Проникнення iдей нiмецької класичної фiлософiї в Україну. 1 страница
Провiдна iдея: Зрозумiти-значить пiзнати.
Ключовi поняття. Акциденцiя. Атрибути .Субстанцiя .Модуси.Емпiризм. Рацiоналiзм. Сенсуалiзм. Iнтуїцуя. Iндукцiя. Дедукцiя. Детермiнiзм. Експеримент. Рефлексiя. Свобода. Матерiя. Рух. Реальне .Iдеальне. Трансцендентальне .Абсолютна iдея. Субєктивне .Обєктивне. "Рiч у собi". Iнобуття. Вiдчуження. Опредметнення. Розпредметнення. Практика. Антиномiї.
4.1. Визначальною особливiстю Нового часу є зародження i утвердження нового суспiльного устрою , який висуває i обгрунтовує новi цiнностi i засади людського буття XVII та XVIII ст. - доба видатних досягнень у фiлософiї науцi i культурi. XVII ст. визначають, як столiття генiїв та вiльнодумства, а XVIII ст.-як столiття Просвiтництва. Що ж нового принесла ця доба в розумiння природного i соцiального свiту; чим поновила загальнолюдську скарбницю методiв i прийомiв пiзнання й перетворення свiту, якi соцiально-етичнi iдеали висунула.
В центрi нового свiтогляду була вже не вiра, а розум. Основнi парадигми Нового часу: "Знання - то сила!" (в основi ставлення людини до свiту лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дiйсностi, що базуються на науцi й експерементi); друга парадигма -опануй природою в iмя користi й успiху самого життя (прагматично дiловий пiдхiд до свiту, що виробляється на основi впровадження науки в виробництво, є типовим для Нового часу). Iстинно справжнiм буттям свiтовою субстанцiєю визнається природа. Парадигма стає полiментальною (англiйською, нiмецькою, французькою).Домiнуюча фiлософська тенденцiя-матерiалiзм.
Фiлософiя наслiдує природознавство, як науку за формою i стилем. Цiлiсна картина свiту доповнюється знаннями iї частин, елементiв, компонентiв. Усi характеристики якiсних особли-востей речей зводились до кiлькiсних.
Визначальна iдея- детермiнiзм (всезагальне, причинно зумовленi явища i процеси природи).
Розум Нового часу спрямований на пiзнання речей, якi вони є самi по собi; i на розумiння предметiв та буття, виключно як предмету пiзнання.
Прагнення до систематизацiї кiлькiсних дiй i диференцiацiя знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поруч з розвитком чуттєвого, емпiричного пiзнання свiту розвивається i рацiональне, математичне мислення .Цi два типи пiзнання i формують основнi напрямки фiлософського мислення Нового часу: емпiризм та рацiоналiзм, найбiльш яскравими виразниками яких були вiдповiдно англiйський фiлософ Ф.Бекон i французький фiлософ Р.Декарт. Емпiризм (вiд грец. "емпiрiя"-досвiд)-вважає чуттєвий досвiд єдиним джерелом знань. Рацiоналiзм(вiд лат. "рацiо"-розум) вважає розум думку вищим ступенем в системi фiлософських цiнностей, основою пiзнання та дiяння людини. Достовiрне знання не може бути виведеним з досвiду. Воно може бути виведене тiльки iз самого розуму.
Започатковує вивчення методiв осягнення природи англiйський фiлософ Френсис Бекон (1561-1626). Основне завдання фiлософiї вбачав у створеннi нового методу пiзнання. У своєму головному творi "Новий органон" Ф.Бекон виклав основи матерiалiстичного розумiння природи i подав фiлософське обгрунтування iндуктивного методу пiзнання. Вiн вважав, що iндукцiя необхiдна форма доведення i метод пiзнання природи. Iндукцiю Бекон вважав ключом до пiзнання природи, методом, що допомагає розуму людини аналiзувати розкладати i роздiляти природу, вiдкривати властивостi i закони притаманнi їй. Його основна теза: "Немає нiчого в розумi, що перед цим не пройшло б через вiдчуття". На основi чуттєвих даних ми дiстаємо достовiрне знання. Але досвiд дає нам iстинне знання тiльки тодi коли свiдомiсть буде звiльнена вiд помилкових суджень ("iдолiв", "привидів"). Таких iдолiв Бекон видiляєє чотири групи: "iдоли роду" , "iдоли печери", "iдоли ринку", "iдоли театру", "iдоли роду"-це помилки, властивi всьому роду людського. Вони зумовленi спiльною для всiх людей природою, недосконалiстю самого людського розуму.
