Розділ І. Есхато-хіліазм, як об’єкт наукового дослідження 2 страница
Серед ряду праць, що аналізували еволюцію есхатологічних ідей цього напрямку привертає до себе увагу, у першу чергу, історико-аналітичне дослідження Ірини Свенцицької „Раннє християнство: сторінки історії” [299]. Робота значима тим, що в ній висвітлюється дуалістичне вчення про „синів світла” та „синів темряви”, яке власне стало предтечею виникнення в християнстві таких категорій як „праведні” та „неправедні”. Важливим здобутком цієї роботи можна вважати й те, що в ній звертається увага на такі положення вчення як вибраність членів громади, віра в кінець світу та месіанізм, які започаткували фундаментальні засади християнської есхатології. Подібні ідеї щодо впливу зороастризму, мітраїзму та іудаїзму на формування основоположних ідей християнської есхатології викладені в роботі одного із дослідників радянської доби Анюра Каримського „Теологія історії і реальність: до критики протестантської есхатології” [167]. Ця праця відрізняється від попередньої тим, що А.Каримський розширив предмет дослідження, визначивши коріння апокаліптичних ідей та витоки есхатології, і в першу чергу – актуальної. Важливим висновком дослідження можна вважати думку автора, що загострення інтересу до знамень та психологічної настроєності на пророцтва слід, у першу чергу, пов’язувати із перманентними кризами соціального розвитку. В цьому ж ключі аналізуються витоки засадничих принципів ранньохристиянської апокаліптики в роботі І.Амусіна „Кумранська громада” [39]. Однак, на відміну від І.Свенцицької і А.Каримського тут проведено аналіз лише двох есхатологічних феноменів: кумранського дуалізму (боротьба двох начал – злого і доброго) та принципу передвизначеності („синів світла” як вибраних). Якісно новий, більш високий рівень аналізу становлення ідей кінця світу ми знаходимо у екзегетичній праці „Останні часи: Історія питання” богослова Паули Кліфорд [175]. В цій роботі показано еволюцію есхатології від кумран, іудео-християнської апокаліптики і до ранньохристиянської есхатології, що викладена в „Малому апокаліпсисі” (Мт. 24; Мк. 13; Лк. 21) та в „Об’явленні”. Вагомим здобутком цієї роботи є й те, що тут запропонована диспенсаціоналістська концепція хронології подій останніх днів: воскресіння мертвих, підхоплення, прихід Христа, суд, Тисячолітнє Царство, кінцевий суд, нові небо і земля.
Серед радянських дослідників, які займалися вивченням еволюції есхатологічних ідей, що започаткували засадничі принципи християнської доктрини про кінець світу необхідно виділити також роботи істориків релігії С.Головащенко, Й.Кривельова, Г.Ліфшиця. Сергій Головащенко, наприклад, у своїй роботі „Історія християнства” [87] визначає соціальні чинники, що породили віру у месіанізм та пророцтва про прихід нового еону і повернення „золотого віку”. Важливим здобутком цієї роботи є аналіз витоків віри в есхатологічні прспективи людства та наріжного каменя ранньопротестантської есхатології – ідеї знищення гріховного світу. Вагомим внеском в дослідження іудеохристиянської апокаліптики, „актуальної есхатології” ранньої церкви можна вважати роботу історика релігії Йосипа Кривельова „Історія релігії” [187], оскільки тут уперше була проведена спроба систематизувати ранньохристиянські есхатологічні ідеї. На відміну від інших науковців, які досліджували цю проблему, Й.Кривельов провів аналіз тих початкових есхатологічних ідей кумранітів та ранньохристиянських сект, які увійшли у книгу „Апокаліпсис” і живили актуально-есхатологічні рухи в Середні віки та у Новий час. Продовженням цього дослідження є робота представника критичного релігієзнавства Григорія Ліфшиця „Походження християнства у світлі рукописів Мертвого моря” [196]. Зокрема він, аналізуючи трансформацію ідеї іудаїстського дуалізму (протиставлення світла та темряви), виводить із апокаліптичної літератури цього часу концепцію тогочасного розуміння історії людей та світу з її поділом на два періоди (еони) – існуючий та новий віки у їх протиставленні.
