Управліннясоціальнимипроцесами та управління державою: загальне та відмінне
Управління, що розуміється в соціальному змісті, багатоманітне. У самому широкому змісті воно може розумітися як механізм організації суспільних зв'язків. У подібному змісті можна говорити про те, що його завдання і функції практично виконують усі державні органи незалежно від їхнього конкретного призначення, а також суспільні об'єднання. Елементом системи соціального управління є також і місцеве самоврядування. Як об'єкт управління тут виступає все суспільство в цілому, усі варіанти суспільних зв'язків, що розвиваються в ньому.
Соціальне управління має і спеціальний зміст. У цьому варіанті його звичайно характеризують як державне управління, під яким розуміється специфічний вид державної діяльності, що відрізняє її від інших проявів (наприклад, законодавча, судова, прокурорська діяльність), а також від управлінської діяльності суспільних об'єднань і інших недержавних формувань (трудові колективи, комерційні структури і т.п.).
Прийнято поділяти соціальне управління на громадське та державне. Громадське – це управління, яке здійснюється органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, іншими недержавними організаціями. Державне – це специфічний вид державної діяльності, тобто виконавча діяльність, функціонування якої пов’язане з формуванням особливої правової галузі – адміністративного права.
Державне управління є видом соціального управління. Державне управління – це самостійний вид державної діяльності, що має підзаконний, організовуючий, виконавчо – розпорядчий характер органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій та завдань держави в процесі регулювання економічною, соціально – культурною та адміністративно – політичною сферами.
Сутність державного управління проявляється в його особливостях, а саме:
1) другорядний, підзаконний характер;
2) організуючий характер;
3) систематична, неперервна діяльність, направлена на збереження соціальної системи, її зміцнення та розвиток;
4) універсальний характер в часі та просторі, тобто здійснюється завжди і кругом, де функціонують людські колективи;
5) суб’єкти державного управління використовують наявні у них правові та фактичні можливості для застосування позасудового, тобто адміністративного примусу;
6) у віданні органів державного управління знаходиться фактична державна міць: правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні ресурси, якими вони розпоряджаються;
7) наявність великого державного апарату;
8) підконтрольний характер діяльності.
9. Глобальні та локальні суспільні процеси (мне кажется что-то не то)
Управління як суспільне явище, відпрацьоване і пристосоване людьми для розв’язання життєвих проблем, являє „собою цілеполагаючий (свідомий, навмисний, продуманий!), організуючий і регулюючий вплив людей на власну, суспільну, колективну і групову життєдіяльність” [1]. Безпосереднє управління всіма сферами суспільного життя здійснює держава. Відтак управління є цілеспрямованою діяльністю вищих її інституцій (президента, парламенту, уряду), яка грунтується на владній силі (законодавчій, виконавчій, судовій) і спрямована на вироблення та реалізацію регулюючих, організуючих і координуючих впливів на суспільство в інтересах держави.
З огляду на специфіку державного управління, а також значення ухвалюваних у цьому процесі рішень та масштаби їх застосування, слід зазначити, що не завжди вони приносять користь державі і спрямовуються на розвиток суспільних процесів. В сучасній Україні, зокрема, такі факти очевидні. Брак позитивних (запланованих) результатів є найчастіше наслідком поєднання багатьох причин, що характерно, як засвідчує світовий досвід, для молодих держав, особливо в сучасних надскладних умовах.
Становлення молодої української держави ускладнюється значним дефіцитом матеріальних і фінансових ресурсів. У цій ситуації, на нашу думку, необхідно використати такий ресурс, як самоорганізація державного управління. Для цього потрібні певні передумови: вихідна організація системи; започаткування „нової організації” системи відбувається в замкнутому контурі; при самоорганізації змінюються характеристики і структура механізмів управління та функціонування, внаслідок чого система вчиться реалізовувати неординарні дії; система в різні періоди й у різних умовах зовнішнього середовища прагне до самовдосконалення не для поліпшення якогось одного показника, а виходячи з їх сукупності, які системно описують загальну мету діяльності; якщо система не одержує повної інформації про зміну умов зовнішнього середовища, то вона доповнює її, використовуючи досвід функціонування в аналогічних умовах або на основі спостережень за певний період до вироблення рішення [2 – 6].
Вихідну організацію державного управління суспільними процесами в узагальненому вигляді показано на схемі 1. У процесі управління виробляються рішення y(t), спрямовані на досягнення обраної (поставленої) мети. Оцінка ступеня її досягнення здійснюється порівнянням нормативних значень показників ефективності (норм) x0(t) з отриманими значеннями x(t) у результаті виконання завдань j(t), сформульованих вищим керівництвом держави. Наявність розбіжностей x(t) свідчить про можливість виникнення кризової ситуації у зв’язку з недосягненням мети. На процес управління та хід суспільних процесів впливають зміни умов зовнішнього l(t) (економічний чинник, науково-технічний чинник, соціальний чинник тощо) і внутрішнього x(t) (людський чинник, ресурси тощо) середовища.
Схема 1