Право — основа публічно-правового союзу народу
Роль права в організації і функціонуванні держави в античні часи. Вивчення феномена права, його природи, сутиісних ознак, встановлення наукової ідентичності недостатньо для чіткого і поїзного усвідомлення його ролі у функціонуванні держави, міри обумовленості держави правом. Встановити значення цієї ролі ми можемо через уточнення природи самої держави, її сутності, через розгляд конкретно-історичних форм держав та засобів регуляції державного життя.
Варто підкреслити, що поняття держави є не менш складним, ніж поняття права, оа всіх часів існування самої держави підходи до її розуміння зазнавали значної трансформації. Досить чітко виділяються три підходи до дослідження держави. Перший, політико-філософський (античний) — розглядає всяку державу як свого роду спілкування, організоване заради суспільного блага, задоволення щоденних потреб, як засіб вирішення «загальних справ» і регулювання відносин «народ — держава» (Арістотель1), як «людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів» (Ціцерон2). Другий — класовий, що вбачає в державі результат розподілу суспільства на класи та засіб класової боротьби, машину для гноблення одного класу іншим (марксистсько-леніиський підхід). Третій — організаційно-правоізий; він визначає державу як організаційний і правовий засіб регулювання суспільних відносин.
1 Антология мировой политической мысли : В 5 т. - М., 1997. - Т. 1. - С. 107.
2 Ціцерон Марк Тулій. Про державу; Про закони; Про природу богів. - К., 1998.
С 48.
В конкретно-історичному аспекті існувала велика кількість форм держав, політичний режим і державна ідеологія яких дає підстави для висновку про мінімальну роль права в організації та здійсненні державної влади, в регулюванні суспільних відносин. Однак уявлення про роль права в функціонуванні держави розвивались паралельно з розвитком вчень про державу і зміцненням самих держав.
Грецька ідея держави1, яка грунтувалася на гармонії суспільного життя, не знала таких понять, як окремі громадяни, наділені особистими правами, як держава, що захищає права своїх громадян за допомогою закону, і не пов'язувала ефективність влади з достатньою свободою громадянина. Права громадянина залежали від його звання, а не особи. Періодична зміна чиновників на посадах за допомогою жеребкування (ротація), якомога широке залучення населення до урядування, формальне і неформальне обговорення державних справ, обрання народом органів державного управління, народний контроль над суддями — далеко не повний перелік демократичних інститутів Древньої Греції. Сила державної влади відтак грунтувалася не на примушуванні, а на силі переконання, традиції, повазі до закону. Закон оголошувався верховним правителем, йому підкорялися всі, він становив зміст доброчинного державного правління.
Хоча за тих часів не існувало теорії поділу влади, але вже тоді можна було говорити про створення правових механізмів контролю представницької, виконавчої та судової влади. Щодо виконавчої влади — ними були призначення та ротація державних чиновників, контроль за їх діями; щодо судової — народне призначення суддів трибуналів (деми щороку обирали 6 тисяч осіб, які розглядали справи), щодо рішень представницьких ради чи асамблеї — судове анулювання їх.*Та чи є правомірним визначати пріоритети у системі суспільних регуляторів права? Очевидно, ні. 'Право і справедливість, хоча й мали регулювати суспільний устрій і суспільне життя, загальними регуляторами такого суспільного життя не стали. Більш вагомими для упорядкування політичної сфери стало не право, а відповідні політичні ідеали.
Для сприйняття цих ідеалів слід взяти до уваги безпосередній зв'язок уявлень про ефективний та досконалий суспільно-політичний устрій з уявленнями про місто-державу, чим були тоді Афіни і де зосереджувалися всі життєві інтереси громадян.
Теорія міста, місця спільного проживання замінила, по суті, теорію держави, стала найголовнішою етичною, економічною, соціологічною та політичною ідеєю. Ідеалами стали справедливість, свобода, благочестя, доброта, потреба опікування про свою домівку-державу, громадянська гармонія, уявлення про силу неписаних законів, віра в необхідність прийняття державних рішень через їх обговорення, добровільне підкорення закону, який є благом для всіх. Особливо шануються такі чесноти особи-громадянина як доброта, доблесть, скромність, сміливість.
'В теоретико-політичній думці древності переважали погляди на державну владу, владу правителя як на довільну, що залежить від волі
СебайнД., Торсон Т. Історія політичної думки. - К., 1997. - С. 34-49.
