Соціальна роль функції релігії та церкви

Під соціальною роллю релігії розуміється її ставлення до суспільства, соціальних ; національних спільностей, соціальних потреб віруючих. На кожному історичному етапі розвитку притаманна релігії роль і функції реалізуються церквою. Основні функції релігії: компенсаторська, світоглядна, регулятивна, комуні­кативна, інтегруюча. Принципова відмінність між розумінням одних і тих функцій полягає в різному ставленні до релігії — запереченні або схваленні.

Компенсаторська функція, що іменується ще ілюзорно-компенсаторською, полягає в тому, щоб зняти у віруючих їх турботи і тя­гарі, хворобливі та моральні переживання, полегшати їх фізичні і духовні страждання, нести віруючому розраду. Компенсаторська фун­кція широко представлена у Ветхому Завіті, де є псалом: «Відкриття твої — розрада моя» (псалом 118, 24). В Новому Завіті апостол Петро пише про Бога: «всякої утіхи, Богу, що утішає віруючих в усіх скор­ботах наших». Американський соціолог Генрі О'Діа вважає, що лю­дина має потребу в емоційних утіхах перед невизначеністю, невпев­неністю, стражданням, насиллям. На сучасному етапі розвитку України, де мільйони людей страждають від матеріальних злигоднів, безробіття, політичного безправ'я, ілюзорно-компенсаторська фун­кція релігії діє найповніше. Ця функція, безумовно, корисна вірую чим, тому що тимчасово знімає психологічну напругу та стурбованість, утішає їх. Але реального поліпшення їх життєвих доль не відбувається, адже потрібні інші, не ілюзорні, а реальні засоби. Ком­пенсаторська функція релігії дає правлячим колам реальні результа­ти, відволікає віруючих від акцій соціального протесту, примірює їх з дійсністю в надії на майбутнє, на компенсацію у загробному світі. Ще в XVIII ст. французький філософ П'єр Серваль Марешаль, роз­криваючи соціальне значення компенсаторської функції релігії, від­значав, що компенсаторська функція релігії надає можливість правителям відчувати себе спокійно. Йому ж належить (приписане Марксу) визначення релігії як наркотика, опіуму, що послаблює во­лю та присипляє розум віруючого.

Комунікативна функція релігії характеризується системою спіл­кування віруючих у різних формах, насамперед, у церквах і молитовних будинках між собою та їх спілкування з Богом через релігійні обряди та молитовні збори віруючих. Віра стає фактором зближення єдиновірців і може служити причиною їх негативного ставлення до інаковіруючих чи взагалі невіруючих. Ставлення віруючих може прий­мати політичне забарвлення, відбувається їх зближення на підставі єдності соціально-політичних поглядів. Тому релігія може не тільки об'єднувати, але й роз'єднувати людей, розпалювати ненависть на національній або релігійній основі. Цю функцію релігії західні соці­ологи вважають головною та визначальною.

Велике значення в системі функцій релігії має світоглядна, за допомогою якої церква впливає на свідомість людей, переконуючи їх у єдино можливому і гідному поваги релігійному світогляді та відвер­таючи від впливу наукового світогляду. Цій меті служать і церковні проповіді, вся система засобів масової інформації, що їх створює церква для пропаганди поглядів і підсилення релігійного виховання не тільки віруючих, але й невіруючих.

Регулятивна, або етична функція релігії означає спроможність релігії виробляти єдині для релігійної системи норми поведінки, прин­ципи, ціннісні орієнтації як регулятори повсякденної життєдіяльнос­ті віруючих.

Всі функції взаємозв'язані та спрямовані, насамперед, до вірую­чих, висловлюючи цілеспрямованість релігії, але виходять і за межі релігійних спільностей, виявляючи зв'язок релігії з суспільством, в тому числі й з невіруючими, що зазнають того чи іншого впливу релігійної ідеології. І хоча всі функції релігії здійснюються церквою, їх не слід змішувати з функціями церкви; необхідно бачити не тіль­ки їх єдність, але й відмінності, враховувати, що церква не тільки релігійний заклад, але й соціальний інститут, що історично й тради­ційно вважає своєю компетенцією, поряд з релігійними, і соціаль­но-політичні проблеми. Реалізуючи їх відповідно з завданнями, цер­ква здійснює свою головну функцію — соціально-політичну, хоча й вуалює її нібито політичною нейтральністю, невтручанням у полі­тичні справи. Такий, як правило, засіб верхів церкви, що використовується всіма конфесіями, аби зберегти вплив на віруючих, що належать до різних течій. В одному з звернень Архієрейського Со­бору Української православної церкви говориться, що «церква не зв'язана ні з яким суспільним ладом, ні з якою політичною силою, готова вести діалог з будь-якими суспільними рухами, шукаючи їх примирення та об'єднання у служінні благу людей». Однобічні ж судження про завжди реакційну роль церкви, не відповідають дій­сності, бо церква на певних етапах історії брала участь і навіть очолювала прогресивні сили народів у їх боротьбі за національне і соціальне визволення (рух рабів у Римській імперії, селянські рухи в Німеччині під керівництвом Лютера, боротьба іранського народу проти шахського режиму, «бунтівна церква» у країнах Латинської Америки та ін.). Та більшість церков стоять на позиціях правлячих режимів, визнають його суверенітет над церквою. Дотримуючись біблії та інших священних писань, церкви обожнюють державну владу. Уособленням безмежної відданості державному ладу та ненависті до всіх і будь-яких народно-визвольних рухів є Російська православна церква.

