Соціально-економічне становище українських земель XIV—XVI ст. 5 страница

Загальноєвропейські тенденції повною мірою відбилися в цей час і в ук­раїнській історії, котра, як і будь яка інша, додала до них власну специфіку й


Тема 5

витворила власне той шлях розвитку, яким Україні судилося йти вже в на­ступну — модерну — добу. Центром подій ранньомодерного періоду була, без­сумнівно, Козацька революція середини XVII ст., яка активізувала нову полі­тичну еліту — козацтво — й спричинилася до глобального переоблаштування соціального устрою, релігійної ситуації, форм власності. У результаті цієї ре волюції на політичній карті Європи постала нова держава — Військо Запо­розьке, поява якої майже на 100 років запрограмувала всі найзначніші зміни в системі міжнародних відносин, істотною мірою посприявши занепаду однієї з найпотужніших країн — Речі Посполитої (Польщі) й посиленню ролі Московсь­кої (Російської) держави. Нарешті, козацька еліта була одним із творців влас­не національної ідеології, яка Ґрунтувалася на ідеях політичної автономії, прав особи й договірних засад у відносинах із сусідами козацького (українського, ма­лоросійського) народу. Саме події та ідеологеми середини XVII—XVIII cm. ста­нуть тією точкою відліку нового історичного часу, до якої згодом звертати­муться погляди фундаторів українського національного відродження.

План семінарського заняття

1. Козацька революція середини XVII ст.: передумови, причини, основні етапи.

2. Доба "Руїни" в соціально політичній історії України другої половини XVII cm.

3. Україна в системі міжнародних відносин середини — другої половини XVII cm.

Методичні рекомендації

При підготовці до семінару радимо насамперед уважно вивчити відповідні розділи рекомендованих підручників, намагаючись встановити характер епохи й основний зміст процесів і явищ, які позначені в питаннях семінару. Після цього необхідно детально ознайомитися з фактичним матеріалом і джерелами з хрестоматії. У підсумовуванні вивченого матеріалу й виробленні загальної картини історичних подій допоможе складання розгорнутого пла­ну-конспекту, до якого слід вносити основну фактографічну інформацію з тієї чи іншої теми й найважливіші висновки.

1. Козацька революція середини XVII ст.: передумови, причини, основні етапи. Приступаючи до вивчення першого питання, слід звернути увагу на різницю між поняттями "причини" та "передумови" того чи іншого історич­ного явища. Під передумовами, як правило, розуміють глобальні процеси (наприклад, у соціальній або релігійній сферах), які зароджувалися, розви­валися й поступово готували те чи інше історичне явище (війну, повстання, політичну кризу), створювали умови, в яких воно розвиватиметься в подаль­шому. Причини за своїм характером є сукупністю одномоментних явищ, які


Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

викликають до життя ту чи іншу подію, підготовану попередніми передумо­вами, провокують її, змушують "діяти", ставати історичною дійсністю.

Стосовно передумов Козацької революції середини XVII ст. більшість вчених сходиться на думці, що вони мали комплексний характер, криючись одразу в кількох сферах суспільного життя. Важливим чинником, який ак­тивізував формування цих передумов, був процес господарської та адмініст­ративної колонізації Наддніпрянської та Лівобережної України протягом кінця XVI — початку XVII ст. Організація такої колонізації, в основному, була пов'язана приватною ініціативою найбільших українських магнатів — князів Острозьких, Вишневецьких та ін., які шляхом освоєння незаселених просторів на кордоні з Диким Полем прагнули розширення своїх маєтнос-тей. Меншою мірою колонізацію контролювала королівська влада, котра не мала для цього необхідних коштів і організаційних можливостей. Ситуація дещо змінилася після Люблінської унії, коли українські воєводства увійшли до складу коронних (польських) земель.

З кінця XVI ст. на новоосвоєних теренах стала помітнішою присутність поляків, що проникали сюди як королівські урядники (воєводи, старости, каштеляни), або шляхом укладення вигідних шлюбів з представниками ук­раїнської аристократії. Наслідком цього були поступове дрібнення і пере­тікання латифундій українських магнатів до рук нових власників з числа малопольської та галицької шляхти (Калиновських, Фірлеїв, Любомирсь-ких, Конецпольських, Язловецьких та ін.), котрі одночасно, завдяки проте­гування коронного уряду, зуміли посісти низку ключових посад у місцевій адміністрації Брацлавського й Київського воєводств.

