Християнство, клерикалізм та соціалізм

Як відомо, ранні християни заперечували офіційну релігію та ос­вячувану нею політику римського світу, за що їх і переслідували, переважно з політичних мотивів. Проте християнство не змогло б вижити, поширитися й набути статусу світової релігії, якби воно не породило власної політики на підставі богословських інтерпретацій того, що відбувається у світі. Розглянемо цю політику на прикладі ідеології християнського соціалізму.

Історія християнського соціалізму починається у Франції зі спроб спростування на засадах Євангелія економічної теорії шот­ландського філософа та економіста А. Сміта (1723—1790), викладе­ної в його "Дослідженні про природу та причини багатства народів". Ортодоксальних богословів обурило те, що "невидима рука", але цілком світська, яка, згідно зі Смітом, регулює ринкові відносини, замінила "божественну руку" з її милістю. Звідси випливає ігнору­вання ролі багатьох етичних цінностей у господарському житті сус­пільства, яке дедалі більше виходило з-під тотального контролю церкви. Проти цього й виступили представники християнського соціалізму, що зароджувався, які вважали, шо засадові ідеї соціаліз­му у своїй глибині базовані на християнській традиції. Показово, що навіть сам термін "соціалізм" було введено до вжитку французьким євангелістом А. Віне. Через кілька місяців цей термін використав філософ і послідовник Сен-Сімона П. Леру (1797—1871), який, ра­зом з абатом Ф. Р. Ламенне (1782—1854), є одним з фундаторів хрис­тиянського соціалізму.

Ламенне виводив християнський соціалізм з ідеї євангельської любові та братерства як усезагального принципу християнської релігії. Леру бачив у соціалізмі Сен-Сімона "нову релігію людства", що морально перетворює світ буржуазних відносин. На відміну від Ламенне він гостро критикував католицизм.

Сенсімоністський варіант соціалізму визначив і погляди Ф. Буше (1789—1865), колишнього карбонарія (італ. саrbonaro букв. — вугляр; члени таємного товариства, яке існувало в Італії у першій чверті XIX ст., що боролися проти чужоземного гніту; організації карбонаріїв були також у Франції та в інших країнах) та атеїста, який вважав, що суспільство наживи, чистогану та експлуатації лю­дини людиною необхідно перетворити на засадах євангельської справедливості.

Християнсько-соціалістичні ідеї Буше вплинули на французько­го утопічного соціаліста Л. Блана (1811 — 1882) та французького соціаліста, теоретика анархізму П. Ж. Прудона (1809—1865).

З другої половини 50-х років XIX ст. на авансцену духовного життя Західної Європи виходять комуністи типу французького публіциста Е. Кабе (1788—1856), які намагалися у своїх комунах відновити християнство без церков, священиків і таїнств.

У цей самий час активними захисниками деяких положень хрис­тиянського соціалізму були священики-католики, що викликало гнів Риму й появу відповідних енциклік (лат. encyclicus від грецьк. еnkyklios — загальний, для всіх; послання папи римського до всіх ка­толиків) папського престолу, в яких соціалізм викривали як "немо­ральну теорію".

З часів свого зародження й до Другого Ватиканського Собору (1962—1965) християнський соціалізм сприймався папським Римом вороже. А проте церква не сиділа, склавши руки. У 70-ті роки XIX ст. різні церковні кола починають створювати під своєю егідою робітничі організації.

Поряд з організацією християнських робітничих товариств, кле­рикали вдалися до створення політичних партій. Першою з них ста­ла партія "Центр", що виникла 1870 р. в Німеччині. Дещо пізніше аналогічні партії було створено в інших країнах. Так, наприклад, у Люксембурзі 1880 р. виникла Християнсько-соціальна партія, у Нідерландах 1908 р. — Християнсько-історична партія, у Швейцарії 1912 р. — Демократично-християнська партія. Усі вони отримали назву клерикальних, оскільки головну роль у їх створенні та діяль­ності відігравав клір (від грецьк. kleros — жереб; християнське духівництво попервах обирали за жеребом; загальне найменування служителів культу будь-якої церкви; кліром у християнській церкві іменують сукупність священиків та церковних служителів).

Клерикальні партії офіційно проголосили своєю метою перебу­дову суспільного життя на принципах християнства.

Сучасний клерикалізм має великі політичні партії. Він створив свої профспілки, молодіжні, жіночі та інші громадські організації. Нині у країнах Європи та Америки діє понад 40 клерикальних партій.

