Феномен українського бароко 3 страница

Росії. Політичний і економічний розвиток країни, соціально-політичні рухи спонукали царський уряд створити школи для непривілейованих верств населення. Відповідно до «Уставу народних училищ» (1786 р.) у повітових містах українських губерн ій бул и організо­вані малі народні училища з двохрічним терміном навчання, а у 1788 р. у губернських центрах — головні народні училища з п'ятирічним терміном навчання. Перші такі учи­лища з'явилися у Києві, Чернігові, Харкові, Новгороді-Сіверському, Катеринославі. Навчання в них велося російською мовою.

ЛІТОПИСАННЯ ТА ЛІТЕРАТУРА

В історії української літератури XVII-XVI11 ст. визначне місце посідають літописи, головною темою яких було відображення визвольної війни 1648-1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетських загарбників. Поширення цього жанру зумовлене тим, що він міг найпослідовніше і найповніше відбити знаменні події.

Літописи XVII-XVIII ст. різні за художнім рівнем, способом відображення подій. Кількісно переважають хронологічні описи історичних подій визвольної війни — Мгарський, Київський, Хмільницький, Львівський, Межигірський, Добромильський літописи та ряд хронік. Окремі з них — Хмільницький, Межигірський, Добромильсь­кий та інші — досить стислі, вони розповідають про найважливіші епізоди боротьби українського народу проти польських загарбників. Друга частина літописів — це великі полотна, в яких широко змальовані події визвольної війни 1648-1654 pp. У кожномуз них відбилась індивідуальна манера письма авторів, їх погляди нахарактер визвольної боротьби, її оцінка. Українські літописці, зображуючи героїчні сторінки боротьби наро­ду проти іноземної навали, намагалися своїтвори доводити до сучасності. Маючи перед собою переважно записки чужинців-мандрівників чи польських істориків-хроністів, українські письменники ними не задовольнялися і зверталися до народних творів, у яких історія знайшла своє осмислення. Це допомагало літописцям повніше зображувати події минулого і давати їм свою оцінку. Кожен літописець шукав у народній творчості, насамперед те, що відповідало його інтересам, у чому він вбачав свою ідеологічну опору.

Вершину українського літописання XVII-XVIII ст. складають твори Самовидця, Григорія ГрабянкитаСамійла Величка. Вони найповніше серед тогочасних літератур­них творів розповідають про визвольну війну 1648-1654 pp., життя народу, внутрішнє та міжнародне становище України.

Літопис Самовидця, як гадають фахівці, створювався за свіжими слідами історич­них подій 1648-1654 pp. Загалом у творі Самовидця охоплені події 1648-1702 pp. Довгий час тривала дискусія навколо питання про авторство літопису. Висувалась гіпотеза, що автором був підскарбій Роман Ракушка-Романовський. Приписувалося авторство кор-сунському полковнику Федорові Кандибі. Інші дослідники зупинялись на постаті пи­саря Івана Биховця.

Однак усі зусилля вчених встановити справжнє ім'я автора цієї видатної пам'ятки не увінчалисьуспіхом. Можнатільки твердити, що його автор був військовою людиною з числа козацької старшини, яка головним своїм завданням вважала боротьбу за власні станові, ідейні та матеріальні інтереси. Але у ході війни з загарбниками він, як і весь український народ, починає усвідомлювати гідністьсвоєї нації, країни і виступає від їх імені. Літопис не прив'язаний до певної місцевості, а розповідає про події, шо відбува­лися в період визвольної війни 1648-1654 pp. та після її закінчення на всій українській території. Виступаючи від імені козацької старшини, Самовидець залишив поза своєю увагою інтереси простого люду. Його хвилювали лише утиски з боку польської шляхти козацтва, насамперед, реєстрового.

