Навчально-методичні рекомендації
Розділ І.
Історія України –
Науково-методична основа вивчення
Українського державотворення
Період розбудови незалежної України викликав небувале зростання інтересу до проблем вітчизняної історії, витоків національної культури, до непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історичних і культурних надбань предків необхідне не тільки для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення. В сучасних умовах історія стала одним з визначальних чинників державотворення. Завдання побудови в Україні громадянського суспільства вимагає формування відповідної суспільної свідомості, чому сприяє знання української історії. Розбудова держави потребує висококваліфікованих спеціалістів, здатних продовжити кращі традиції українства.
Навчальній дисципліні „Історія України” належить важливе місце в системі освіти, оскільки інтелектуальний потенціал людини визначається не лише глибокими спеціальними знаннями, а й високими громадянськими і національно-патріотичними почуттями.
Основною метою курсу „Історія України” як навчальної дисципліни є вивчення виникнення і розвитку суспільно-державних утворень на всіх українських землях, ґрунтуючись на об’єктивних законах розвитку людської цивілізації. Глибоке вивчення і усвідомлення історичного досвіду українського державотворення на різних етапах складає основний зміст курсу історії України.
Програма курсу історії України повинна допомогти студентам навчитися критично аналізувати, з наукових позицій оцінювати закономірності історичного розвитку українського суспільства, усвідомити роль і значення народних мас, визначних політичних, військових діячів, представників української науки, культури, охорони здоров’я, духовенства у творенні української державності. Наш час вимагає розвинутого, нешаблонного мислення, всебічного, неупередженого підходу до історичних подій.
Засвоєння цього курсу також допомагає студентам самовизначитися в особистих світоглядних позиціях та духовних інтересах, зрозуміти своє місце в історії і значення для суспільства своєї професійної діяльності.
Завданням курсу є формування у студентської молоді національної свідомості і патріотизму, громадянської зрілості, виховання у майбутнього лікаря шанобливого ставлення до українського народу, його державотворчих, духовно-культурних, морально-етичних, трудових традицій, причетності до тисячолітньої історії українського народу, вироблення умінь застосовувати набуті знання з історії у повсякденній діяльності, оцінці суспільних явищ і подій.
Тема 1. Основні етапи та методика вивчення державотворчих процесів
В Україні.
1. Основні етапи українського державотворення в контексті історії України.
2. Методика вивчення державотворчих процесів в Україні.
3. Історіографія українського державотворення.
Мета заняття.
Загальна: ознайомлення студентів з метою курсу, визначення його предмету і функцій. Формування у студентів знань основних етапів українського державотворення. Розгляд процесу боротьби українського народу за власну державу. Подання основних методик вивчення державотворчих процесів в Україні, історіографії українського державотворення.
Конкретна:
а) знати – предмет та завдання курсу, концепції, наукову періодизацію, джерела вивчення історії України та історіографію;
Б) вміти
обгрунтувати появу історії українського державотворення як відгалуження політичної науки;
оперувати методами історичного та системного аналізу, методом порівняння державотворчих явищ та процесів;
використовувати в процесі вивчення предмета знання суміжних дисциплін: світової історії, політології, соціології, основ економічної теорії, етнографії, археології, культурології;
оцінювати значення курсу історії України для формування національного світогляду та активної громадянської позиції;
визначати історичні періоди та їх хронологічні рамки;
оцінювати значення предмету для розуміння складних явищ і процесів, які відбуваються у сучасному українському суспільстві.
Основні поняття: історія, Україна, історія України, історіографія історії України, періодизація, історичні джерела, методологія, українська нація, українська національна ідея.
Навчально-методичні рекомендації
При вивченні першого питання студентам необхідно ознайомитись з основними поняттями теми.
Історія– з давньогрецької “дослідження, розповідь про минуле” - це наука про минуле людського суспільства. Історія – не тільки одна з двох тисяч існуючих наук, але одна з найбільш давніх. Історія тісно пов’язана з іншими науками, зокрема з політологією, економічною теорією, соціологією, юридичними науками, психологією, філософією, математикою, літературознавством, мовознавством.
Функції історичної науки: пізнавальна, практично-політична, світоглядна, виховна.
Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, допомагає зрозуміти сучасність за допомогою минулого. Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Історія вчить, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду, засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.
Історія наука багатогалузева і складається з галузей історичного знання: історії політичної, економічної, соціальної, історії культури.
