Соціально-економічне становище українських земель XIV—XVI ст. 7 страница

Пік обмежень і утисків автономних прав Гетьманщини припав на 1722— 1723 рр., коли після смерті І. Скоропадського було заборонено проводити вибори нового гетьмана. Натомість вводилося правління Малоросійської колегії — органу російської влади, підпорядкованого Сенату, що мав здійснювати контроль за виконанням царських указів, стягувати податки й провіант для потреб російської армії. Практично всі питання цивільного, військово-

эма

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

кової стилістики була характерна примхливість форм, сповнених рухом, експресією. Бароко ніби втілювало основні чуттєві риси тогочасної епохи, роблячи наголос на спогляданні людських сил і пристрастей, їх звеличенні й уславленні.

Культурне життя Гетьманщини в другій половині XVII ст. характеризується двома основними чинниками — підвищенням культурних запитів нової української еліти — козацької старшини, їхньою орієнтацією на зразки аристократичної та шляхетської культури річпосполитської доби, а також підвищенням ролі звільненого від переслідування й утисків православ'я в релігійному та культурному житті держави.

Характерною особливістю тодішньої культурної моделі була також її поліваріантність, відкритість для різних зовнішніх впливів. Яскравим прикладом цих рис є мовна ситуація: у школах і академіях, літературних і наукових творах, живому спілкуванні одночасно побутували розмовна українська, старослов'янська, польська й латина. Українська література в цей час переживає нову фазу піднесення, пов'язану з усвідомленням своєї мовної та інтелектуальної самодостатності, можливістю вільно співіснувати й конкурувати насамперед з польською. Діапазон її творів надзвичайно розширюється, охоплюючи не тільки традиційні історичні й полемічні богословські трактати, а й дослідження з теорії письменства (гомілетики), пишні поеми, сатиричні вірші й химерні акровірші із зашифрованими в них латинськими сентенціями. Основні літературні гуртки діють при освітньо-наукових осередках або друкарських центрах (Київ, Новгород-Сіверський, Чернігів, пізніше Глухів).

Ті самі центри утримують лідерство й у науковій сфері. Чільне місце тут займають філософські й теологічні трактати, лекційні курси таких мислителів як Інокентій Гізель, Феофан Прокопович.

Внутрішній зміст загалом гуманітарного спрямування освіти був нероздільно пов'язаний із науковими знаннями та установками, які народжувалися й розвивалися в стінах навчальних закладів. Велика увага приділялася вивченню мов (грецької, латини), вмінням складати усні та письмові твори різних жанрів, проповіді, казання, напучування. Далі навчання передбачало опанування основами логіки, етики, історії, метафізики, фізики й бо-гослів'я. Провідними осередками вищої освіти були Києво-Могилянська академія та Чернігівський колегіум. На середину — другу половину XVIII ст., у період інтенсивного розвитку раціоналістичних ідей і світських університетів, актуальність їхніх програм і самого спрямування освіти дещо знизилася. Спроба відкрити в Україні перший університет класичного типу за правління К. Розумовського так і не увінчалася успіхом, тож XVIII ст. Гетьманщина доживала із системою вищої освіти теологічного характеру, успадкованою ще від минулого століття.

Проте варто підкреслити загалом високу забезпеченість Лівобережної України різноманітними школами й досить широкими можливостями навчання для нижчих верств населення. Початкова школа, у якій дяк, свяще-

Тема 5

ник або сільський писар навчали читання й елементарних правил арифметики, припадала в середньому на 700—900 осіб. Далі охочі до знань діти могли вступати до колегіумів, навчання в яких давало змогу в майбутньому працювати як у світських, так і духовних установах, або претендувати на сан. Колегіуми працювали в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Білгороді й Переяславі. Наприкінці XVIII ст. почали відкриватися аналогічні за рівнем духовні навчальні заклади — семінарії.

На землях Правобережної України, що залишились у складі Польщі, пожвавлюється освітня діяльність уніатської церкви. 1720 р. Замойський синод впорядковує діяльність духовних семінарій, які давали освіту священикам. На теренах Поділля, Волині й Брацлавщини Василіанський орден засновує мережу шкіл з латинською й польською мовами навчання, при яких працювали друкарні. Місцеві українські спудеї також мали можливість для здобуття вищої духовної освіти в Литві, Німеччині й Італії. Втім, ці заклади охоплювали не всі соціальні верстви, а лише верхівку — шляхту й духовенство.