Є величезна кількість праць, які можна вважати вагомим внеском в розробку методологічних принципів тлумачення як пророцтв, символічної мови і пророчої літератури, так і основних есхатологічних доктрин. Однак, ми зупинимося лише на аналізі основних. В цьому контексті, привертає до себе увагу ряд досліджень, в яких викладена інтерпретація вчення про останні дні в контексті пророцтв та пророчої літератури. Однією з таких праць, в якій закладені певні методологічні принципи, є робота представника систематичного богослов’я Рене Паша „Другий прихід Ісуса Христа” [253]. Робота є цінною для дослідників тим, що в ній виокремлено дев’ять основних ознак есхатологічних пророцтв та визначені їх основні функції. Запропонована в роботі й методологія інтерпретації пророцтв: врахування методів, принципів та хронологічної послідовності виконання пророцтв. Методологічно цінною є й рекомендація автора цієї роботи щодо використання двох позицій як принципів тлумачення пророцтв: історичної та футуристичної при наданні переваги останній, що загострює увагу на майбутніх подіях: судах, Армагеддоні, майбутньому Царстві. Доповнює розряд досліджень, що несуть методологічне навантаження праця протоієрея Олександра Меня „Читаючи Апокаліпсис” [217]. Для дослідників есхатології ця робота заслуговує уваги тим, що в ній проведено порівняльний аналіз пророчої та апокаліптичної літератури (показана різниця), визначено сутнісний зміст таких провідних есхатологічних понять як „кінець світу” (часів), „еон”, „Господній День”, „суд”, „Царство Боже”. Значимим в роботі є й те, що О.Мень, звертаючись до старозавітної традиції подає тлумачення символіки апокаліптики та символічної мови Апокаліпсису, висуває гіпотезу, що „Об’явлення” не є апокаліптичною книгою, яка пропонує людству страхіття як кінець світу, а є лише попередженням щодо необдуманих дій людей.
З інших дослідників, які займалися вивченням пророчої та апокаліптичної літератури, можна назвати Джорджа Ледда, Мерріла Тенні та Роберта Гандрі. Перший з них – Д.Ледд, провівши аналіз есхатологічних сюжетів „Апокаліпсису” у своїй роботі „Богослов’я Нового Завіту” [191] розробив методику тлумачення символічних образів книги. Структурно поділяючи книгу на 4-и блоки видінь Івана Богослова, автор пояснює есхатологічний зміст кожного з них. У своєму дослідженні Д.Ледд, розшифровуючи символіку книги „Об’явлення” розкриває значення образів Вавилону, дракона, звіра, неправдивого пророка, судів, нового неба і землі. Д.Ледд для пояснення пророцтв книги виводить свою методологічну систему тлумачення з точки зору минулого: історичний, символічний та ідеалістичний методи; крайньо-футуристичне, помірковано-футуристичне та диспенсаціоналістське тлумачення пророцтв. В роботі обгрунтовується призначення приходу Христа: позитивна та негативна сторони; визначається роль Тисячолітнього Царства, стан вічності. Близькою по духу до праці Д.Ледда є робота Павла Рогозіна „Таємниці Апокаліпсису” [290], в якій автор розширив і поглибив погляд на символічні образи цієї книги. Новим для дослідників є тлумаченняя прикрас та сруктурних компонентів пророкованого Нового Єрусалиму (Неба– авт.), як елементів життя і страждань Ісуса Христа та християнських ідеалів.
