З Постанови ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилку у висвіт­ленні історії української літератури в « Нариси історії української літе­ратури»» (24 серпня 1946 p.)

На початку 1946 р. вийшов з друку «Нарис історії української літе­ратури», виданий Інститутом мови і літератури Академії наук УРСР С.І.Маслова і кандидата філологічних наук Є.П.Кирилюка. Автори «Нарису» М.Н.Плісецький, М.М.Ткаченко, С.І. Маслов, Є.П.Кирилюк, І.І.Пільгук і С.М.Шаховський.

ЦК КП(б)У відзначає, що автори «Нарису» перекрутили марк­систсько-ленінське розуміння історії української літератури і подали її в буржуазно-націоналістичному дусі.

Історія української літератури висвітлюється в «Нарисі» поза зв'яз­ком з боротьбою класів, як процес ізольований від цієї боротьби...

Всупереч ленінській вказівці про те, що «є дві національні культу­ри в кожній національній культурі», в «Нарисі» затушовується різни­ця і суперечність між реакційними і прогресивними течіями в літера­турі і розвивається «теорія єдиного потоку» в українській літературі. Тим самим в «Нарисі» протаскується теорія про безкласовість і безбуржуазність українського народу в минулому, яка становить суть бур­жуазно-націоналістичної концепції «школи» М.Грушевського.

Автори «Нарису», у відповідності з схемою М.Грушевського та його теорією про «виключність» українського народу, ігнорують спільність походження, єдність і взаємодіяння в історичному розвитку російсь­кого і українського народів, їх мови і культури...

В «Нарисі» затушували боротьбу між прогресивним і реакційним напрямами в літературі, не піддали критиці політичні погляди лібе­ральної течії в українській літературі (П.Куліш, Б.Грінченко та ін.), вихваляючи буржуазно-націоналістичних письменників початку XX ст. (Олесь), діячів контрреволюційної Центральної ради та Директорії (В.Винниченко, І.Стешенко), принизили роль і значення революцій­но-демократичної течії в українській літературі (Шевченко, Леся Ук­раїнка, Франко, Коцюбинський та ін.).

В «Нарисі» не знайшов правильного відображення вплив на украї­нську літературу руху декабристів, діяльності Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, великого пролетарського письменника Горького, ігнорується такий вирішальний фактор у формуванні нової соц­іалістичної ідеології, як розвиток марксизму в Росії і роль партії більшо­виків.

Перекручення й помилки, допущені в «Нарисі історії української літератури», об'єктивно допомагають найлютішим ворогам народу -українсько-німецьким націоналістам.

Вихід у світ «Нарису історії української літератури» свідчить про наявність серйозних хиб в роботі Інституту літератури Академії наук УРСР. В Інституті нема більшовицької критики хиб і помилок в нау­кових працях...

ЦК КП(б)У вважає, що зазначені перекручення і помилки стали можливими тому, що частина істориків і літераторів ще не переборола вплив буржуазно-націоналістичної «школи» Грушевського, а партійні організації інститутів історії і літератури АН УРСР зовсім недостатньо орієнтують наукові кадри на боротьбу за чистоту марксистсько-лені­нської теорії, проти спроб відродити буржуазно-націоналістичні погля­ди в питаннях історії і літератури України.

Управління пропаганди ЦК КП(б)У не забезпечило належного контролю за роботою Інституту літератури АН УРСР і Спілки радянсь­ких письменників України.

Культурне будівництво в Українській РСР.Червень 1941-1950:36. Документів і матеріалів. – К.:Наук. думка, 1989. - с 253-255.

...

Ідеологія та культура в УРСР середини 50-х - середини 60-х років

Ідеологія, освіта.

Паростки демократизації і гласності, що пробилися після XX з'їзду КПРС, відкрили ширші можливості для розвитку української куль­тури. Але головна імперська лінія Кремля на русифікацію і «злиття націй» під гаслом інтернаціоналізму залишалася зашморгом україн­ства. Проголошений в програмі КПРС курс на «формування нової людини» не допускав ніяких відхилень від офіційної ідеології, особ­ливо національних та релігійних. Бюджетні асигнування на освіту, науку, культуру в УРСР залишалися нижчими, ніж у РСФСР. У 1959 р. в республіці було продубльовано союзний закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти в СРСР». Вводилася загальна обов'язкова восьмирічна освіта, у школах проводилося виробниче навчання і утворювалися учнівські ви­робничі бригади.

Всупереч позиції письменників України і громадській думці, Вер­ховна Рада УРСР, вслід за союзною, дала право батькам вирішувати, якою мовою має відбуватися навчання у тій чи інший школі. Причому якщо російська і англійська або інша іноземна мова були обов'язкови­ми, то від вивчення української дозволялося звільнятися. Лжетеорія «двомовної нації», що проводилася в Україні, призвела до того, що на середину 60-х років українською мовою навчалося лише 62% школярів республіки, переважно сільських. Стала значно переважати питома вага російськомовної газетно-книжкової продукції.

