Проникнення iдей нiмецької класичної фiлософiї в Україну. 4 страница
8.2 Розглядаючи різні варіанти розуміння філософії на всьому протязі її історії, можна виявити, що для них характерне визнання своєрідної “роздвоєності” її предмету. Як відомо філософія завжди розглядалась, з одного боку, як раціонально-теоретичне осягнення буття, а з другого, як певна форма ціннісної свідомості. У конкретних філософських системах ці дві сторони філософії можуть сполучатися самим різним способом. Ми вже розглядали саєнтистські орієнтації, в рамках яких філософи намагаються будувати предмет філософії за способом точних наук, і антисаєнтистські, представники яких виходять з того, що філософія взагалі не являється і не може бути наукою. Однак навіть у цих крайніх випадках “роздвоєність” предмету філософії зберігається. Виступаючи як раціональне пізнання буття, філософія, безумовно спрямована до науки як до якогось ідеалу, хоча сама філософська раціональність всередині філософії розуміється значно ширше, так же як і поле застосування такої раціональності. Чим же відрізняється філософія від науки? Що відповісти на це питання, спочатку треба визначити, як розуміється тут поняття “наука”? самим традиційним способом, на рівнв буденної свідомості можна відповісти на поставлене питання так: наука – це перш за все природознавство, інколи до нього добавляється математика, і весь цей комплекс називається точними науками. Крім того, філософія – багатосистемне і багатофункціональне утворення, яке при вирішенні тих чи інших проблем обертається доних однією із своїх сторін. Цими сторонами виступають філософські концепції. Єдина мета, об’єднуюча все філософське знання, - з’ясування сутності буття і людини, а також взаємовілносини між світом і людиною, між людиною і суспільством – досягається різним способом, що створює цілісну палітру уявлень, хоча кожна з філософських концепцій претендує на єдино вірне розуміння проблеми. Для філософії завжди становила інтерес проблема виявлення сутності і призначення людини, розмірковування про її місце, про її відношення з світом і з іншими людьми і т.д. У цьому плані філософія відповідала на “запити” доби, виступаючи самосвідомістю культури. Крім предметної галузі існує філософія як особлива наука про останні цілі людського розуму, яка надає цінність всім іншим видам знання, виявляючи їх значення для людини. Саме в цьому плані вона виступає як філософська мудрість. Філософ, який прагне до такої мудрості, повинен осягати те, на скільки знання може сприяти досягненню вищої мети людини і людства. Отже, можна сказати, що в загальному плані предметом філософії є буття як особливо складена система, що включає такі його підсистеми, як Світ і Людина. Філософія виступає як знання про граничні взаємовідношення (закономірності) між світом і людиною на всіх рівнях буття. Людина, будучи частиною буття (світу) і взаємодіючи з ним, ставить питання про сутність і походження світу, питання про те, що лежить в основі світу: матеріальна чи духовна субстанція. Вона намагається виявити основні форми прояву світу, ставить питання про те, єдиний чи множинний світ, у якому напрямку він розвивається і розвивається взагалі. Окремі науки також відповідають на ці питання в рамках власного предмету. Але лише філософія ставить їх у певній формі, говорячи про найбільш загальні передумови буття, про всезагальні взаємовідносини між світом і людиною. Даний предметний рівень ми можемо позначити як онтологічний. Являючись частиною буття, людина в той же час протистоїть йому і усвідомлює це своє протистояння. Це дозволяє їй розглядати весь оточуючий світ як об’єкт пізнання, при чому не тільки зовнішній світ, але і саму себе як частину світу, а також організовану сукупність людей – суспільство. На цьому рівні філософія у граничній формі ставить питання про пізнаваність світу і обгрунтованості нашихзнань про нього. Представники окремих наук