Д. Джерела перекладної та позиченої літератури 3 страница
2. На житії Бориса та Гліба, так зв. „Чтениї“ Нестора можемо найліпше побачити, чим відрізняється житія від оповідання, приклад якого ми бачили в „Сказанні“.
Нестір починає з молитви, де просить, не зважаючи на „грубість та нерозум’я серця“ його, допомоги Божої в цій праці. Він, мовляв, переказує лише те, що чув від деяких „христолюбців“, прохав вибачення читачів, „братії“, за свою „грубість“. Житіє починається довгим вступом, що подає історію людства від створення світу до поширення християнства. Милосердний Бог побажав хоч в „останні дні“ приєднати і Русь до християнства. Нестір нагадує євангельське оповідання про виноградник, до якого госпочар шукав робітників. — Перша частина житія оповідав про князя Володимира, його охрищення, зовсім не згадуючи при тому про ролю греків при охрищенні Руси. Згадавши синів Володимира, Нестір зупиняється на Борисові, оповідаючи про його молодість, про любов до книг, молитви, бажання йти слідами угодників Божих. Про Гліба, „дитину тілом, але дорослого розумом“, Нестір оповідає як про великого приятеля Борисового, про його „милостиню“, допомогу „жебракам, вдовицям , сиротам“. Характеристика Бориса та Гліба закінчується порівнянням їх із святими, за якими вони дістали християнські імена (Борис — Роман, Гліб — Давид). Згадавши про те, що Борис уже дістав /92/ князівство, а Гліб (у протилежність оповіданню літопису та Сказання“) залишився в батька, Нестір згадує, що Володимир послав Бориса проти ворогів. Лише тут починається власне історія смерти святих, якій виключно присвячені оповідання літопису та „Сказання“. Хід подій щодо Бориса, викладено так само, як у „Сказаній’“, лише Нестір укладає в уста святого не „плачі“, а „молитви“ та не зупиняється детально на вчинках Святополка. У словах, молитвах та вчинках Бориса, ще більше, ніж у „Сказаниї“ підкреслено його бажання не порушити своєї покори та слухняности старшому братові. — Історія Гліба відрізняється від „Сказання“ тим, що Гліб, за Нестором, не їхав до Києва, а втікав з Києва та вбивці настигли його на Дніпрі. „Плачу“ Гліба тут не знаходимо, але Нестір також укладає йому в уста прохання до ворогів, подібні до тих, що їх знаходимо в „Сказанні“, випускаючи, щоправда, поетичні порівняння з „колосом“ та „лозою“. Замість опису емоційних переживань супутників Гліба при нападі вбивць, маємо просте: „Вони сиділи поклавши весла“. — Долею Святополка та Київського престолу житія не цікавиться: Святополк „утік не лише з міста, а і з своєї країни на чужішу та там і закінчив своє життя“, і лише як чутку передається про його „люту смерть“, якої, мовляв, і треба було сподіватися для „грішника“. По смерті „окаянного“ „прийняв владу блаженного (Бориса, якого Нестір помилково вважає за законного спадкоємця Володимира) брат його йменням Ярослав“. — Це все, що Нестір уважає за потрібне сказати про політичні наслідки трагічних подій. Зате він додає до життя третю частину, що її присвячує традиційним у житіях оповіданням про „чудеса“ святих, про історію перенесення їх мощів, про будови присвячених їм церков тощо. Вступна частина обіймає в найстарішому рукописі понад шість сторінок, оповідання про смерть святих коло восьми, а ця остання частина — аж 13: тут знаходимо 10 окремих оповідань, а було, мовляв, ще багато інших чудес. Наприкінці додано міркування про значення покори, а далі похвали святим. Автор згадує і про себе, „Нестора грішного“, як збирача матеріялу та автора житія.