Самовидець навіть засуджує участь посполитого люду у війні, вважаючи, що тру­дящі маси не стільки воюють проти польської шляхти, скільки займаються грабунком. Йому не подобалась ідея злиття козацтва з масою посполитих. Літописець обурюється бунтом бідного козацтва в 1655 р. в полку Івана Золотаренка, називаючи козаків черню. Те ж саме помітне в оцінці Самовидцем факту вбивства рядовим козацтвом гетьмана І.Брюховецькогота його прибічників.

Однак у багатьох випадках Самовидець правдивий у змалюванні історичних подій. Так, описуючи блискучі перемоги козаків над польськими панами, літописець близь­кий у своїх поглядах і оцінках до народних мас. Переяславська рада дістала в літописця повне схвалення. Високо оцінюючи політику Б.Хмельницького, Самовидецьдосить стримано говорить про самого гетьмана як л юдину, вождя, полководця. Таке ставлення літописця до Хмельницького, очевидно, було зумовлене тим, що гетьман не цурався простого народу і боровся за його інтереси. Отже, літописець не був об'єктивним у став­ленні до Хмельницького, йшов врозріз з оцінкою, даною Хмельницькому народом у фольклорних творах—думах, історичних піснях, переказах та легендах.

Питання про авторство літопису «Действія презельной брани» остаточно не з'ясова­не. Справавтому, що оригінал твору не зберігся, а ім'я Грабянки названотількиузаго-ловкудвохсписків. Однак більшість вчених вважають, що твір належить перу Григорія Грабянки. В «Обьявленіи к читателю» автор зазначає, що він хоче історію боротьби українського козацтва зберегти для потомства. Для цього він використав козацькі діаріуші, іноземні літописи, а головне, зібрав і опрацював оповідання очевидців подій 1648-1654 pp. Письменник не завжди покладався на факти, наведені в літописах іно­земців, і тим більше на їх трактування. Критерієм вірогідності цих фактів він вважав оповіді живих свідків. Наслідком копіткої праці письменника був великий твір, скорі­ше військова повість, ніж літопис. Та й сам автор, мабуть, дотримувався такої думки, бо поділив свій твір на окремі «сказанія», близькі до згаданого жанру давньоруської розпо-відноїлітератури.

У своїй роботі над твором Григорій Грабянка повсякчас спирався на народнопоетич­ну творчість, зокрема на героїчний епос періоду визвольної війни, який об'єктивно відтворював її дух, характер. Як відомо, період війни породив велику кількість народ­них переказів і легенд, зокрема про Хмельницького. Саме їх часто використовує літопи­сець. На відміну від Самовидця, легенду про викрадення джурою Хмельницького листів у Барабаша Григорій Грабянка подає повніше. Він вводить нові художні деталі, зокрема, говорить про шапку, перстень і пояс, зняті джурою з Барабаша і використані як докази правдивості слівджури проте, що забрати листи йому доручив сам Барабаш. Легенда в інтерпретації Григорія Грабянки тісно пов'язується з відомою народною думою «Хмель­ницький і Барабаш». Щоправда, в легенді з літопису немає властивого фольклорній поетиці контрастного зображення персонажів і протиставлення їх ідейних позицій. І ншо-го висвітлення, ніж у Самовидця, набуває тут причина виникнення війни між Україною і Польщею. Вона криється не в особистій образі шляхтичем Чаплинським Хмельниць­кого, пояснює Григорій Грабянка, а в безчинстві польської шляхти в Україні. Своє особисте горе гетьман пов'язує з нещасливою долею всього українського народу.

Григорій Грабянка підкреслює виняткову одностайність народу у війні 1648-1654 pp. проти польської шляхти. Центральне місце влітописі посідають описи війни. Найваж­ливіші битви письменник виділяє окремо і розповідає про них у «сказаннях». Основою сюжету цих оповідань були літописні відомості, факти з діаріушів, польських хронік, розповіді очевидцівтощо. Письменникзапозичуєзнароднопоетичноїтворчості влучні порівняння, сатиричні прийоми, ритміку. Все це надало «сказанням» образності, сприя­ло розкриттю в них патріотичних ідей. Автор розповідає про безіменних героїв виз­вольної війни, які заради перемоги українського народу над ворогом вершили свої под­виги.