Усвiдомлення природи цих iдеалiв допоможе подолати перешкоди на шляху пiзнання.
Матерiалiзм Ф.Бекона був систематизований Томасом Гоббсом (1588-1679)-англiйським фiлософом. Вiн намагався надати метафiзичному матерiалiзму класичну механiстичну форму. Т.Гоббс визнавав матерiальнiсть свiту, первиннiсть матерii.
У Францiї це завдання вирiшував Рене Декарт(1596-1650), фiлософ, математик, основоположник аналiтичноi геометрiї, представник класичного рацiоналiзму. У своїх працях ("Роздуми про метод", "Начала фiлософii") вiн намагався розробити унiверсальний метод пiзнання, тобто такий метод, яким би могли керуватися вченi усiх галузей знання.
Фiлософська система Декарта складається з двох самостiйних частин:
-з матерiалiстичної фiзики, як вчення про природу; і
-з iдеалiстичної метафiзики.
Фiлософствування як мислення повинне розпочинатися iз самого себе. Вимогу такого початку вiн виражає аксiомою: "У всьому належить сумнiватися". Пошук iстини передбачає сумнiв. Iстинного знання, за Декартом, людина досягає лише за допомогою розуму . Але не досить мати добрий розум, головне -вмiти його застосовувати, використовувати iстинний спосiб його застосування. Таким методом Декарт вважає рацiональну дедукцiю.
Декарт був прихильником дуалiстичної позицiї при вирiшеннi проблеми субстанцiї (першооснови, сутностi всього iснуючого). Вiн стверджує про два начала свiту: матерiальне i духовне, якi iснують паралельно i незалежно одне вiд одного. Як повязанi мiж собою матерiя i мислення, як мислення може дати знання, адекватне буттю -вiдповiсти на цi питання Декарт не змiг.
Основний внесок у вчення про субстанцiю в фiлософii Нового часу зробили нiдерландський мислитель Бенедикт Спiноза та нiмецький фiлософ Готфрiд Лейбнiц.
Фiлософський дуалiзм Р.Декарта був подоланий Б.Спiнозою (1632-1677). Свої погляди вiн виклав у працях "Про Бога людину та ii щастя","Етика". Саме в "Етицi" розвинутi i висвiтленi основнi його iдеї. Вiн розробив моністичне вчення про матерiальнiсть свiту. Спiноза довiв, що свiт вiчний i являє собою єдину неподiльну природу виражену в двох формах: матерiальнiй i iдеальнiй.
Критикуючи Декарта, Спiноза стверджує, що iснує лише одна субстанцiя. Вона поєднує в собi два атрибути - протяжнiсть i мислення. Ця єдина субстанцiя i є природою у її цiлокупностi, або Богом. Субстанцiя нiким не створюється, вона є причиною самої себе. Таке розумiння субстанцiї мiстило як дiалектичну iдею взаємодii мiж конкретними матерiальними утвореннями, так водночас i iдею iх матерiальної єдностi. Однак Спiноза вiдкидав атрибутивнiсть руху, за його думкою, рух не є невiд’ємною властивiстю матерiального свiту, а лише його модусом (вторинною, похiдною характеристикою). Це було антидiалектичним моментом у фiлософii Спiнози.
Англiйський фiлософ Джон Локк(1632-1704) дав в основному матерiалiстичне обгрунтування людських знань iз свiту почуттiв. Критикуючи теорiю Декакта про вродженi iдеї, Локк довiв, що джерелом знань людини, джерелом всiх її iдей є чуттєвий досвiд. Вiн вважав, що органи чуття -дають простi iдеї, а мислення - систематизує, комбiнує їх створює бiльш або менш цiльнi пямяття про речi i явища зовнiшнього свiту. Цим самим вiн доводив, що iдеї i поняття людини мають своїм джерелом зовнiшнiй свiт.
Проти Спiнози i Локка виступав Г.Лейбнiц(1646-1716)-нiмецький фiлософ-iдеалiст, математик, фiзик, iсторик, юрист, мовознавець. Головний фiлософський твiр - "Монадологiя". Створена ним оригiнальна система обєктивного iдеалiзму складається з двох роздiлiв: “теорiя монад” i “теорiя пiзнання”.
