Лібералізм і неолібералізм. Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу
Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, приватної власності, вільного підприємництва і демократичних свобод.
Термін «лібералізм» увійшов до широкого вжитку в першій половині 19ст., коли в ряді країн Західної Європи виникли політичні партії «лібералів». Однак витоки лібералізму сягають епохи буржуазних революцій 17-18ст. Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення: абсолютна цінність людської особистості та рівність всіх людей; автономія індивідуальної свободи; раціоналізація и добропорядність діяльності людини; визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність; існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження та захисту природних прав людини; договірний характер відносин між державою та індивідом; обмеження обсягу та сфер діяльності держави; захищеність от державного втручання в особисте життя людини и свобода її дій (в межах закону) в усіх сферах суспільного життя; утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією. Внаслідок багатолітньої еволюції названих чинників і сформувались цінності сучасного лібералізму. Лібералізм виходить з положення, що світ підпорядковується законам, які нам не підвладні. Тому природним принципом поведінки людини повинні бути здоровий глузд, адаптація до обставин і вимог суспільства. Лібералізм від самого початку відмежовувався від егоїзму, аморальності, байдужості до розв’язання суспільних завдань. Він звертався до високоморальної особи, яка діє зважено, поєднує свої інтереси з інтересами суспільного цілого й несе за нього відповідальність. Лібералізм, на думку його фундаторів та провідних ідеологів Дж.Локка, А.Сміта, І.Бентама, Дж.С.Мілля, Ш.Л.Монтеск’є, К.А.Гельвеція, Ж.-Ж. Руссо, Б.Констана, А. де Токвіля, І.Канта, І.Фіхте, В.Гумбольта, М.Драгоманова, Б.Кистяківського та ін., – це заснований на особистій ініціативі й свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей і разом з тим заперечення диктату ідеологій, політики, влади. Найважливіший постулат лібералізму – встановлення балансу між сферами суспільних та особистих інтересів. Політичному стилю лібералізму властиві прагматизм, меркантилізм, раціоналізм.
Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави – забезпечення і захист природних прав людини, відносини між окремою людиною і державою повинне мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. У суспільстві надається пріоритет громадянським свободам над політичними, юридичними та моральними нормами. Громадянська свобода тлумачилась як повна незалежність приватного життя індивіда від політичної влади, як свобода совісті, слова, зібрань і друку, місця проживання та заняття. Тобто йшлося про чіткий розподіл і виділення громадянського суспільства і держави як самостійних сфер суспільного життя. Лібералізм засвоїв кантівську ідею морально вільної особистості, незалежної від насильства з боку інших людей і водночас моральної відповідальності, що несе тягар. Вплив держави конституційно обмежений, вона не повинна втручатись в економічне життя суспільства. Лібералізм вимагає відміни регламентації й обмежень з боку державної влади, простору для окремої ініціативи, створення максимально вільних умов та розгортання приватного підприємництва. Ідеї економічного лібералізму найбільш повно втілились в класичній англійській політекономії А.Сміта. Вважається, що лібералізм – це не ідеологічна догма, а «проект суспільства», який може бути адаптований до місцевих історичних, національних і культурних умов.
Однак попри всю зовнішню привабливість ліберальних ідей та цінностей, багато з них із часом виявились нежиттєздатними, обернулись на свою протилежність. Так, наприклад, невтручання держави в економічне життя призвело до засилля монополій; нічим не обмежена ринкова стихія викликала деформації у соціальній сфері, унеможлививши гармонію інтересів і справедливість щодо їх задоволення; абсолютна демократія переросла у «бунт мас» (Х.Ортега-і-Гасет), охлократію, відкрила шлях політичній демагогії, екстремізму тощо; крайній індивідуалізм завдав відчутного удару традиційним духовним цінностям, народним звичаям, загальнолюдським моральним нормам тощо. В останній третині XIX ст. почав складатись новий тип лібералізму — «соціальний лібералізм» (Дж. Гобсон, Т. Грин, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дж. Дьюї та ін.). Неолібералізм є «етатистським» різновидом лібералізму з характерним для нього посиленням державно-монополістичного регулювання економіки, інституціоналізацією нових форм державного втручання в суспільне життя.
Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. liberalis — вільний) — сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; «етатистський» різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.
Пом’якшити, попередити економічні кризи, спричинені архаїчним принципами вільного ринку і вільної конкуренції, або навіть усунути їх, здатна система економічних поглядів, яка передбачає посилення економічної та соціальної ролі держави. Саме такою системою виявилась «кейнсіанська» модель економічних поглядів (від ім. англ. Економіста Дж.Кейнса). Без держави взагалі не можливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за нею значних регулюючих функцій, визнання закономірності існування профспілок. Необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів обґрунтовується концепцією «держави добробуту». У політичній сфері проголошувалась ідея «плюралістичної демократії», згідно з якою політична система – механічний процес урівноваження конкуруючих групових інтересів. Неолібералізм виходить з необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму. У ХХ ст. він виявив себе у «новому курсі» Ф.Рузвельта. Проте наприкінці 60-х – початку 70-х рр. неолібералізм утратив свій динамізм і здатність відгукуватись на потреби суспільства, але в середині 80-х рр. він знов почав міцніти в боротьбі з правоконсервативними і лівими течіями. При цьому неолібералізм є неоднорідною течією. «Праве» крило вважає, що вирішення проблем суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі і виступає за «мінімальну державу». «Ліве» - поділяє основні положення «нового суспільства» Ф.Рузвельта і головною вважає суперечність між тими, хто намагається зберегти «індустріальне суспільство» і тими, хто прагне руху вперед. До цього крила належать Д.Гелбрейт (автор теорії конвергенції) та Д.Белл (сформулював основні засади концепції «постіндустріального суспільства»). Різновидом теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства З.Бжезінського та О.Тоффлера.
Отже, в основі ліберальних теорій є не стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу і перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення.
Більшість партій-прихильників лібералізму об’єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений в 1947 р. Партіями-засновниками прийнято «Маніфест лібералів». В Європарламенті ці партії (понад 30) мають п’яту за чисельністю фракцію. В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних партій і рухів, які визначають себе як ліберальні.