Середлітописноїлітератури XVI1-XVIII ст. чільне місце посідаєтвір Самійла Васи­льовича Величка «Летопись собьітій в юго-западной Россіи в XVI 1-м веке». Літопис складається з чотирьох томів. Він був написаний у с. Жуки Полтавського повіту. Автор закінчив його в 1720 р.

Самійло Величко, як він сам пише, був канцеляристом запорозького війська і мав можливість ознайомитись з багатьма документами, що стосувались часів визвольної війни 1648-1654 pp. Людина освічена, не без літературного хисту, автор зацікавлюється різними нотатками історичного характеру, діаріушами як співвітчизників, так і іно­земців. Це дало йому змогу написати монументальний історичний твір про героїчну боротьбу українського народу проти польської шляхти в 1648-1654 pp.

Твір Самійла Величка після його опублікування (1848-1864 pp.) став предметом уваж­ного вивчення українськими письменниками та істориками. Т.Г.Шевченко, ознайо­мившись ізлітописом, запозичив із нього відомості про героїчне минуле, використав тлумачення окремих явищ, подій, характеристики деяких історичних осіб. Літописні відомості лягли в основу ряду поезій геніального Кобзаря на історичну тематику, допо­могли поетові певним чи ном розібратись у складних подіях історії У країни другої поло­вини XVII ст.

Твір Самійла Величка — це велика історична повість, що складається з низки опові­дань, створених на багатому історичному матеріалі. Сам автор наголошував на тому, що його твір є цілісне «сказаніє», життєва правда про героїчне минуле багатостраждального українського народу.

Надзвичайно важливими джерелами для істориків України єлітописи XVII ст., на­зви яким часто давалися за місцем їх появи чи зберігання (Густинський, Львівський, Київський, Добромильський та ін.). Вони являють собою зразок оригінальної літера­турної інтерпретації подій, характер яких зумовлений специфікою барокового історизму. Історична проза доби бароко зберігає тісний генетичний зв'язок із середньовічним східнослов'янським літописанням, але, водночас, становить новий, вищий етап у роз­витку літописного жанру.

Густинський літопис був знайдений у Густинському монастирі на Полтавщині у списку, що його зробив ієромонах цього монастиря Михайло Лосицький. Авторлітопи-су і час його написання невідомі. Деякі дослідники висловлюють думку, що написати його міг відомий письменник-полемістЗахарія Копистенський,а Михайло Лосицький лише скопіювавз якогось списку та написав передмову. У передмові літописець заноту­вав, що люди повинні знати своє минуле, передавати з покоління в покоління культурні здобутки вчитися на помилках, не припускати їх повторення. Сам літопис є творчою компіляцією з різних вітчизняних та польських джерел, де викладається історія Півден­ної Русі від найдавніших часів і до Брестської унії включно. Найпомітнішітутоповідан-ня про початок козацтва, про запровадження нового календаря та про початок унії в Україні, свідком чого був, напевно, сам автор. Густинський літопис, написаний про­стою і зрозумілою мовою, є одним з найцікавіших в українській історіографії XVIІ ст.

Київський літопис відомий ще під назвою «Летописцы Волыни и Украины». Це невеликий збірник літописних оповідань, хронологічних даних від часів Київської Русі і до початку XVIІ ст. Автор літопису був із середовища феодальної знаті пролитовського напряму; йому були відомі і давньоруські літописи, і твори польських істориків, з яких він вибирав потрібні матеріали. Прикінцеві записи належать синові київського війта Богданові Балиці, який повідомляє про польську і шведську інтервенцію в Росії, а та­кож Про гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Мова цього літопису дуже близька до народної розмовної. Хмільницький літопис був укладений у містечку Хмільник на Поділлі невідомим автором, можливо очевидцем. Вперше він був надруко­ваний Київською тимчасовою комісією для розбору давніх актів як вступ до літопису Самовидця (1878 p.). Тут подано стислу оповідьпро події від 1636 до 1650 р. в Україні, зокрема, про неврожаї, голод, безчинства польської шляхти і боротьбу проти неї козац­тва, про перемогу військ Богдана Хмельницького. Особливі симпатії літописець-патр-іот виявляє до М.Кривоноса, який громив поляків у Немирові, Бердичеві, та в інших місцях Поділля. Говорячи про події державного значення поспіхом, літописець все ж дорікає Б. Хмельницькому за його вимушене спілкування з кримським ханом, чим висловлює загальне невдоволення українського народу, який терпів від розбійницьких наскоків татар. Автор уболіває за бідних людей, пише про ріки козацької крові, про гори козацьких трупів, про важке життя і поневіряння трудящих.