Такий перерозподіл власності й адміністративних посад на межі XVI— XVII ст. приховував у собі потенційну небезпеку, ЯКЩО врахувати особли­вості тогочасного розвитку Наддніпрянської України. Колонізаційні проце­си витворили тут специфічну соціальну структуру місцевого населення з власним укладом життя й господарської діяльності. Більшість осілої люд­ності гуртувалася навколо дрібних міст і замків, які гарантували захист від татарських нападів, займаючись торгівлею, ремеслами, сільським господар­ством і допоміжними промислами (полюванням, риболовлею, бортництвом тощо). Як правило, цією господарською діяльністю займалась не тільки сільське населення, а й городяни, що були змушені часто змінювати місце проживання й характер занять. Освоєння майже необжитих земель потре­бувало від місцевих мешканців ("люду українного") постійного руху, ініціа­тиви й підприємливості, вміння захищати своє життя й майно. Неспокій­ний характер прикордонного життя сформував тут особливий психологіч­ний тип людини, дуже мобільної та соціально активної.

Найяскравішими репрезентантами такого способу життя були, звичайно, козаки, котрі на початку XVII ст. з чисельно невеликої соціальної групи пере­творилися на окремий суспільний стан з власною ідеологією, внутрішньою організацією та політичними інтересами. Після Ординації 1638 p., котра знач­но послабила козацтво, позбавила його вищої військової адміністрації й ско-


5 Історія України



Тема 5

ротила реєстр до 6 тис., козацька верхівка з числа реєстрової старшини та по-козаченої шляхти шукала способів повернення втрачених прав. Козацтво, вимагаючи в коронного уряду адміністративної та судової автономії, зрівнян­ня у правах зі шляхтою, часто спиралося на підтримку інших категорій насе­лення, з близьким до них способом життя і соціальним статусом. До них нале­жали покозачені міщани, котрі часто їздили "на Низ", заробляючи дрібними промислами й торгівлею, та напівпривілейована дрібна шляхта — бояри, зам­кові, путні й кінні слуги, утискувані урядом та місцевою владою.

Особливий тип відносин із державною та панською владою мали також селяни. Колонізація нових регіонів, що здійснювалася магнатами й урядов­цями, передбачала надання ним певних "свобод" або "слобід" — насамперед особистої свободи, права самоврядування й позбавлення на чітко фіксова­ний термін від податей і повинностей на користь землевласника. Фактично це означало майже повну правову й господарську незалежність селян, відкри­вало перед ними широкий простір для приватної ініціативи.

Важливо пам'ятати, що самі ці категорії населення чинили найактивні­ший опір поширенню фільваркової системи, ліквідації слобід й усіляким утискам з боку воєводської та старостинської адміністрації на початку XVII ст. Ці конфлікти, які збіглися зі згадуваним нами проникненням в Україну польської шляхти, поступово набули характеру міжнаціонального антагонізму, пов'язувалися саме із засиллям і сваволею іноземців, котрі руй­нували узвичаєний життєвий уклад. На середину XVII ст. провідне місце в цьому протистоянні зайняло реєстрове й запорозьке козацтво як найбільш організований військово й політично стан, зцементований спільною ідеєю відстоювання "старожитних прав і вольностей", збагачений досвідом анти­урядових повстань 20—30-х pp. XVII ст.

Саме козацтво стало в авангарді чергового антиурядового виступу, поча­ток якого припав на 1648 p., ознаменувавши розгортання потужної станової революції. Приводом для неї була серія особистих конфліктів, які розгорі­лися між реєстровою старшиною й старостинськими урядниками на Черка­щині, а також незадоволення козацтва політикою польських магнатів, котрі змусили тодішнього короля Владислава IV відмовитися від вигідних для нього планів антитурецької війни, що обіцяли козакам збільшення реєстру й відновлення втрачених прав. Варто звернути увагу на особу провідника цієї козацької революції — Богдана Хмельницького, вихідця з дрібної шляхти, чигиринського сотника Черкаського реєстрового полку, чия біографія на­очно демонструє ті соціальні сили, котрі спричинили й організаційно офор­мили козацьку революцію.