Зростала кількість спеціалістів з вищою освітою. На 10 тис. насе­лення України у 1963 р. припадало 129 студентів (у Росії 161). Внаслідок русифікації частка українців, які складали три чверті населення республіки, у вищих навчальних закладах знизилася до 60%, ще мен­шою вона була серед викладачів.

На рубіж 50-х - 60-х років припала чергова антирелігійна компа­нія. У редакціях газет, на радіо були утворені відділи атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму запроваджується у закладах освіти, ство­рюються атеїстичні музеї та планетарії. З 1962 р. законодавчо обме­жувалося відкриття церков та молитовних будинків, спрощувався зате порядок закриття і знесення храмів. Державні податки на релігійні громади сягали понад 80%. Протягом 1957-1964 pp. в Україні було закрито 46% православних храмів. Наприклад, на Запоріжжі із 108 церков залишалося 9. Населення переконували, що у вік космосу і атому релігійність є реакційною і не відповідає природі «радянської людини». (Ульяновький В., Крижанівський О., Плохій С. - т. 3).

Наука.

Науково-технічна революція прискорила розвиток української науки. У 1964 у фізико-технічному інституті АН УРСР споруджено найбільший у світі на той час прискорювач електронів у 2 млрд. елек­трон-вольт. У 1961 р. в Києві збудовано першу в СРСР керуючу ма­шину (ЕОМ) «Дніпро», одержані перші в Європі штучні алмази. Ук­раїна залишилася центром розвитку світової науки в галузі електрозварювання. За цикл праць з теорії цифрових автоматів ака­демік В. Глушков був удостоєний Ленінської премії. Світове визнан­ня здобули розроблені у 50-х роках академіком М.Боголюбовим нові методи квантової теорії поля та статичної фізики. Тоді ж розгорнув свою подвижницьку справу вчений хірург М.Амосов, продовжував плідну працю президент Академії Наук УРСР у 1946-1962 pp. біохімік О.Палладін.

Пожвавилися дослідження в галузі суспільних наук. У середині 50-х років з'явилися журнали «Економіка Радянської України», «Ук­раїнський історичний журнал» та ін. Вийшов з друку двотомний « Курс сучасної української мови» за редакцією академіка Л.Булаховського.

Проте в цілому Україна залишилася науковою периферією. Кращі наукові сили поглинав Центр. Число науковців на 10 тис. населення в УРСР досягло 16 чол. проти 33 у Росії.

Література і мистецтво.

Однак дух «відлиги» - загального ідеологічного потепління - вия­вив себе у літературі і мистецтві, де розвинувся талант покоління «шістдесятників» (від часу діяльності - 60-і pp.). О.Довженко опублі­кував повість «Зачарована Десна», Б.Антоненко-Давидович роман «За ширмою», Г.Тютюнник - роман «Вир», Л.Первомайський — роман «Ди­кий мед», які істотно розширювали рамки усталеного соцреалізму.

У 1962 р. промовив до Вітчизни своєю поетичною збіркою «Тиша і грім» молодий Василь Симоненко:

«Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мрію і творю: Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю».

Режим не пробачив поету освідчення в любові Україні. У 1963 p., після звірячого побиття «невідомими», поета не стало. Така ж доля у 70-і pp. спіткала талановитих художницю Аллу Горську і композитора Володимира Івасюка.

Характеризуючи «шестидесятників», їх соратник Євген Сверстюк зазначив:

«Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і демонстрував теорію партійної літератури.

Іван Драч приніс перші вірші незвичайні і незрозумілі так, наче його не вчили, про що і як треба писати...

Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щи­рості і відвертості.

Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і ме­тафори його звучали апокаліптично.

Ліна Костенко зрідка виступала з віршами, але то були вірші тако­го звучання, наче вся радянська поезія до неї неістотна...»

Високу оцінку громадськості отримали і прозаїки В.Шевчук. Є.Гуцало, В.Дрозд, художники В.Зарецький, А.Горська, Л.Семикіна, Г.Севрук, П.Заливаха. Сміливу громадянську позицію зайняли письменник Віктор Некрасов, автор правдивої повісті «В окопах Сталинграда», ре­жисер Лесь Танюк, кінорежисер Сергій Параджанов («Тіні забутих предків»), перекладач Микола Лукаш.

Музичне мистецтво поповнилося третьою симфонією Бориса Лятошинського, операми Григорія Майбороди «Мілана» та Юлія Мейтуса «Украдене щастя». Великої популярності в народі набули у цей час пісні В.Івасюка П.Майбороди, А.Філіпенка, І.Шамо.

...