Такою ж патріотичною ідеєю пройнятий і Львівський літопис Михайла Гунашевсь-кого, який походив із заможної родини на Поділлі, здобув високу освіту і обіймав різні духовній світські посади. Опис подій від 1498 ідо 1630 р. Михайло Гунашевський,які всі його сучасники, запозичує з різнихджерел, а від 1630 ідо 1650р. вжепишепроте, що сам пережив. Центральне місце в літописі посідає боротьба козацького війська проти шляхетської Польщі. Останні записи зроблені у Львові, там же рукопис був знайдений, тому й називається літопис умовно Львівським. Літопис є, власне, літературно-історич­ними мемуарами особи, яка пережила описані нею події, а тому тут сильніше, ніж у будь-яких пам'ятках подібного роду, відчуваються дух епохи, настрої суспільних груп тогочасної України.

Автор з неприхованою радістю пише про початок визвольної війни 1648-1654 pp., змальовує портрет Богдана Хмельницького, захоплюючись його талантом полководця, виявленим у битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і Зборовом. Щоправ­да, він і дорікає Хмельницькому за тісний зв'язок з повсталими народними масами. Якщо Хмільницький літопис прославляє М. Кривоноса, то Львівський, навпаки, за­суджує цього козацького улюбленця за жорстокість і немилосердність до польської шляхти. Отже, тут виявилася класова приналежність автора до козацької старшини. Але таких місць улітописі мало, і він сприймається якживе свідчення героїчних подій. До того ж і написаний твір живою, образною мовою з дотепним гумором і дошкульним сарказмом на адресу ворогів.

Добромильський літопис був укладений священиком містечка Добромиль у Гали­чині Симеоном Коростенським і охоплював стислий виклад найголовніших подій від 1648 до 1700 р. Про героїчні події 1648-1654 pp. тут сказано менше, але більше уваги приділено боротьбі християнських військ— українського козацтва Правобережжя і Польщі — проти магометанської і бусурмансько'ЇТуреччини. Літопис був опублікова­ний в «Сборнике летописей, относящихся к истории Южной й Западной Руси» (1888 р.).

Упорядником Межигірського літопису вважають настоятеля Спасо-Межигірсько-го монастиря Іллю Кощаківського. В одному списку виклад подій, що відбулися на Київщині та Волині, поданий від 1393 до 1620 р., а в іншому — від 1608 до 1700 р. Географія цього літопису носила переважно локальний характер, йшлося про події у Києві і Переяславі, але було багато місцевих подробиць, які доповнювали тогочасну історичну літературу.

Такий само локальний характер має і літопис Підгорецького монастиря з Галичини, який зветься «Синопсис, или Краткое собрание истории о созидании святыя обители общежительныя Подгорецкыя...» (1699 р.). Іван Франко надрукував невелику розвідку про цей літопис і звернув на нього увагу істориків. Хоч улітописі переважно говорилося про історію монастиря та монастирське життя, та невідомий автор згадує й про деякі важливі суспільно-політичні події на Західній Україні другої половини XVII ст. Він непримиренно ставився до зрадницьких дій гетьмана-дворушника Дорошенка, який разом із турецькими бусурманами грабував Поділля, і молився за об'єднання всіх сил християнського світу у боротьбі проти Туреччини. Ось чому Іван Франко називав цей твір цікавим джерелом для історії Прикарпатської Русі останньої чверті XVIІ ст.