Існують інші функції церкви, що також відбивають зв'язок цер­кви із суспільством і державою. Миротворча функція виявляється в активній діяльності церков, особливо християнської, у боротьбі на­родів за мир і безпеку. Разом з тим на Заході серед діячів церков є і прихильники атомної війни. Благодійна функція виявляється в утри­манні за рахунок церкви будинків зневаги, лікарень, дитячих садків та інших закладів, в асигнуваннях на соціальні потреби. Крім цих функцій, церква має економічні, культурно-просвітницькі функції, функцію управління церковними парафіями, функцію підготовки кад­рів священиків і богословів, функцію зовнішніх зв'язків.

Релігія і держава

Взаємовідносини держави з церквою — це особлива форма суспільних відносин, що визначається історичними умовами, державним і суспільним ладом, співвідношенням політичних сил у суспільстві, соціальною позицією церкви, рівнем релігійності населення. Державно-церковні відноси­ни втілюються в законодавстві, де обумовлюється правове та еконо­мічне положення церковних об'єднань, їх роль у суспільстві, став­лення держави до релігії, до віруючих і невіруючих, до свободи, чи несвободи совісті. У взаємовідносинах держави з церквою відбива­ються суперечності між державою як суб'єктом політичної влади та церквою, що претендує на участь у вирішенні політичних проблем, на право оцінки зовнішньої і внутрішньої політики держави, на здій­снення політичного та морального впливу на суспільну свідомість. Ця особлива роль визначається тим, що церква завжди, на всіх ета­пах свого розвитку, функціонує не тільки як релігійний, але і як соціальний інститут, що має свою політичну і суспільну позицію. Держава завжди зацікавлена в політичній підтримці церкви, в її впливі на віруючих у дусі їх лояльності політичної влади, що сприяє зміц­ненню державного ладу. Відсутність же такої підтримки, супереч­ності і конфлікти між церквою та державою неминуче даються взна­ки й на соціальний поведінці віруючих (і не тільки віруючих), можуть послаблювати політичну владу.

В історії відомі три основних типи взаємовідносин церкви з державою: по-перше, панування церкви в державі ~-в католицькій цер­кві в минулому, в країнах Ісламу в сучасних умовах. По-друге, па­нування держави над церквою (в різних формах) — в царській Росії, у радянський і пострадянський період. По-третє — рівноправний союз держави з церквою — сучасні західноєвропейські країни, Ро­сія. На Україні йде процес становлення відносин між церквою і державою.

Основні принципи взаємовідносин церкви з державою в Україні регулювались Законами, початок яким покладено Декретом Ради Народних Комісарів РСФСР (23 січня 1918 року) і Тимчасового ро­бітничо-селянського уряду України (22 січня 1919 року) «Про відок­ремлення церкви від держави та школи від церкви». їх основний зміст забезпечував демократичне рішення релігійного питання, здій­снене у багатьох західноєвропейських державах. Але принцип свободи совісті в Конституціях означав лише свободу віросповідання. У царській Росії цю свободу мала тільки державна, привілейована православна церква. Радянський декрет зрівняв у правах всі вірос­повідання і надав віруючим свободу вибору релігії та права виходу з православ'я й переходу до інших конфесій. Невіруючі вперше отримали право зберігати свої погляди та поширювати безвір'я. Від­міна релігійної присяги або клятви, релігійних обрядів і церемоній у державних закладах також випливали з принципу відокремлення церкви від держави. Всі положення, спрямовані на демократизацію віросповідальних відносин, анітрохи не обмежували прав церкви, оскільки Декрет декларував вільне відправлення релігійних обрядів і не мав аніяких атрибутів державного управління церквою. Та ряд положень Декрету виходить за межі демократичних перетворень, відбиваючи класову спрямованість політики Радянської держави та необґрунтовану тенденцію прирівнювання церковних об'єднань до буржуазно-поміщицьких організацій. Декрет позбавив церковні та релігійні громади права володіти власністю, права юридичної осо­би, націоналізував все церковне майно, оголошуючи його народ­ним надбанням. Таких жорстких обмежень прав церкви не було ніде в зарубіжних країнах, що пояснювалось антирадянською полі­тикою більшості церков. Проти декрету, що обмежував права цер­кви, згуртувалась більшість релігійних об'єднань, які стали на шлях контрреволюційної боротьби проти Радянської влади.