Коронний уряд не одразу збагнув масштаби й можливі наслідки Хмель­ниччини, сприйнявши її як черговий козацький бунт. Утім, цього разу, на відміну від попередніх повстань, підтримка козацтва міщанами й селянами була набагато масовішою й дієвішою, охопивши всю Лівобережну, Над­дніпрянську Україну й значну частину Правобережжя. Покозачені маси поповнювали військо Хмельницького, з їх числа стихійно формувалися по-



 


Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

встанські загони, котрі за підтримки союзних відділів кримського хана про­тягом літа — осені 1648 р. практично знищили польські війська на більшості територій українських воєводств. Кульмінацією перемог повстанського війська була Зборівська битва в серпні 1649 р., після якої польський король Ян Казимир був змушений погодитися на підписання мирного трактату з козаками, котрий дістав однойменну назву.

Слід звернути увагу на те, що саме Зборівський договір знаменував запо-чаткування української козацької держави — Війська Запорозького, котра стихійно почала формуватися ще від початку повстання. Згідно з його поло­женнями, на території трьох воєводств, що традиційно вважалися "козаць­кими", — Київського, Чернігівського та Брацлавського — запроваджували­ся козацький устрій, адміністрація й судочинство на чолі з гетьманом, що фактично означало утворення станово-адміністративної автономії в межах польської держави. Козацький реєстр збільшувався до 40 тис, а його чле­нам гарантувалися широкі майнові, особисті права, можливість мати влас­ну адміністрацію, суди й військо. Таким чином, на цих теренах козацтво перетворилося на привілейований стан, посівши місце колишньої шляхти й виступаючи речником державного, соціального, економічного та військово­го життя.

Між вченими-істориками досі немає єдності щодо періодизації Козаць­кої революції, датуванні її хронологічних меж. Це пояснюється тим, що вони по-різному трактують її внутрішній зміст, характер і наслідки. Однак більшість сходиться на тому, що події Хмельниччини спричинили ради­кальні зміни в державному ладі, політичній організації, соціальній струк­турі, культурному житті, зумовили глобальний переділ власності (насампе­ред земельної) на величезному обширі етнічних українських земель. Всі ці фактори в сукупності дають змогу визначити козацьке повстання саме як революцію.

Початок революції датується 1648 р. — періодом дипломатичної та військо­вої підготовки збройного виступу на Запорозькій Січі на чолі з Б. Хмельниць­ким, її перший етап тривав до 1651 р. — поразки повстанського війська під Берестечком і укладення невигідного Білоцерківського миру. В цей час наро­дилася козацька держава, більш-менш чітко визначилися її територіальні межі, органи цивільної та військової адміністрації, політичні угруповання в середовищі еліти. Козацький стан виразно заявив про свою першість у полі­тичному житті, поступово усуваючи з нього селянство й міщан (посполитих). Після Берестечка гетьманська влада, котра періодично була вимушена йти на компроміси з поляками й частково відновлювала старі передреволюційні по­винності (особливо на користь свого традиційного союзника — православної церкви), дедалі частіше наражалася на конфлікти з дрібним козацтвом і по-козаченими селянами. Одночасно ускладнюється й міжнародне становище гетьманату, котрий втрачає підтримку з боку Кримського ханства.