Низку важливих фактів подає хроніка ченця Видубицького монастиря Леонтія Бо-болинського, вміщена вуривкахякдодатокдокозацькоголітопису Григорія Грабянки.

З літературного боку найцікавішим історичним твором є «Кройника злето-писцов стародавних» (1672 p.) ігумена київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора Київської колегії Феодосія Сафоновича. До нас дійшли кілька списків цієї праці, яка так і не була надрукована. На початку своєї хроніки Феодосій Сафонович вказує, що він користувався літописами Київської Русі, зокрема «Повістю временнихліт» Несто­ра, атакож польськими джерелами. Першачастина, яка охоплює подіївід найдавніших часів і до кінця XIII ст., — компілятивна. Автор просто вибирав найцікавіші, на його погляд, факти з попередніх джерел, щоб потім пов'язати давню історію з новою, показа­ти генезис своїх земляків із спільного для півдеино-східного слов'янства кореня — Киї­вської Русі. Оригінальнішоюєдругачастиналітописуякзбірник історичних повістей про найвизначніші історичні події в північно-східній Русі, атакож в Україні від початку ХІУдоХУІІст. Написана мовою, близькою до народної розмовної, «Кройника» Феодо­сія Сафоновичадала поштовхдо створення першого короткого нарису з історії України та Росії під назвою «Синопсис».

«Синопсис» вперше був надрукований 1674 р. за велінням архімандрита Києво-Пе­черської лаври Інокентія Гізеля, тому тривалий час і приписували йому авторство. Диску­сійним в історіографії це питання лишається і дотепер. «Синопсис» був найпопулярні-шою історичною працею, він більше десяти разів перевидавався тільки в XVIІ і XVI11ст., тодіж його переклали грецькою і латинською мовами, поширювали в рукописних спис­ках. Власне, це був перший підручник історії для шкіл аж до виходу в світ «Краткого российского летописца с родословием» (1760 р.) і, передусім, «Древней российской ис­тории» (1766р.) М.В.Ломоносова, який використав досвід свого попередника.

Українська література другої половини XVII ст. в усіх її видах, родах і жанрах розви­валася під впливом буремних історичних подій цього періоду. Це сприяло дальшому зближенню і взаємозбагаченню культур східнослов'янських народів, благотворно по­значилося на розвитку освіти, науки, книгодрукування, літератури, мови, образотвор­чого мистецтва.

У період інтенсивного розвитку в українській літературі рснесансно-барокових тен­денцій помітними досягненнями відзначалася історична, ораторсько-проповідницька, полемічно-публіцистичната агіографічна проза, репрезентована іменами талановитих письменників Феодосія Сафоновича, Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського, Анто-нія Радивиловського, Михайла Андрелли, ДмитраТуптала. Деякі з них виступали і як теоретики церковного та світського красномовства, творчо поєднуючи традиційний зміст з новою мистецькою формою проповіді.

Серед віршовоїлітератури також виділяються твори історичної тематики, які відоб­ражали події визвольної війни українського народу та возз'єднання України з Росією. Помітною віхою в еволюції жанрово-стильової системи українського письменства була поезія Климентія Зиновіїва. Розвивалася любовна шкільнадуховналірика, культиву­валися етикетно-панегірична поезія, елегії та епіграми, курйозне віршування, талано­витим представником якого виступив Іван Величковський.

Драматична література другої половини XVIІ ст. мала виразно бароковий характер з елементами бурлеску («Алексій, чоловікбожій», «Слово озбуреню пекла»). З Київської школи XVII ст. вийшли й відомі драматурги Симеон Полоцький, що написав силабічни­ми віршами дві драми «Комедія притчи о блудном сыне» і «О Навходоносоре царе», Дмитро Туптало (Ростовський) — автор «Комедій надень рождества Христова» і «Ко­медій на успеніе богородицы». Творчість обох письменників відносять якдо українсь­кої, так і до російської, а Симеона Полоцького ще й до білоруської літератур.