Водночас саме уніатська церква у Правобережній і Західній Україні виступала тим фактором культурного розвитку, що сприяв збереженню власне української ідентичності, на противагу полонізаційним процесам і окатоличенню соціальної верхівки. Греко-католицькі священики, триб життя й побуту яких мало чим відрізнявся від селянського, на середину XVIII ст. були мало не єдиними, хто за певної освіченості зберіг зв'язок з українською традиційною культурою, мовою й узагалі почуття належності до "руського", себто українського, світу. Саме з їх середовища вже на початку наступного століття виходитимуть автори нової ідеології, діячі національно-визвольного руху.

Центральне місце церкви в культурному житті українських земель яскраво підкреслює також розвиток архітектури, образотворчого мистецтва й музики. Інтенсивне будівництво в Гетьманщині, особливо її лівобережній частині, починає розгортатися після закінчення "Руїни". Значну увагу слід звернути на Київ з його фортецею й монастирями, котрим протегували не тільки церковні ієрархи, а й гетьмани, козацька старшина. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. тут було зведено споруди Богоявленської церкви (1690— 1693), Військово-Миколаївського собору (1690—1696), церкви Всіх Святих (1696—1698), які вважаються класичними прикладами стилю "козацького бароко". В цій же стилістиці виконано й світські будівлі, наприклад, "мазе-пинський" корпус Києво-Могилянської академії, павільйон фонтана "Самсон", старий Гостиний двір. Окрім Києва значне будівництво провадилося в Чернігові, а також гетьманських столицях — Батурині й Глухові. У XVIII ст. на Правобережжі активно розбудовуються осередки уніатської церкви — Почаїв з його комплексом лаврських будівель і Успенським собором (1771 — 1783), собор Св. Юра у Львові (1746—1762), міські ратуші Бучача, Львова та інших міст. Як культовим, так і світським бароковим спорудам притаманні геометрична чіткість, застосування химерних і складних декорів у вигляді ліплення й кольорової кераміки в народному стилі.

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

Малярство того часу відоме нам також переважно за пам'ятками культового живопису — іконами, іконостасами й настінними розписами. Найбільш яскраві його приклади — іконостас Спасо-Преображенської церкви в Соро-чинцях, малювання Троїцької надбрамної церкви в Києво-Печерській лаврі й Андріївської церкви. Цікавим явищем є й окремі ікони, особливо так звані "козацькі покрови" із зображеннями Богоматері й реальних історичних осіб — гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Скоропадського, представників козацької старшини. Взагалі проникнення світських елементів у культове мистецтво було характерною рисою тієї епохи. У православних храмах, згідно з давніми традиціями, з'являлися навіть цілком реалістичні портрети ктиторів — благодійників і покровителів того чи іншого монастиря або церкви, котрими найчастіше були гетьмани або полковники. Значного поширення в середовищі козацької аристократії набув портрет, справжніми майстрами якого в другій половині XVIII ст. вважалися українці Д. Левиць-кий (1735—1822) та В. Боровиковський (1757—1825). Важливо зазначити також і здобутки художників-графіків Антонія й Леонтія Тарасевичів, Нестора Амбодика-Максимовича. При Києво-Печерській лаврі існували спеціальна малярська школа, що готувала граверів і рисувальників, а також типографія з високопрофесійними художниками й друкарями. Аналогічний друкарській і художній центр був і в Чернігові.

Своєрідність української музики, властива їй і протягом наступних часів, утверджується з появою особливого типу багатоголосого хору — українського партесу. Значну роль у його розвитку відігравали міські братства, ремісничі цехи (в тому числі музикантські), а також церковні освітні заклади, як, наприклад, Києво-Могилянська академія або Почаївська лавра, де крім хорів існували симфонічні орекстри й провадилось навчання нотної грамоти (так званих "крюків"). Голоси українських співаків, та й хори взагалі, користувалися великою популярністю при дворі російських імператорів, а пізніше — й у професійній імператорській опері, для яких здібних юнаків відбирали спеціальні комісії. З російською музикою була тісно пов'язана і творчість багатьох українських композиторів — майстрів вокальної музики духовного змісту (Д. Бортнянський, А. Ведель, В. Трутовський), котрі здобували вищу музичну освіту за кордоном, переважно в Італії. Вже із середини XVIII ст. музичне життя починає набувати цілком самодостатнього характеру — у Глухові відкривається співацька школа, а при дворі гетьмана Розумовського починає діяти музичний театр. Концерти, опери, балети й музичні комедії для нього ставили трьома мовами під керівництвом італійських і західноукраїнських музикантів.