і позитивних якостей останнього. Демокріт наголошував, що за існуючою формою управління не було ніякого засобу запобігти тому, щоб правителі, якщо вони навіть і вельми гарні, не зазнали несправедливості. Оскільки не личить, щоб правитель був відповідальний перед кимось іншим, окрім як перед самим собою, і не личить, щоб той, хто панував над іншими, опинявся через рік сам під владою цих інших. Тому має бути влаштовано так, щоб правитель, який не вчиняв ніякої несправедливості, навіть якщо він й суворо переслідував тих, хто вчиняв справедливість, не потрапляв у подальшому під владу їх, але щоб якийсь закон чи який-небудь інший засіб захищали правителя, який діяв несправедливо1.
Платон говорив, що правитель може дослухатись чи не дослухатись до думки народу на свій розсуд і тому пов'язати його нормами закону неможливо. Вихід вбачається у тому, щоб державами правили філософи2.
Важливий вплив на поняття держави і чинників, які її обмежують, справили погляди Арістотеля, Це йому належить одна з найголовніших ідей древності — принципове розмежування держави (політичних відносин) і суспільства3. Можливість впливу на державну владу, правителя, залежить від форми державного устрою. Арістотель розрізняє такі види державного устрою, як царська влада (монархічне правління), аристократія і політія, а також три форми, які відхиляються від них: тиранію (від царської влади), олігархію (від аристократії), демократію (від політії)4. Тиранія має на меті користь одного правителя, олігархія піклується про користь багатих громадян, демократія — про користь незаможних5. Найголовніше за будь-якого ладу, зазначає Арістотель, це шляхом законів і іншим розпорядком позбавити посадових осіб можливості наживатися. Найкорисніші закони, одностайно схвалені всіма причетними до управління державою, будуть марними, якщо громадяни не будуть привчені до державного порядку і в цьому дусі виховані, тобто якщо закони держави демократичні — у дусі демократії, якщо олігархічні — у дусі олігархії; якщо недисциллінований один, то недисциплінована вся держава6.
Славнозвісний оратор античності Ціцерон вважав державу найдосконалішою формою людського спілкування, співжиття. Всяка держава, зазначав він, є власністю народу, а народ не будь-яке зібрання людей, що якимось чином згромадилися, а зібрання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів7. Ціцерон визначив основні принципи врядування, зокрема стосовно того, що влада делегується народом і має діяти на основі морального закону8. Як зазначають Д. Себайн і Т. Торсон, ці принципи
v Антология мировой политической мысли. - T.I. - С. 83.
2 Там само. - С. 95-96.
3 Там само. - С. 112.
4 Там само. - С. 115.
5 Там само. - С. 112.
г> Там само. - С. 125.
7 Ціцерон Марк Тулій. Про державу; Про закони; Про природу богів.- С. 48.
8 Там само. - С. 49-66.
врядування «за порівняно короткий строк, що минув відтоді, як Ціцерон їх записав, дістали практично повсюдне визнання і впродовж багатьох століть служили загальновідомими положеннями в теорії політичної філософії», «ввійшли до загальної скарбниці політичних ідей»1.
Праці Ціцерона знаходилися у руслі вчень епохи стоїцизму, представники якого (Хрисипп, Панетій, Полібій та ін.) вважали справедливість найкращим утримувачем держави від розпаду, сформулювали ідею всесвітнього братства всіх людей.
Зазначимо, що аналогічні ідеї були досить поширеними і на Сході — в Древній Індії і Древньому Китаї. Древньоіндійський політико-економічний трактат «Артхашастра, або наука політики» засвідчує важливість моральних основ для надійності влади, оскільки правитель, який править несправедливо, не може розраховувати на допомогу підданих, а виснажені піддані робляться жадібними і стають ворожими щодо свого правителя. Сунь-цзи, китайський філософ (близько 313 -238 pp. до н. є.) стверджував: якщо правитель прагне спокою, то має видавати справедливі накази і любити народ, якщо правитель прагне слави — поважати ритуали і вчених, якщо бажає утвердити свої заслуги — шанувати мудрих і залучати здібних людей2.
Після розпаду Римської імперії протягом тривалого часу спостерігається криза права, яка завершується повністю лише у XIII столітті визнанням такої ідеї: суспільство повинне керуватися правом^.