Монади або простi субстанцii (як духовнi субстанцiї Всесвiту) Лейбнiц розподiляє на три категорiї: монади життя; монади душi; монади духи. Вказуючи на нерозривнiсть духовного i тiлесного в кожнiй монадi, Лейбнiц визнавав як первиннiсть i безсмертнiсть душi, так i вiчнiсть iснування складних субстанцiй, наприклад, рослинних i тваринних органiзмiв. Всупереч декартiвському дуалiзму i вченню Спiнози про субстанцiї з пасивними модусами Лейбнiц намагався вiдшукати динамiчнi начала для пояснення рiзноманiтностi свiту.
Посилаючись на вiдкритий ним закон збереження “живих сил”, Лейбнiц стверджував, що всi речi володiють власною силою внутрiшньою здатнiстю безперервно дiяти. На його думку поняттю “монада” вiдповiдають: у математицi- нумарична одиниця i диференцiал; у фiзицi- сила з ii механiчним законом дii; у хiмii - атом; у бiологii органiчнi форми; у психологii – перцепцiя (сприйняття одиницi свідомості); у логiцi - суб’єкт судження; у правi - юридична особа, iндивiд.
Отже монада надiляється духовною природою i виступає як протилежнiсть матерiального атома. “Монада”- поняття, яким позначається найпростiший елемент неподiльної частинки буття.
Спростувати матерiалiзм з позицii субєктивного iдеалiзму намагався Джордж Берклi(1685-1753). На вiдмiну вiд прихильникiв обєктивного iдеалiзму вiн визнавав за первинне свiдомiсть субєкта. Iснуючими речами вiн визнавав лише тi речi, якi данi у сферi свiдомостi iндивiдуума. Речi є комбiнацiї рiзних вiдчуттiв, тобто елементiв свiдомостi. Визнаючи реальнiсть вiдчуттiв як єдину реальнiсть Берклi своi зусилля спрямував на доведення того, що матерii як обєктивноi реальностi не iснує.
Слiдом за Берклi з позицiй суб’єктивного iдеалiзму Давид Юм (1711-1776) намагався довести, що метою науки i фiлософii є описування вiдчуваємого як єдиноi реальностi. На його думку- змiст людського пiзнання вичерпується двома рядами уявлень: першим рядом уявлень - є безпосереднi враження з якими людина зустрiчається, коли вона бачить, любить тощо; другий ряд уявлень-складають iдеї (опосередкованi, менш нагляднi уявлення, якi є вiдображенням вражень). Тобто, враження первиннi а iдеi вториннi Обидва ряди уявлень вiдрiзняються лише ступенем iнтенсивностi i образностi.
Через всю фiлософiю XVII ст. однiєю з центральних її тез проходить думка про “розумнiсть” свiту. Ця думка трансформується в XVIII ст. в iдею Просвiтництва як головноi рушiйноi сили iсторiї; джерела i головного засобу досягнення людством рiвностi, братерства i свободи, тобто стану вiдповiдностi вимогам розуму.
У французькому матерiалiзмi видiлилися два напрямки: один з них виходив з теоретичних основ матерiалiстичноi фiзики Декарта-Жюльєн Ламетрi(1709-1751), Денi Дiдро(1713-1784); другий виходив з теоретичних джерел матерiалiстичного сенсуалiзму Локка-Клод Гельвецiй(1715-1771), Поль Гольбах (1723-1789). Тобто Ламетрi i Дiдро розробляли матерiалiстичну фiлософiю природознавства, а Гельвецiй i Гольбах основну увагу зосередили на розробцi матерiалiстичного сенсуалiзму.
Дiдро у працi “Думки про пояснення природи” писав: “Неосяжну сферу наук я собi уявляю як широке поле, однi частини якого темнi,а другi – освiтленi. Фiлософськi науковi працi мають своєю метою або розширити межi освiтлених дiлянок, або примножити на полi джерела свiтла”.