у рамках свого предмету ніколи не ставлять питання про пізнаваність світу, бо сам предмет науки будується на обмеженні буття, і це дозволяє сприймати його як принципово пізнаване. Загальна гносеологічна проблематика знаходить самі різноманітні варіанти її вирішення в філософії. Людина здійснює свою діяльність в результаті практичного освоєння буття, предметного світу. Практика є ніби активним зв’язуючим моментом між світом і людиною, між буттям і мисленням. У цьому плані завдання філософії – на основі пізнання загальнолюдських цінностей і інтересів виробити якусь загальну систему норм даної діяльності, її параметри і обмеження. Ця галузь досліджень відноситься до проксеологічного предметного рівня філософії. Кожному рівню філософії відповідають певні філософські дисципліни. Крім того, існують“допоміжні” філософські дисципліни. До галузей філософського знання відносяться: філософська антропологія, етика, естетика, метафізика і антологія, соціальна філософія, логіка, гносеологія, філософія мови, філософія релігії, філософія права, політична філософія, історія філософії. Сутність філософії як форми теоретичної свідомості визначається не тільки предметом, але і методом. Проблема виділення загального філософського методу досить складна. Не випадково процес навчання філософії кардинально відрізняється від навчання конкретної науки. Тут велике значення надається історії предмету, яка не тільки знайомить з розвитком філософських проблем і їх хронологією, але і являється власним проблемним полем філософських досліджень. У науці знання її історії є лише допоміжним і не завжди обов’язковим. Можна засвоїти теорію відносності Енштейна, не знаючи будь яких тонкощів історії фізики. Справа в тому, що завдвння конкретної науки полягає в одержанні кінечного знання. Його може зчасом замінити більш істинне, більш адекватне, але само воно залишається в історії як щось завершене. Філософія крім одержання загальних знань, виходить також із завдання розуміння світу, яка модифікується в залежності від зміни історичного контексту і соціокультурної ситуації.
8.3 Специфіка філософії полягає, як відомо, у “квазіемпідичному характері” її узагальнень. Це особливо наочно проявляється у філософській мові. Філософ здійснює оформлення своєї раціональної рефлексії над буттям, використовуючи все багатство мови, від наукових понять до художніх засобів вираження. Тому в понятійному апараті філософії можна зустріти і слова буденної мови, і наукові терміни, і елементи поезії чи іншої вербальної творчості. Вже ткт закладена проблема прринципової багатозначності понять, якими оперує філософ. Нерідко філософ створює власну сітку понять, значеня яких може не співпадати із загальноприйнятими. У гуманітарній інтерпретації важлива передача смислу, а це неминуче пов’язане з пошуком механізма смислоутворення сприймаючої культури, чого не вимагається наприклад, математиці, яка завжди однаково відображає сутність об’єкта за певною кількісною характеристикою. Таким чином, об’єктом гуманітарного знаннявиступає текст в його найбільш широкому значенні як знакової системи, яка здатна бути (або в дійсності є) носієм смислової інформації і має мовну природу. Дослідження тих чи інших феноменів культури – предмет гуманітарних наук, а зв’ясування сутності всієї системи культури – предмет філософії. Саме тому філософію часто називають як самосвідомість культури. Центральною категорією герменевтики як мистецтва інтерпретації “текстів” є “розуміння”. Це зближує герменевтику з філософією культури і з філософією мови, відкриває можливість сворення філософської герменевтики. Розуміння так же, як і здібність до праці, здібність до розумної діяльності, мови, віри, також як соціальність, є сутністною властивісю людини. В цих умовах розуміння філософії саме як герменевтичної діяльності, заснованої на розкритті смислів, стає актуальним культурним завданням. Об’єктом філософії