3. Стилістично „Житіе“ далеко простіше, ніж „Сказаниє“. Відмовився Нестір і від зворушливих „плачів“-голосінь, і від гарної ритміки, і від багатьох порівнянь. Але твір його не невмілий. Він з великим хистом розвиває лінію свого оповідання, вдало поділивши та згрупувавши матеріял. Лише тому, що автор ставить собі інше завдання, він надає своєму викладові зовсім іншого характеру: він випускає все політичне, заміняє молитвами „плачі“ або ліричні монологи; його герої — святі і весь час /93/ стоять перед лицем Бога. Найхарактеристичнішою рисою є те, що він затирає все конкретне. Імена вбивців, що їх перелічено в „Сказанні“, тут не згадуються, це просто — „нестримані мужі“; не називає він і імен інших синів Володимира, навіть Ярослав з’являється лише десь наприкінці в побічному реченні; Нестір не згадує ані „волости“ Бориса, ані печенігів, проти яких його послав Володимир; він називає їх просто „військові“ („ратные“) або „погані“. Навіть міста, Вишгород та Київ, згадуються лише по одному разу, а потім — це вже безіменні „вищезгадані міста“, або „славні міста“ („нарочитий градъ“). Назв інших міст не згадується. У Нестора зустрічаємо літературні засоби, запозичені з проповідей, напр., звернення до читачів. Численні молитви його твору — літературно викінчені, оповідання про чудеса — добре синтезовані з різноманітного матеріялу. Є гарні порівняння: „Пророк Давид вийшов протії чужинців та погубив їх... святий Давид (Гліб) вийшов проти ворога-диявола і погубив його“ і т. п. Любить Нестір протиставлення, антитези: „Блаженний (Борис) ішов до свого брата, не думаючи ні про що зле в серці своїм, але окаянний не лише замишляв на нього зле, але вже і послав зле, щоб погубити його. Блаженний радувався на своєму шляху, що старший брат наступить батьків трон, а окаянний смутився, почувши, що брат іде до нього“. Нестір нерідко згадує святих, яких йому нагадують Борис, Гліб та Володимир; так ми довідуємося про його джерела: Володимира він порівнює з Євстафієм Плакідою та Костянтином Великим; Бориса та Гліба — з Романом та Давидом, або з Іосифом та Веніямином; Святополка — з Каїном. Згадано ще Юду, Захарія, Дмитра Солунського, але чи не найчисленнішими є відгуки житія В’ячеслава Чеського. Візантія не мала житій святих князів (може лише св. Євдоким). Але житія В’ячеслава — зокрема великий, і в латинському ориґіналі і в слов’янському перекладі стилістично надзвичайно витончений твір Гумпольда — могли подати досить зразків того, як треба освітлювати життя князів. І Нестір, зовсім нічого не позичивши з історії самої смерти „мучеництва“ В’ячеслава, зачерпнув звідти кілька окремих образів.
Треба думати, як ми вже говорили, що, наводячи про святих князів відомості, які він уважав за факти (читання книг, цікавість до житій мучеників, милостиня, одруження Бориса лише на прохання бояр та на бажання батька, недовір’я до чуток про злі задуми Святополка і т. д.), Нестір уважав за критерій свого вибору саме те, що він знаходив подібні оповідання і про /94/ св. Вячеслава, про старшого, „почесного“ святого того самого типу („князь — страстотерпець“), що і Борис та Гліб.
Чому Нестір, так би мовити, „схематизував“ та „знеособив“ своє оповідання? Гадаю, що підпорядковуючися законові житійного „гагіографічного“ стилю. А сенс такого „знеособлення“ в тому, що житія не має бути твором місцевого характеру, воно призначається не лише для місцевих читачів. Житіє звертається до всього християнського світу, хоче бути твором світової християнської літератури. Оповідання про Бориса і Гліба мало можливість стати таким: уже 1095 р. ці святі були серед тих, що на їх шану висвячено вівтарі в Сазавському манастирі в Чехії, (про це згадано в хроніці сазавського ченця, що подав доповнення до хроніки Козьми Празького, під р. 1095). — Дехто з дослідників закидав Несторові малий інтерес до дійсности, інші підозрівали його у вигадуванні різних подробиць. Ледве чи справді побожний письменник, який засвідчує, що він викладає лише те, що чув від „христолюбців“, вдавався і до фальшування фактів. До часів Нестора багато було забутого, про дещо розповідали по-різному. Чому Нестір вибрав той, а не той варіянт, тепер сказати не можемо. Щодо закидів у „безбарвності“ або „знебарвленні“ житія, то, як ми бачили вище, це належить до стилістичних властивостей житія, що зумовлюються його призначенням та вимагаються традицією.
