Принцип поділу влади як спосіб її обмеження

Принцип поділу влади як гарантія обмеженого правління. Кон­ституція України встановлює принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6), перешкоджаючи тим самим необмеженій і некерованій концентрації влади, що є гарантією обмеженого правління, пов'язаного з контролем і рівновагою гілок влади. Конституція ство­рює самостійні владні центри, які зменшують ризик монополізації чи зловживання владою з боку окремого державного органу, встановлення авторитарного правління. Настання таких наслідків можливе лише за умови узурпації влади з боку того чи іншого органу влади та скасу­вання принципу поділу влади.

Поділ на законодавчу і виконавчу гілки влади в Україні і особ­ливості такого поділу, відносини між Верховною Радою України і Президентом України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України визначаються запровадженою в Україні змішаною формою правління, досить близькою до французької моделі, однак із суттєвими відмінностями.

Історичні умови вибору форми правління в України Слід зазна­чити, що з моменту отримання незалежності до грудня 1991 р. Україна мала риси парламентської республіки, після грудня 1991 p., з запрова­дженням поста Президента України, — парламентсько-прєзидентської, а після вересня 1993 р. до червня 1994 р., на основі Указу Президента від 27 вересня 1993 р. №383/93 «Про керівництво Кабінетом Міністрів України», яким Президент поклав на себе обов'язки по здійсненню безпосереднього керівництва Кабінетом Міністрів, була фактично пре­зидентською республікою2.

На момент розробки і прийняття Конституції в суспільстві і полі­тичному середовищі поширилися настрої запровадження поста Прези­дента з метою зміцнення влади, яка була дезорганізована після розпаду СРСР. Вважалось, що сильна президентура спроможна «прискорити темпи трансформації соціально-економічних відносин і створення діє­вої системи державного механізму»3. В той самий час Верховна Рада втрачала позиції єдиного всевладного органу, оскільки не була консо­лідована в силу гострого політичного протистояння правих і лівих,


прихильників СРСР і прихильників незалежної України, «ринковиків» і захисників соціалістичних форм власності тощо. Крім того, відчува­лась потреба в сильній фігурі представника нації на міжнародній арені. Ці мотиви були покладені в основу запровадження поста Президента в проекті нової Конституції України. Концепція нової Конституції України, схвалена Верховною Радою Української РСР 19 червня 1991 p., передбачала «створення принципово нової системи виконавчої влади, яка має здійснюватися Президентом, Віце-президентом Респуб­ліки, Кабінетом Міністрів і державною адміністрацією»1. Перший офі­ційний проект нової Конституції України, розроблений робочою гру­пою Конституційної комісії (листопад 1991 p.), передбачав (як основний варіант), що Президент буде главою держави і главою вико­навчої влади. Йому надавались повноваження по формуванню Кабіне­ту Міністрів без впливу на цей процес парламенту. По суті, пропону­валась модель президентської республіки.

Вибори Президента України, які відбулися 1 грудня 1991 p., про­ведені згідно з Законом від 5 липня 1991 р. «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Консти­туції (Основного Закону) Української РСР»2, яким передбачалось, що Президент є найвищою посадовою особою Української держави і гла­вою виконавчої влади. Однак Президент України Л. Кравчук прийняв на себе обов'язки глави виконавчої влади лише у вересні 1993 р. Ука­зом Президента України «Про керівництво Кабінетом Міністрів України» від 27 вересня 1993 р, № 383/93, в якому зазначалось, що з метою посилення керівництва всіма структурами державної виконавчої влади в центрі і на місцях, оперативного розв'язання завдань економіч­них реформ, утвердження ринкових відносин, досягнення стабільності в усіх сферах суспільного життя та відповідно до частини 1 ст. 114-1, п. 3-1 і 4 ст. 114-5, частини 1 ст. 117 Конституції України (1978 р.) Президент України здійснює безпосереднє керівництво Кабінетом Мі­ністрів України3. Цей Указ було скасовано лише 23 червня 1994 р. Указом Президента України № 336/94.