як герменевтичної діяльності є текст як якась смислова вторинна реальність. Ця реальність живе за своїми законами. Кожна доба, кожний історичний пласт у житті людського суспільства шифрує знаки цієї реальності по-своєму, у відповідності зі своєю метою і уявленнями про істину, добро, справедливість і красу. Завдання філософського дослідження в розшифровці смислів засобом інтерпритації. Методи філософської інтерпритації відрізняються специфікою і різноманітністю. Справа в тому, що в філософії дуже часто інтерпритація здійснюється на вторичному або на ще більш віддаленому від реальності рівні, тобто філософія виступає як “інтерпретація інтерпретації”. При цьому герменевтика – мистецтао інтерпритації, осягнення сенсу діалогових відношень – “сплітається” з філософськими методами дослідження, збагачує їх і сама виводиться на раціональний рівень, набуває філософський статус. Варто особливо підкреслити, що герменевтика, гуманітарні науки і філософія розвиваються в єдиному історико-культурному колективі, залежать одна від одної, впливають одна на одну. З одного боку, дослідження герменевтики неможливе без осмислення шляху її історичного розвитку і дослідження її вихідних принципів, основ, тобто без філософського осмислення її як певного типу знання. З другого боку, вивчення філософських проблем гуманітарних наук неможливо без герменевтичного проникнення в соціокультурний контекст, без історичного аналізу середовища функціонування гуманітарної культури, в якій гуманітарні науки самі стають невід’ємним її моментом, які живуть в історії і творять історію. Вони розвиваються разом з розвитком суспільства і його культури. Філософія реалізується у пульсуючій багатомірності варіантів рішення тих чи тих проблем, історичних підходів. І все разом це створює поле філософськьї діяльності. У ній ніколи попередній матеріал не відкидається повністю як застарілий і непотрібний (як часто буває у конкретних науках), але зато він постійно інтерпретується послідуючими філософами, які можуть досить значно змінити смисл, стиль і навітьціннісні орієнтири автора. Філософія є подвійною формрю свідомості, у якій органічно сплітаються раціонально-теоретичні і ціннісні аспектидуховної взаємодії Людини із Світом. Філософію не можна засвоїти, не пропустивши її через власну свідомість, фактори ж, впливаючі на прилучення людини до тієї чи іншої філософської системи, надзвичайно різноманітні. Філософія спирається на весь пізнавальний досвід людства і не повинна замикатись в рамках “найновішої супернаукової” методології. Аналізуючи пізнавальну діяльність, філософія показує, шо вона не зводима до науки і пізнання світу має більш широкий, не обмежений наукою характер. Таким чином, філософія займає в культурі інтегруюче становище, протистоїть – абсолютизації окремих сторін останньої. В якості раціонально-теоретичної форми свідомості філософія виступає як самосвідомість теоретичної діяльності, ціннісна форма свідомості – самосвідомость форм ціннісно світоглядного осягнення світу, що дозволяє їй бути самосвідомістю загальнолюдської культури і висуває раціональні і ціннісні орієнтири перед Людиною і Людством. В основі філософської рефлексії лежить герменевтика інтерпретація, в процесі якої розшукується і конструюються загальнокультурні і особистісні сенси буття і людського існування.
Лекцiя № 9 Людське усвiдомлення об`эктивної реальностi
Мiсце онтологiї у структурi фiлософського знання.
Історичнi долi свiту.Моделi свiту
Криза онтологiї i її сучаснi iнтерпретацiї.
Провiдна iдея. людина не може будувати уявлення про буття тiльки на фундаментi спецiальних наук.
Ключовi поняття. Онтологiя структура фiлософського знання моделi свiту. Метафiзика буття. Субстанцiональний матерiалiзм. Субстанцiональнiй iдеалiзм. Мiфофiзизчна модель свiту. Якiсна визначеннiсть. Кiлькiсна визначеннiсть. Номологiчна модель свiту. Природний і штучний свiти. Картина свiту. Буття.