Роль права в організації і функціонуванні держави в епоху середньовіччя і нові часи. Формування поняття державного і народного суверенітету, ідей правової держави. В епоху середньовіччя продовжується формування поняття держави як загальної спільноти і складається теорія державного суверенітету та суверенітету народу. Ж. Боден сформулював визначення суверенітету і обгрунтував принцип неподільності державного суверенітету, стверджуючи, що держави встановлюються за примусом найсильніших або ж у результаті згоди одних людей добровільно передати в підпорядкування інших свою свободу цілковито, щоб ці останні нею розпоряджалися, спираючись на суверенну владу або без усяких законів, або на основі певних законів і згідно з певними умовами. Народ може віддати суверенну владу без будь-яких умов, однак це не означає, що суверен користується владою без будь-яких обмежень. На нього поширюються закони божі та природні, і не у владі суверена скасувати їх4.
Середньовічною традицією', як її розумів Р. Гукер, була відповідальність кожної політичної сили (уряду чи короля, парламенту тощо) перед народом чи спільнотою, якою вона керує, обмеженість моральним законом, конституційними традиціями та угодами, які укладались в епоху королівства5. До речі, саме з того факту, що на Заході право завжди мало певний (більший чи менший) рівень легітимації, випли-
1 Себайн Д., Торсон Т. Історія політичної думки. - С. 169 - 170.
2 Антология мировой политической мысли. - Т. 1.-С. 138, 143.
3 Давид Р. Основные правовые системы современности. - С. 61.
4 Антология мировой политической мысли. - Т. 1. - С. 303.
5 Себайн Д., Торсон Т. Історія політичної думки. - С. 393, 466.
ває досить поширене ототожнення права і закону, яке має своїх численних прихильників у науковому середовищі й донині.
Піддаючи аналізу розвиток ідей державного суверенітету, взаємозв'язок суспільства і держави, неможливо обійти увагою погляди Т. Гоббса. Держава, за його думкою, формується таким чином: загальна влада, яка могла б захистити країну від вторгнення чужинців, а громадян від несправедливостей, вчинюваних один одному, може бути споруджена одним шляхом, а саме шляхом зосередження всієї сили влади в одній людині або зібранні людей, яке більшістю голосів могло б звести всі волі громадян в єдину волю1. Для встановлення цієї влади необхідно, щоб люди призначали одну людину або зібрання людей, які були б їх представниками, і щоб кожна людина вважала себе довірителем відносно всього, що носій загальної особи буде робити сам чи примушувати робити інших для загального блага і відчувала відповідальність за це. Це й буде держава, сутність якої зводиться до такого визначення: «держава є єдина особа, відповідальною за дії якої зробила себе величезна кількість людей, з тим щоб ця особа могла використовувати силу і засоби всіх їх так, як визнає за необхідне для їх миру і загального захисту»2. Т. Гоббс виділяє три форми держави — монархію, аристократію та демократію, і два види політичної влади — патерналі-стську та деспотичну. В першому випадку влада здобувається за згодою, в другому — силою. Однак суверенітет верховної влади постає в своєму повному абсолюті: влада суверена не може бути без його згоди перенесена на когось іншого, він не може бути позбавлений її своїми підданими, не може бути покараний ними; він єдиний законодавець і верховний суддя. Тобто, у Гоббса жодних обмежень влади не існує. Закон держави — це лише воля суверена.
Н. Макіавеллі поділяє держави на такі, в яких піддані звикли коритись правителям, і такі, де вони споконвіку жили вільно. В своєму головному трактаті «Правитель» він стверджує, що розумний правитель не може і не повинен додержуватися своєї обіцянки, якщо це шкодить його інтересам'1. Отже, і засобів, щоб запобігти невиконанню обіцянок правителем, теж немає.
Утопічні соціалісти вважали необхідним дотримуватися суспільних законів про розподіл вигод життя, які, керуючись правилами справедливості, опублікував правитель або затвердив одностайною згодою народ4.
В умовах громадянських воєн XVII століття в Англії активну роль у формуванні ідей державності відіграли народні дискусії, які сприяли виникненню різноманітних теорій революційного лібералізму. Гаслами тих революцій стали рівність, свобода та інші природні права, справедливість законів, ідея злагоди (соціального контракту). Обстою-
валась ідея приборкання кожної сфери врядування згідно з верховною владою народу, гарантованою писаним реєстром невід'ємних прав1.