Цікава і ідеологія житія Бориса та Гліба. „Тенденція“ цього твору висловлена ще ясніше, аніж у „Сказанні“. Борис і Гліб є типом князів-борців за внутрішнє замирення „руської землі“, за мир, що його можна досягнути лише, якщо стосунки між князями стоятимуть на певних моральних та правних засадах. Нестір вимагає для цих взаємин засад християнської моралі. З цього погляду житіє Бориса та Гліба — цікава політично-ідеологічна пам’ятка.
4. Несторові належить і друге житіє — св. Феодосія Печерського. Воно композиційно побудоване слабше, ніж житіє Бориса та Гліба. Можливо тому, що Нестір у цьому випадку не мав ніякого попередника і мусив не лише обробляти, але і збирати всі матеріяли. Це було не так важко, бо Феодосій вмер 1073 р., а Нестір написав це житіє десь коло 1100 р. Матеріял подано почасти ченцями Печерського манастиря, які ще особисто знали Феодосія (Нестір сам прийшов до манастиря після його смерти), а для висвітлення його дитячих років Нестір дістав відомості від матері Феодосія (за переказами одного з ченців), що була черницею в одному з київських манастирів. /95/
І це житіє Нестір починає молитвою-подякою за те що йому довелося бути життєписцем святих, згадуючи тут і написане ним житіє Бориса та Гліба, та проханим вибачення у читачів за свою неосвіченість та „грубість“. Само житіє розпадається на дві частини: коротша — оповідання про життя Феодосія до манастиря, довша — про життя в манастирі (в найстарішому рукописі ці частини обіймають приблизно 7 та 33 сторінки), потім іде коротке оповідання про чудеса (усього три чуда), що обіймає три сторінки та коротке закінчення.
Виклад розділений на окремі розділи-епізоди. В першій частині (14 епізодів) гарно зображений розвиток Феодосія від його дитячих років аж до вступу до манастиря. Виклад подій з пластичною психологічною характеристикою святого та його матері сполучено з постійним підкресленням, що сам Бог провадив Феодосія такими шляхами, які привели його до манастиря та зробили „пастирем“ чернечого „духовного стада“. Феодосій народився від християнських побожних батьків, батько його був, здається, княжим урядовцем, родина потім переїхала до чималого міста — Курська. Тут батько помер, залишивши Феодосія на руках матері-вдови. В Курську Феодосій учився. Індивідуальні риси вдачі святого — любов до науки та церкви, побожність, яка виявилася навіть у втечі з батьківського дому, щоб відвідати Святу Землю. В тому, що юнака повернули додому, Нестір також бачить руку Божу, бо тому Феодосій зміг пізніше прийти до Києва; далі Нестір оповідає про спроби Феодосія „наслідувати Христа“ в покорі та приниженні: Феодосій носить бідне вбрання, працює на полі, пізніше пече проскури (цю невідповідну своєму суспільному станові професію Феодосій обрав, щоб бути „співпрацівником над плотію Христовою“) нарешті навіть носить „вериги“, ланцюги на тілі. Все це викликало постійну боротьбу Феодосія з його енерґійною матір’ю. Юнацькі роки Феодосія закінчуються втечею до Києва, де його, після невдач по інших манастирях, приймає до себе Антоній Печерський. Матері вдалося знайти сина, але не вдалося повернути його додому, і вона під його впливом сама вступає до одного з Київських жіночих манастирів. Тут починається друга частина життя Феодосія та другий розділ твору Нестора. Цей ширший розділ йому не вдалося так добре скомпонувати, як перший. Маємо тут велику кількість (понад 40) окремих епізодів, що йдуть один за одним без певного принципу впорядковання. Ці розділи повні історичного та побутового матеріялу, накреслюють досить яскравий образ святого, але не дають такої суцільної картини, як перша частина. Всі епізоди розпадаються на три групи — (1) характеристика Феодосія, як