9.1 Видiляючи предметнi рiвнi у проблемному полi фiлософiї, вже зазначалося, що найважливiшим виступає онтологiчний. Саме тут людина ставить питання про сутнiсть буття (свiту, космосу), проте, що лежить в його основi, про основнi форми його iснування i напрямки його розвитку. Окремi науки вiдповiдають на цi питання лише в рамках власного предметного поля. Наприклад, фiзик виходячи з певної концепцiї, може стверджувати, що свiт кiнечний або, що простiр i час є певними заданими "вмiстилищами" реальних об`єктiв i вiдношень. Фiлософiя ставить данi проблеми у найбiльш загальній, граничнiй формi, видiляючи всезагальнi передумови буття i дослiджуючи найзагальнiшi взаэмовiдношення мiж свiтом i людиною. Звiчайно, вiдповiдi на поставленi питання можуть бути при цьому рiзними, у звязку з рiзноманiтними способами мислення. У якостi основи свiту можуть бути прийнятi, як духовнi, так i матерiальнi утворення, одна чи декiлька субстанцiй тощо. Загалбним тут виступає пiдхiд до постановки i рiшення проблеми на граничному онтологiчному рiвнi. Як вiдомо, iсторико-фiлософськiй традицiї онтологiчна проблематика розроблялась у рамках метафiзiки. Термiн « онтологiя » походить вiд давньогрецьких слiв "онтос" (суще) i "логос" (знання), позначає собою знання про суще, або метафiзiку буття. Таке розумiння онтологiї до цього часу-як вчення про граничнi, фундаментальнi структури буття. Виокремлення онтологiї в окрему фiлософську дисциплiну означає, що вона, будучи основоположною частиною метафiзiки, не ототожнюється з нею. Це свого роду метафiзика буття, в усiх його багатоманiтностях, тому онтологiя операється на iншi теоретичнi дисциплiни, а також на конткретнi науки.
9.2 Онтологiя виникає в iсторiї людської культури одночасно з фiлософiєю. Фiлософiя на вiдмiну вiд емпiричних наук, з самого початку повинна була вiдстоювати своє право називатись наукою. Емпiрична наука не потребує такого самовиправдовування: наявнiсть дослiду i як матерiалу для узагальнення, i як кретерiю ефективностi iдеї служило достатньою гарантiєю доцiльностi науки. Але фiлософiя претендувала на осмислення того, що в припринципi не могло бути предметом дослiду. Тому визначальним для самообгрунтування фiлософiї було питання про те, чи може мислення (думка), не залежно вiд дослiду вiдкрити об`єктивну загальнозначиму iстину. У якостi базової передумови побудови онтологiї завжди виступала якось штучно сконструйована iдея сутностi буття. Фiлософи виходили з того, що така iдея дозволяє мислено поєднати рiзнi предмети i явища свiт за ознакою їх iснування. Iснування рiзних предметiв i явищ i визнавалось як таким. Але поруч з цим виникало питання про те, що ж лежить в основi свiту чи нема якогось особливого утворення, яке або мiстить в усiх предметах i явищах свiту, або iз нього всi їх можна видiлити. Поняття, "субстанцiя" (першооснова, сутнiсть) i позначає якусь реальну основу конкретного свiту, що проявляється в самих рiзних формах iснування предметiв i явищ. Стосовно вирiшення питання, про те, скiльки субстанцiй лежить в основi буття, склались два основних напрямки. Тi фiлософи, якi вважають, що в основi свiту лежить одна єдина субстанцiя, звуться монiстами. Наприклад, Б.