Ворожа діяльність духовенства всіх конфесій не могла не викли­кати відповідних заходів з боку властей. Жоден державний лад не може терпіти такої діяльності, не могла його терпіти й молода Ра­дянська держава, тим більше, що перебувала тоді у ворожій блокаді, чинила опір натиску перевищуючих чисельність сил внутрішніх та зовнішніх ворогів. Тому позиція держави стосовно тих священиків, які стали на шлях боротьби проти Радянської влади, стала такою ж, як і стосовно до інших політичних противників. Цим, насамперед, пояснювалось і застосування репресій. Але Радянською владою, її органами допущено серйозні помилки, через які постраждали не тіль­ки вороже настроєні, а й багато священиків і, навіть мирян, непри­четних до антирадянської діяльності. Тут позначилась і та ненависть, яка накопичилась у народних масах стосовно священиків всіх рангів через їх минулу діяльність, як політичних прислужників самодер­жавства. Але було б однобічним підходом вважати, що обмеження прав церкви та її служителів, масове закриття церков, монастирів, духовних навчальних закладів, репресії пояснювались тільки антира­дянською позицією церкви. Адже й після переходу в 1927 році на лояльні позиції стосовно держави при митрополиті Сергії політична недовіра до церкви зберігалась, адміністративні та репресовані захо­ди тривали, а умови життєдіяльності релігії не тільки не пом'якшува­лись, а, навпаки, погіршувались. Сталінська політика, незважаючи на її антицерковну спрямованість, однак, не зустрічала протидії з боку верхів церкви, навіть і після смерті Сталіна, коли вже їм не загрожували репресії. На питання кореспондента «Літературной га­зети», чим пояснювалась така покірлива позиція церкви, Олексій II відповів, що покірність зв'язана з відчуттям того, що церква в Росії сприймає свою гірку чашу з руки Божої, що наші гнобителі сприй­мались як зброя Божа. Справді, в документах патріархії Сталін пос­тавав «як Богом даний, Богом поставлений, обранець Божий».

В середині 80-х років XX ст. в Україні взято курс на демократиза­цію суспільно-політичного, економіко-соціального та духовного жит­тя, на виправлення помилок в управлінні державою, в тому числі й стосовно релігії та церкви. Релігія знайшла розуміння як одна з рів­ноправних форм суспільної свідомості та важливий елемент націо­нальної культури. Нове ставлення держави до релігії та церкви знай­шло відображення в Законі «Про свободу совісті та релігійних організацій». Держава повернула церкві тисячі храмів, десятки мо­настирів, раніше відібраних, або тих, що припинили функціонуван­ня з інших причин. Замість 9 раніше існуючих монастирів, тепер їх понад 180. Широко розгорнулось будівництво нових храмів. Виник­ло і діє майже 60 різних релігійних навчальних закладів для підго­товки священиків і богословів. Створена Київська духовна акаде­мія. Православна церква отримала найширші і, по суті, необмежені можливості для діяльності в найрізноманітніших галузях країни: бла­годійній охорони здоров'я, культурно-освітній, релігійно-пропаган­дистський, редакційно-видавничій, господарсько-виробничій та ін. Держава та її органи всебічно підтримують православну церкву та авторитет релігії в суспільній свідомості. Та проголошені в законі рівності прав і можливостей всіх віросповідань насправді не здій­снюються. Високі права існують лише для однієї православної цер­кви, саме їй одній надаються всебічні привілеї і шана, хоча в Укра­їні є ряд інших впливових конфесій.

Курс церкви, насамперед, православної, на проникнення в усі сфери суспільного життя, відчувається здебільшого в галузі культу­ри і засобів масової інформації. Церква широко використовує при підтримці держави засоби масової інформації, розраховані на широ­кі кола населення, а не тільки на віруючих. Багато газет, журналів, а також радіо й телебачення систематично насичується релігійно-цер­ковними матеріалами найрізноманітнішого характеру. Богослужіння та релігійні свята — все це одержало постійне місце в засобах масової інформації в Україні. Отже, релігійна пропаганда вийшла далеко за межі церковної галузі і, по суті, нав'язується невіруючим, церковна інформація подається дикторами радіо і телебачення аж ніяк не без­стороннє та супроводжується схвальними коментарями, звернена не тільки до віруючих, але і до всіх слухачів і глядачів. Дедалі більше, змикаючись з державним режимом, православна церква бере курс на клерікалізацію політичного, суспільного і духовного життя. Релі­гійні церемонії та обряди, які раніше за законом проводились тільки в самій церкві, або на дому у віруючих, нині перейшли на територію державних і суспільних підприємств і установ. Найрізноманітніші сус­пільні події, особливо урочисті акти, супроводжуються «церковним освяченням». Всі церемонії мають підвищувати авторитет релігії, де­монструвати її нібито реальний вплив на весь хід світського життя. Демонструючи своє доброзичливе ставлення до релігії та церкви, багато керівних діячів України розірвали з науковим світоглядом і вступили в лоно православної церкви. Зрозуміло, це означає ні що інше, ніж заг­равання з церквою в надії використати її вплив на віруючих. Церковні об'єднання в Україні стоять на платформі підтримки політики, що про­водиться державою.