аскета, священика та ігумена манастиря; /96/ (2) його ставлення до „світу“; (3) окремі прояви милости Божої до манастиря — чудеса та чудесні з’явища. Нестір добро зібрав матеріял, що характеризує життя Феодосія в манастирі та, головне, його аскетичну ідеологію: Феодосій — не представник крайньої аскези, втечі від „світу“ до „пустелі“ (єгипетське чернецтво), він стоїть ближче до тієї монастирської традиції (палестинської), яка сполучає порівняно помірковану аскезу з продуктивною працею та з діяльністю на користь „світу“. Ми не чуємо про „вбивання плоті“, лише оповідання про те, як Феодосій один раз віддав своє тіло при праці та молитвах на поталу злим печерським комарам, нагадує оповідання про єгипетських ченців (Макарія); в печеру він віддалюється лише на короткий час щороку. Навіть манастир у цілому він виніс на поверхню землі. Зате чуємо багато про фізичну працю Феодосія: рубання дров, прядіння вовни, ношення води, допомога при оправі книжок: ще більше чуємо про працю всього манастиря. Багато оповідає Нестір і про духовні вправи Феодосія, головне про молитву та боротьбу з демоном. Федосій мало спить, носить просте вбрання, що не раз приводило до кумедних непорозумінь. Найхарактеристичніша риса Феодосія — його м’якість у ставленні до ченців та до світу. Він не робить винним ченцям закидів, чекаючи на їх власне каяття. Він лише „плаче“ за тими, хто кидає манастир та радо приймає їх назад, навіть і кілька разів. Навіть злодіїв, що пробували пограбувати манастир, він відпускає на волю. Манастир не зачиняється від світу: коло манастиря будується для „жебраків, сліпих, кривих, хворих“ будинок. Нестір не малює картини манастирського багатства — навпаки, Феодосій не раз опиняється в скрутному стані, не маючи на ближчий день хліба для ченців, олії для лямпад або вина для літургії. Не зважаючи на це, Феодосій навіть роздає останнє. Але на допомогу приходить завжди в найскрутніший момент милостиня когось з приятелів та прихильників манастиря. Цю несподівану та невипрохану допомогу Нестір малює як „чудеса“, але всі вони є, власне, цілком природні прояви тієї пошани, яку здобув собі Печерський манастир у „світі“. Лише одне оповідання виходить поза рамки природних подій — „світлий юнак“ приносить в момент найбільшої скрути Феодосієві три золоті гривни. Феодосій бореться з тими з братів, хто набуває собі якусь зайву власність, вбрання або страви, не дозволяє нагромаджувати запасів; зайве він наказує спалити або кинути в Дніпро. І тут він не карає винних, а лише велить знищувати матеріяльні блага, як „вражий уділ“. Ми бачимо Феодосія суворим та твердим лише в справах політичного характеру. Манастир набув чималого впливу на вищі кола київського суспільства, в тому числі і на князя Із’яслава. /97/ Феодосій виступає перед ним як оборонець покривджених: „Багатьох заступав перед суддями та князями“. Коли Святослав та Всеволод вигнали старшого брата Із’яслава з Києва, Феодосій відмовляється відвідати переможців: „Не піду на бесіду вельзевулову і не візьму участи в гостині, повній крови і вбивства“. До князя Святослава він пише „епістолії“, в одній з яких він порівнює його з Каїном. В манастирі по-старому поминають вигнаного князя. Чутки, що Феодосія хочуть усунути з манастиря, приводять лише до нових його виступів проти Святослава. Феодосій навіть чекає нагоди постраждати за правду („жадаше вельми, еже поточену быти“). Але навіть князі, до яких Феодосій поставився так суворо, утримуються від серйозних нападів на манастир. „Світ“ має чимало свідоцтв про святість Феодосія та манастиря, — Нестір розповідає про кілька чудес, — різні люди бачать над манастирем світло, сяйво; розповідає також про сни шанувальників Феодосія.