Спiноза створив монiстичне вчення про субстанцiю, яка у нього є причиною самої себе: "Пiд субстанцiю я розумiю те, що iснує само в собi i немає потреби у представленi другої речi, iз якої воно повинне було б утворитись". Субстанцiя спiвпадає з мислячим, iнтелектуальним Богом. "Бог ... перша причина всiх речей, а також причина самого себе". У результатi Бог зливається з природою, що в iсторiї фiлософiї називаэться помтеїзмом. Конкретнi речi породжуються єдиною субстанцiєю, стаючи її проявами, чи модусами. Тi, що вважають, що в основi єдності свiту лежать два вихiдних начала-дух i матерiя - називаються дуалiстами. Дуалiстичний варiант створює у своiй метафiзицi Р. Декарт. Як вiдомо монiстичне розумiння єдностi свiту в iсторiї фiлософiї розвивалось в двох основних фiлософських напрямках - iдеалiстичному i матерiалiстичному. Iдеалiстичний монiзм виходить з того, що в основi свiту лежить дух, iдеальне начало (Бог, Iдея, Абсолютний розум ). Матерiалiстичний монiзм кладе в основу свiту матерiальне начало. Правда, слiд зауважити , що в обох вiпадках мова йшла про мислиння матерiальне начало. Матерiю не можна було "потрогати", точно также, як i "iдею". Для фiлософiї притаманне взаємопроникнення школ i концепцiй, тому будь-якi класифiкацiї у нiй досить умовнi. Розгянемо два названих пiдходи. Субстанцiйний матерiалiзм. Матерiалiстичнi тлумачення сутностi буття iсторiчно виникають рамки iдеалiстичних варiантiв, що вiдображають первиннiсть чуттєво-конкретного пiдходу, заснованого на певному «спрощеннi» проблеми, її зведення до бiльш простих i зрозумiлих чуттєвих образiв, якi створювались за принципом аналогїї. У якостi центрального елементу онтологiчної картини субстанцiйного матерiалiстичного монiзму виступало якесь конкретне, реальне начало (або група начал ). Субстанцiйний iдеалiзм. Пошуки фiлософами основоположної структури буттяв рамках даного напрямку приводили до уявлення про спiвпадання буття i мислення про нього. Варiантiв точок "перетину" буття i мислення було дуже багато, але найбiльшзначимим з них було вчення про буття давньогрецького фiлософа Парменiда, яке Гегель охарактеризував, як начало метафiзики фiлософії у власному розумiннi цього слова. Дальнiший розвиток фiлософiї пiшов таким способом, що на неї все бiльше впливали природничi науки, а iдея субстанцiальностi як пояснюючого фактору буття стала набувати конкретно-науковi риси. Звичайно, у фiлософiї розвивались i iншi лiнiї у трактовцi буття, але безумовно, що орiєнтацiя на науковi кретерiї стала магiстральною лiнiєю розвитку фiлософiї з даного питання. У звязку з розвитком наук Нового часу iдея субстанцiальностi свiту переходить у нову якiсть i будуэться, виходячи з фiзичних уявлень. Таким чином ,ми побачили, що для всiх субстанцiйних концепцiй характерним э монiстичне уявлення про свiт, тобто позитивне вирiшення питання про эднiсть свiту, хоч у це вкладався рiзний змiст.