Тема 5

Під час другого етапу, який охоплював 1651—1654 pp., точилася боротьба за відстоювання, головним чином, територіальних завоювань Козацької ре­волюції, особливо в районі Правобережної України та Поділля. На середину 50-х pp. виснаження людського та економічного потенціалу Гетьманщини безперервними війнами та неврожаями, її тимчасова міжнародна ізоляція спричинилися до вироблення політичною елітою стійкого курсу на пошук зовнішньої підтримки як необхідної умови збереження козацької держав­ності. На роль протектора Гетьманщини однаковою мірою претендували Ос­манська імперія, з якою в уряду Хмельницького склалися традиційно при­язні зв'язки ще з початку війни, та Московська держава. Саме з останньою в березні 1654 р. було укладено договір (у літературі його називають Перея­славським або Переяславсько-Московським), згідно з яким Гетьманщина переходила під протекцію і оборону московського царя. Обидві сторони вкла­дали в нього різний зміст, а отже, й по-різному дивилися на перспективи свого співіснування: козаки розглядали договір як рівноправну угоду, кот­ра гарантувала б гетьманату військову допомогу, залишаючи при цьому фак­тичну незалежність з усіма "стародавніми правами та вольностями", тоді як Москва прагнула одностороннього підпорядкування Війська Запорозького своїм інтересам, здобуття повного політичного та економічного контролю над ним. Так чи інакше, але Переяславська угода мала значний вплив на форму­вання козацької державності й політичної свідомості старшини ще й тому, що була першим прецедентом юридичного відокремлення козацької авто­номії від Польщі, й, отже, визнання цієї автономії як суб'єкта міжнародно­го права з власним устроєм, адміністрацією й політичною елітою.

Завершальний етап революції припав на 1654—1657 рр. Особливе зна­чення в ньому мали два останні роки, коли Хмельницький і старшина, зіткнувшись із непослідовністю московської політики (йдеться про укладен­ня сепаратного перемир'я росіян з поляками в 1655 p., що суперечило пере­яславським домовленостям), вдалися до пошуку нових міжнародних парт­нерів і зробили спробу побудувати потужну антипольську коаліцію. Продов­женням цього курсу й свідченням самодостатності Гетьманщини, лише си­туативно пов'язаної союзом із Московією, можна вважати укладення україн­сько-шведської угоди 1657 р. в Корсуні. Певної завершеності (втім, ще не остаточної) набули державтоворчі процеси, зокрема наприкінці 1657 p., коли зі смертю Богдана Хмельницького вперше відбулося передання найвищої влади в країні й було обрано нового гетьмана, визначилися ті території Украї­ни, на яких поширився козацький устрій.

Не треба забувати, що чимало процесів, породжених і тісно пов'язаних із Козацькою революцією, із її завершенням не припинилися, а продовжували розвиватися. Це стосується соціальної сфери, де тривала поступова майнова диференціація, зміцнювалися "кордони" між станами, утруднювався перехід з одного до іншого. Не припинилася війна з Польщею як основним против­ником козацької державності, до якої в ближчому майбутньому вступили


Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

сусідні держави, що розраховували на поширення свого впливу в українсь­ких землях. Не завершився й процес становлення традицій суспільно-полі­тичного життя.

2. Доба "Руїни" в соціально-політичній історії України другої половини XVII ст.Розв'язавши цілу низку складних соціально-політичних супереч­ностей, Козацька революція спричинилася до виникнення нових проблем у суспільному розвитку України. Слід пам'ятати, що держава, створена Хмель­ницьким, була молодим утворенням, якому доводилося боротися за існуван­ня, утверджувати свою роль на міжнародній арені й водночас визрівати як державному організму, шукати оптимальний шлях розвитку політичної си­стеми, адміністративного апарату, збройних сил, суспільних відносин. По­єднання цих аспектів часто дуже несприятливо відбивалося на історії Війська Запорозького.

Вже незадовго до смерті Хмельницького стало очевидно, що Московська держава, котра, всупереч переяславським домовленостям, уклала сепарат­не премир'я з Польщею й намагалася через поширення своїх військових за­лог на Лівобережжі активно втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, вже не є для неї актуальним союзником. Спроба знайти альтернативу Москві втілилася в укладенні наприкінці 1656 р. українсько-трансільвансько-шведсько-бранденбурзького військового союзу, спрямованого проти Польщі, й пошуках нового протектора. Втім, ці події збіглися зі смертю Богдана Хмельницького й необхідністю обрання нового гетьмана. Це був перший прецедент зміни політичної влади в гетьманаті, що наразі не мав відпрацьо­ваної процедури, ґрунтуючись на козацьких звичаях. У боротьбі за геть­манську булаву зіткнулися одразу кілька політичних угруповань у стар­шинському середовищі, котрі мали різне соціальне походження, зовнішньо­політичну орієнтацію й погляди на майбутнє держави.