На відміну від Т. Гоббса, Дж. Локк виступив проти абсолютного, необмеженого характеру державної влади. Він вважав, що люди є вільними, рівними і незалежними за природою, а тому ніхто не може бути виведений з цього стану і підпорядкований політичній владі іншого без власної згоди. Єдиний шлях відмови від політичної свободи — це угода з іншими людьми про об'єднання в спільноту2. Заслуга Локка полягає й у тому, що він заклав основи теорії поділу влади та її утримання, щоправда — з точки зору парламентського пріоритету. Локк стверджував, що влада суспільства і створеного нею законодавчого органу не може йти далі, ніж це необхідно для загального блага, і хто б не володів законодавчою чи верховною владою, він зобов'язаний управляти згідно з встановленими постійними законами, проголошеними народом і відомими народу, правити за допомогою иеупереджених і справедливих суддів, які повинні вирішувати справи на основі законів і застосовувати силу лише при виконанні таких законів3.
Ідея поділу влади чи ідея змішаного врядування, як зазначається у Д. Себайна і Т. Торсона, — одна з найдавніших у політичній теорії, однак вона ніколи не була наповнена певним змістом. І якщо в Англії ця концепція наповнювалась конкретним значенням сутички між короною та судами звичаєвого права, а Локк відводив їй допоміжне місце у теорії парламентського пріоритету, то Монтеск'є звів розмежування влади до системи правових стримувань та врівноважувань між різними частинами тієї чи іншої конституції4.
Найбільш всебічно теорію народного суверенітету обгрунтував Ж. Ж. Руссо. Відштовхуючись від уявлення про людину як громадянина, який є основоположною моральною категорією, він стверджує, що громада є головним моральним чинником, що формує громадянина. Спільні надбання (мова, спільний інтерес і добробут) є причиною створення держави. «Якщо Держава, або Громадянська община,— пише Руссо, — це не що інше, як умовна особа, життя якої полягає в союзі її членів, та якщо найважливішою її турботою є турбота про самозбереження, то їй потрібна сила загальна й спонукальна, щоб рухати та керувати кожною частиною найзручнішим для цілого способом. Подібно до того, як природа наділяє кожну людину необмеженою владою над всіма частинами його тіла, суспільний договір дає Політичному організмові необмежену владу над всіма його членами, і ось ця влада, що спрямовується загальною волею, має ... ім'я суверенітету»5. У чому ж полягає природа цього акта і де межі верховної влади? На це питання Руссо відповідає так: «Це не угода вищого з нижчим, але угода Цілого з кожним з його членів; угода законна, оскільки вона має своєю основою Суспільний договір; справедлива, оскільки вона загальна для всіх;
1 Антология мировой политической мысли. - Т. 1. - С. 321.
2 Там само. - С. 321.
:і Там само.- Т. 1. - С. 253. 4 Там само. - Т. 1. - С. 280.
1 Себайн Д, Торсон Т. Історія політичної думки. - С. 435.
2 Антология мировой политической мысли. - Т. 1. - С, 360-361.
3 Там само. - С. 365.
* Себайн Д., Торсон Т. Історія політичної думки. - С. 495. 3 Антология мировой политической мысли. - Т. 1.-С. 428.
корисна, оскільки вона не може мати іншої мети, крім загального блага; і міцна, оскільки поручителем за неї виступає вся сила суспільства і вища влада. До тих пір, поки піддані підкоряються такого роду угодам, вони не підкоряються нікому, крім своєї власної волі; і питати, які межі прав власне суверена і громадян, означає запитувати, до яких меж простягаються зобов'язання, що ці останні можуть брати у відношенні до самих себе — кожний у відношенні до усіх і всі у відношенні до кожного з них. Із цього випливає, що верховна влада, якою б необмеженою, священною, недоторканною вона була, не переступає і не може переступити межі загальних угод і що кожна людина може повністю розпоряджатися тим, що їй ці угоди надали із його майна і його свободи; так що суверен ніяк не вправі накласти на одного із підданих більший обов'язок, ніж на іншого. Оскільки тоді спір між ними набуває приватного характеру і тому влада суверена більше не компетентна»1. Ідеали загальної справедливості, породжені розумом, і потреба взаємності цієї справедливості приводить Руссо до висновку про необхідність законів, які повинні мати загальний для всіх характер, оскільки загальна воля не може висловлюватись з приводу приватного предмета.