9.3 Моделі світу. Питання про сутність світу і принципи його влаштування ще у міфологічній сівдомості, сьогодні ми можемо реконструювати у вигляді «міфологічної моделі». Цілісність приймання світу у міфі приводила до здогадок, які об»єктивно не могли бути реалізовані в наукових моделях світу (в усякому разі до виникнення ейнштейнівської фізики), які будуються швидше на «розчленуванні» буття, ніж на сприйнятті його як єдиного цілого. Світ у міфоепічній моделі споконвічно розуміється як складна система відносин людини і оточуючої природи. У цьому смислі світ є результат переробки інформації про середовище і саму людину, причому «людські» структури і схеми часто екстраполюються на середовище, яке описується на мові антропоцентричних понять. У результаті перед нами постає універсальна картина світу, побудована абсолютно на інших засадах, ніж це здійснюється при абстрактно-понятійному сприйнятті світу , характерному для сучасного мислення. Вказані універсальність і цісність уявлень про світ у міфологічній свідомості були обумовлені слабкою розподіленістю суб`єктивно-об`єктивних відносин або навіть повною її відсутністю. Світ уявлявся, єдиним і невіддільним від людини. Це у свою чергу породжувало особливості сприйняття світу не як його чуттєвого відображення, що характерно для сучасної свідомості, а як його відбитого (заломленого) через систему суб`єктивних образів. Ми вже говорили, що світ, таким способом, виявлявся фактичносконструйованою реальністю. Міф був не просто оповіданням про світ, а якоюсь ідеальною моделлю, у якій події інтерпритувались через систему героїв і персонажів. Тому реальністю володіли саме персонажі і герої. А не світ як такий. Поруч з міфом не могло бути в свідомості не-міфа, якоїсь безпосередньо даної реальності. Міф є пізнавальне позначення. Відзначимо тепер основні риси даноїміфологічної моделі світу. Перш за все це повна тотожність природи і людини, що дозволяє зв`язати в єдине зовнішнє далеко відстоящі одна від одної речі явища і предмети, частини людського тіла тощо. Для даної моделі характерне розуміння єдності просторово-часових відношень, які виступають у якості особливого упорядковуючого начала космоса. Вузлові точки простору і часу (святі місце і святі дні) задають особливу причину детермінацію всіх подій, опять же плов»язуючи воєдино системи природних і, наприклад, етичних норм, виробляючи в кожній з них особливу космічну міру, якій повинна слідувати людина. Космос розуміється одночасно як якісна і кількісна визначеість. Кількісна визначеність описується з допомогою особливих числових характеристик, через систему сакральних чисел, космологізуючих найважливіші частини Всесвіту і найвідповідальніші (ключові) моменти життя (три, сім, десять, дванадцять, тридцять три і т.п.), і несприятливих чисел, як образів х часу, безуклінності, зла (наприклад тринадцять). Якісна визначеність проявляється у вигляді системи персонажів міфічної картини світу, які протиставляються один одному. Дана модель світу заснована на власній логіці на досягненні поставленої мети окружними шляхами, через подолання якихсь життєвоважливих протилежностей, що мають відповідно позитивне і негативне значення (небо-земля, день-ніч, білий-чорний, придки-нащадки, старший-молодший, життя-смерть тощо). Таким чином,світ спокнвічно трактується діалектично і досягнути будь-якої мети напролом неможна (щоб увійти до хатки Бабиячи, ми не обходимо будиночок, що було б логічно в нашійреальності, а просимо саму хатинку розвернутися «до нас передом, а до лісу задом»). Діалектика протилежних начал, протистоячих дій і явищ дозволяє створити цілу систему класифікації світу (якийсь аналог системі категорій), яка у міфопоетичній моделі і виступає засобом упорядкування буття, «відвойовуючи нові частинки хаоса і космологізуючи його. Всередині ж космічно-організованого просстору все зв`язане одне з одним (сам акт думки про такий зв`язок є для первісної свідомості вже об`єктивізація цього зв`язку: думка-річ); тут панує глобальний і інтегральний детермінізм. Усі ці уявлення про єдність світу за певної інтерпритації, як побачимо далі, переходять у філологію, яка, спираючись одночасно на дані наук. Створює різного роду моделі єдності світу. Так, речевно-субстрактна модель вбачає єдність світу в єдності фізико-хімічного субстракта і властивостей. Дані сучасної науки показують, що об`єкти неживої природи складаються із однакових хімічних елементів. Розкриття внутрішньої структури атома і виявлення все нових елементарних частинок дозволяють ставити питання єдиної теорії елментарних частинок, що описують субстрактну єдність елементів. у біології генетичні дослідження показують,що в основі всіх живих організмів лежить генетичний код, який складається з чотирьох амікислот. Встановлюється тотожність фізико-хімічного складу живої і неживої матерії тощо. Накінець, встановлено, що всі речовини і елементи світу взаємозв`язані між собою з допомогою електромагнітних і гравітаційних полів.