Характеристику апокаліптичної літератури, і в першу чергу книги „Об’явлення”, здійснив богослов Мерріл Тенні у своїй роботі „Теологія Нового Завіту” [351]. Значним внеском в розробку цієї проблематики є те, що автор визначив відмінні ознаки апокаліптичної літератури: 1) віра у пророкове втручання Бога в історію розвитку людства; 2) символічна мова; 3) застосування символічних образів для пояснення програми спасіння людства; 4) пророкування катастрофічного суду. М.Тенні пропонує свою, відміну від Д.Ледда методологію тлумачення книги „Об’явлення”: претеристичні, ідеалістичні, історичні, футуристичні та есхатологічні методи щодо тлумачення феномену Тисячолітнього Царства: постміленіалізм, аміленіалізм, преміленіалізм. Подібну методологію тлумачення книги „Об’явлення” як апокаліптично-пророчої, пропонує Роберт Гандрі у своїй роботі „Огляд Нового Завіту” [79]. Ця робота відрізняється від попередніх тим, що тут сюжетно виокремлені такі основні думки: 1) Об’явлення - символічне бачення Іваном Богословом як минулого, так і майбутнього Церкви; 2) для вірного розуміння апокаліптики „Об’явлення”, слід застосовувати правильну тлумачну методологію: ідеалістичну, претеристичну, історичну та футуристичну позиції та уяснити, що мав на увазі Іван, пропонуючи ту чи іншу символічну мову. Роберт Гандрі, на відміну від інших богословів, структурно виокремлює в Об’явленні тільки три розділи - IV, V, VI, які можна вважати есхатологічними та тлумачить їх символічну мову тільки з історично-футуристичних позицій. Ряд екзегетичних застережень щодо розуміння сутності есхатології Апокаліпсису запропоновано в роботі Вільяма Хендріксона „Перемагаюча сила Христа” [377]. Для цього видання, на відміну від попереднього, характерною є постановка ряду завдань методологічного характеру з точки зору призначення цієї пророчої книги: 1) це передбачення історії; 2) книга написана для втіхи та підбадьорення переслідуваної ранньої Церкви; 3) вона написана не тільки для сучасників Івана, але й для віруючих всіх поколінь як пересторога та втіха. Для підтвердження цих положень автор звертається до символічного характеру „печаток”, „труб”, „чаш”, цифри „7”.
Проблемами тлумачення есхатологічних пророцтв також займався представник систематичного богослов’я Пол Еннс, який у своєму „Підручнику з богослов’я” [195] запропонував євангельське (протестантське) розуміння проблем майбутнього людства в контексті вчення про реалізацію біблійних пророцтв. Дане дослідження значиме тим, що тут доктрина про кінець світу розглядається не з апокаліптичних (кінець, як глобальні катаклізми – авт.), а з сотеріологічних (мета історії – спасіння – авт.) позицій на підставі вчень різних шкіл есхатології.
Багато уваги дослідники надавали структурно-функціональному аналізу провідних складових есхатології. Цьому присвячена велика кількість довідникової літератури і [50, 58, 74, 76, 144, 156, 157, 214, 215, 216, 234, 235, 237, 296, 297, 380, 381, 382, 393], та окремих праць. Окрім названих нами раніше дослідників, цією проблемою серйозно займались Л.Беркхов [48], Н.Гайслер [77], Н.Галлі [78], С.Гортон [92], Е.Кернс [170], А.Лікі [195], Р.Роудз [291] та інші. Серед ряду праць, що вивчають цю проблематику, доцільно назвати часопис „Сопричастя” [308], який пропонує нове бачення доктрини „кінця світу”. Специфічним для цієї роботи є те, що тут розглядається найбільш обгрунтованна модель тлумачення доктрини „воскресіння”. В цей розряд досліджень можна також включити працю „Велике Відкриття. Новий Завіт” [66], яка подає екзегетичне тлумачення такої есхатологічної складової як „ознаки часу”, що дозволяє побачити ії подвійну функцію: знамення про кінець світу та наближення часу приходу Христа. Такий підхід вважається методологічним для сучасних есхатологічний концепцій.