Нестір зібрав у своєму житії великий матеріял, і, хоч він не завжди зумів добре згрупувати його, але основні думки житія все ж яскраво виступають перед читачем: молодість Феодосія є підготова до манастирського життя; показано подібність його життя до вступу в манастир та в манастирі. Лагідність, сумирність і покора, не виключають твердости супроти світу (матері, князів), що його Феодосій і перемагає; подано основні думки Феодосія про чернече життя (Нестір наводить і невеликі уривки з повчань Феодосія ченцям). Ці риси твору спричинилися до того, що житія Феодосія здобуло чималу популярність та вплинуло на велику кількість творів східньослов’янської житійної літератури.
5. Стилістично житіє Феодосія досить складне. Мова його проста, плинна, речення короткі, літературних прикрас небагато. Але житіє виявляє численні літературні впливи. Нестір сам цитує поруч численних текстів св. Письма, житіє Антонія та Патерики; вплинуло на нього і зокрема житіє Сави „Освященного“ (Палестинського), а почасти св. В’ячеслава Чеського. З першого він переймає численні звороти та формули, здебільшого без конкретного змісту; здається, лише в міркуванні про значення імени святого, про його байдужість до дитячих забав та в оповіданні про його прихід до Антонія маємо перенесення фактичного матеріялу з інших житій. Епізод із печенням проскур нагадує одне важливе місце з життя В’ячеслава; але ледве чи Нестір просто позичив це з житія В’ячеслава, — житіє В’ячеслава могло лише спричинитися до того, що Нестір звернув увагу на цю рису в житті Феодосія, до якої немає, здається, паралель у грецьких житіях. Зустрічаємо деякі подібності житія Феодосія до грецьких житій, /98/ але треба думати, що тут „повторювалося життя, а не житіє“. Начитаність у житійній літературі дала Несторові чимало гарних формул для його оповідання, — напр., таку центральну характеристику Феодосія, як „земний янгол та небесна людина“. Зустрінемо певні відгуки військової повісти: аскети — „сильні багатирі“ („храбри сильни“), хрест є „зброя“, „шолом спасіння“ тощо (кілька словесних схожостей є із „Словом о полку Ігореві“). Нестір уживає й інших порівнянь — він широко розвиває порівняння Феодосія з „пастирем духовного стада“; син боярина, що відходить до манастиря, — вирвався з дому свого, як птиця або сарна з тенет: в важливих місцях — вразливі протиставлення, напр.: Феодосія шанували не за почесну одіж, світле вбрання або великий маєток, але за чисте життя, світлу душу та щедрі повчання, або — „якщо Феодосій тілом і розлучився з нами, але духом він завжди з нами“... і т. д. І тут Нестір дотримується „безособового“ житійного стилю, не називає навіть міста, де народився Феодосій, не згадує імен осіб, що зустрічаються в оповіданні і т. д.
6. Ми вже згадували, що не залишилося старих житій декого з найвизначніших за їх ролею в духовній історії східнього слов’янства святих. Так немає житій кн. Ольги та Володимира Великого. Можливо, що існували оповідання про їх охрищення. Але про охрищення Володимира — оповідання були розбіжні, — поруч уже згаданої „Корсунської леґенди“ (І. В. 6), інші, згадані в літописі.
