злет українського графічного мистецтва.

Соціально-значущі теми стають провідними і в монумен­тальному мистецтві.

Багато пам'ятників у післявоєнні роки споруджено для увічнення пам'яті радянських воїнів, що полягли за Велику Перемогу. Серед них — два пам'ятники «Україна — визволителям», встановлені в селищі Міловому на Луганщині та поблизу Ужгорода. Споруджено монумен­ти Вічної Слави у Києві і Черкасах, Пагорб Слави у Львові, обеліски Перемоги в Чернівцях, Харкові, Севастополі, Симферополі та інших містах республіки, пам'ятники загиблим радянським громадянам і військо­вополоненим Радянської армії в районі Сирецького масиву Києва, жертвам фашистського терору в селах Кортеліси на Волині та Корюковка на Чернігівщині, партизанам-ковпаківцям у Яремчі на Івано-Франківщині та ін. Всього на Україні налічується більш як 40 тис. мо­нументів Вічної Слави, обелісків і пам'ятних знаків, присвячених по-- діям минулої війни.

Велика кількість монументів, багатофігурних скульптурних ком­позицій присвячувалася подіям Жовтневої революції та часу встанов­лення радянської влади на Україні. Такі монументи були зведені, на приклад, у Києві (група скульпторів на чолі з В. Бородаєм) і Харкові (група скульпторів на чолі з В. Агібаловим).

У післявоєнні роки було встановлено багато пам'ятників діячам української культури: Т. Шевченку в Дніпропетровську і Москві, Лесі Українці та І. Котляревському в Києві, І. Франку і В. Стефанику у Львові, Панасу Мирному 'в Полтаві, М. Коцюбинському в Чернігові, М. Лисенку в Києві, І. Франку в Дрогобичі та ін.

Символом дружби народів, є пам'ятники грузинському поетові та мислителю XVIII ст. Д. Гурамішвілі в Миргороді, польському поетові Ю. Словацькому в Кременці на Тернопільщині, відомому польському революціонерові Л. Варинському в с Мартинівка на Черкащині та героєві Паризької комуни Я. Домбровському в Житомирі.

Творчість українських монументалістів виходить і за межі нашої країни. Так, високу оцінку одержали пам'ятники Василю Порику у Франції (автори — Г. Кальченко, В. Зноба), Т. Шевченку в Торонто і Палермо (М. Вронський, О. Олійник) та Нью-Йорку (О. Ковальов і В. Бородай), Лесі Українці в канадському місті Саскатуні (Г. Каль­ченко).

Протягом останніх десятиріч великого поширення набу­ло народне декоративно-вжиткове мистецтво. На Україні продовжували розвиватися народне ткацтво, художній роз­пис, вишивка, кераміка, різьблення, обробка металу, інкру­стація та інші жанри цього мистецтва. Самодіяльні майст­ри зробили значний внесок у культуру українського на­роду.

Особливої популярності зажили твори народних майст­ринь М. Приймаченко, Г. Собачко-Шостак, К. Білокур. За цикл декоративних розписів «Людям на радість» М. Прий­маченко у 1966 р. була удостоєна Державної премії УРСР

ім. Т. Г. Шевченка. До останніх своїх днів (пом. у 1976 p.) плідно працювала видатна художниця, один з корифеїв славнозвісного петриківського розпису 30-х років Заслу­жений майстер народної творчості Української РСР Тетяна Пата.

Великим досягненням мистецтва народного декоративно­го ткацтва стали твори широко знаних майстринь Г. Василищук з с Шешори Івано-Франківської області та Г. Ве­рес з с. Обуховичі на Київщині. В 1968 р. їм були прису­джені Державні премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Великою популярністю не тільки в нашій країні, а й за її межами користуються вироби з дерева, кераміки, килими косівських майстрів та опішнянських і петриківських ху­дожниць, полив'яна скульптура М. Піщенка з Ічні, україн­ський художній фарфор, а також скульптури малих форм, присвячені переважно персонажам літературних творів.