Серед досліджень першої групи праць вагоме місце займають роботи фахівців у галузі хіліазму – міленіаліазму. Цими проблемами займалися такі науковці радянські доби: А.Белов [46], Г.Жосан [149], В.Лентін [193], В.Лешан [194], О.Москаленко [223, 224]. Щоправда, праці цих авторів в основному були зорієнтовані на конфесійну спеціфіку цього вчення, носили критичний характер і не викладали якихось систематизованих поглядів. В царині великої кількості досліджень цієї проблематики можна виокремити праці В.Валька, Б.Хегглунда та Л.Беркхова, які більш глибоко і об’єктивно вивчали історію розвитку хіліастичних ідей і змогли запропонувати свою систематизовану переодізацію їх еволюції. Дослідник Володимир Валько, наприклад, у своїй роботі „Первісне християнство [61]” проаналізував характер ранньохристиянських поглядів на хіліазм звертаючись до історичних постатей цього періоду. На жаль, це дослідження носить описовий та поверховий характер, оскільки веде мову тільки про наявність віри у Тисячолітнє Царство. Дещо розширив діапазон уявлень про ранньохристиянський хіліазм богослов Бенгт Хегглунд у праці „Історія теології” [373], визначивши місце тисячолітнього періоду в хронологічній системі лінійного розвитку історії як сьомого тисячоліття. Більш високий рівень розробки цієї проблеми ми знаходимо в історичній розвідці богослова Луїса Беркхова „Історія християнських доктрин” [48], в якій проведено аналіз явища хіліазму в різноманітних вченнях та рухах починаючи з др.пол. ІІ ст. і включаючи хіліастичні вчення ХХ ст. На відміну від інших дослідників цього феномену Л.Беркхов розробив переодизацію розвитку хіліастичних ідей: ранньої церкви, Середніх віків, часу Реформації, ХVІІ ст., Нового часу.
Чимало зробили для розвитку вчення хіліазму білоруські науковці, які не тільки визначили основні етапи розвитку хіліастичних ідей, у певній мірі відмінні від концепції Л.Беркхова: ранній, Середньовіччя та Реформації, прогресивний, але й дослідили специфічні риси цього вчення у кожний період [Див.: 74]. Заслугою цих науковців є відображення того, як проходила реалізація хіліастичних ідей у різноманітних революційних та соціальних рухах (гусистів, таборитів, анабаптистів, Селянській війні у Німеччині). Достатньо глибоким і у певній мірі методичним є дослідження хіліазму адвентистським богословом Анатолієм Диманем в роботі „Відповіді Адвентистів Сьомого Дня на питання вчення” [248], яке відрізняється від раніше названих як системою переодізації розвитку хіліастичних ідей, так і методикою їх тлумачення. На відміну від інших дослідників, А.Димань розробив широку класифікацію розвитку хіліазму із 8-ми періодів: ранньохристиянський, постміленіалізм Августина, Середньовічний постміленіалізм, преміленіалізм періоду Реформації, постміленіалізм ХVІІІ ст. за вченням Д.Вайбді, сучасний хіліазм – міленіалізм. Характерним для цієї роботи є по-перше – обгрунтування концепції буквального тисячоліття; по-друге, показ того як змінювалося відношення до цієї доктрини в залежності від зміни соціального клімату в історії людства. Сучасні дослідження хіліазму – міленіалізму представлені працями У.Грудема, П.Еннса, М.Еріксона, Ч.Райрі, М.Тенні і П.Кліффорд, які розглядають це вчення в контексті 4-х доктрин: аміленіалізму, постміленіалізму, преміленіалізму та диспенсаціоналізму.
Другу групу праць складають фундаментальні дослідження, в яких означається феномен протестантизму, проводиться його класифікація, аналізуються витоки доктринальних принципів та есхатологічних ідей раннього протестантизму. Вищеозначена група досліджень включає як ряд праць представників Реформації (М.Лютера, У.Цвінглі, Ж.Кальвіна, Я.Армінія, Т.Мюнцера, ідеологів анабаптизму), так і їх інтерпретаторів. Питаннями витоків та еволюції ідеології протестантизму і формування системи есхатологічних ідей займалися С.Головащенко, А.Маграт, Х.Мітер, С.Санніков та Л.Спіц. Серед ряду цих досліджень слід виділити уже названу нами роботу історика релігії С.Головащенко [27], де можна виокремити три основних напрямки досліджень: характеристика витоків та рис раннього протестантизму; аналіз базових принципів протестантської віри, ідей виправдання та спасіння особистою вірою; визначення форм та способів реалізацї апокаліптичних ідей представниками Реформації (У.Цвінглі, Ж.Кальвіном та анабаптистами в їх екпериментах у Цюріху, Женеві та Мюнстері). Подібних поглядів на сутнісні характеристики та типологію Реформації притримувався також і Льюїс Спіц, який на відміну від С.Головащенко, у своїй книзі „Історія Реформації. Відродження і рух реформації” [310] основну увагу звертав на обгрунтування есхатологічного змісту доктрини „виправдання вірою”.
