Кирило-Методіївське Брацтво

Кузнею, в якій виковано першу політичну програму від­родженого українства, було славне Кирило-Методіївське Брацтво в Києві, назване так від слов’янських первоучителів. Його інспіратором був вихованець харківського університету, письменник та вчений Микола Костомарів, ав списках його членів найшлися най­кращі імена тогочасної української інтелігенції — Миколи Гулака, Опанаса Марковича, Василя Білозерського, Пантелеймона Куліша й нарешті найбільшого з них Тараса Шевченка.

Микрла Костомарів, що по скінчені харківського університету вчителював якийсь час у Рівному на Волині, а в 1846 р. перейшов як університетський професор до Києва, пройнятий ідеалами україн­ського масонства й конспіративних гуртків зперед бунту «декабристів», зразу зорганізував тут тайне товариство, яке поставило собі метою боротьбу за визволення словянських народів та обєднання їх у федеративному союзі незалежних держав. За короткий час свого існуван­ня, вспіло це товариство обєднати до сотні найдіяльніших людей того часу, але вік його був недовгий. Вже на початку 1847 р., на донос студента Петрова, товариство розкрито, а його членів поарешто-вано й розпорошено по довгоречинцевих засланнях. З записок одного з членів товариства — Василя Білозерського, з щасливо збережених відозв та програм, можемо уявити собі бодай в приближенні ціли й засоби кирило-методіївців.

По словам Білозерського,— «Христос відкрив людськости рівність і братерство всіх народів, але ті, що добилися влади, знасилували христіянський закон і почали гнобити слабших. Особливо болючий гніт припав на долю слов’янських народів, яким відібрано найсвятіше знаряддя духа — мову».

«В такому самому жахливому положенню найшлося й наше світ­ло — Україна. Прилучена до Росії на основі власних прав, вона терпить безліч кривд. її права позабуто й тепер вона, не як сестра спорідненого народу, але як рабиня мусить терпіти все, що тільки може бути нещасного в життю народу. Коли довше потриває теперішній порядок, у якому все що українське, зневажається, в якому накинуто на нас чуже ярмо, в якому живемо мов чужинці на власній землі, в своїй старій батьківщині, тоді Україна загубить свій відвічний скарб. Невжеж ми своїм життям заслужили на таку ганебну долю? Ні! — але ми заслужимо на неї, коли не будемо нічого робити й спокійно будемо дивитися, як на наших очах убивають найбільший дар божий — на-роднє життя з його духом, ідеєю й метою, до якої вона повинна зма­гати».

Так писав Білозерський у своїх «записках», так думали його то­вариші, що разом з ним, бажаючи бачити Україну вільною й щасли­вою, розуміли рівночасно, що важко буде їй здобути й втримати свою незалежність власними силами. Всю надію поклали вони на під­тримку решти словянського світу, в якому повинен би панувати закон... взаїмної любови, пошани й солідарности.

«Ніодин з словянських народів — пише далі Білозерський,— не повинен так дуже бажати незалежности й підтримувати в тій думці інші словянські народи, як ми, українці. В своїй минувшині ми бачимо приклади наслідків рабства й витривалість у боротьбі за власні права. І коли ми, свідомі значіння боротьби своїх предків, залишимося спо­кійними свідками неправди, коли нічого не навчить нас приклад про­павших народів, коли ми не подбаємо про власне майбутнє, тоді зівсім заслужено стріне нас доля тих народів-мерців. Але ми до цього не сміємо допустити!»...

У відозві Кирило-Методіївського Брацтва «До українців» зясована його програма:

«Всі словяне повинні обєднатися, але так, щоби кожен словянський народ творив окрему республику й правив собою не вкупі з другими, а тільки, щоби кожний з них мав свою мову, свою літературу й свій окремий, громадсько-політичний лад. За такі народи вважаємо: україн­ців, білорусів, москалів, поляків, чехів, словаків, словінців, сербо-хорватів та болгарів. У кожній республіці повинна бути загальна рівність і воля, щоб не було ніякої різниці станів».

У відозві «До братів поляків і москалів», писали кирило-методіїв­ці: «Братя москалі й поляки! Оце говорить до вас Україна, нещасна сестра ваша, яку ви розпяли й замучили, але вона не памятаючи кривди, готова простити вам усе й проливати свою кров за вашу волю. Про­читайте оце братерське послання, роздумайте й обміркуйте справу на­шого спільного визволення, прокиньтеся зі сну й дрімоти, викореніть з ваших серць безглузду ворожнечу до себе, засоромтеся ярма й кор­миги, що давить вас і нас, посоромтеся вашого власного зіпсуття, прокляньте на віки святотатські імена земного царя й пана, виженіть з вашої душі дух зневіри, занесений народами романськими й герман­ськими, та дух заскорузилости, надхнений татарами!»

Та найвимовніше з’ясовані національно-політичні стремління кирило-методіївців у «Книгах битія українського народ у», написаних Миколою Костомаровим, під впливом месіяністичних ідей, проголошених трійцею велитнів польської літератури — Міцке-вичем, Словацким та Красіньским.

В синівському відданю батьківщині, бачить Костомарів в україн­ському народі найчистіший зпоміж усіх словянських, чужий всякій неволі й рабству, далекий від польсько-шляхетського аристократизму й московського рабства й деспотизму. Україна весь вік боролася за волю, а хоч впала жертвою нікчемного, московського підступу, то вона встане з неволі й визволить з неї всю Словянщину. «Тоді скажуть усі народи, показуючи те місце, де на мапі буде намальована українська республика: от камінь, відкинений будівничим, а він став основою всього»...