Одне з них очолював генеральний писар Іван Виговський, проголошений на старшинській раді гетьманом. Виговський прагнув трансформації соціаль­но-політичного устрою за зразком Речі Посполитої, себто збереження тієї мо­делі суспільних відносин, що існували до революції, лише з урахуванням збільшення ролі козацької верстви, котра в житті країни заступила стару шляхту. Зневірившись у московській підтримці й відчуваючи з боку царсь­кого уряду загрозу суверенітету козацької старшини й держави загалом, геть­ман спробував повернутися під протекцію польського короля. Угода, підпи­сана з цього приводу у вересні 1658 р. в Гадячі, застерігала перетворення козацького гетьманату у Велике князівство Руське, яке мало стати рівно­правним членом оновленої польсько-литовської федерації. Внутрішня модель цієї держави становила своєрідний синтез нових козацьких форм держав­ності й старих шляхетських. Компромісна, за своєю суттю, Гадяцька угода виявилася нежиттєздатною, оскільки не задовольняла ні більшість козацт­ва, що бачила в ній спробу реставрації старих порядків, ні поляків, котрим


Тема 5

не вистачило поступливості й розважливості, аби її сприйняти. Невдоволен­ня політикою Виговського серед козацтва й частини старшини було настільки сильним, що навіть серія перемог над московськими військами (зокрема, в битві під Конотопом 28 червня 1659 р.) не змогла врятувати його владу.

У жовтні 1659 р. на Генеральній раді в Переяславі, у присутності потуж­ного московського війська на чолі з князем О. Трубецьким, котре, скористав­шись із антигетьманських заворушень, знову вступило до України, черго­вим гетьманом було проголошено сина Богдана Хмельницького — Юрія. Тоді ж новообраний гетьман під тиском збройної сили підписав нову редакцію Переяславських (або так званих "других Переяславських") статей, котрі повертали гетьманат під московську протекцію. Царські дипломати запро­понували українській стороні буцімто автентичний текст старих Перея­славських (Березневих) статей, схвалених у 1654 p., котрий насправді був фальсифікатом, доповненим новими положеннями, що істотно обмежували автономні права козацької держави. Зокрема, гетьманське правління поз­бавлялося права провадження самостійної зовнішньої політики, заміщення генеральних і полковничих урядів, козацтву й старшині заборонялося са­мостійно, без згоди царя, скидати гетьманів і обирати нових. Контроль внут­рішньополітичної ситуації в Гетьманщині, якого постійно прагнула Моск­ва, відтепер мав забезпечуватися російськими залогами в Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві та Умані. Таким чином, гетьманат втрачав озна­ки політичної автономії, перетворюючись на автономію адміністративну.

Другі Переяславські статті, прийняті під тиском сили, від самого почат­ку не задовольняли політичну еліту Війська Запорозького й виявилися знач­ною мірою мертвонародженим документом. Однак після їх прийняття суспі­льно-політична криза в Україні досягла свого піку. Частина козацької стар­шини (в основному в правобережних полках), котра продовжувала орієнту­ватися на Польщу як на основного зовнішньополітичного партнера, під час невдалої для українських військ кампанії 1660 р. схилила гетьмана Ю. Хмель­ницького до підписання Слободищенського трактату, що фактично перетво­рював гетьманат на провінцію Речі Посполитої. Нездатного до проведення самостійної політики Ю. Хмельницького в 1663 р. змінив на гетьманстві Павло Тетеря. Тим часом незадоволена цим лівобережна старшина в червні 1663 р. сепаратно проголосила своїм гетьманом Івана Брюховецького. Таким чином, колись єдина козацька держава, створена Богданом Хмельницьким, втратила свою територіальну єдність, розколовшися на два гетьманати.