Театральне життя в Україні, подібно до багатьох інших країн, упродовж Середньовіччя й раннього нового часу було своєрідним вмістилищем різних мистецьких жанрів — літературного, музичного й власне акторського, які об'єднувались у виставах шкільних театрів при братських школах і вищих навчальних закладах (академіях, колегіумах). Розквіт цього "високого" театру, сценарії для якого латинською, польською й українською мовами пи-

Гема 5

сали кращі літератори з числа церковних діячів (Феофан Прокопович), припав на другу половину XVII—XVIII ст. Одночасно існували й мандрівні трупи прфесійних розважальників, які грали для простолюду у вертепах і ярмаркових театрах комедії, містерії з біблійною й побутовою сюжетикою. У другій половині XVIII ст. великий вплив в Україні мав польський та російський класицистичний театр, представлений австрійськими, італійськими та польськими мандрівними трупами.

Опрацьовуючи літературу з цієї теми, слід звернути увагу на те, що перелічені вище сфери культурного життя були більшою мірою набутком елітних верств суспільства. Високі філософські ідеї, літописи, богословські трактати, твори живопису й професійний театр створювалися й були актуальними для досить вузького кола інтелектуалів або тих, хто міг за них заплатити. Тому варто звернутися також до так званої популярної, або простонародної, культури і її основних проявів. Найбільш яскравими її явищами можна вважати дерев'яне зодчество, котре наслідувало зразки кам'яного будування храмів і житлових будинків. Зведені без жодного цвяха й прикрашені химерними розписами з використанням легендарних і апокрифічних сюжетів, дерев'яні церкви Лівобережжя справляли враження на іноземців і сучасників (Георгіївська церква у с Гоголеві). Характерним виявом народних уявлень і творчості є вертеп та інтермедії, в яких використовувалися біблійна сюжетика, легенди, побутові теми. Велику роль у житті міст відігравала обрядовість цехів і ремісничих об'єднань, котрі організовували урочисті шестя, відзначали храмові свята.

Основні терміни і поняття

Генеральна старшина — збірна назва найвищих (генеральних) урядників у гетьманаті (Війську Запорозькому). Уряди старшини відповідали військовим посадам козацького війська, що сформували протягом кінця XVI — середини XVII ст. До них належали генеральний обозний (керівник служби постачання й артилерії), генеральний писар (керував діяльністю Генеральної військової канцелярії, фактично зосереджуючи у своїх руках управління цивільною сферою й зовнішньою політикою гетьманату), генеральний осавул (відав веденням козацьких реєстрів, забезпеченням політичної безпеки, плануванням бойових дій), генеральний суддя (організовував роботу Генерального суду, здійснював загальний нагляд за функціонуванням судової системи), генеральні бунчужний та хорунжий (не маючи усталеного кола обов'язків, виконували різноманітні доручення гетьманів військово-адміністративного й дипломатичного характеру, виступали гетьманськими намісниками). З утворенням у ході Хмельниччини гетьманату генеральна старшина перетворюється на управлінську й військово-адміністративну верхівку держави, її політичну еліту. Генеральні урядники утворювали при геть-

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

манові спеціальну раду, без схвалення якої не приймали жодного важливого рішення. Рада генеральної старшини спільно з гетьманом виробляла зовнішньополітичний курс Гетьманщини, приймала іноземні посольства, розробляла плани воєнних кампаній, готувала генеральні козацькі ради. Первісно виборні, посади генеральних старшин з часом почали заміщуватися за волею гетьмана, а їх здобуття ставало предметом політичної боротьби в середовищі козацької верхівки.

Генеральна військова канцелярія— вища управлінська та військово-адміністративна установа Гетьманщини. Створена в 1649 p., постійно перебувала в гетьманських столицях — Чигирині, Гадячі, Батурині й Глухові. Координацією роботи канцелярії відав генеральний писар, а безпосереднє керівництво здійснював реєнт, якому підпорядковувалися штати канцеляристів, що спеціалізувалися у різних сферах державного управління, судочинства та зовнішньої політики й відповідній документації, а також технічного персоналу (писарів, копіїстів, протоколістів, перекладачів, кур'єрів).