ЛЕКЦІЯ 10 Граничні засади буття людини у світі.
Реальність буття і небуття.
Просторово-часові рівні буття.
Рух і розвиток.
Системність буття.
Провідна ідея: Буття – те найближче для людини, що залишається для неї найдальшим.
Ключові поняття: Мультиверсум. Універсум. Гетерархічність буття. Буття. Небуття. Буття і ніщо. Наявне буття. Для-себе-буття. Буття-для-одного. Монада. Буття речей. Буття людини. Буття індивідуалізованого духовного. Буття об’єктивованого духовного.
10.1. Для філософії нема нічого раз назавжди встановленого, безумовного, святого. На всьому і в усьому бачить вона відбиток неминучого падіння, і ніщо не може встояти перед ним, крім неперервного процесу виникнення і знищення. Небуття оточує нас з усіх сторін. Воно у нас. Воно переслідує і наздоганяє нас, воно на мить відпускає нас, воно чекає, воно знає що ми його здобич, що нам нікуди від нього не утікти. Небуття небачиме, воно не дане безпосередньо, воно завжди ховається за спину буття. Небуття вбиває, але вбиває руками буття. Небуття гониться за буттям по п’ятах. Буття спрямоване вперед, не розбираючи шляху, втішаючи себе думкою про прогрес, але попереду знаходить тільки небуття. Усе більші швидкості, все вищі темпи життя, все більш дальші переміщення у просторі,- хіба це не прагнення буття хоч би на мить відірватись від небуття? Але кожного разу небуття одним стрибком наздоганяє нас. Воно зустрічає нас біля нашої мети; ми тікаємо від нього, а воно, посміхаючись, йде нам на зустріч. Буття тільки тінь небуття, його виворіт. Воно як виблискуюча усіма кольорами веселка плівки нафти на поверхні океану, океану небуття. Воно як хвиля, що біжить перед кораблем, кораблем небуття… Буття перебуває у небутті як дитина в утробі матері. Небуття повсюди і завжди: у диханні, у співі солов’я, у булькотанні дитини… Воно – саме життя! Історична помилка свідомості полягала у виведенні небуття із буття. Тобто, філософія розпочинається з абсолютизації буття, з вимислення якогось позачасово перебуваючого начала, субстанціональної підкладки, якщо і змінної, то лише у своїх зовнішніх властивостях: вода Фалеса, апейрон Анаксимандра, повітря Анаксимена, вогонь-логос Геракліта… Накінець елеати поставили крапку над “і”, цілком і повністю відкинули небуття. Атомісти, правда, відновили небуття, але вони поставили його поруч з буттям і звели до фізичної порожнечі, тобто ніби підмінили субстанцію модусом. Платон придушив небуття могильною плитою вигаданого ним позачасового світу. Арістотель одягнув на небуття маску потенційного. Християнська філософія стала трактувати буття як силу, що творить із небуття весь світ. Але чи не приховано в ідеї творіння із нічого визнання первинності і абсолютності небуття? Не часто ми знаходимо визнання значення небуття. Пригадайте! Згідно пізнього будизму “дхарми” не мають дійсного значення, а в дійсності існує тільки порожнеча, яка тотожна з “нірваною”, яка (порожнеча) тільки ілюзіорно виступає як світ у його багатоманітності. Спробу аналізу категорії небуття ми знаходимо у філософії вайшешіка. Там відрізняли відносне небуття (сансарча-абхава) – відсутність будь-чого в іншому ( S – є не Р) і абсолютне небуття– відмінність однієї речі від іншої ( S не є Р). Відносне небуття виступає як неіснування до виникнення (праг-абхава), неіснування після знищення (дхванса-абхава) і відсутність зв’язку між двома речами (атьянта-абхава). Філософія Нового часу не змогла відповідно оцінити категорію небуття. Навіть Бергсон у суперечності з основами своєї філософії розумів небуття як буття чого-небудь що невідбулося, як якусь абсолютизацію обманутого очікування. Навіть Ніцше не зміг винести образ небуття (згадайте гадюку, що залізла в