Другий послiдовник фiлософii природи Ламетрi- усi духовнi переживання людини ставив у безпосередню залежнiсть вiд стану органiзму. У працi “Людина машина” вiн писав: “Душа i тiло засинають одночасно. У мiру того як затихає рух кровi, приємне почуття миру i спокою розповсюджується по всьому органiзму; душа вiдчуває, як разом з повiками томно тяжiє вона, як слабне разом з волокнами мозку i як, мало-помалу нiби паралiзується разом з усiма мускулами тiла…”
Представники матерiалiстичного сенсуалiзму (Гольбах,Гельвецiй) також заявляли про непорушнiсть законiв природи, про iх незалежнiсть вiд людської волi, Гольбах у працi “Система природи” писав, що “Матерiя є все те, що дiє на нашi вiдчуття”; що “матерiя не залежить вiд свiдомосi i впливає на вiдчуття людини”.
Здогадка французьких матеріалістів XVIII ст. про те, що саме рух надає матерiї рiзноманiтностi, багатство проявiв i властивостей, виявилась великим досягненням науки i фiлософiї. Створивши вчення про природу, матерiю i рух прийшли до висновку, що фiлософiя безпредметна без науки, а наука не володiє основними вихiдними принципами без фiлософiї. Але їх фiлософiя була метафiзичною i носила споглядальний характер.
4.2. Наприкінці XVI ст. починається новий етап у розвитку духовної культури й філософської думки в Україні. Цей етап позначається становленням нової ментальності, що виникає на грунті формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму. Ці два напрямки розвитку тогочасної української думки викристалізовуються в складному процесі еволюції традиційних форм духовності, витворених книжністю княжої доби,містичним і раціоналістичним рухами XIV-XV ст. та їх синтезуванням із надбаннями раннього українського гуманізму, що вирізнявся певною мірою наднаціональним характером і схильністю до наслідування здобутків європейського Заходу, які згодом модифікуються під дією "семантичного поля" української культури. Якісно онвий, вищий рівень розробки цих проблем починається з часу відкриття Києво-Могилянської академії.
Завдання академії було чітко окреслено: збагатити вихідців з різниз земель України знаннями, а потім розіслати їх по всіх усюдах, аби розносили знання, мистецькі новинки, спосіб мислення і упроваджували їх в життя. Тому Київська академія виконувала два призначення: по-перше, навчального закладу, по-друге, власне акдемії в сучасному розумінні цього слова, як об"єднання вчених цілого народу.
Києво-Могилянська академія відіграла відчутну роль у розвитку та поширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов"янському світі. Професори академії читали курси боогслов"я, риторики. Філософії в навчальних закладах інших країн. Всі без винятку професори академії при вирішенні проблем буття виходили із релігійних позицій. Для академії загальноприйнятою була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основою існування Всесвіту. Разом з тим відношенням Бога і Світу тлумачилося неоднаково. Одні професори дотримувалися пантеїстичного розуміння зв"язку Бога і Природи; інші виходили з деїстичної позиції. У цьому ж руслі розглядалося і питання зв"язку Бога і людини.
У розумінні будови Всесвіту професори академії дотримувалися в основному арістотелівського-птоломеївської концепції; хоча вони і знали про геліоцентричну систему Коперніка, але піддавали її критиці.
Г.С.Сковорода(1722-1794) - видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі. Його філософська концепція - це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною. Головна проблема філософії Сковороди -це проблема людини. Його філософія "практична", госкільки він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про всіт , про людину, її щастя і шляхи його досягнення.
Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На його думку, життя необхідно творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент - будує власне життя на засадах, осяянних правдою істини.
Г.С.Сковорода здійснив глибокий вплив на весь подальший розвиток української філософії.
4.3 Класична німецька філософія за своїми теоритичними результатами, впливом на такі домінантні, наприкінці XIX і в XX ст. філософські школи, як марксистська, франкфуртська школа соціальних досліджень, французький екзистенціалізм та інші, стала одним з найвидатніших досягнень світової філософської думки. Вона не тільки зробила великий внесок у розвиток діалектики в методології , онтології, гносеології, а й з разючою глибиною досліджувала кардинальні для світогляду і долі людської культури проблеми й співвідношення “мікрокосмосу” людської особи, особливо його моральної складової частини, з суспільними нормами моралі, між ними й пізнавальними здібностями людини ( І. Кант ) , між пізнавальними і вольовими діяльнісними можливостями людини й суспільства ( І. Фіхте ); Між об’єктивними законами історії і діяльністю різних суб’єктів історичного процесу – людини, народів, об’єднань їх у різні епохи ( Г. Гегель ), нарешті між людиною, взятою в усій своєрідності її природи , і суспільством у перспективі усуненя деформуючих їхню сутність релігійних іллюзій (Л. Фейєрбах ).