Закони є лише умовами громадянської асоціації, тому народ має бути їх творцем. Однак, запевняє Руссо, для перетворення народної волі на акти потрібен законодавець (Руссо не вірить у можливість народного представництва. — А. 3.)- І якщо законодавча влада належить народу і тільки йому, то виконавча — тільки суверену2^
Ідеї французького просвітництва розвиваються вченими інших країн Європи. Особливого резонансу вони набувають у народному середовищі.
У XVIII столітті, в період французьких революцій і громадянської війни в США, формується доктрина конституціоналізму, основними цінностями якої стають суверенна влада народу (нації), ідея народного представництва, природні і невідчужувані права особи, право на опір гнобленню; проголошується принцип поділу влади.
Ідеї народного суверенітету знаходять своє відображення також в ідеї правової державності, що вперше (як зазначалося) формулюється у працях германських філософів. Кантова ідея правової держави базується на первинному договорі і відповідності законів чистим принципам права. І. Кант обґрунтовує розуміння держави як об'єднання людей, підпорядкованих правовим законам, а також інші складові правової держави, зокрема, принцип поділу влади, належність законодавчої влади народу, громадянську рівність і самостійність людей, конструює процес творення права3.
Для розуміння природи держави як держави, що повинна скеровуватися правом, а, отже, обмеженої правом, суттєвими є погляди Г. Еллі не ка. Він вважав важливим для держави наявність правопорядку, який не може поєднуватись з теорією абсолютної необмеженості державної влади. «Право, — писав він, — не залежить від держави в
такій мірі, щоб держава могла звільнити себе від самого права. В її владі — як фактичній, так і юридичній, — надати того чи іншого характеру правопорядку, але не вирішити питання про його існування»1.
Н. Невзоров, який простежив розвиток ідей правової держави в Росії саме у площині обмеження державної влади, відзначав, що за часів боярства (від «Смутних часів» до правління Анни Іоанівни у 1730 р.) «юридично московський государ правив своєю державою необмежено, але, з огляду на звичай, ділився владою з боярством», за часів дворянства (до 1825 р.) цар лише царював, а дворянство управляло2.
Єдиною межею за умов самодержавства, коли в особі государя об'єднувались законодавча і виконавча влади та вся державна сила, залишались «розумові кордони» (М. Сперанський).
Такі позаправові обмеження, як розум і мораль, традиції і совість тощо існували завжди, однак їх використання не було жорстко детермінованим, залежало від численних факторів, не тягло за собою неминучої юридичної відповідальності. На підтвердження згадаємо слова Катерини II, адресовані її статс-секретарю Попову: «Ти знаєш, з якою обережністю я вчиняю при виданні моїх узаконень. Я розбираю обставини, вивідую думки просвіченої частини і по них визначаю, яке діяння мій указ повинен спричинити. Коли ж наперед впевнена у загальному схваленні, тоді випускаю моє веління і маю задоволення бачити те, що ти називаєш сліпим підкоренням, — і ось основа влади необмеженої. Але будь певний, що сліпо не коряться, коли наказ мій не пристосовувано до звичаїв або коли б я слідувала самій моїй волі, не міркуючи про наслідки»3.
Лише із скасуванням кріпосного права, визнанням політичних прав, у тому числі виборчих, розпочався процес створення представницьких органів, формування нової судової системи, поступового відступу самодержавства і все більш широкої участі народу в управлінні справами держави, запровадження справжніх важелів контролю за владою.
Сучасна держава як публічно-правовий союз народу і право як основа цього союзу. Всучасній літературі наводяться різноманітні класифікації держав. В основі цієї різноманітності — залежність і від впливів на процес прийняття рішень, і від такого найважливішого чинника, яким є політичний режим.
Зокрема, М. Манн зазначає, що на Заході виділяють три групи теорій держави: класові, плюралістські та елітаристські. Більшість класових теорій є марксистськими; за ними держава обслуговує ті чи інші способи виробництва і класи. Дві інші групи теорій стосуються модернових держав. Плюралістські спираються на тезу, що сучасні західні держави визначаються, в кінцевому рахунку, партійною демократією, яка постійно розширюється (ці держави визнаються представницькими). Елітаристські теорії (їх кілька різновидів. — А. 3.) зосереджують
1 Антология мировой политической мысли. - Т. 1.-С. 430.