горло сплячому) і шукав заспокоєння в ідеї вічного повернення. Навіть Сартр не зміг зрозуміти небуття як онтологічний принцип, приписавши його тільки свідомості, буттю для себе. Протягом 25 століть філософи, взявшись за руки, водили хоровод навколо небуття, намагаючись заклясти його. Не тільки страх перед буттям, але і труднощі пов’язані з його розумінням, заставляють людину творити “культуру буття”. Але тепер, коли людство повернулось обличчям до космосу, коли люди стали всього лише землянами, їм відкрились просторово-часові інтервали, де майже нічого нема… Але не тільки перед собою, але і в повсякденному, буденному світові відкрили земляни сили, здатні все перетворити у небуття. Небуття вже не безобідна порожнеча Демокріта, а дещо, здатне розчинити в собі будь-яке буття… Ось чому тепер легше уявити і зрозуміти небуття, ось чому можлива “філософія небуття”. Отже, небуття – це специфічна активність, проявами якої є рух, розвиток, свобода. Ступінь передіснування світу або його будь-якої частини і за своїм змістом включається у більш загальну категорію ніщо. Що ж стосується існування окремого предмета – то це є межа, за якою даний предмет ще не існує або вже не існує. Тобто небуття як самопричина заперечує само себе. Небуття небуття є буття. Для цього породження не потрібно нічого, крім небуття. У матеріалістичній філософії категорія буття вживається у таких значеннях:у розумінні чуттєво сприймаємої матерії;як фактичне існування (екзистенція) будь-чого матеріального;у розумінні виникнення і знищення як різновидності становлення матерії.У ідеалістичній філософії категорія буття вживається у таких значеннях:буття як співпадання протилежностей поза суб’єктом і об’єктом;буття як нескінченна сукупність ідей;сутність як логічна категорія буття;як чиста діяльність у її різноманітних формах.Буття проявляється у таких формах:буття речей, процесів (проявляється у вигляді буття речей та процесів природи, як цілого і буття речей та процесів створених людиною);буття людини (проявляється у вигляді буття людини і у світі речей і специфічно людського буття);буття ідеального (проявляється у вигляді індивідуалізованого і позаіндивідуалізованого духовного буття);соціальне (у вигляді індивідуального і суспільного буття).Отже, буття – це філософська категорія, яка позначає незалежне від свідомостііснування об’єктивного світу, природи, матерії, а в суспільстві – процес матеріального життя.
10.2. Час породжує простір. Простір – це зупинений час, послідовність, яка стала рядопокладеністю. Якби існувала світова свідомість, то простір можна було б назвати її пам’ятю. У просторі більше буття, ніж у часі: всі частини простору існують. Тому в просторі вбачають символ буття. Але в просторі достатньо небуття, щоб служити і символом небуття (хаос Гесіада, простір як небуття у Платона і Демокріта).
Єдність часу і простору за яким скривається єдність буття і небуття, нестійка. Вираженням цієї нестійкості є рух. У русі є сторона відповідна небуттю і сторона, відповідна буттю. Перше – це енергія, а друге – це матерія. У матерії міститься стільки енергії, скільки треба, щоб повернути її у небуття. Отже буття первинне, свідомість вторинна, бо в свідомості більше буття, ніж у підсвідомому бутті. Свідоміть – вищий тип буття. У ній буття торжествує і терпить свою найбільшу поразку.
Уява про простір і час не завжди так сильно залежала від фізико-геометричних знань, як це характерне для сьогоднішньої свідомості, що дає привід задуматись про те, а чи не являються вони також моментом історичного розвитку, який, можливо, буде подоланий, і чи не рано ми відкинули ті уявлення про них, які панували у більш ранні моменти людської культури.