Історія поділяється за широтою вивчення об’єкта: історія всесвітня, історія континентів, історія оркемих країн, держав, народів.
Історія України– це наука, яка вивчає виникнення і розвиток людського суспільства на всіх українських землях.Центральною в курсі є українська національна ідея, серцевиною якої, за М. Грушевським, є визнання права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. Українська національна ідея спрямована на формування української народності, потім - нації, на формування національного характеру, самосвідомості історичного буття.
Об'єктом досліджень історії України є українське суспільство, закономірності його розвитку та функціонування у конкретних часових вимірах.
Предметом вивчення курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній та державній сферах з давніх-давен до сьогодення.
Періодизація.З'ясування історичних та політичних особливостей українського державотворення відбувається через висвітлення історичних етапів українського державотворення – слов'янських протодержавних племінних союзів, князівських державних об’єднань Київської Русі та Галицько-Волинського князівства; державотворення в рамках Великого князівства Литовського та занепаду державності в рамках Речі Посполитої; державницьких традиціях Запорізької Січі, держави Б.Хмельницького та боротьби за її збереження; спроб державотворення в рамках іноземних держав та національно-українського етапу державотворення.
Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.
Вивчаючи друге питання необхідно з’ясувати методологію, методи, принципи історичних досліджень, а також поняття історичного джерела та їх класифікацію.
Методологічні основи – теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються в практиці історичного пізнання.
Методологія – наука про і методи, підходи та критерії дослідження, що застосовуються в будь-якій науці.
Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи: принцип об'єктивності, принцип історизму, соціального підходу, альтернативності.
Джерелознавство– наука про історичні джерела, теорію і практику їх використаня в історичних дослідженнях. Джерела - це носії історичної інформації. Прийнято ще назвивати історичними пам’ятками. Ділять на дві великі групи: до першої групи належать релікти, що були витвором свого часу, до другої – джерела, що подають історичну інформацію опосередковано – це оповіді про події минулого (такі джерела прийнято називати наративними (розповідними). Джерела також поділяють на масові, які відображають однотипні явища, що часто повторювались, і унікальні.
Класифікуючи історичні джерела за типами, необхідно дати коротку характеристику їх, навести конкретні приклади джерел з історії України, які належать до того чи іншого типу.
Тип об’єднує джерела, які однаковим способом кодують і зберігають історичну інформацію.
Існує п'ять типів джерел:
1) речові – пам’ятки матеріальної культури, археологічні знахідки (знаряддя праці, залишки споруд, храми, побутові предмети, предмети культури, монети, зброя );
2) етнографічні – пам’ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;
3) лінгвістичні – дані з історії розвитку мов (гідроніми – назви рік і озер, топоніми – назвуи місцевостей, етноніми – назви племен і народів, ононіми – прізвища і імена);
4) усні – народні пісня історичні думи, перекази, легенди, народні прислів’я, приказки;
5) писемні джерела (записи на папірусі, пергаменті, бересті, папері) – 2 види (відрізняються походженням, призначенням, формою): актові матеріали – джерела, що є результатом діяльності різних установ, організацій (протоколи, грамоти, накази, статистичні дані, законодавчі акти) та оповідні пам’ятки – літописи, літературні твори, публіцистика, документи особистого походження (мемуари, спогади, щоденники, листи, автобіографії).
Серед останніх чільне місце в історії України посідають літописи - хронологічні записи про події, складені по роках. Це і "Повість минулих літ" (ХІ-ХІІ ст.), і Галицько-Волинський літопис (ХІІІ ст.), Новгородський та Ростово-Суздальський, Густинський (ХVІ ст.), Львівський (ХVІІ ст.), козацькі: "Літопис Самовидця" та "Літопис Самійла Величка" (ХVІІ ст.). Варто наголосити, що в Київському літописі під 1187 р. вперше вжито термін „Україна”.
До писемних джерел також відносяться іноземні джерела, наприклад, згадки про давні народи, що населяли територію сучасної України, у грецьких, римських, візантійських, арабських істориків та літераторів (Геродот (V ст.до н.е.), Тацит ( І ст. до н.е.), Страбон, Птолемей, Прокопій Кесарійський, Йордан, Аль-Масуді та ін.), записки посла Литви в Криму Михалона Литвина, французького інженера Гійома де Боплана, австрійського дипломата Еріха Лясоти, польського військового діяча Якова Собеського.