2 Там само. - С. 434, 435.
3 Кант Я. Метафизика нравов : Соч. в 6 т. - М, 1965. - Т. 4., ч. 2.
1 Антология мировой политической мысли. - Т. 1. — С. 817.
2 Невзоров Н. Я. По пути к правовому государству : (Конституционные проекты и
попытки в Русской истории). - М., 1913. - С. 34.
а Там само. - С. 73.
5-91308
увагу на тому автономному потенціалі, яким володіє держава. В центрі уваги елітаристів — політична влада як відносини між державою і громадянським суспільством1. М. Манн, до речі, відкидає тезу про демократію як вирішальний і детермінуючий фактор держави, вважаючи, що персонал держави може виступати у ролі автономного утворення.
На наш погляд, демократичний потенціал держави не вичерпав себе, хоча сучасна держава і чиновництво схильні до відстоювання власних політичних інтересів, нерідко виступають як автономна політична сила.
Недемократичному режиму має протиставлятися режим демократичний, якому властиві, зокрема, свобода створення організацій і вступу до них, свобода висловлювань, вільні і справедливі вибори, забезпечення права участі у виборах, права на обрання до громадських організацій, права політичних лідерів конкурувати у передвиборній боротьбі, а також наявність альтернативних джерел інформації, установ з формування залежної від виборців урядової політики.
Можливість поділу всіх держав на демократичні та недемократичні випливає й з класифікацій політичного режиму. Наприклад, В. Якушик виділяє демократичний, авторитарний, тоталітарний, анархічний, охлократичний режими2.
Демократичному режиму властиві виборність найважливіших органів влади, вирішення найголовніших політичних проблем згідно з волевиявленням більшості громадян, забезпечення широкого кола особистих, громадських та політичних прав і свобод, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості та запобігання свавіллю з боку більшості.
Авторитарний режим характеризується переважанням методів командування й відвертого диктату, наданням органам політичної влади дискреційних повноважень, наділенням виконавчих органів широкими законодавчими повноваженнями, обмеженням або скасуванням принципу гласності в діяльності органів політичної влади в єдиному центрі. Автократичному політичному режиму притаманне обмеження кола осіб, які здійснюють вищу політичну владу, зосередження реальної політичної влади в єдиному центрі.
Для тоталітарного режиму характерні жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства, відсутність легальної опозиції, наявність обов'язкової офіційної ідеології, нетерпимість до політичного інакомислення, антиінтелектуалізм у сфері гуманітарних знань.
Анархічний політичний режим — це руйнування організаційних основ єдиної держави та політичної системи, автономізація владних структур, відсутність системи нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або спритнішого, відсутність гарантій безпеки населення та ін.
Ознаками охлократичного політичного режиму є некомпетентність політичної влади, зневажливе ставлення до знань та досвіду всесвіт-
ньої цивілізації, відсутність у представників органів політичної влади почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом.
Така класифікація дозволяє зробити висновок, що антидемократичні режими, в яку б тогу не вбиралися, грунтуються не на згоді їх громадян, правді і справедливості загалу, а на свавіллі, примусі і страхові. Такі держави не скеровуються й правом, тому що без справедливості, як стверджував Платон, немає й права. Лише у таких державах, в яких народ у різноманітних формах (через угоди, фактичне визнання народного суверенітету чи конституції) впливав на формування державної влади, зміст законів держави, тобто визначав закони свого співжиття, можливе існування права як правил співжиття, що визнаються (легітимуються) народом, а тому грунтуються на справедливості і правді цього народу, його етичних підвалинах.
Подібно К. Гельвецію, який усі форми правління поділяв з точки зору відповідності загальному інтересу на хороші і погані1, можна сказати, що право як вираз загальної волі громадян держави існує лише в тих суспільствах, які скеровуються думкою більшості своїх членів, як і державні настанови є відображенням загального інтересу, сприймаються і схвалюються суспільством. Неважко дійти висновку, що демократичним є такий державний устрій, де народ визнається суб'єктом політичних відносин, державної влади.