Наприкінці XIX ст. починають активізуватися християнські со­ціалісти в Англії, немовби продовжуючи традицію чартизму (масо­вий рух англійських робітників середини 30 — початку 50-х років XIX ст. за демократизацію державного устрою Англії), в якому релі­гійний компонент був окреслений ще у першій половині XIX ст. Після 1877 р. цей компонент інтенсивно культивували у рамках гіль­дії св. Матвія, соціалістичної організації, яка об'єднувала представ­ників духівництва англіканської церкви (державної церкви Англії, яка виникла за Реформації у XVI ст. й поєднувала католицький дог­мат про рятівну силу церкви з протестантським вченням про спасіння особистою вірою). Гільдія була особливо активною у період з 1877 по 1914 р.

Аналогічну активність виявили Християнський соціальний союз (1889—1919), який об'єднував представників різних віросповідань і 25 % священиків, та Церковна соціалістична ліга (1906—1924), близька до лейбористської партії (Робітнича партія Великобританії, за­снована 1900 р.).

Спільним для усіх цих організацій, як в Англії, так і на конти­ненті, було визнання соціалізму як "економічної реалізації" Свято­го Письма, а також участь у робітничому русі.

Не обминула ця чаша й Російської православної церкви. У лю­тому 1905 р. група знаних церковних діячів підготувала офіційну до­повідну "Про сучасний стан православної церкви". Одночасно на розгляд уряду була внесена доповідна "Питання про бажані перетво­рення у постановці у нас православної церкви", складена комісією професорів Петербурзької духовної академії від імені провідного члена Синоду митрополита Антонія (1864—1936). Ідеї церковного оновлення, подані у цих та інших доповідних, знайшли підтримку у багатьох провінційних священиків. Відтак на цьому терені було здійснено ще сміливіші кроки, пов'язані з ідеєю російського "хрис­тиянського соціалізму".

Після Лютневої революції 1917 р. в Росії реформатори спробува­ли зблизити церкву з робітничим класом. Утворений у березні 1917 р. Всеросійський союз демократичного духівництва та мирян, одним з керівників якого був священик О. І. Введенський, виступив на підтримку есерівської (есери — партія соціалістів-революціонерів, яка виражала переважно інтереси селянства) соціально-політич­ної програми.

З приходом до влади більшовиків окреслився новий і глибокий розкол у православній церкві. На цьому етапі релігійного обновлен­ства, відзначав Введенський, головним завданням є пошук таких гнучких форм християнства, які відповідали б XX сторіччю — сто­річчю нових соціальних проблем, сторіччю радіо та А. Ейнштейна.

Нова політична орієнтація обновленського руху, який засудив консервативні кола церкви й заявив про свою підтримку політики соціалістичної держави, була резюмована у 1923 р. Помісним Собо­ром обновленської церкви.

Пізніше рух обновленців було загальмовано патріархом Тихоном (В. І. Бєлавін, 1865—1925). Після 1923 р., проголосивши принцип неполітичності церкви, Тихон назвав обновленців розкольниками і оголосив їм анафему. Поступово обновленський рух пішов на спад. Зі смертю Введенського у 1946 р. згасли останні іскри обновленства.

Ідеї "православного соціалізму" ожили у 90-ті роки XX ст. після розвалу Радянського Союзу та глибокої соціально-економічної кризи, що почалася слідом за цим на його теренах, а також кризи моральнісних та політичних підвалин суспільного життя.

З 1960 р. в Англії було засновано Християнський соціалістичний рух. У 80-ті роки він закликав лейбористську партію підтримувати орієнтацію на суспільну власність та співпрацювати з робітничими кооперативами.

У XIX ст. ідеї християнського соціалізму почали знаходити своїх прихильників у США, які спробували створити різні релігійні ко­лонії та комуни, декларуючи при цьому збіг ідеологій соціалізму та християнства.

У 1951 р. окреслюється зближення соціалізму та католицизму. На той час Ватикан виявив, що соціальне вчення церкви та Франк­фуртська декларація Соціалістичного Інтернаціоналу мають багато точок перетину. У ході цього зближення керівництву римської церк­ви довелося відмовитися від головних звинувачень на адресу хрис­тиянського соціалізму, соціал-демократи змушені були скоригувати свої уявлення про марксизм. Загальним соціальним ідеалом соціа­лісти та католики обрали боротьбу за економічну демократію, яка повинна замінити "олігархію капіталізму" та "тиранію соціалізму".

Підготовкою до цього діалогу можна вважати активізацію екуменістичного (від грецьк. oikumene — заселена земля; рух за об'єднан­ня всіх християнських церков) руху, започаткувала який у XX ст. протестантська церква США та Англії. У 1948 р. зусиллями різних екуменістичних груп було створено міжхристиянську організацію під назвою Всесвітня рада церков. У 1961 р. її поповнила Російська пра­вославна церква. На базі екуменізму було проголошено доктрину "християнського об'єднання Європи".