На особливу увагу заслуговує аналітичне дослідження Сергія Саннікова „Двадцять століть християнства. Друге тисячоліття” [297], в якому уперше в релігієзнавчій практиці проведена типологізація Реформації: магістерська та радикальна; визначено їх риси та основні напрямки. Це дослідження значиме у першу чергу тим, що дає можливість побачити ранній протестантизм як різноплановий феномен з одного боку, та відкрити таке маловідоме явище для релігієзнавства, як хіліастичний радикалізм – з іншого. Подібний погляд на Реформацію ми зустрічаємо і в роботі Алістера Маграта „Богословська думка Реформації”[204], який окрім розгляду питань про сутність та періодизацію реформаційних процесів, визначив таку важливу рису реформаційного руху як повернення до ідей і духовності „золотого віку” апостольського християнства з його очікуваннями Царства соціальної рівності. Вагомим надбанням цього дослідження можна також важати висвітлення автором вкладу діячів Реформації у подальшу розробку ранньохристиянських ідей есхато-хіліастичного плану в умовах формування капіталістичних відносин та введення в обіг нового понятійного апарату: лютеранська реформація, реформатська церква, передзнання, Божественний суверенітет.
Методологічно цінною в контексті розуміння есхатологічної та сотеріологічної сутності загальних засад раннього протестантизму можна вважати роботу американського богослова Генрі Мітера „Основні ідеї кальвінізму” [220], оскільки в цій праці пропонуються дві важливі ідеї: 1) що есхатологічні погляди реформаторів не їх власні ідеї, а реінтерпретація августіанських ідей; 2) есхатологічні ідеї діячів Реформації розглядаються в контексті сотеріології, з виокремленням чистої проблеми спасіння. В цьому ж дусі, щоправда із науково – критичних позицій викладено загальний аналіз есхатологічних та сотеріологічних поглядів представників Реформації у книзі „Всесвітня історія” [73]. На відміну від інших праць подібного типу тут проведено аналіз концепції М.Лютера щодо спасіння по вірі та ролі в цьому людини з одного боку та співставлення вчень М.Лютера і Т.Мюнцера відносно уявлень про майбутнє світу в контексті біблійних вчень – з іншого. Ця робота входить в розряд того невеликого переліку праць де широко висвітлені питання практичної реалізації хіліастичних ідей У.Цвінглі (побудова „царства рівності” в Цюріхському кантоні при поєднанні зусиль уряду і церкви), Ж. Кальвіна (роль держави та церкви у перебудові суспільства), Т.Мюнцера (насильницьке встановлення земного „царства рівності”) та анабаптистів (Мюнстерська комуна).
Значним відкриттям в царині історії та еволюції ранньопротестантських ідей є колективна монографія вітчизняних науковців „Гуманістичні і реформаційні ідеї в Україні” [230]. Дана монографія дозволяє дізнатися, що в Україні періоду ХVІ – ХVІІ ст.ст. відбувалися ті ж самі реформаційні процеси, що й в Західному суспільстві і що тут були аналоги відповідних течій, які відзначалися релігійним і соціальним радикалізмом, пропагували ідеї рівності на кшталт ранньохристиянських громад.