Київська (Києво-Могилянська) академія— перший вищий навчальний заклад на території України. Утворений у вересні 1632 р. в результаті злиття Лаврської школи, заснованої київським митрополитом Петром (Могилою) (звідси й назва "Могилянська") в 1631 р., та Київською братською школою. Первісно мав статус колегіуму, а після царських указів 1694 та 1701 р. — академії. Програма навчальних курсів складалася з "семи вільних мистецтв" (базових дисциплін західноєвропейських університетів): граматики, поетики, риторики, арифметики, геометрії, астрономії та музики, до яких згодом долучилися філософія й теологія. Поєднання у викладанні церковнослов'янської, української і латинської мов підносило освітню модель вищої школи на якісно новий рівень, паритетний європейському. Викладачами академії в різні періоди її діяльності були видатні представники вітчизняної науки й культури — Ф. Прокопович, І. Гізель, С. Яворський, С. Тодорсь-кий, І. Фальковський та ін. Протягом середини XVII — XVIII ст. академія відігравала роль центру православної культури в Україні, продукування світських і духовних кадрів для багатьох слов'янських країн. Роль академії поступово занепадає наприкінці XVIII ст., обмежуючись переважно рамками духовної освіти.

Малоросійські колегії— органи виконавчо-розпорядчої влади Російської держави в Лівобережній Гетьманщині XVIII ст. Перша Малоросійська колегія була заснована в 1722 р. з числа призначених царськими указами цивільних і військових урядовців з метою контролю діяльності українських центральних і місцевих установ і впорядкування їх роботи відповідно до інтересів російської політики. Існувала до 1727 р. Другу Малоросійську колегію засновано після скасування інституту гетьмана в 1764 р. її діяльність поширювалася на всі сфери державного управління Гетьманщини; сприяла процесу остаточної ліквідації українських автономій (політичної, адміністративної, військової та ін.). Ліквідована 1786 р. в ході реорганізації українських адміністративних установ.

Тема 5

Персонали

Мазепа Іван(1639—1709) — гетьман Лівобережної України (1687— 1709). Походив з української шляхти Київського воєводства. Здобув освіту в Київському та Варшавському єзуїтських колегіумах, університетах Кракова й Девентера. Кар'єра Мазепи починалася при дворі польського короля Яна II Казимира, де він виконував різноманітні доручення, в тому числі дипломатичного характеру. Залишивши на початку 60-х pp. XVII ст. через родинні обставини королівський двір, потрапляє на службу до правобережного гетьмана П. Дорошенка, а згодом лівобережного гетьмана І. Самойлови-ча. Саме на Лівобережжі Мазепа досягає найвищого становища в колі старшинської аристократії, посідаючи уряд генерального осавула, а з 1687 р. — гетьмана. Послідовно дотримуючись проросійського курсу в зовнішній політиці, Мазепа з початку XVIII ст., коли під впливом петрівських реформ ставляться під сумнів основні гарантії автономного устрою Гетьманщини, починає шукати нового протектора для козацької України. 1705 р. він зав'язує відносини з польським королем Станіславом, а за його посередництва — з головним політичним суперником Петра І — шведським королем Карлом XII. У жовтні 1708 р., після вторгнення шведських військ на Лівобережжя, Мазепа зі своїми прибічниками й частиною гетьманського війська переходить на бік короля, підписуючи угоду про оформлення шведського протекторату над Україною як незалежною державою. Позбувшись через жорстокі репресії російського війська підтримки значної частини старшини й козацтва, гетьман був змушений спиратися, головним чином, на шведів. Після поразки королівської армії під Полтавою разом із Карлом XII переховувався в турецьких володіннях, де й скінчив своє життя.

Орлик Пилип(1672—1742) — гетьман Правобережної України в 1710— 1714 pp., голова української політичної еміграції (1714—1742). Походив з родини чеських дворян, котрі, осівши у Великому князівстві Литовському, полонізувалися. Освіту здобув у Віленській єзуїтській колегії, згодом — у Києво-Могилянській академії, звідки у 1693 р. був прийнятий на службу до канцелярії митрополита Київського, а незабаром — до Генеральної військової канцелярії, де пройшов шлях від канцеляриста до реєнта (управителя). 1698 р. одружується з донькою полтавського полковника Герцика. За протекцією гетьмана І. Мазепи 1706 р. призначений генеральним писарем. Підтримавши антиросійський виступ, у 1709 р. разом із частиною гетьманського війська й старшини виїжджає до Бендер, де, після смерті Мазепи, був обраний новим гетьманом. Наслідуючи мазепинську політику, намагався через укладення системи військово-політичних договорів (зі Швецією й Кримським ханством) і організацію кількох походів визволити Лівобережну та Правобережну Україну з-під московської влади. Після поразки своїх планів і втрати підтримки союзників, Орлик у супроводі кількох старшин був змушений виїхати спочатку до Швеції, Австрії, Греції, а згодом — Мол-

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

давії. Орлик виношував проекти створення антиросійської коаліції, написав кілька політичних трактатів і відозв до європейських монархів — "Вивід прав України" (1712), "Маніфест до європейських урядів" (1712).