Проголошуючи й поширюючи свою так би сказати «максимальну» програму, кирило-методіївці не закривали очей на вимоги біжучого життя й тому змагали до скасування кріпацтва, свободи друку, віри й науки, загальної освіти, заміни рекрутської армії на народню міліцію, тощо.

Та хоч даремне слали кирило-методіївці свої жагучі послання до «братів поляків і москалів», хоч надто щиросердечно вірили в можли­вість словянської іділлі, даремне хотіли проливати кров за чужу волю й зробити Україну — Месією Словянщини, хоч їхня праця була корот­ка й практично безуспішна, але в історії розвитку української політич­ної думки, належиться їм одно з чолових місць.

По зусиллях своїх попередників, що змагали до културного відродження українства, вони перші начеркнули програму політичного визволення й незалежности. А хоч тої незалежности думали вони добитися в спілці та федерації з рештою, поневоленого тоді словянського світу, то це нівчому не вменчує ваги їх самостійницької ідеї. Слофянофільство перейняли вони від декабристів, думкою про післанництво України як «Месії словян» надхнула їх творчість Міцкевича, але оформлення тих ідей було в них найбільш вільнодумне в основі й суто-українське по формі.

Очевидно, засоби, що ними бажали дійти кирило-методіївці до на­міченої мети, відповідали духові часу, але якраз тому були безуспішні. Проповідування москалям і полякам релігії словянського братання й визбуттяся імперіялістичних «забобонів», було ще далеке від гасла «борітеся — поборете», що його небаром кинув наймолодший і най­більший з кирило-методіївців — Тарас Шевченко. Зрештою не виклю­чене й те, що колиб кирило-методіївська конспірація протривала довше, то може б і перейшла була від романтичної проповіди любови й мира до більш переконливих гасел боротьби так, як це й сталося в дальшому розвиткові нашого культурно-політичного відродження. «Плянам українських ідеалістів не судилося здійснитися, але їх ідеї не загинули марно. Боротьба за визволення закріпощеного селян­ства стала гаслом української літератури: можна сміливо сказати, що перше, ніж кріпацтво було скасоване самим урядом, йому вже був завданий смертельний удар у літературі». (Д. Дорошенко.) Це щодо «мінімальної» програми кирило-методіївців. «Максимальну» перейняли від них грядучі покоління, що й виконали її разом з поправками, що їх внесла практика й дальший розвиток нашого життя.

Миколаївська реакція

Часи царювання наслідника Олександра — М и к о л и I (1825— 1854) так і залишилися під знаком безоглядного здавлення змови «декабристів». «Православя, самодержавя й народність», оце три слова, одо окреслювали тогочасний стан російської імперії. Церкву й духовенство підчинено тоді остаточно царатові та його інтересам, владу зосереджено в руках всесильної, царської бюрократії, а одно й друге заковано в кайдани безоглядної й загальної русифікації. З осо­бливою жорстокістю дала себе відчути ця «триєдина» система Мико­лаївської реакції на Україні. Примара українського сепаратизму тримала царат у безупинному настороженні, вітрючи «зраду» навіть там, де «хитрі малороси» прикидалися чи й на справді пробували стати ряними, московськими патріотами. Популярність лівобережнього гене­рал-губернатора Рєпніна, що зважився виступити з проектом облег­чения долі селянських мас, спричинила йому негайну димісію, а роз-конспірування Кирило-Методіївського Брацтва поставило на ноги всю царську поліцію й бюрократію. Зпоза одного й другого побачила залякана Москва примару відновлення українського гетьманства й взагалі сепаратизму. Тому то в 1831 р. скасовано на Лівоберіжжю останні залишки міської самоуправи, а 1841 р. зліквідовано в лівобережньому судівництві вдомашнений тут Литовський Статут. Рівно­часно підрізано силу українського міщанства в Києві, виселюючи українських купців на передмістя, а центр міста заселюючи московськими купцями-зайдами. Для приборкання повстанчих затій серел правоберіжньої шляхти, київський генерал-губернатор Бібіков подбав про те, щоби протягом 1840-45 pp. скреслити з дворянських списків біля 64.000 правобережних шляхтичів. Рівночасно, для приєднання собі селян, царський уряд запровадив у 1847 р. т. зв. «інвентарні пра­вила», якими ніби унормовано кріпацькі повинности й забезпечено особисту свободу селян. Та, користи з цих «правил» було небагато, бо їх силу ослаблено, але царська бюрократія так уже походила коло справи, щоб селянам здавалося, ніби уряд дбає про селян, а тільки «пани не дають». Насправді, ніколи утиски над селянами не були такі сильні, як саме в той час.

«Київська козаччина»

Єхидна політика царського уряду, що з одного боку примилювався до селян паперовими «правилами», а з другого боку гнобив їх непосиль­ними повинностями, поширювала серед народніх мас хвилювання. Селяне, спираючися на царські «укази», а не розуміючи їх як слід, бунтувалися проти панів, що в свою чергу кликали на бунтівників військо, а воно розправлялося з ними по свойому. Таких селянських бунтів, викликаних незрозумінням «інвентарних правил», було на Правоберіжжі більш пядесяти, та найголосніший з них це так зв. «Київська козаччина» з 1855 р. З приводу війни з Францією й Туреччиною видав царський уряд, весною 1855 р. маніфест з зазивом добровільного зголошування в військові ряди. Селяни зрозуміли це як поклик до відновлення козаччини. Вони кидали роботу на панщині, творили козацькі сотні й примушували своїх священиків проводити їм присягу. Пани підняли гвалт і, як звичайно, викликали військо проти захоплених царським маніфестом селян. «Козаччину» придушено кулями, нагай­ками та засланнями, але до чаші горя, що її пив український народ під царським ярмом, впала ще одна капля зловісної отрути.