Родоначальником класичної німецької філософії є Іммануіл Кант ( 1724-1804 ) – творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Теоритична діяльність Канта розподіляється на два періоди:
- докритичний ( до 60-х рр. XVIII ст. ), коли І. Кант виступає як стихійний матеріалість, який обгрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людського пізнання вірішує оптимістично;
- критичний ( з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається “критикою розуму” – змінюються його погляди на можливості людського пізнання. В цей час він будує свою систему агностецизму. Кант поставив за мету вірішити питання про межі пізнання, про предмет науки
Приступаючи до аналізу процесу пізнання Кант виходив з того, що існує незалежний від свідомості людей зовнішній світ, який є джерелом наших відчуттів. Пізнання людини, на думку Канта проходить три ступені:
- ступінь чуттєвого споглядання;
- ступінь здорового глузду ( розсудку );
- ступінь розуму.
На думку Канта, процес пізнання полягає у накладанні апріорних форм чуттєвості, категорій здорового глузду й ідей розуму на “матеріал” відчуттів. Він вважає, що наукове пізнання є нескінченим процесом, абсолютного знання ні про що не може бути. Наші знання накопичуються, але Кант виступає агностиком, оскільки заперечує пізнавальність сутності. Людина, на думку Канта, повинна розглядатись у двох значеннях: як явище і як “річ в собі”. Поведінка людини як явище підпорядкована законам природи, її вчинки не свобідні, а необхідні, причинно обумовлені; поведінка же людини як “речі в собі” не підпорядкована закону причинності, свобідна від законів природи і відбувається у відповідності з категоричним імперативом.
Найвищою цінністю Кант проголошує людину, людське щастя і разом з тим гідність, високий моральний обов’язок. Вічні надії на щастя філософ ставить в тісний зв’язок з моральним правом на це, з тим, наскільки людина зробила себе гідною щастя, заслужила його своєю поведінкою. Кант, на відміну від Декарта, уже міг, базуючись на наукових фактах, заявити: “ Дайте мені матерію, і я покажу вам, як із неї повинен виникнути світ.”
В історії філософії Нового часу Іоган Фітхе ( 1762 – 1814 ) посів місце як творець останньої класичної системи суб’єктивного ідеалізму. Його філософія – це діалектичний суб’єктивний ідеалізм, де діалектично трактується свідомість суб’єкта і розкривається активно діяльна природа мислення.
На думку Фіхте, свідомість і буття тотожні за своєю сутністю, “не-Я” буття, об’єкт – це друга невід’ємна від “Я” його сторона, або протилежність. Тобто абсолютне “Я” – це нерозривна єдність суб’єктивного і об’єктивного як протилежних і одночасно взаємопов’язаних сторін свідомості, з діалектики яких конструюється існуюча реальність, усі речі і явища.
Діалектика суб’єктивного і об’єктивного, стверджував Фіхте, здійснюється в межах свідомості; чисте ”Я” під впливом якогось зовнішнього поштовху, обмежуючи себе, виробляє “не-Я”, чисте “Я” реалізує і утверджує свою власну реальність. Отже, об’єкт, або те , що зветься зовнішнім світом, це проукт обмеження діяльності чистого “Я”, одна із сторін його як самосвідомості.
Філософську діяльність Фрідріх Шеллінг (1775-1854) розпочав як послідовник філософської системи Фіхте, але став критично переглядати суб’єктивний ідеалізм Фіхте і створювати свою систему об’єктивного ідеалізму. Головний недолік у філософії Фіхте, Шеллінг вбачав у тому, що в ній не розроблялося питання про реальність природи і механізми її розвитку.
Переробляючи систему суб’єктивного ідеалізму, та критикуючи матеріалізм Спінози ( за визнання матерії у вигляді єдиної субстанції світу ) і вчення дуалістів про двохсубстанційну основу світу, Шеллінг створив свою оригінальну об’єктивно-ідеалістичну філософію тотожності духу і природи, суб’єкта і об’єкта. У філософській системі Шеллінга одвічним джерелом всього сущого вважається абсолютний, вічний розум, або абсолютне “Я”. Весь світ, за Шеллінгом, духовний, багатоманітність його форм є прояв і наочно образне вираження абсолютного “Я”, духу, розуму. Абсолютний розум, як першооснова і джерело ідеального і матеріального, суб’єктивного і об’єктивного, становить собою відвічно абсолютну тотожність суб’єктивного і об’єктивного тобто їх яксно однакову духовну сутність.
