Концепції особистості фрейдистського напрямку

Ця теорія виникла як концепція пояснення та лікування неврозів. В по­дальшому вона піднесена його представниками до рівня загального вчення про людину, суспільство, культуру, їх взаємодію, отримавши досить роз­галужене поширення. Вона пояснює розвиток І структуру особистості ірраціональними, антагоністичними свідомості, психічними факторами. Саме на цьому вона будує свою техніку психотерапії.

Стрижень цієї теорії утворює уявлення про вікову таємну війну між схованими в глибинах індивіда безсвідомими психічними силами (головною серед них є "лібідо") і необхідністю вижити у ворожому цьому індивіду соціальному середовищі. Заборони з боку останнього (створюючи "цензуру" свідомості) пригнічують енергію безсвідомих потягів, завдаючи душевної травми. Однак ця енергія проривається у вигляді неврозів, снів, помилкових дій (обмовок, описок), забудькуватості тощо.

В структурі особистості згідно з 3. Фрейдом (1856-1939), є три компоненти: "ід" (воно), "его" (я), "супер-его" (над-я).

"Ід (Воно)" - це зосередження сліпих інстинктів (сексуальних чи агре­сивних), які прагнуть негайного задоволення незалежно від ставлення суб'єкта до зовнішньої реальності. Отже, "Ід" - це неусвідомлювані, інстинктоподібні рушійні сили людської активності.

"Его (Я)" слугує пристосуванню до цієї реальності через сприйняття інформації про навколишній світ та стан організму, зберігає її в пам'яті та регулює дії-відповіді індивіду в інтересах цього самозбереження. "Его" є критичною інстанцією, що співвідносить реалізацію інстинктів з вимога­ми дійсності.

"Супер-Его (Над-Я)" включає моральні стандарти, заборони та заохо­чення, що засвоєні особистістю в більшості несвідомо в процесі виховання, насамперед від батьків. Виникаючи завдяки механізмові ідентифікації дитини з дорослим (батьком), воно виявляється як совість і може виклика­ти почуття жаху чи провини. "Супер-Его" - це інтерналізовані соціальні заборони та приписи, що перетворились у ході соціалізації в елемент стру­ктури особистості.

Оскільки вимоги до "Его" з боку "Ід", "супер-Его" та зовнішньої реаль­ності (до якої індивід мусить пристосуватись) несумісні, він неминуче пе­ребуває в ситуації конфлікту. Це створює нестерпну напругу. Рятується індивід за допомогою "захисних механізмів" - витиснення, раціоналізації, сублімації, регресії. Важлива роль у формуванні мотивації належить ди­тинству, яке нібито однозначно визначає характер і установки дорослої людини.

Завдання психотерапії полягає у виявленні травмуючих переживань та звільненні від них особистості шляхом катарсису (з грецьк. katarsis - очи­щення), усвідомлення витиснутих потягів, розуміння причин невротичних симптомів. Для цього використовується аналіз снів, метод "вільних асоціацій" тощо.

В цілому в цій концепції переважає традиція біологізованого нату­ралістичного розуміння особистості та соціальних відносин. Разом з тим, психоаналіз в особі Фрейда, а також його послідовників зробив свій вне­сок у розвиток теорії особистості.

Одним з напрямків неофрейдизму є поєднання екзистенційних та пси­хоаналітичних тенденцій у вивченні особистостей. Видатним представни­ком цього напрямку є Віктор Франкл. Створена ним теорія логотерапії та екзистенціального аналізу є складною системою філософських, соціологічних, психологічних та медичних поглядів на природу та сутність людини, механізми її розвитку в нормі та патології, на шляхи та засоби корекції аномалії у розвитку особистості. Теорія Франкла складає­ться з трьох частин: вчення про потяг до змісту, вчення про сенс життя та вчення про свободу волі.

Потяг до пошуку та реалізації людиною змісту свого життя Франкл розглядає як природжену мотиваційну тенденцію, що властива людям і є головною рушійною силою поведінки та розвитку особистості. У другій половині XX ст. у людей стало більше вибору, більше можливостей та перспектив, але разом з цим, вважає вчений, люди почали відчувати дефіцит усвідомлення свого існування. Сформоване на цих засадах світосприйняття він назвав трагічним оптимізмом. Оптимізмом, бо це віра в можливості людини, що краще в ній. Трагічним, оскільки часто-густо зло в людині сильніше і вона навіть віддає йому перевагу. Зміст потрібно не просто шукати, але й боротися за нього. Не відкидаючи віри в потенціал, треба зауважити, що людяні індивідууми є і, мабуть, завжди бу­дуть зоставатися у меншості. Саме це формує поклик приєднання до останньої.

Щоб жити краще й активно діяти, людина має вірити у сенс, що мають її вчинки. Відсутність сенсу є чинником стану "екзистенціального вакуу­му" у людини. Саме він є причиною, яка породжує у великій кількості специфічні "ноогенні неврози", що поширились у післявоєнний період.