Пост Президента як глави держави і глави виконавчої влади був передбачений і проектом Конституції в редакції від 1 липня 1992 р.< Але за проектом в редакції від 27 травня 1993 р. Президент визнананея лише главою держави (ст. 142 проекту). При цьому Кабінет Міністрів підпорядковувався Президенту, хоча водночас був відповідальний пе­ред парламентом (ст. 155 проекту).

Конкретними мотивами, які спонукали до змішаної форми прав­ління, після того, як ідея запровадження поста Президента завоювала необхідну кількість прихильників у парламенті, виявилися умови здій­снення виконавчої влади в Україні після здобуття незалежності.


 


1 Ряд правил застосування аналогії розроблений В. В. Лазарєвим (див.: Лаза­
рев В. В. Пробелы в праве и пути их устранения. - М, 1974. - С. 174-176).

2 Урядовий кур'єр. - 1993, - 28 вересня.

3 Кудряченко А. Конституціоналізація президентури в Україні // Конституційний
процес в Україні і політичні партії. - К., 1996. - С 12.


1 Див.: Конституція незалежної України. - Т. 1. - С. 74.

2 Закони України. - К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. -
Т. 2. - С 113.

3 Див.: Голос України. - 1993. - 28 вересня.

4 Див.; Конституція незалежної України. - Т. 1. - С. 161.


 




 


Не роздержавлень і структурно не перебудована економіка вима­гала значних зусиль Уряду для управління нею. Тому у разі, якщо Президент очолив би Уряд безпосередньо, на нього ліг би досить важ­кий тягар управлінських обов'язків. Потрібно було враховувати при цьому необхідність поєднувати їх з виконанням обов'язків глави дер­жави. Модель президентської республіки не могла бути реалізованою і в силу переважання у парламенті настроїв залишити за останнім ваго­мі важелі впливу на формування Уряду та контроль за ним. З іншого боку, модель змішаної форми правління дозволяла створити осередок влади, певною мірою альтернативний парламенту, до чого прагнули праві сили. Мотивом створення такого осередку стала потреба прове­дення економічних реформ, необхідність яких була усвідомлена знач­ною частиною політичного істеблішменту.

За новою Конституцією Україна, на наш погляд, має риси парла­ментсько-президентської республіки з в цілому послідовним, наскільки це можливо при зазначеній формі правління, принципом поділу влади.

Статус Президента за новою Конституцією України. Цент­ральне місце в системі органів державної влади посідає Президент України. Це пов'язано з тим, що Президент є главою держави, здійс­нює верховне представництво від її імені. Президент є гарантом дер­жавного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України), здійснює керівництво зовнішньополітичною дія- / льиістю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України (ст. 106), Головою Ради національної безпеки і оборони (ст. 107).

Ф. Бурчак зауважує: «Перелік повноважень Президента як у сфері нормативного регулювання суспільних відносин, так і в сфері запрова­дження Конституції і законів України в життя, його вплив на діяль­ність уряду, здійснювану в державі кадрову політику ставить його у проміжне становище між всіма гілками влади. Якщо ж врахувати те, що він є главою держави і тільки він може уособлювати державу як всередині країни, так і за її межами, що він виступає як гарант додер­жання Конституції, прав та свобод людини і громадянина, то є всі під­стави виділяти його в окрему гілку влади, яка має бути цементуючим началом в усьому державному механізмі»1. Проміжне місце Президента серед гілок влади і набір повноважень, які стосуються усіх гілок влади, справді, забезпечують йому статус гаранта державності, представника держави, вищої влади в державі. Однак було б неправомірно позначати президентську владу як окрему гілку влади. Унікальність його статусу якраз і полягає у тому, що Президент не лише бере участь у функціо­нуванні кожної з гілок влади (законодавчої, виконавчої і судової), а й користується широкими повноваженнями у відповідних сферах. Це спричиняє, як слушно зауважують автори монографії «Політична сис-


тема сучасної України», домінування президентських інституцій у вла­дному механізмі України1.