На всіх етапах розробки планів "європейської духовної інтег­рації" Ватикан докладав чимало зусиль для теоретичного обґрунтування необхідності існування об'єднаної на християнських засадах Європи. При цьому він відкрито претендував на роль керівної релігійно-моральної сили у розв'язанні багатьох проблем Євро­пейського континенту.

Сказане не слід розуміти тільки як політику церкви, забуваючи про богословське підґрунтя цієї політики. Сьогодні богослов'я — не просто систематизований виклад віровчення, а й своєрідна "політо­логія", замішана на світській філософії та соціології. Прикладом ос­таннього є так звана "теологія звільнення", яка претендує на те, щоб відповідати сподіванням бідних та пригноблених, оскільки вона, по-перше, солідаризується з ними, по-друге, намагається пояснити їхнє становище за допомогою соціального аналізу.

Представники "теології звільнення" закликають враховувати те, що сучасна богословська наука не може не зазнавати впливу з боку соціально-економічного та культурного життя суспільства, не може ігнорувати животрепетні соціально-політичні проблеми. Тому вихідною пізнавально-практичною установкою для цих богословів є включеність до проблематики сучасного світу. їх не цікавить абстра­ктне, позачасове ставлення до Бога. Вони передусім стурбовані тим, що означає віра в Бога у житті сучасного їм суспільства.

Ще радикальніше проблему включеності релігійно налаштованої особистості до соціальної ситуації тлумачать сучасні неопротестантисти в особі богословів, які заперечують існування Бога як особли­вої "ідеальної сутності". Знаменням цієї переоцінки традиційних релігійних цінностей є теологія "смерті Бога". Представники цієї теології стверджують, що разом зі "смертю Бога" мають відмерти й деякі риси, які зазвичай приписують Ісусу Христу. Останнє означає посилення людського начала у Христі та звільнення людей від містичного страху перед безконечно загадковим, потойбічним Бо­гом. При цьому вони підкреслюють, що сучасний віруючий ціка­виться не просто Богом, що "завис у метафізичному небі", а життям та смертю Ісуса.

За словами радикальних богословів неопротестантизму, "смерть Бога" потягла за собою вивищення людського начала в Ісусі. Тому бути християнином — означає бути не богобоязною "твар'ю", а лю­диною, яка страждає, любить, творить себе та світ культури. Саме таким прикладом і є Ісус, який брав активну участь у політичному житті сучасного йому суспільства і йому не були чужими людські почуття ненависті, любові тощо. Його незвичайність та винятковість полягають у відсутності будь-якого егоїзму, у житті для інших.

Теологи "смерті Бога" вважають, що найпотужнішого удару по засадах християнства завдав сучасний протест проти покірливої та бездумної віри. У зв'язку з цим вони порушують питання про ту роль, яку у XX—XXI ст. має відігравати християнство. Сучасне хрис­тиянство, на думку представників цієї теології, які йдуть слідом за датським філософом-екзистенціалістом С. К'єркегором (1813—1855) та Ф. М. Достоєвським (1821 — 1881), перебрало на себе весь тягар страждань та мук, викликаних втратою Бога. Це визначає необ­хідність нового різновиду атеїзму, який водночас є новим різнови­дом релігії — "атеїстичного християнства", для якого Ісус є втіленням живого людського досвіду, чуттєвої реальності, позбавленої будь-яких містичних потойбічностей. "Смерть Бога" означає олюд­нення Бога, тобто перенесення його святості на людський світ.

Завдяки такого роду богословським побудовам цим ідеологам вдалося зв'язати богослов'я та соціологію. Наприклад, у "теології звільнення" богословський аналіз ґрунтується не на умоглядних мір­куваннях, а на об'єктивних даних, отриманих за допомогою соціоло­гічних досліджень.

Особливо бурхливо розквітла "теологія звільнення" у Латинській Америці, знаменуючи зародження нових форм та нового розуміння церкви, яка покликана змінити структури влади, що належать як до традиційної інституційної церкви, так і до існуючого соціально-політичного та економічного порядку.

За словами англійського дослідника Д. Б. Форрестера, на відміну від Південної у Північній півкулі "церкви бідняків" як такої не існує. Позиція ж традиційної церкви є вельми неоднозначною, ос­кільки вона утверджує водночас і загальнолюдські, гуманні цінності християнства, і цінності загалом успішного середнього класу, навряд чи усвідомлюючи при цьому глибину протиріч між ними. Така соціальна позиція можлива тільки для "приватизованого" буржуазією варіанта християнської віри. А проте, вважає Форрестер, вже спо­стерігаємо ознаки зародження нової теології, яка має реальне май­бутнє. Про це свідчать реакції віруючих християн на низку сучасних криз (криза законності, інституціональності тощо).