Значна кількість досліджень присвячена аналізу есхатологічних поглядів фундатора протестантизму Мартіна Лютера. З відомих нам праць сюди, у першу чергу, слід віднести роботу самого реформатора „Час мовчання пройшов” [202], де він обгрунтовує есхатологічний зміст своїх „95 тез”, посилаючись на принцип каяття, як засіб спасіння. Другою по значимості в цій площині можна вважати роботу „Передмова Мартіна Лютера до Послання Св.апостола Павла римлянам” [263] для якої характерною є думка реформатора про можливість спасіння лише по вірі та його зауваження, що по-перше, віра – джерело добрих справ; по-друге – що вона змушує людину народитися заново в моральному плані. В іншій площині аналізувалися „95 тез” Лютера та його доктрина „виправдання вірою” в екзегетичному дослідженні „Ян Гус. Мартін Лютер. Жан Кальвін. Лойола. Торквемада: біографічні нариси” [98], для якого характерно те, що на відміну від йому подібних тут виокремлюється сотеріологічний контекст есхатології реформатора. В цій роботі започаткована низка оригінальних ідей, які маловідомі дослідникам: неприйняття Лютером ідеї соціальних змін та його негативне відношення до Селянської війни 1524 – 1525 рр. у Німеччині; розуміння ним земних проблем як прояву дій Сатани; орієнтація тільки на Царство Небесне. Схожі ідеї розглядалися у праці богослова Р.Белінтона „На цьому стою”[45], однак, тут автор не просто акцентує увагу на принципі спасіння по вірі, але й показує, що Лютер робив спробу вирішити ділему віри та справ, вважаючи, що людина може робити добрі справи, лише при наявності віри. Р.Белінтон звертає увагу на таку важливу позицію вчення М.Лютера як необхідність для спасіння не тільки віри, але й справ, що підтверджують її. Подібне тлумачення лютерівського принципу виправдання вірою, що реалізується у справах, можна побачити й у дослідженні Джона Норта „Історія Церкви” [236]. Однак, автор звертає тут увагу на дещо інший контекст думки Лютера – застосовувати тезу „віра без справ”, не коректно, про що в інших джерелах мова не йде.
Такий же підхід, щодо доктрини виправдання по вірі ми зустрічаємо і в роботі Роберта Колба „Християнська віра в лютеранському викладі” [178]. Щоправда, автор доповнює доктрину виправдання вірою вченням Лютера про передзнання, яке на його думку, було лютеранською формою тлумачення принципу про передвизначення. Певну новизну щодо доктрини виправдання вірою несе також дослідження Деніела Дойчландера „Світський уряд: Боже інше Царство” [106], де автор висуває гіпотезу, що ця доктрина має свої витоки в ранньохристиянській есхатології, а Лютер лише її відродив. Д.Дойчландер, посилаючись на погляди реформатора, типологізує його есхатологію на „реалізовану” („вже”) і „не реалізовану” („ще ні”), як і богослов Р.Колб, в якого, щоправда, інша термінологія типологізації.
Інтерпретація трьох типів лютерівських ідей доктринального характеру: виправдання, передвизначення та кінця світу викладена в роботі Д.Мюллера „Християнська доктрина” [226]. Своєрідність цієї роботи в тому, що Мюллер, показує дві сторони лютерівського процесу виправдання віруючого: „негативний” (прощення гріхів) та „позитивний (вибрання на спасіння) і розглядає есхатологічну доктрину передвизначення не як центральний артикул вчення, а лише як допоміжну щодо доктрини виправдання. Д.Мюллер звертає увагу, на точку зору Лютера, що виправдання відноситься тільки до окремих особистостей, а не Церкви взагалі. В цій роботі уперше сформульована есхатологічна концепція лютеранства: тимчасова смерть, межовий стан, другий прихід Христа, воскресіння мертвих, останній суд, кінець світу, вічне прокляття або блаженство. Виокремлені тут і інші специфічні риси лютеранства: прихід Христа, суд і воскресіння – події одночасні; воскресіння тільки колективне; покарання фізичне; кінець світу – зміна речей; Царство вибраних – на небі. Специфічне тлумачення лютерівської доктрини виправдання подає Герман Зассе у своїй праці „Хто такі лютерани?” [152]. Автор тут стверджує, що Лютер повністю не відкидав принцип передвизначення, але він у нього відігравав роль не засобу вибрання віруючих, а лише засобу передвизначення віри вибраних. Такої ж точки зору на функціональну роль принципу передвизначення притримувалися Р.Колб та Л.Спіц.