Необхідною ж умовою психічного здоров'я є певний рівень напруги, що виникає між людиною, з одного боку, і локалізованим у зовнішньому світі об'єктивним змістом, який вона має здійснити, - з другого. Звідси головна теза вчення про потяг до змісту: людина прагне знайти зміст і відчуває фрустрацію (з лат. frustratio - омана, марне сподівання, розлад) або вакуум, якщо цей потяг не реалізується.

Вчення про сенс життя говорить, що зміст взагалі може знайти кожен, незалежно від його соціально-статутних ознак, середовища, біопсихічних та віково-статевих відмінностей. Питання про сенс життя ставить не лю­дина, а саме життя перед нею. Зміст має об'єктивний характер. Людина не створює його, а знаходить тобто він є для неї імперативом, що потребує своєї реалізації.

В структурі особистості є так званий "ноетичний вимір", в якому ло­калізовані змісти. Сенс життя кожної людини є унікальним і неповторним.

Людина може зробити своє життя змістовним: по-перше, тим, що ми на­даємо життю (у значенні нашої творчої роботи); по-друге, за допомогою того, що ми беремо від світу (переживання цінностей), і по-третє, через позиції, що займаємо відносно долі, яку ми не в змозі змінити. Зміст зав­жди має конкретний характер і змінюється від особистості до особистості, від ситуації до ситуації. У пошуку сенсу життя людині допомагає совість.

Сприйняття змісту - це усвідомлення того, що можливо зробити стосовно даної ситуації.

Зміст потрібно не тільки знайти, але й здійснити бо втілюючи сенс сво­го життя, людина творить себе, самоактуалізується. Сама ж людина до останнього подиху перебуває у невідомості стосовно того, чи поталанило їй справді здійснити сенс свого життя. Окрім сенсу життя є ще сенс самої особистості, який полягає в орієнтації на суспільство. Завдяки цьому сенс індивіда трансцендує себе, тобто, саме суспільство робить життя людини змістовним, а сенс її життя полягає у зовнішній спрямованості. І навпаки, сенс суспільства конструюється існуванням особистостей.

Отже, основна теза вчення про сенс життя: життя людини не може бути позбавлене сенсу ні за яких обставин; сенс життя може завжди бути віднайдений.

Головна теза третього вчення - вчення про свободу волі - проголошує: людина вільна віднайти та реалізувати сенс життя, навіть коли її свобода обмежена об'єктивними обставинами. Визнаючи детермінованість людсь­кої поведінки, Франкл підкреслював, що людина може бути вільною від своїх потягів, бо має можливість сказати їм "ні", прийняти або відхилити їх, бо саме вона дає дозвіл на детермінованість своєї поведінки тими чи іншими нормами та цінностями. Незалежність від спадковості виявляється в ставленні до неї як до матеріалу, з якого людина може створювати те, що їй потрібно. Організм - це засіб реалізації особистістю своїх цілей. Ана­логічно пов'язані людина та характер. В залежності від особистості харак­тер може змінюватись або ні.

Людина не залежить і від зовнішніх обставин, бо має змогу зайняти ту чи іншу позицію щодо них. Завдяки двом якостям - здатності до самотрансценденції та самоусунення - людина є самодетермінуючою істотою. Механізм цієї самодетермінації належить до ноетичного виміру.

Цікавим симбіозом є концепція фрейдо-марксизму, яка набула найбільш закінченого вигляду в Еріха Фромма (1900-1980). Особистість він розгля­дає як соціальну істоту, але вважає, що біологічні особливості індивіда значно впливають на соціальні характеристики особистості. Він зробив спробу поєднання марксизму та фрейдизму в поясненні взаємовідносин особистості та суспільства. Оскільки засвоєні особистістю соціальні нор­ми поведінки часом суперечать особистим потребам і потягам, то вони "витісняються" у підсвідомість. Саме в цьому і полягає конфлікт суспільства і особистості.

Це випливає з того, що за своїми фізіологічними функціями люди належать до світу тварин, існування яких визначається інстинктами і гармонією з природою. Разом з тим людина вже відокремлена від тваринного світу. Ця "роздвоєність" є сутністю психо­логічно забарвленого екзистенційного протиріччя, якого людина ніколи не позбудеться.

За душу людини постійно ведуть боротьбу два принципи - принцип во­лодіння та принцип буття. Тенденція "мати" врешті-решт здобуває силу в біологічному факторі, у прагненні самозбереження. Тенденція "бути" - означає віддавати, жертвувати собою - набуває силу в специфічних умовах людського існування.

Процес соціалізації починається, коли індивід виявляє себе і своє підношення до людей через форми людських відносин. Оскільки глибин­ною людською потребою є потреба у спілкуванні, то саме розвиток його форм призводить до формування суспільного характеру, тобто стабільної та чітко вираженої системи орієнтацій. Відповідно до п'яти способів соціалізації (мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм та любов) виникають способи адаптації до соціуму - рецептивний, експлуатуючий, на­копичувальний, ринковий, продуктивний.