Визначне місце в історії розвиткулітератури, філософської та педагогічноїдумки в Україні посідає творчість Григорія Савича Сковороди. Я к видатний гуманіст і просвіти­тель письменник гнівно таврував тогочасну суспільну систему, обстоював права трудо­вого народу на свободу і всебічний розвиток. Його художньо-мистецька спадщина відігра­ла помітну рольу становленні і розвитку новоїукраїнськоїлітератури. Сковорода нама­гався дати відповідь на гострі проблеми часу, зокрема, прагнув дати обриси нового, справедливого суспільства, справжньоїлюдини. Він прагнув проторувати шляхдо но­вих відносин між людьми, заснованих на рівності, свободі, братерстві, вірив у силу людсь­кого розуму, досвіду, праці, засуджував феодально-кріпосницькі порядки, церковні забобони тощо.

Тривалий шлях розвитку пройшла українська інтермедія. І.Я. Франко зазначав, що для українськоїлітератури вона важила дуже багато. Шкільна поетика майже не давала ніяких рекомендацій щодо написання інтермедій. Але це дітище шкільного театру ви­росло в цікавий і оригінальний жанр драматургії, пройшло шлях розвитку від суто роз­важального до соціального твору, ставши тим літератури им жанром, в якому образно розкривались різні грані житуя українського народу, поклало початок українській ко­медії.

АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО

Ціліснау своїх принципових творчих засадах українська архітектура другої поло­вини XVII ст. мала, водночас, і низку місцевих стилістичних відмінностей. У цьому відношенні, крім Києва та його околиць, виділяються Чернігівщина (Чернігів, Новго-род-Сіверський)та Слобожанщина (Харків, Суми). Архітектура цих двох районів, за наявності своєрідних особливостей, споріднена тим, що в ній виразно помітний вплив московської архітектури. Це стосується переважно деталей — карнизів, порталів, вікон, хоч в окремих будовах вплив позначився і на загальній композиції.

У містах і селах Правобережжя пам'яток кам'яної архітектури другої половини XVIІ і XVI11 ст. збереглося дуже мало. Націй території найбіл ьш загострено проходила боротьба проти польської шляхти і турецько-татарських наскоків. Міста Чигирин, Чер­каси, Богуслав, Умань, Канів неодноразово нищились і спалювались. Але навіть у тяжкі часи в цих містах не припинялась будівельна діяльність: споруджувались, щоправда, головним чином не кам'яні, а дерев'яні будівлі. Не випадково з самого початку XVI11ст. у Білій Церкві, Л исянці та деяких інших містах Правобережжя було збудовано по шість-вісім великихдерев'яних церков п'яти-аботризрубних.

Волинь, яка в XV-XVI ст. відіграла значну роль у розвиткові українських буді­вельних традицій, з XVII ст. втрачає своє провідне значення. BXVII-XV1II ст. на Волині розвивається світське будівництво (Луцьк, Л юбашів, Олика), що ж до культового, то тут помітний наступ католицької церкви на православну, для якої Волинь, особливо Острог, була непорушною цитаделлю в боротьбі проти католицизмута уніатства. У XVIІ ст. у кам'яній архітектурі Волині згасають давні будівельні традиції. Натомість у будівництві величних, повних помпезності костьолів запроваджуються переважно прийоми польського бароко. Давні традиції зберігаються лише в народній дерев'яній архітектурі Волині. У Галичині майже все кам'яне будівництво перебувало в руках багатої шляхти, католиків, уніатів. Тут були створені кілька католицьких та уніатських храмів, пере­важно в стилі бароко, а також ряд визначних цивільних споруд. У ці часи в Галичині мало було створено споруд з каменю, які були б пов'язані своїм змістом і архітектурни­ми формами з будівництвом, що провадилось на території центральної України. У на­родній дерев'яній архітектурі Галичини у XVIII ст. помічається тенденція скоріше до консервації давніх форм і прийомів, а не до шукання нових композицій. Цьому сприяло тяжке становище українських селян, які несли тягар не тільки соціального, а й націо­нального поневолення. Цього часу нові міські укріплення майже не будували , що було зумовлене зменшенням воєнного призначення міст-фортець.