В історію прогресивної філософської думки Шеллінг увійшов саме завдяки розвинутих ним окремих елементів і принципів діалектики в розумінні природи, історії, мистецтва, духовного життя загалом. Його метод конструювання поруч с антиноміями Канта і синтетичним методом Фіхте підготував передумови винекнкння діалектичного методу Гегеля – найбільш розвиненої форми ідеалістичної діалектики.
Найповніший, яскравий розвиток і завершення класичний ідеалізм отримав у філософії Георга Гегеля (1770-1831). Гегель – об’єктивний ідеаліст. Первинним вважав світову ідею ( відірваний від людини розум ), а вторинним – все матеріальне ( як ніби втілення і конкретне вираження цієї ідеї ).
У створенні картини світу, Гегель керувався вченням про тотожність мислення та буття, духу і природи, суб’єкта і об’єкта. Саме через це матеріальна дійсність у нього часто розчинялась у логічних визначеннях, матеріальні процеси зображувались як логічні процеси.
У вирішенні онтологічної проблематики Гегель лише повторював попередніх філософів – ідеалістів. Новий крок у розвитку філософської думки Гегелем полягав у тому, що він розглядав ідею як довільний неперервний процес розвитку. Гегель завершив ідеалістичну ( позитивну ) діалектику – діалектику світової ідеї – як першооснову і джерело всього існуючого. Ідея, за Гегелем, не дещо побічне речам і духовним явищам, а сутність яка знаходиться завжди в них і проявляється через них. У діалектиці Гегель вбачав перш за все вираження суперечливого розвитку категорій як первинних по відношенню до речей і природи духовних сутностей. Діалектика, говорив Гегель, всезагальна – вона існує не тільки для філософської свідомості, бо “те про що в ній іде мова, ми вже знаходимо також і в кожній буденній свідомості і у всезагальному досвіді. Він характеризував діалектику як рушійну душу істинного пізнання, як принцип, що вносить в зміст науки внутрішній зв’язок і необхідність.
Загальний закон збігу онто– і філогенезу у пізнаний ( який регулює відношення людей до попередніх ступенів духовної і матеріальної культури ) був сформульований Гегелем у праці “Феноменологія духу”. Такий збіг філогенезу і онтогенезу – дуже важливий закон розвитку. Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження ( теза ), заперечення цього ствердження ( антитеза ) і заперечення, зняття протилежностей ( синтез ). У синтезі ніби примирюються між собою теза і антитеза, з яких виникає новий якісний стан. У діалектиці понять, у їхньому взаємозв’язку, взаємопереходах Гегель виразив дійсну діалектику, діалектику речей.
У праці “Наука логіки” Гегель ставить завдання показати саморух поняття. Весь процес саморуху поняття здійснюється діалектичним шляхом. Заключена в кожному понятті “заперечність”, яка і складає його обмеженість, однобічність, виявляється поштовхом до саморозвитку цього поняття. Поки поняття не досягне свого вищого пункту – абсолютної ідеї, до тих пір кожен із ступенів його розвитку дає тільки відносну, але не кінцеву, не повну істину. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тим самим і історія ніби набувала завершення.
У праці “Філософія історії” Г. Гегель аналізує світову історію як розвиток духу в часі. Історія має свою мету. Ця мета – розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільстві. Оскільки реалізація свободи з необхідністю має в собі те, що дух сам усвідомлює себе вільним, історія є також прогресом у свідомості свободи. З цієї точки зору Гегель розрізняє три головних етапи світової історії. Давньосхідні народи знали, що вільною може бути лише одна людина; греки та римляни вважали, що вільною є певна група людей; сучасні “германські” народи повністю усвідомили, що всі люди вільні.
Отже перед нами не випадковість, а глибоко закономірна тенденція – прагнення побудувати всю філософію як науку про діяльність, основними “видами” якої є теорія, практика та їх єдність, діяльність взагалі. Теорія і практика ( діяльність ) утворюють структуру філософської системи, є її складовими частинами. Особливості цієї структури дуже важливі, тому спинимось на них докладніше.