В ряді праць аналізуються соціальні погляди М.Лютера в їх есхатологічному контексті. До таких можна зарахувати уже названу працю [202] та роботу Фрідріха Кантценбаха і Йоахима Штедтке „Мартін Лютер, Жан Кальвін. Серія історичні силуети” [165]. В останній звертається увага на концепцію Лютера про дві влади – духовну і світську, які повинні працювати в єдності, оскільки призначені Богом. Автори висувають тезу, що саме такий підхід давав право Лютеру ставити питання про обов’язок громадян підпорядковуватися будь-якій владі та відкидати ідеї духовної свободи або створення соціальної рівності в земних умовах. Про несприйняття Лютером ідеї соціальних змін йде також мова в роботі Ерла Кернса „Дорогами християнства” [170] та в монографічному дослідженні російських і німецьких науковців „Від Лютера до Вайцзеккера: великі протестантські мислителі Німеччини” [247]. Але якщо у першій роботі мова йде про віру Лютера, що рівність можлива лише у прийдешньому царстві, то в другій – про заклики Лютера знищувати будь-кого, хто повстає проти влади. Це нове сприйняття великого реформатора, якому приписували в більшості лише позитивні риси.
Хоча в Лютера та інтерпретаторів його поглядів на перший план виступав комплекс ідей про принцип виправдання вірою, є разом з тим дослідження, які узагальнили погляди реформатора й на есхатологію, оскільки своїх праць по цій проблематиці він не мав. До таких досліджень у першу чергу слід віднести дві праці, які є інтерпретацією есхатологічних поглядів Лютера: „Книга згоди. Короткий катехізис”[11] та „Великий катехізис”[201]. Ці праці, по-перше, показують, що Лютер веде мову тільки про одне воскресіння – через суд в „останні дні”; по-друге, він підтримує концепцію безсмертя душі та вічних мук; по-третє, Лютер відкидає вчення про 1000-літнє Царство; по-четверте, реформатор притримується точки зору про створення нових неба і землі (а не заміну) взамін старих. Приблизно з таких же позицій інтерпретується есхатологія Лютера в роботі Р.Колба [178], про яку ми говорили раніше. Специфіка есхатології Лютера в інтерпретаційному варіанті проглядається в наступному: явище смерті і воскресіння у Лютера поєднані (через смерть людина йде до нового життя); кінцева смерть і воскресіння відносяться на час приходу Христа, який функціонально є часом суду; подвійний характер суду – вічне покарання і вічне життя. З цієї роботи видно, що Лютер був прибічником вчення про вічні муки. Таке розуміння Р.Колбом есхатологічної концепції реформатора співпадає з точкою зору Д.Мюллера, з тією лише різницею, що по-перше, Р.Колб веде мову про воскресіння взагалі, а Д.Мюллер – про колективне воскресіння; по-друге Р.Колб типологізує есхатологію Лютера на „здійсненну” („вже”) і „майбутню” („ще ні”), чого немає ні в Мюллера ні в інших інтерпретаторів лютерівської есхатології; по-третє, якщо Р.Колб веде мову про заперечення Лютером вчення хіліазму, то Д.Мюллер говорить лише про небесне царство. Близькою до точок зору Р.Колба та Д.Мюллера на есхатологічні ідеї М.Лютера є позиція дослідника лютеранства Едварда Кейлера, викладена в праці „Основи християнської віри. Малий катехізис доктора Мартіна Лютера з коментарями доктора Едварда Кейлера” [168]. Однак, на відміну від праць інших дослідників Е.Кейлер сформулював розгорнуту характеристику останніх днів в розумінні Лютера; провів типологізацію народів, які будуть приймати участь у воскресінні; визначив пророчі ознаки, що будуть супроводжувати прихід Христа.
Ще одним дослідженням узагальнюючого характеру, основні ідеї якого співпадають з уже проаналізованими автором працями є робота А.Гребнера „Основи доктринального богослов’я” [94]. Ця праця є сучасною інтерпретацією есхатологічних уявлень М.Лютера і дає можливість по-перше, побачити що Лютер відносив кінець часів на майбутнє і пов’язував це з другим приходом Христа; по-друге, він обумовлював прихід Христа з двома типами пророчих ознак: природними та соціальними; по-третє, ця книга дозволяє визначити характерні риси лютерівської есхатології: відкидання вчення хіліазму, загального воскресіння мертвих, а відповідно і можливість спасіння всіх; по-четверте, тут відображено специфіку лютеранських уявлень про есхатон – не послідовний перехід від одного стану до іншого, а через поглинення старих неба і Землі і створення нових. В такому ж ключі розглядається есхатологічне майбутнє раніше названої роботи Е.Кейлера [168], щоправда вона відрізняється від попередніх тим, що в ній показано на підставі чого віруючі будуть воскресені в останні дні та пояснюється різниця між воскресінням з мертвих віруючих і невіруючих.