Розумовський Кирило(1728—1803)— гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф (1744), камергер (1745), генерал-фельдмаршал (1750), сенатор (1762) Російської імперії, президент Російської академії наук (1745— 1765). Син незаможного козака Козелецької сотні Чернігівського полку, Кирило Розумовський робить блискавичну кар'єру при петербурзькому дворі завдяки впливу свого старшого брата Олексія, який перебував у морганатичному шлюбі з імператрицею Єлизаветою. Відбувши дворічне навчання в європейських університетах, у лютому 1750 р. на старшинському з'їзді був обраний гетьманом Лівобережної України. Послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Провів серію реформ у галузі судочинства (1760— 1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762— 1763). Намагався відновити діяльність представницьких органів старшини й шляхти, провадити самостійну кадрову політику, модернізувати систему освіти. Занепокоєна цією діяльністю, а також планами Розумовського щодо запровадження спадкового гетьманства, нова імператриця Катерина II в листопаді 1764 р. змусила піти його у відставку й підписала маніфест про скасування інституту гетьманства.

Найважливіші події

1686 р.— підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату.

1700—1721 pp.— Північна війна.

1701, 26 вересня— надання Київському колегіуму статусу академії.

1702, липень — 1704, серпень— серія козацьких повстань у Правобережній Україні.

1708, жовтень— перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Підписання шведсько-української угоди про протекторат.

1709, 27 червня— Полтавська битва.

1708—1722 pp.— гетьманування П. Скоропадського.

1710, квітень— обрання на гетьманство П. Орлика. Затвердження
"Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорозького".

1722, квітень— запровадження Малоросійської колегії.

1728—1734 pp.— гетьманування Д. Апостола.

1734—1750 pp.— діяльність Правління гетьманського уряду.

1750—1764 pp.— гетьманування К. Розумовського.

1764—1786 pp.— діяльність другої Малоросійської колегії.

1775, серпень— маніфест про скасування Запорозької Січі.

Тема 5

Персонали

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

Розумовський Кирило(1728—1803) — гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф (1744), камергер (1745), генерал-фельдмаршал (1750), сенатор (1762) Російської імперії, президент Російської академії наук (1745— 1765). Син незаможного козака Козелецької сотні Чернігівського полку, Кирило Розумовський робить блискавичну кар'єру при петербурзькому дворі завдяки впливу свого старшого брата Олексія, який перебував у морганатичному шлюбі з імператрицею Єлизаветою. Відбувши дворічне навчання в європейських університетах, у лютому 1750 р. на старшинському з'їзді був обраний гетьманом Лівобережної України. Послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Провів серію реформ у галузі судочинства (1760— 1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762— 1763). Намагався відновити діяльність представницьких органів старшини й шляхти, провадити самостійну кадрову політику, модернізувати систему освіти. Занепокоєна цією діяльністю, а також планами Розумовського щодо запровадження спадкового гетьманства, нова імператриця Катерина II в листопаді 1764 р. змусила піти його у відставку й підписала маніфест про скасування інституту гетьманства.

Найважливіші події

1686 р.— підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату.

1700—1721 pp.— Північна війна.

1701, 26 вересня— надання Київському колегіуму статусу академії.

1702, липень — 1704, серпень— серія козацьких повстань у Правобережній Україні.

1709, 27 червня— Полтавська битва.

1708—1722 pp.— гетьманування П. Скоропадського.

1722, квітень— запровадження Малоросійської колегії.

1728—1734 pp.— гетьманування Д. Апостола.

1734—1750 pp.— діяльність Правління гетьманського уряду.

1750—1764 pp.— гетьманування К. Розумовського.

1764—1786 pp.— діяльність другої Малоросійської колегії.

1775, серпень— маніфест про скасування Запорозької Січі.

Контрольні запитання та завдання

1. Дайте визначення головних автономних прав і привілеїв, якими користувалася Гетьманщина у складі Російської держави.

2. Поясніть різницю між "Військом Запорозьким" і "Військом Запорозьким низовим".

3. Охарактеризуйте основні віхи українськоросійських відносин першої половини XVIII cm.

4. Яке значення мали реформи Петра І для Гетьманщини?

5. Який характер мала освіта у вищих навчальних закладах українських земель? Перелічіть їх типи.

6. Яку роль відігравала греко-католицъка церква в культурному житті Правобережної України?

Теми рефератів

1. Гетьманування І. Мазепи (1687—1709).