Про існування житій Ольги та Володимира ніби свідчить один старий твір „Похвала Володимирові“ якогось „ченця Якова“. Цей важливий, як історичне джерело твір складений, здається, з трьох окремих творів — Похвали Володимирові та житій Ольги та Володимира; житіє Володимира зустрічається і в окремих відписах, але дуже пізніх часів — з 16 ст. В „Похвалі“ є відгуки старовини, але прийти до якихось певних висновків про часи походження як „Похвали“, так і її окремих складових частин дослідникам покищо не вдалося.
Зате є підстави гадати, що існували два дальші житія. Це, поперше, коротке житіє св. мучеників, батька й сина — варягів, забитих, за літописом, київського поганського юрбою ніби за те, що вони спротивились, щоб сина принесено в жертву поганським богам: ім’я батька, мабуть, варязьке — Тури або Тур. Але чи було це житіє, рештки якого збереглися в літописі, писане по-слов’янськи — невідомо, можливо, що воно було грецьке. — Житіє Антонія Печерського також не дійшло до нас, але його згадує Києво-Печерський Патерик. Воно подавало, як здається, багато відомостей не лише про Антонія самого, а й про інших ченців, /99/ його сучасників. Дехто вваажає, що воно пішло в забуття тому, що мало занадто „грекофільський“ характер. Ця важлива пам’ятка втрачена, і дійшли до нас лише деякі фактичні відомості з неї, що збереглися в „Патерику“.
Кілька дуже коротких старих житій (Бориса та Гліба, Ольги, Володимира) увійшли до складу „Прологів“. Ці мініятюрні твори літературно не мають великої ваги.
Ґ. „Ізборник“ 1076 року
1. Своєрідною пам’яткою є так званий „Ізборник“ з 1076 року. Це збірка численних невеликих творів. Маємо тут три „повчання“ батьків дітям („Слово одного батька до свого сина“ та повчання дітям Ксенофонта та „святої Фсодори“); т. зв. „Атанасієві відповіді“, що пояснюють важкі місця св. Письма, вибрані уривки з „неканонічних“ книг св. Письма („Книга Премудрості“, Сирах); оповідання про „Милостивого Созомена“ та може найтиповіші для „Ізборника“ — різні сентенції, речення, прислів’я, згруповані за темами. Увесь твір призначений, безумовно, для людей світських; тема, що їй приділено найбільше місця, є милосердя до бідних. Багато порад мають характер „світський“, напр., про ставлення до „сильних цього світу“ („не сварися съ чловЂкъмъ сильнымъ“) тощо. Деякі з творів, що ввійшли до „Ізборника“, мали й пізніше (до 18 ст.) широке розповсюдження.
„Ізборник“ складено за певним пляном: починається він „Словом“ про читання книг: „добре є, браття, читання книжне“, потім ідуть повчання батьків дітям та збірки сентенцій, в тому числі „Поради для заможних“ та „Стословець“; далі подано вибрані місця з проповідей, а на кінці оповідання про Созомена, — про те, як Бог віддає „сторицею“ милостиню, дану бідним.
2. В протилежність до збірки 1073 р., про яку відомо, що її переписано з болгарського ориґіналу, та яка складається виключно з перекладених статтей, — походження збірки 1076 р. почасти не з’ясоване. Але немає сумніву, що частина матеріялу слов’янського, а певна частина й київського походження, судячи з таких форм слів: веред, норов, або з слів, що характеристичні виключно для східнослов’янських мов, як „ларь“ (позичене з скандінавського) *.
*) Важливою ознакою східнослов’янських, зокрема українських текстів є закінчення орудного відмінка однини чол. та сер. роду -ъмь або -ьмь замість церковнослов. та південнослов. -омь, -емь. Східнослов’янські форми в „Ізборнику“ 1076 р. найчастіші.
До слов’янської літератури належить „Слово /100/ про читання книг“ (бо згадано тут „Кирила-філософа“, себто слов’янського місіонера), київського походження можуть бути „Слово одного батька до свого сина“ та „Поради для заможних“. Навіть і „Стословець“, Що приписаний патріярхові царгородському Геннадієві, якого, одначе, немає серед його творів, мабуть, місцевого походження, так само, як і невеликий твір — „Яка має бути людина“, що його приписано „св. Василієві“. Але навіть, якщо вважати ці твори за перекладені, вони відрізняються певними рисами, що змушують нас розглядати їх серед творів ориґінальної київської літератури.