Проте численні види народного мистецтва республіки перебувають у занепаді. Не виробляються нині полив'яні, мальовані горщики, глечики, макітри, кухлі, куманці, яки­ми славилася Опішня на Полтавщині ще за часів І. Котля­ревського та М. Гоголя. Занепала народна творчість в Мед-жибожі на Поділлі. Тут нема вже ні майстерень, що колись виробляли ворсові килими на зразок персидських, ні знаменитих на всю Україну пивоварень і медоварень. Не стало й відомого колись меджибозького чорного димленого посуду — цього своєрідного дефіциту київських та львів­ських ярмарків XVII ст. Не виготовляють уже кераміку в Коломиї на Івано-Франківщині, у селах Шатрище на Сум­щині, Королівка та Гончарівка на Тернопільщині, Коболчин на Чернігівщині та в багатьох інших. Втрачені тради­ції настінного розпису. Нівелюється творча особистість не­повторних, унікальних майстринь Петриківки, які дедалі частіше використовують прийоми трафаретного розпису. По­кинули ткати традиційні килими в Хотині на Буковині то­що. Видавництва не запрошують останнім часом до співпра­ці народних майстрів. А зневаживши народне мистецтво, професійне втрачає свою найсуттєвішу ознаку — національ­ну істотність, прирікає себе на деградацію, виродження.

Культурно-освітня робота. Засоби масової інформації. В повоєнні роки в УРСР здійснювалася велика робота що­до розширення й вдосконалення мережі культурно-освітніх закладів, зміцнення їхньої матеріально-технічної бази. Центрами громадсько-політичного життя, науково-техніч­ної інформації, поширення передового досвіду, піднесення культурного розвитку трудящих були будинки культури і клуби. Нині їх у республіці налічується, близько 26 тис, з них на селі — 21 тис. (проте й до цього часу чимало сіл не мають ще клубних установ).

Яскравим виявом піднесення культури трудящих є роз­виток художньої самодіяльності. На Україні тепер налі­чується 275 тис. самодіяльних колективів. Вони об'єднують понад 8 млн. чоловік і щороку дають понад мільйон кон­цертів і вистав. Про активний розвиток художньої само­діяльності на Україні свідчить організація багатьох місь­ких і районних театрів народної творчості, до складу кот­рих входять усі колективи художньої самодіяльності ра­йону.

До репертуару самодіяльних колективів включаються класичні тво­ри, кращі фольклорні зразки. Наприклад, заслуженим успіхом серед трудящих користується Запорізький народний оперний театр, що пра­цює при Палаці культури «Дніпроспецсталь». На його сцені йдуть опе­ри П. Чайковського «Євгеній Онегін», М. Аркаса «Катерина», Б. Смета­ни «Продана наречена», Дж. Верді, «Травіата» та ін. А в репертуарі народного театру Палацу культури Чернівецького бавовняного об'єднання «Восход» — опери М. Мусоргського «Борис Годунов», П. Чайков­ського «Мазепа» і «Черевички», Дж. Верді «Ріголетто». Основу репер­туару Маріупольського народного театру при Палаці культури заводу «Азовсталь» становлять п'єси М. Погодіна «Кремлівські куранти», М. Шолохова «Піднята цілина», Т. Шевченка «Назар Стодоля», О. Островського «Лихо з розуму» та ін.

В системі культосвітньої роботи чільне місце належить бібліотекам (масовим, технічним, навчальним, науковим, історичним, медичним тощо), яких нині на Україні — понад 60 тис. Їхній книжковий фонд становить близько мільярда примірників (усього в країнах колишнього Союзу — 360 тис. бібліотек з 5 млрд. примірників книг). Бібліотеки країни відвідує щороку понад 40 млн. чоловік.

Значний внесок у піднесення культурно-освітнього рів­ня трудящих роблять музеї. На сьогодні на Україні налічу­ється близько 200 державних, 327 на правах відділів і по­над 7 тис. народних музеїв. У них зібрано понад 9 млн. па­м'яток матеріальної й духовної культури. Щорічна кількість відвідувачів — понад 31 млн. чоловік. Найпопулярнішими є севастопольські Панорама й Діорама, Полтавський крає­знавчий, Краснодонський «Молода гвардія», Переяслав-Хмельницький історичний музей, Львівська картинна гале­рея та ін. Не лише в нашій країні, а й далеко за її межами знаний Державний музей-заповідник Т. Г. Шевченка в Каневі, який щороку відвідують близько півмільйона людей із 140 країн світу.

Однією з форм збереження пам'яток історії та культури українського народу є музеї просто неба в Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Львові. В Києві функціонує Му­зей народної архітектури та побуту — провідний музей та­кого роду на Україні. Він демонструє особливості дорево­люційного історичного, соціального, економічного і куль­турного розвитку шести історико-етнографічних зон: При­дніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Півдня Украї­ни і Карпат. Цей музей став першим радянським музеєм, де було відкрито експозицію сучасного села. До цієї експо­зиції ввійшло 25 архітектурних споруд з усіх областей рес­публіки.