Пригадаємо, першою фундаментальною працею І. Канта була “Критика чистого (тобто теоритичного ) розуму”, друга – “Критика практичного розуму”, нарешті, третя – “Критика здібності судження” – є синтезом двох попередніх. Отже, теорія – практика – мистецтво, становлять три частини, розділи І. Канта.
Філософія Фіхте, викладена у праці “Науковчення”, розчленовується на дві частини – на “теоритичне науковчення” і “практичне науковчення”. Щоправда, у ній відсутній синтез цих двох частин вчення, але його здійснює Шеллінг.
“Ситема трансцендентального ідеалізму” Шеллінга склається з трьох ступенів – “системи теоритичної філософії”, “системи практичної філософії”, і “філософії мистецтав”.
Аналогічні думки висловлює і Гегель, хоч вся його система не грунтується на зв’язку між теоритичним і практичним. Так, розділ “Ідея” в третій частині “Науки логіки” розгортається тріадично: “теоритична ідея – ідея блага – абсолютна ідея”.
Таким чином, першою характерною рисою структури філософської системи є підпорядкування теоритичного розуму практичному. І. Кант з цього приводу пише: “ Через практичний закон, який заповідає нам існування найвищого можливого в світі блага, постулюється можливість і об’єкта чистого практичного розуму, об’єктивної реальності якому, не міг надати спекулятивний ( теоретичний ) розум. (“Критика практичного розуму”).
Афористично формулює цю проблему Фіхте: “Ми діємо не тому, що пізнаємо, а пізнаємо тому, що призначені діяти; практичний розум є корінь всякому розуму”.
Нарешті, Гегелю належить глибока думка про перевагу практичного над теоритичним, бо “перше має достоїнство не тільки загального, але й просто дійсного”. До ідеї “як збігу поняття з об’єктом, до “ідеї” як істини, Гегель приходить через практичну, доцільну діяльність людини. Безпосередньо підхід до того, що практикою своєю доводит людина об’єктивну правильність своїх ідей понять, знань, науки.Ці положення представники німецької класичної філософії розвинули, зрозуміло, на ідеалістичній основі, бо вони знають лише один, теоритичний вид праці. Для них практика є ”практичний розум” ( Кант, Фіхте ), або “практична ідея”, “ідея блага” ( Гегель ).Другою глибокою рисою зазначеної структури філософії є вчення про єдність теорії і практики. У своїх системах німецькі філософи розглядають теорію і практику, взяті окремо, як однобічні. Хоч практика і вища від теорії, але без теорії вона не є “повна істина”. І практика, і теорія становлять єдність протилежностей, що доповнюють одна одну. Тому-то Кант і Фіхте розвивабть їх як частини їх систем, як ступені розвитку пізнання і намагаються побудувати третю частину ( або ступінь ) філософії, яка була б синтезом теоритичного та практичного розуму.Третя характерна риса структури філософської системи – це намагання знайти коло тих категорій, які дали б систематичне зображення єдності і теоритичного і практичного розуму. “Кант і Шеллінг вбачають його у формі художньої діяльності. Тому синтетичним завершенням їх систем є “ філософія мистецтва”. Гегель таке поєднання знаходить у понятті “ідея”. У “ Філософії природи” він подає його у послідовності: 1) теоритичний процес; 2) практичне відношення; 3) творчий, або інакше – художній потяг”.Лише у Фіхте відсутня третя частина системи. У чому ж суть такого синтезу і чому саме в мистецтві вбачали його класики німецької філософії ? Як ми вже з’ясували, теорія і практика є основними видами діяльності. Діяльність, з одного боку, не зводиться до теорії або практики, а виходить за межі кожного з цих видів, є загальним щодо них. З другого боку, вона охоплює і теорію і практику. Діяльність є, скажімл, теорія і водночас ширше від неї, тобто такою ж мірою і практика, і – навпаки. Отже, діяльність є тотожність, або єдність теоритичного і практичного, які мають значення несамостійних видів, а моментів, підпорядкованих сторін певного цілого.