Одним із найміцніших міст-фортець Середньої Наддністрянщини став наприкінці ХУІІ-напочаткуХУІІІ ст. Хотин. Після невдалого прутського походу Петра І, турки, захопивши цю твердиню, ліквідували старі міські укріплення. У результаті з'явилася нова лінія міських укріплень, що складалася з шести потужних земляних бастіонів з мурованим лицюванням. Старий замок на цей раз був розміщений в середині зовнішніх укріплень, а крім того, з боку Дністра захищався допоміжним земляним валом з вісьмо­ма бастіонами спрощеного типу. Удругій половині XVI11 ст. Хотин дістав ще одну зовніш­ню низку укріпленьзпівденного заходу довжиною близько 2,1 км. І всежтаки, незва­жаючи на це, російські війська чотири рази здобували місто. Успіхи ці були вже не наслідком хиб фортифікаційнихепоруд, а виявом випереджального розвитку й перева­ги мистецтва атаки над мистецтвом пасивної оборони. На кінець XVI11 ст. міста-фортеці майже цілком втратили своє військово-стратегічне значення.

Засвоюючи художні прийоми західноєвропейської архітектури, майстри При­дніпров'я переосмислювали їх відповідно до своїх культурно-історичних традицій і на­ціональних особливостей. В Україні, як і в усій Східній Європі, стильові особливості іта­лійської архітектури стали відчутними, насамперед, у деталях або орнаментах і лише на початку XVIII ст. композиційні принципи бароко почали виявлятися і в загальній струк­турі будов. Але поряд з динамічністю архітектурі України цього часу властиві раціоналі-стичнаясністьстилю Відродження, атакож і своїспецифічні художні особливості та прийо­ми, цілком самобутні за походженням, можливо запозичені з дерев'яної архітектури.

У містах і селах України XVIІ ст. багато будували з дерева — від великих, складних фортець та храмів до простих господарських будинків. Споруди ці з часом зникли через часті пожежі, перебудови міст і сіл. Лише окремі пам'ятки дерев'яного будівництва XVII ст. збереглися на Волині та в Західній Галичині. Але малюнки й плани міст, давні акти й запис­ки мандрівників дають можливість відтворити вигляд міських архітектурних ансамблів, збудованихз дерева. Цінний у цьому відношенні план міста Києва, виконаний підполков­ником Ушаковим у 1695 р. В ньому показано планування вулиць, розміри окремих ділянок, а також сам і будівлі з їх індивідуальними архітектурними особливостями.

Після визвольної війни склалися сприятливі умови для забудови міст Лівобереж­жя. Багато з них посідали давньоруські городища і зберігали старовинні містобудівні традиції. У багатьох містах, насамперед у полкових центрах, створювались військово-адміністративні, громадські й торгово-ремісницькі осередки. Там споруджувались кан­целярії, магістрати, ратуші, храми, навчальні заклади, ринки, господарські та виробничі будівлі.

Доцільним плануванням і впорядкованістю забудови відрізнялися нові міста Сло­божанщини. На підвищеннях розміщувалися просторі дерево-земляні фортеці з адміні­стративними, громадськими й господарськими будівлями. Харківська фортеця, оточе­на дубовим частоколом, налічувала десять башт. Довжина міських укріплень Сум дося­гала близько чотирьох верст.

Серед малоповерхової забудови міст та сіл Середньої Наддніпрянщини XVII ст. виділялись дерев'яні замки-палаци світських та духовних магнатів. Відомі дерев'яні замки-палаци вСтарокостянтинові, Маньківці, Богуславі, Трипіллі, Києві (палац на Киселівці, в Києво-Печерськійлаврі), Білій Церкві, Прилуках, БатуринітаКонотопі. Безумовно, що в Україні їх було більше, тут перелічені лише палаци, зафіксовані в давніх актах або на малюнках.