Центрами організації дозвілля є парки культури та від­починку. На Україні таких парків 386. В них розташовують­ся танцювально-концертні зали, зелені театри, спортивні та ігрові споруди, атракціони, дитячі містечка тощо.

Важливе місце в культурно-освітній роботі посідають різноманітні обряди. Підготовка кадрів виконавців обрядів, організаторів святкових урочистостей здійснюється на фа­культетах громадських професій, які створені при більшості вузів України, зокрема при інститутах культури і педаго­гічних. У Міністерстві побутового обслуговування та житло­во-комунального господарства існує спеціальне управлін­ня обрядових послуг, яке також має відповідні відділи на місцях.

У теперішній час українському народові повертаються його історичні клейноди, утверджуються нові духовні цін­ності, національні свята—Дня Незалежності (24 серпня), Дня народження Т. Г. Шевченка (9 березня), традиційно-побутові календарні свята. Відзначення цих дат має свої ритуали, атрибутику, символіку.

Велику культосвітню роботу серед трудящих проводять різні товариства.

Наприклад, товариство «Знання», створене в 1947 p., працює в тіс­ному контакті з іншими культосвітніми закладами, озброюючи міль­йони трудівників міста й села сучасними науковими й загальнокуль­турними знаннями. Українське Товариство охорони пам'яток історії і культури (засноване в 1966 р.) має на меті залучати широкі верстви населення до участі у виявленні, вивченні, збереженні, реставрації та популяризації серед трудящих пам'яток історії, археології, мистецтва, етнографії, народної творчості. Товариство бере участь у спорудженні нових пам'ятників, меморіальних комплексів і пам'ятних знаків, бага­тьох реставраційних акціях. Тільки в Києві за його участю відремон­товано і реставровано Кирилівську, Андріївську і Покровську церкви, будинок Поштової станції, Софійський собор, дзвіницю Успенського собору, церкву Спаса на Берестові, Московські ворота Печерської фортеці XVІІІ ст., відновлено фонтан «Самсон» на Подолі, здійснено рекон­струкцію «Золотих воріт».

Останнім часом виникло багато нових різних товариств національно-культурної орієнтації. Так, велику роботу що­до відродження й захисту української мови проводить Все­українське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка. Діють численні національно-просвітні товариства—ассірій­ське, білоруське, вірменське, єврейське, німецьке, польське та інші, які сприяють відновленню народних звичаїв, обря­дів, промислів. Плідно працює в цьому напрямі й Україн­ський фонд культури. Відродженню культури в предметно-матеріальних та естетичних вимірах присвячують свою ді­яльність творчі спілки «Зелений світ», «Меморіал».

Масовими центрами піднесення народної культури ста­ли народні університети, де нинінавчаються понад 2 млн. чоловік. Досить широка й різноманітна навчальна програ­ма охоплює понад 20 галузей знань — суспільно-політичну, правову, економічну, технічну, сільськогосподарську, педа­гогічну тощо.

Велику роль у культосвітній роботі серед населення відіграють засоби масової інформації -— преса, радіо й те­лебачення. За станом на 1990 р. на Україні виходило бли­зько 1800 газет, разовий тираж яких становив 24 млн. при­мірників. Тираж більш ніж 200 журналів та інших видань журнального типу становив понад 180 млн. примірників за рік.

Великих масштабів у республіці набула в післявоєнний період книговидавнича справа. У 1990 р. на Україні пра­цювало 26 спеціалізованих та багатопрофільних видавництв Держкомвидаву й громадських організацій, які щороку ви­давали понад 8 тис. назв книг загальним тиражем 167 млн. примірників (усього за роки радянської влади на Україні видано близько 390 тис. назв книг сукупним тиражем понад 5,7 млрд. примірників). Українська книга має мільйони ша­нувальників у всьому світі. Вона експортується більш як у 100 країн світу. На замовлення іноземних фірм щороку за кордон відправляються понад 4 млн. примірників різних видань. Приблизно така ж кількість примірників надхо­дить за кордон шляхом книгообміну між бібліотеками, ву­зами, установами.

Водночас в умовах панування жорстокого централізму з кожним роком у республіці зменшувалося видання книг українською мовою. Якщо в I960 р. 68 % усіх книжок, які видавалися на Україні, були україномовними, в 1975 р.— 40%, то в 1991 р.— лише 19%. На душу населення на Україні видається пересічно лише 3,3 книжки, з них україн­ською мовою — 1,5. Сьогодні цей процес, мабуть, набув свого апогею: в 1991 р. на кожного читача країни в середньо­му припадало вже не 1,5, а лише 0,8 примірників україно­мовної книги.