Варто звернути увагу на те, що цей розкол стався насамперед через внутрішні причини. Правобережна старшина, в середовищі якої було чима­ло представників української шляхти й старих реєстрових козаків, прагну­ла побудови козацької держави, в загальних рисах подібної до шляхетської республіки в Польщі, спираючись на засади станової демократії. На Лівобе­режжі, де цінності річпосполитської політичної культури не були настільки вкоріненими, політичні лідери, що походили з дрібного козацтва, селян і


Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

міщан, вбачали єдиний можливий шлях до соціальної стабілізації й розв'я­зання політичних конфліктів у наверненні під московську протекцію, коли б цар виступав найвищим арбітром і регулятором суспільно-політичних відносин. До протистояння на рівні еліт додалися жорстокі й руйнівні вис­тупи незаможного козацтва (черні) та селян, незадоволених розширенням соціальної ролі старшини, її збагаченням і поступовим перетворенням на закриту касту.

Розкол Гетьманщини по Дніпру був закріплений польсько-російським Андрусівським перемир'ям 1667 p., котре визначило державну належність ліво- та правобережного гетьманатів аж до кінця XVII ст. Варто підкресли­ти, що Андрусівське перемир'я, як це не парадоксально, спричинилося до поступової стабілізації на Лівобережжі й поступового завершення тут "Руї­ни". При обранні на гетьманство Дем'яна Многогрішного в 1669 р. українсь­ка старшина домоглася в царських посланців ухвалення Глухівських ста­тей, котрі частково відновлювали положення вигідних для України Берез­невих статей 1654 р. Старшина і наступні гетьмани, зберігаючи лояльність щодо Москви, послідовно відстоювали суверенітет Гетьманщини. У вну­трішній політиці стабілізація виявилася в зміцненні гетьманами своєї пер­сональної влади, фінансової самостійності, унезалежненні від впливів рядо­вого козацтва. Найвищого розквіту Лівобережна Гетьманщина досягає в ос­танній чверті XVII ст., коли, спираючись на родові клани в старшинському середовищі, залежне від себе наймане (охотницьке) військо Іван Самойло-вич та Іван Мазепа придушують останні виступи антигетьманської опозиції та покозаченого селянства, забезпечують територіальну цілісність держави, намагаючись максимально обмежити втручання Москви у її внутрішнє життя.

Кардинально інша ситуація склалася в Правобережній Україні, де в 60-х pp. XVII ст. змагалися за владу декілька гетьманів. Послідовної пропольської орієнтації дотримувався Михайло Ханенко, котрий контролював переваж­но північну частину Правобережної Наддніпрянщини. Власних претендентів на гетьманство періодично висувала також Запорозька Січ, політична еліта якої намагалася активно впливати на суспільне життя гетьманату. Однак найбільш цілеспрямованою й успішною була діяльність правобережного гетьмана Петра Дорошенка, обраного в 1665 р. замість П. Тетері. Намагаю­чись об'єднати право- та лівобережний гетьманати, Дорошенко спочатку спирався на союз із Польщею, але після укладення Андрусівського переми­р'я прийняв турецький пртекторат. Турки, котрі готувалися до серії війн з центральноєвропейськими державами, виявилися актуальними союзника­ми, допомігши Дорошенку оволодіти Правобережжям і навіть на деякий час встановити владу над Лівобережною Гетьманщиною. Втім, його не визнала місцева старшина, а на Правобережжі росло невдоволення заграваннями До­рошенка з турками й татарами, котрі спустошували козацькі полки, заби­раючи в полон місцеве населення. В 1676 р. напередодні вирішального зіткнення на українських землях двох найпотужніших протекторів місце-


Тема 5

вих еліт — Туреччини й Московії, зневірений у своїх цілях і позбавлений підтримки, Петро Дорошенко зрікся гетьманської булави.

Наслідки "Руїни" виявилися фатальними для історії України. Після зре­чення Дорошенка Правобережна Гетьманщина практично перестала стано­вити цілісне й самостійне державно-політичне утворення, перетворившися вході безперервних війн кінця XVIIст. на справжню пустку. Більшість міських центрів і населених пунктів тут було знищено, а демографічні втра­ти сягали 65—70 % від загальної чисельності населення. Без перебільшен­ня можна сказати, що з-посеред інших регіонів Європи XVII ст., які по­страждали від воєнних подій, Правобережжя за обсягами матеріальних і людських втрат не знало собі рівних. Стабілізація соціального життя, відновлення торгівлі й ремесел, сільського господарства відбулися тут лише у XVIII ст. Менш вбивчою вявилася "Руїна" для Лівобережної України, кот­ра в складі Російської держави зберегла адміністративну автономію, базова­ну на козацькому устрої.