Такі юридичні пам'ятки, як договори Русі з Візантією, законодавчий збірник "Руська правда", церковні устави Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Литовські статути також містять цінну історичну інформацію.
6) фото-, фоно-, кінодокументи – наймолодші типи джерел;
В третьому питанні необхідно визначити етапи розвитку української історіографії та її основні досягнення.
Історіографіяу широкому розумінні – історія історичної науки вцілому, тобто галузь історичної науки, що вивчає її історію; у вузькому розумінні – сукупність досліджень певної теми або історичної доби.
Як джерелами, так і історіграфічним надбанням є літописи княжої, литовсько-польської і козацької доби.
Єдиний друкований твір - "Синопсис", який був створений на основі літописів, до сер. ХІХ ст. витримав понад двадцять видань, тривалий час вважався першим систематизованим твором з історії України. Близько 1740 р. Василем Рубаном за редакцією Олександра Безбородька видається "Краткое описание Малороссии", яке мало з'єднати князівський і козацький періоди історії України.
Наприкінці ХУІІІ ст. за кордоном вийшли три історичні праці, присвячені історії України, їх авторами були Жан-Бенуа Шерер, Карл Гаммерсдорфер та Йоган-Хрістіан Енгель.
Відлік історіографії політичної історії України починається від “Історії Русів” – історико-політичного трактату кінця ХVІІІ ст. На історичному тлі у творі стверджується необхідність відновлення та утвердження національної свідомості, права українського народу на державну незалежність.
На початку ХІХ століття виходять видання Дмитра Бантиш-Каменського „История Малой России” (1822 р.) та Миколи Маркевича „История Малороссии” (1842-1843 рр.).
М. Максимович започаткував народницький напрям в дослідженні історії. В.Б.Антонович в другій половині ХІХ ст. заснував Київську школу істориків.
Розвиваючи українську політичну думку у ХІХ - першій половині ХХ ст. вагомий внесок до політичної історії України зробили М. Костомаров, Д. Багалій, М. Драгоманов, Д.І.Яворницький, М. Грушевський, Д.Дорошенко, В. Липинський, І. Крип’якевич, О.Я.Єфименко, Н. Полонська-Василенко та інші видатні мислителі, що розробляли проблеми історичного розвитку українського народу й вітчизняного державотворення.
Найбільш важливими здобутками їх історико-політичної творчості стали наступні ідеї:
критична оцінка будь-яких форм деспотизму і поневолення народу;
осуд системи законодавства і судочинства , покликаної захищати інтереси панівних сил;
заклик до боротьби за національне і соціальне визволення українського народу;
обґрунтування необхідності здійснення соціальної рівності, забезпечення політичної свободи;
аналіз самоуправління народу і колегіальних форм реалізації влади; орієнтація на утвердження державної самостійності українського народу.
У другій половині ХХ ст. політичну історію України найповніше репрезентував і систематизував учений української діаспори Іван Лисяк-Рудницький. Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини ХІХ ст. до середини 80-х років ХХ ст. Аналізуючи українську історію, І. Лисяк-Рудницький дійшов багатьох важливих висновків:
про органічне співіснування в українській історії двох традицій: західної – соціально-політичної і східної – християнсько-духовної;
про можливість здійснення процесу націоутворення через національне самовизначення народу, піднесення його освіти і культури, а не лише через провідну верству;
про руйнацію СРСР внаслідок внутрішньопартійної боротьби за владу, виникнення в Україні масового національно-визвольного руху й організаційне утворення опозиційних політичних структур.
Певний внесок у розвиток політичної історії зробили українські дисиденти (“шістдесятники”), що спираючись на факти і події української історії, протистояли конформізму, беззаконню, порушенню прав і свобод людини, обстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності, ідеали правової держави і громадянського суспільства, самоцінності особистості.
Наприкінці 80-х рр. ХХ ст., з початком епохи плюралізму і гласності, а особливо після здобуття Україною державної самостійності, політична історія України набула можливості розвиватися вільно.
Вагомий внесок у політичну історію України зробили О. Апанович, С. Кульчицький, А. Трубайчук, П. Толочко, В. Солдатенко, Н. Яковенко, Ю. Павленко, В. Смолій, Ю. Шаповал, І Курас, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, В. Шевчук, М. Тараненко та ін.
У вітчизняний науковий обіг були залучені дослідження українців зарубіжжя з історії українського народу, його боротьби за державність – О. Субтельного, І. Нагаєвського, Т. Гунчака та ін.