Серед ряду досліджень, що проводили аналіз ранньопротестантської есхатології, значна частина присвячена вивченню есхато-хіліастичних ідей Ульріха Цвінглі, хоча й його праць та інтерпретаційних видруків опубліковано не так вже й багато. Певні узагальнення щодо його есхатологічних поглядів здійснили С.Головащенко, Е.Кернс, Т.Лейн, А.Маграт, Б.Порозовська, С.Смірін. Разом з тим, науковці мало знайомі з есхатологією Цвінглі. Така можливість виникла недавно, коли була опублікована об’ємна історико-аналітична розвідка „Богословські праці” [35], яка включила в себе низку досліджень, де викладені есхатологічні погляди У.Цвінглі: „Пояснення християнської віри”, „Про провидіння Боже”, „67 тез”, „Коментарі до істинної та хибної віри”, „Звіт про віру”, „Перша Бернська проповідь”. В цій різноплановій праці викладені як сотеріологічні так і соціально-політичні погляди реформатора в їх есхатологічному контексті; підтверджується його позиція щодо прийняття лютерівських принципів спасіння по вірі та необхідності покори владі. Тут же викладені погляди Цвінглі, що докорінно відрізняються від інших реформаторів: обов’язок влади турбуватися про громадян, але й право влади карати за порушення законів; можливість знищення влади, якщо вона діє протизаконно. Викладено в роботі також тлумачення Цвінглі провідних складових його есхатологічної концепції: подвійність суду як і в Лютера, духовний стан віруючих після воскресіння; визнання вчення про безсмертя душі та вічні муки.
Заслуговує на увагу ряд положень роботи Ерла Кернса [170], яку ми аналізували раніше в іншій площині, тому що в ній піддається аналізу принцип провидіння Цвінглі, який він тлумачить як передвизначення вибрання. Достоїнством цієї роботи є те, що автор звертає увагу на визнання реформатором відносного статусу принципу передвизначення на спасіння та право на спасіння всіх, а не тільки передвизначених.
Особлива точка зору Цвінглі на виправдання вірою відображена в роботі А.Маграта [204], яку ми також розглядали. Полягає ж вона в тому, що реформатор бачить виправдання вірою не просто в прийнятті Христа, а надає пріоритет моральному оновленню над спасінням.
Певним відкриттям можна вважати працю дослідника реформаційної діяльності Цвінглі Б.Порозовської „Ульріх Цвінглі. Його життя і реформаційна діяльність” [259], яка не тільки висвітлила соціальний контекст есхатологічних поглядів цього реформатора, але й описала форми їх реалізації. З цієї історичної розвідки видно, що Цвінглі визнавав можливість, а при певних умовах і необхідність проведення політичних і соціальних змін, покладаючи обов’язки за їх реалізацію не на народ, як у Мюнцера, а на владу. Б.Порозовська також відзначила протирічний характер цвінгліанських реформ: певна форма задоволення соціальних потреб жителів Цюріха з одного боку, та жорстке адміністрування – з іншого. В такому ж контексті викладені соціально-хіліастичні погляди У.Цвінглі в роботі С.Сміріна „Народна реформація Т.Мюнцера і Велика селянська війна” [303]. Ця історична розвідка значима тим, що вона відкидає тезу про роль реформатора як ідеолога Селянської війни в Німеччині, хоча й визнає, що його ідеї соціального реофрматорства стали підґрунтям для формування програми селянського повстання. Ця робота, разом з тим, дозволяє зрозуміти, що Цвінглі, на відміну від Мюнцера, дотримувався принципу мирного шляху соціальних перетворень і підлеглості суспільних питань ідеям євангелізму. Щоправда, в іншій праці „Еразм Роттердамський і реформаційний рух в Німеччині” [304] Смірін відзначав, що У.Цвінглі, на відміну від Лютера, все ж таки допускав певну непокору владі та монархам, якщо їх діяльність суперечила Божим приписам.