3. Україна в системі міжнародних відносин середини — другої полови­ни XVII ст.За доби "Руїни" сформувалися нові геополітичні реалії, пов'язані, головним чином, зі зростанням у Центрально-Східній Європі ролі Московсь­кої держави. На тлі послабленої Козацькою революцією та виснажливою війною зі шведами 1655—1660 pp. Польщі, Москва мала вигляд куди могут­нішої сили, здатної посісти роль лідера в цьому регіоні. Зміцнення її позицій ясно засвідчило Андрусівське перемир'я, підписане в січні 1667 p., згідно з яким Польща відмовлялася від претензій на Лівобережну Україну, зберіга­ючи за собою Правобережжя. Київ на два роки залишався під московською владою, але згодом мав бути переданий полякам. Втім, Андрусівська угода мала вирішальне значення не тільки для Московії, а й для України, узако­нивши розкол колись єдиної держави Хмельницького на дві частини й роз­межувавши в них сфери впливу двох найсильніших сусідів, по-різному впли­нувши на подальшу історію козацької державності по обидва боки Дніпра. Закріплення розколу Гетьманщини на міжнародно-правовому рівні призве­ло також до формування нового напряму політики право- та лівобережних гетьманів — боротьби за її возз'єднання, відновлення територіальної цілісності козацької держави. Претензії на гетьманство "обох боків Дніпра", що не полишали свідомість політиків навіть у XVIIIст., штовхали їх на ук­ладення нових союзницьких угод із сусідами, формування військових ко­аліцій тощо.

Найбільш послідовним речником ідеї соборності козацької України був гетьман Петро Дорошенко. Розірвавши відносини з Польщею після підпи­сання Андрусівського перемир'я, він зробив спробу заручитися підтримкою Османської імперії, прийнявши в 1669 р. турецьку протекцію. У прагненні відновити територіальну єдність Гетьманщини Дорошенко зіткнувся зі своїм лівобережним конкурентом гетьманом Іваном Самойловичем, котрий нама­гався об'єднати козацькі землі під своєю владою, спираючись на допомогу


Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

Москви. Боротьба між ними тривала зі змінним успіхом: обрання на геть­манство "обох боків Дніпра" досяг спочатку Дорошенко (1668), а згодом і Самойлович (1674), однак жоден із них не міг на тривалий час закріпити свою владу над всією територією Гетьманщини.

Це протиборство збіглося в часі з черговим періодом османської експансії в Європі. Намагаючись утвердитися в її східній частині, Туреччина спочатку на­дала Дорошенкові збройну підтримку у війні проти Польщі. Після серії пора­зок коронного війська у Правобережній і Західній Україні, поляки в 1672 р. були змушені підписати невигідний для них Бучацький мир, за яким до Туреч­чини відходило Поділля. Спроба реваншу в наступній польсько-турецькій війні не тільки не принесла Речі Посполитій успіху, а й спричинилася до втрати час­тини Правобережжя, котре передавалося Дорошенку. Успіхи Туреччини та її українських союзників виявилися абсолютно приголомшливими для Європи, відкривши шлях для просування османської експансії на захід.

Спробу загальмувати її та повернути спірні українські землі зробила Московська держава, розпочавши за підтримки Лівобережної Гетьманщи­ни нову війну за Правобережне Придніпров'я. Упродовж 1677—1679 рр. московські та гетьманські війська відбили кілька потужних вторгнень ту­рецької армії, втому числі похід 1678 p., очолений султаном Мухаммедом IV, але були змушені назавжди залишити Правобережжя з першопрестольною гетьманською столицею Чигирином. По суті, програна війна завершилася 1681 р. підписанням Бахчисарайського миру і зреченням Московією пре­тензій на Правобережну Україну.