3. Більшість матеріялу, що ввійшов до збірки, стилізована як сентенції, прислів’я, — короткі речення збудовані звичайно як протиставлення або паралелі двох різних думок, мова їх помітно ритмізована, а окремі частини речень часто зв’язані римою. Часто повторюються окремі слова, а в окремих випадках маємо ті алітерації, що їх ми бачили, напр., у старому літописі.
Ось приклади римованих сентенцій з алітераціями:
иже въ кротости пожиша | и-в
и в добрословъи уста свои учиниша... | и-в-у-у
кыимъ путьмь идоша | к-и
и коею стьезю текоша... | и-к
старЂишааго деньми почьстити не лЂнися, | с-п
и покоити старость его потьщися. | п-с-п
на стьзю подвига съступаеши, | с-с
душю же отъ раслабления свобождаеши... | с
иже слабо живеть | с
то того не приводи на съвЂтъ | т-т-н-н-с
прЂдъ старьци мълчяние, | п-м
прЂдъ мудрыми послушание... | п-м-п
и не навидЂние чловЂкомъ творити, | и-н-и-т
нъ тъкмо отъ бога хвалы и милости просити... | н-т-и
при молитві:
Не смЂшаи словесъ своихъ съ простыми словесы, | с-с-с-с-с
вЂды, яко богу събЂседьникї еси. | с
або з неточною римою:
Егда же възьриши нощью на небо и на звЂздьную красоту, | в-н-н-н-н
молися владыцЂ богу, добрууму хытрьцу. | в-д /101/
Заутра же освЂштаемъ припади къ творьцю своему | п-т-с
давъшууму ти съ день на приложение животу. | д-т-с-д-н
Або без алітерації:
днесь бо растемъ,
а утро гниемъ...
даждь мокнуштюму сухоту,
зимному теплоту.
хранися от пития,
осквьрняеть бо молитвы твоя.
Окремі речення помітно ритмізовані за допомогою паралельної побудови їх частин, напр., (див. деякі приклади угорі):
алчьнааго накърми...
жадьнааго напои,
страньна въведи,
больна присЂти,
къ тьмьніци доиди,
виждь бЂду ихъ
и въздъхни.
Іноді повторюються окремі слова, теж ритмізуючи мову:
Не постає корабель без цвяхів,
а праведник без читання книжок;
як дух полоненого є у батьків його,
так (дух) праведника у читанні книжок;
краса вояка — зброя, а корабля — вітрила,
так (краса) праведника — читання книжок.
Часто алітерація зв’язана з початками речень (так звана „анафора“), напр.:
єдина є душа,
єдиний час життя,
єдина смерть...
або:
лагідне ступання,
лагідне сидіння,
лагідний зір,
лагідне слово...
Зустрічаємо паралелізм і без алітерацій чи рим:
Встань, яко митар,
прибіжи, яко повія, /102/
розчулься, яко Ахав,
плач, яко Петро,
зови, яко хананенянка... і т. д.
або:
тужи про гріхи,
вздихай про спокуси,
печалься про падіння . . .
4. Гарні і образи в сентенціях „Ізборника“. Багато гарних порівнянь: „Відвертайся від ласкавих улесливих слів, як від круків, що виколюють тобі очі духовні“; „Якщо мешканці, що жимуть вище (по річці) не наповнюють своїх посуд, або не напувають своєї худоби та мовлять: залишім для долішніх мешканців, а самі берім мало, — то це не так: хай черпають досхочу, а про долішніх не піклуються бо і повз них тече та сама річка. Так само і з маєтком: не піклуйся про нащадків...“; або: „Закрити: темна хмара соняшну красу та світло, губить молитви красу думка гнівна“; „Не чекай у намулі гріховному, поки нагло загрузнеш...“ Цікаві антитези: „Будь принижений головою, високий духом“; „ногами ступай тихо, а духом біжи хутко до поріг небесних“; „радість цього світу плачем кінчається, як можна бачити в світі цьому на двох сусідах: у цих відправляють весілля, у тих за мерцем плачуть“; „волю Його (Бога) твори в дрібному, то Він твою (творитиме) вічно“.