Глибокі міркування з цього приводу містяться в працях Гегеля. Зокрема, у “Філософії природи”, описуючи істотні властивості теоритичного і практичного, Гегель відзначає: а) “Практичне відношення має справу лише з окремими продуктами природи або з окремими сторонами продуктів… б) …оскільки наша мета, а не самі предмети природи є для цьоговідношення кінцевою метою, то ми їх перетворюємо в засоби, призначення яких полягає не в них, а в нас, так, наприклад, їжу ми перетворюємо в кров”. Практичне відношення , за Гегелем, знищує, “заперечує” предмети. Навпаки, “в теоритичному” відношенні до природи: а) …ми відпускаємо речі на свободу… б) …предмети набувають для нас визначення загальності… те, що ми їх перетворюємо в щось загальне. Чим більше зростає доля мислення в уявленні, тим більше зникає природність, одиничність і безпосередність “речей… Жива діяльність природи замовкає в тиші думки”. 4.4. Західноєвропейський романтизм сприяв не тільки літературно - культурному розвиткові українського письменництва, а й формуванню філософської думки в Україні, де суттєве значення мало сприйняття й осмислення на початку XIX ст. ідей класичноі німецької філософії Канта, Фіхте й особливо Шеллінга. Дещо пізніше російськомовна філософія України знайомиться з філософськими ідеями Гегеля шляхом студій української молоді в німецьких університетах і через запрошення до країни західних професорів, серед яких в основному були вихідці з Німеччини. Характерно, що саме через Україну йшло проникнення ідей Канта, Фіхте, Шеллінга в Росію шляхом перекладу їх праць на російську мову. Першим хто приніс шеллінгіанство в Україну й Росіцю, був професор Петербурзької медико-хірургічної акдемії, виходець з України Д.М.Велланський. Удосконалюючи свої знання за кордоном, у Вюрбурзі він прослухав лекції Шеллінга, став поширювачем і захисником його ідей, пристовуючи їх до теоретичного узагальнення природничих наук. Співзвучно до романтичних ідей раннього Шеллінга він вважав, що метою дослідження природи є не емпіричне й поверхове пояснення окремих фактів, а пошук загальних принципів, єдності й гармонії в природі. Саму природу,світ він розглядав як народження, відображення, суттю якого є абсолютний розум, абсолютна ідея, наголошував, що весь всіт володіє життям, і все, що в цьому є, то лише види прояву цього " загального життя ". Тут нема абсолютного спокою, все перебуває в стані постійного руху, під яким він розумів винекнення нового, сходження, розвиток. Із точки зору Велланського, життя неорганічного світу розкривається в динамічних процесах магнетизму, електризму та хімізму, створених матерією. Справжньою філософією він вважав фізіологію, яку не відокремлював від фізики. Що ж стосується пізнання, то Велланський, пов"язува його з трьома самосвідченнями людини: момент спостерігаючого суб"єкта, розгляд об"єкта й пізнання самого себе. Тільки тоді, коли людина пізнає себе, знайде в собі внутрішній світ, здійснюється пізнання абсолютної сутності природ. Звідси випливає реальна послідовність наук: фізика-органічна фізика або фізіологія - антропологія. Філософію Велланський ставив вище від поезії, наголошував, що вона не може бути справою всіх людей, і філософії не можна нікого навчити, оскільки для неї потрібна природна самостійність кожного. Ідеї натурфілософії Шеллінга знайшли сприятливу основу для свого розвитку в Рішельєвському ліцеї; провідниками їх тут стали М.Д.Курляндцев, К.П.Зеленецький, Й.Г.Міхневич.М.Д.Курляндцев - перший перекладач праць Шеллінга на російську мову, пропагандист шеллінгівської філософії. Дотримуючись позицій об"єктивного ідеалізму Шеллінга, близьких до пантеїзму, властивого романтичній традиції, він стверджував, що природа й людина створені єдиним, вічним началом - Богом, вони одухотворені божою думкою, природа постає як гармонійне ціле, витвір досконалого життя. Як прихильник дедуктивно - синтетичного методу в дослідженні природи він критикував всеіндектувізм, метафізичні погляди, захищав єдність і взаємозвя"зок усіх явищ природи, ідею динамічного її розвитку. Шеллінгіанство під впливом романтичних традицій було притаманне Й.Г.Міхневичу, професору Київської духовної академії. Філософію він розглядав як науку свідомості, котра вивчає все те, що є в ньому, тобто загальні начала, початкові форми, вічні закони й конечні цілі. Як така наголошував Міхневич, філософія є знання не тільки суб"єктивне, а й предметне, оскільки без знання предмета, що пізнається, не буває знання пізнаючого суб"єкта. Міхневич високо оцінював філософію Гегеля. Але переважаючим в його творчості все ж таки залишаються елементи романтизму.