Сучасна цивілізація, здається, безповоротно стає на шлях сповідування принципів лібералізму і демократії. Сучасна демократія може бути визначеною не тільки як самоврядування людей, але і як вряду-вання, яке відповідає уявленням та бажанням людей. її основним принципом є правління більшості, однак у нинішніх умовах розуміння демократії орієнтується на її первинне тлумачення як типу влади, що здійснюється із залученням усіх, кого стосується вирішуване питання (ідея консенсусу) через безпосередню участь або через своїх представників (ідея народного представництва). Ідея демократії, з невеликими відмінностями, обов'язково передбачає принцип розділеного правління (яке сприяє утриманню влади), багатопартійну систему, децентралізацію влади, вільні і справедливі вибори та забезпечення права громадян на участь у них, наявність вільної преси, свободу слова і свободу політичних організацій. Функціонування цих елементів є запорукою демократичного політичного режиму, вільного суспільства, за якого гарантуються усі права й свободи людини і громадянина.
Ідеї демократії і лібералізму наповнюють реальним змістом і вчення про правову державу. Лише у правовій державі можливий розквіт права, оскільки воно не зупиняється на рівні суспільної правосвідомості, а завершується легітимованими суспільством і тому реально діючими нормами.
З огляду на те, що ці норми поведінки легітимуються суспільством, визнаються цим суспільством (як сукупністю усіх громадян) загальнообов'язковими, вони стають справжнім регулятором суспільних відносин, насамперед у публічній сфері. На основі права як загальної волі громадян, які є носіями політичної влади, суверенних прав на
1 Манн М. Теория государства модерна // Государство и право (отечественная и
зарубежная литература) : - РЖ. - 1997.- Mb 2. - С. 37 - 42.
2 Якушик В, Різновиди політичних режимів // Віче. - 1995. - № 9. - С. 129- 133.
Антология мировой политической мысли. - Т. 1. - С. 458.
здійснення державних повноважень, зростає і функціонує держава. Виходячи з того, що демократична держава існує не на основі відносин «влада — підкорення», а на основі права народу як первинного носія політичної влади на формування держави, держава набуває вигляду публічно-правового союзу усього народу.
Оскільки такий публічно-правовий союз грунтується на праві народу на владу, право стає основою цього союзу.
Отже, дія права в суспільстві набуває характеру панування права. Право просякає в усі пори суспільного життя і охоплює всі його сфери завдяки опорі на волю народу. Воно виявляється найважливішим регулятором суспільних відносин і у сфері функціонування державної влади. Тільки право стає здатним дієво упорядкувати владні відносини, тому що народ як учасник держави набуває право на здійснення державних повноважень, а звідси — і право на дієвий контроль державної влади та здійснення її як безпосередньо, так і шляхом представництва. Вся діяльність держави та її органів відбувається в правових формах, які визначаються мандатом народу.
Право набуває можливості обмежити владу, зв'язати державу на користь своїх громадян, тому що його авторитет спирається на волю і авторитет народу. Цей авторитет підкріплюється політичною відповідальністю влади перед народом через періодичні вільні вибори, участь громадян у реальному здійсненні державної політики та управлінні державою.
З викладеного випливає певне узагальнення. Ідея правової держави, скеровування держави правом лише частково придатні для ідеології держави, побудованої на позитивістському розумінні права, оскільки в цьому разі мова йде про зв'язаність держави не правом, а законом; отже, така зв'язаність є половинчастою і нетривкою. Зв'язаність держави законом можлива, з одного боку, за стійких демократичних традицій формування і здійснення державної влади, усвідомлення непорушності державно-правових настанов не лише громадянином, а й органами державної влади та їх посадовими особами. З іншого боку, зв'язаність законом передбачає неодмінну наявність розвинутих процедур оскарження неправомірних рішень органів державної влади та їх посадових осіб.
Ідея правової держави несумісна з ідеологією держави, основою якої є абсолютистська влада, влада, яка спирається на позаправові форми обгрунтування держави і легітимації державної влади, а утримання влади здійснюється шляхом насилля. Чимало таких держав знала історія, чимало їх існує і сьогодні. Для них характерні відсутність форм представницької демократії, залучення до вирішення суспільних конфліктів поліцейського апарату, примус.
Саме з позицій розуміння держави як публічно-правового союзу народу, держави, в якій найголовніша умова для визнання держави правовою — право, на основі якого функціонує держава, і досліджуються аспекти сучасної української правової держави.
Розділ II