Багато яскравих картин: „Якщо ти весело ступаєш по сходах, від князя йдучи, зроби, щоб і в твоєму домі не ходили сумно, а так само радісно“; „насичуючися слодким питвом, згадай того, хто п’є теплу воду, сонцем нагріту“; „якщо лежиш у добре покритому покої, слухаєш ушима дощ рясний, подумай про бідаків, як нині лежать та дощові краплини, ніби стріли, їх ударяють“; „якщо сидиш зимою в теплому покої... зідхни, подумавши про бідаків, що схилені над малим вогником — велику біду їх очі мають від диму, руки тільки зогрівають, а плечі і все тіло від морозу померзло“. Гарний опис райського краєвиду в оповіданні про Созомена: „І бачив інші садиби, що поросли від гори до низу плодами ароматними та гарними, і гілки їх посхилювалися до землі, одна ліпша від одної. А птахи різні сиділи вгорі на них, сліпаючи пісень солодких, нахиляючися один до одного та не замовкаючи... І сади хиталися, стоячи в красі великій. Джерела текли, та веселка в красі (своїй) стояла...“ (пор. ще цит. згадку про красу зоряного неба). Ось як зображено п’яницю в уривку, який без підстави приписано пророкові Йоїлеві — вино „сміливого робить боягузом, чистого розпусником, правди не знає, розум віднімає, і як вода вогонь, так безмірне (пиття) меду розум згашує... /103/ Здається йому, що земля труситься, а гори біжать колом... Голова не залишається прямо, хилячися сюди та туди на плечі. Сновиди тяжкі та злі... Дрімають, позіхають... Туман бачить перед очима“.
5. Хоч частина цитованих уривків і належить до перекладених частин „Ізборника“, але важливе вже те, що перекладач ставився до суто мистецьких проблем перекладу з увагою та зумів передати гарні місця з пристосуванням тексту до мистецьких можливостей слов’янської мови. Отже, формально навіть перекладені частини є плід ориґінальної праці.
Без сумніву, і перекладені частини „Ізборника“ передали народній словесності чимало речень-прислів’їв. В кожному разі, тут зустрічаємо, поперше, такі прислів’я, як напр.: „Мати злого є лінощі“; „овочеве дерево пізнається з плоду“; „не залишай старого приятеля, новий не є йому рівний“; або й пізніше клясичне порівняння світу з „колом, що котиться“; або сентенція „не той багатий, хто багато має, а той, хто багато не потребує... Не той бідний, хто не багато має, а той, хто багато (мати) бажає“ (ще в Сковороди). Дещо зустрічаємо і в інших творах старої літератури (напр., у Мономаха, в „Молениі“ Даниїла тощо). Багато цікавих окремих слів та виразів.
Через схожість стилю „Ізборника“ з проповіддю Іларіона висловлено думку, що Іларіон обробив і цей збірник. Висновок не переконливий. Можемо говорити лише про певну „школу“ письменницьку або напрям у межах літератури 11 віку, до якого належать і проповідь Іларіона і збірник 1076 року, хоч збірник має спільні риси (любов до афоризмів) з багатьма іншими творами 11 віку (літописи).
Д. Володимир Мономах
1. Єдиним старим письменником, від якого нам залишилася збірка творів, є Володимир Мономах (1053-1125). Твори його вставлено в літопис під 1096 р. Мабуть, рукопис уже тоді був у не дуже доброму стані: дещо зіпсуте на початку, в середині бракує, здається, сторінки. Творів Мономаха три: „Поучениє“ дітям, лист до кн. Олега та молитва (або молитви).