Будували палаци-замки на високому місці, в оточенні річок, природних або штуч­них ставків, крутих горбів або глибоких рівчаків. Там, де була потреба, додатково роби­ли штучні рови та вали. Розташуванням палаців на високих місцях досягалась мож­ливість три мати підконтролем прилеглу місцевість. Поєднання розмаїтості дерев'яних споруд з навколишнім пейзажем надавало всьому ансамблю виняткової мальовничості.

Загальне уявлення про дерев'яні палаци того часу дають образно написані спогади мандрівників та малюнки художників, з яких видно, що палаци мали чепурні двори, оточені господарчими будівлями з терасами й широкими східцями. На верхніх поверхах були галереї, веранди й криті павільйони, які відігравали роль сторожових башт. Манд­рівників вражали розміри залів, велика кількість в них вікон і пишність прикрас.

Великого поширення в XVIІ ст. набув типовий для попередніх часів прийом будів­ництва тризрубних церков з квадратним чи восьмикутним наметом. З певними модифі­каціями такі церкви ставились на Волині, в Галичині, на Поділлі, а також на Правобе­режжі, де вони частіше мали не один, а три намети — по одному над кожним зрубом. Але не цей архітектурний прийом був найхарактернішим для дерев'яного культового будів­ництва XVIІ ст. Вже в першій половині цього століття почали будувати дерев'яні храми, які несли в собі нові архітектурні ідеї, нове розуміння об'ємно-просторових компо­зицій.

Визвольний рух українського народу і пов'язане з ним пожвавлення громадсько­го життя в XVII ст. сприяло розвиткові архітектури та монументально-декоративного мистецтва, насамперед, у церковному будівництві. Це не випадково, бо як у давньо­руські часи, так і bXVIIct. церква була нелише культовим будинком, ай місцем для громадських зборів і цивільних свят. При церквах зосереджувались братства, які мали друкарні, шпиталі, школи, будинки для людей похилого віку. Часто на стінах церкви, як своєрідний літопис, фіксувалися найвидатнішіподіїзжиття села чи міста — напад татар, прихід козаків, голод, повінь, люта зима, посуха. Церква була тоді культурним центром громади, цеху чи міста загалом, тому спорудженнюхрамів приділяли велику увагу.

Широкі громадські та релігійні функції церковного будинку вимагали відповід­них розмірів і форм споруди. Набагато зростають розміри й висота храмів, будуються розвинуті галереї, запроваджуються настінні розписи.

Перші спроби перебороти застарілі архітектурні традиції і втілити нові естетичні погляди на архітектуру було зроблено переважно в містах, де зосереджувались ремесла й торгівля, куди скоріше просякали гуманістичні ідеї, де організовувались братства і швид­ше зростала національна самосвідомість.

Дерев'яна культова архітектура XVI11 ст. репрезентована як значним числом са­мих пам'яток, так і архівнихданих, що зумовлює більшу повноту у висвітленні голов­них етапів її розвитку. Культове будівництво з дерева цього періоду відзначається пев­ною строкатістю, що пояснюється складними обставинами суспільно-політичного життя в Україні. З кінця XVIІ і особливо з початку XVI11 ст. після реформи Петра І та проголо­шення церковним собором у Замості в 1720 р. єдино законною церквою грецького обря­ду в Польщі — уніатську, православна церква поступово втрачає те значення в громадсь­кому житті, яке вона мала в попередні періоди. Зміни у становищі церкви поступово відбилися на архітектурних формах самих будівель. Розвинуті галереї всередині й зовні будови, а також і монументальні розписи поступово зникають або набувають суто фор­мального значення. Найінтенсивніше цей процес відбувався в міськихта монастирських храмах, повільніше — всільських.