Управління знаннями в системі Державно-управлінської діяльності
знання - сукупність відомостей та здібностей, які використовує індивідуум для розвязання задач, а також які дозволяють використовувати інформацію. Імпліцитне (приховане) знання базується на досвіді й особистих цінностях, воно часто не усвідомлюється, а експліцитне знання більш схематичне, може бути представлене в абстрактній формі і легко передається каналами комунікації. Кодифікація знання, тобто його перехід від імпліцитної до експліцитної форми є передумовою його колективного використання.
Два підходи до визначення знань сформував К.Екк: Пізнавальний: знання - це комплекс ідей, методів, цінностей та норм в рамках однієї чи декількох наукових дисциплін. Організаційний: знання - це здатність організації розпізнавати явища, реагувати на зміни зовнішнього середовища, творити засоби комунікації, формувати майбутнє та необхідні компетенції.
Існують й різні підходи до класифікації знань, які відрізняються за змістом, походженням, структурою, видом, функціям. Важливим є поділ знань на:формалізовані (ті, що представляються у задокументованому вигляді) та неформалізовані знання (ті, які важко або неможливо чітко описати, кодифікувати інтуїтивні знання, думки, враження);процедурні (технологічні) та фактичні;індивідуальні та організаційні;усвідомленні та неусвідомлені; індивідуальних та організаційних знань.
Різноманітність теорій, дослідницьких позицій щодо сутності та природи категорії знань обумовлює існування безлічі концепцій та інструментів щодо формування ефективної систем управління знаннями.
Міждисциплінарний характер управління знаннями проявляється у схожому обєкті дослідження таких дисциплін як стратегічне управління, управління інноваційною діяльністю, організаційна культура, управлінське консультування та ін.
Управління знаннями - це формальний процес, який складається з оцінювання організаційних процедур, людей і технологій та створення системи, що використовує взаємозвязок між цими компонентами з метою надання потрібної інформації потрібним людям у потрібний час для підвищення продуктивності. Це чітко окреслене й систематичне управління важливими для організації знаннями і повязаними з ними процесами управління, збирання, організації, дифузії, застосування і експлуатації з метою досягнення цілей, та їх взаємодії з метою отримання максимальних якісних і кількісних результатів в найкоротший час і при мінімальних витратах ресурсів. Однією з головних проблем організації системи управління поступово стала проблема гнучкості.
Управління знаннями може бути визначене як підхід до збільшення або створення цінності шляхом активнішої підтримки досвіду, повязаного з ноу-хау та знанням, що і як робити, які існують однаковою мірою як у межах організації, так і поза нею.
Структуризація знань через опис набору умінь, навичок, досвіду поєднана з виявленням найкращих фахівців - носіїв унікальних знань дає змогу отримувати й генерувати нові знання для вирішення все нових практичних і теоретичних задач, що постають перед організацією.
До інструментарію управління знаннями можна віднести:
а) програми навчання і підвищення кваліфікації, наставництво, кураторство, відрядження, тренінги, навігація, кастомізація ресурсів знань і інформації;
б) створення тематичних співтовариств, заходи по зміцненню довіри та обєднання колективу, корпоративні свята, програми адаптації і т.п.;
в) фізичне середовище офісів;
г) забезпечення необхідними ІТ-засобами (технології доступу до інформації; колективна робота груп; системи управління контентом; семантичний веб; корпоративна память; портали знань і карти знань).
28. Соціокультурне підґрунтя управління змінами.
У статті розглядається проблема суспільних трансформацій на підґрунті соціокультурних змін в су-спільствіПроблема соціальної трансформації сучасного суспільства набуває все більшої актуальнос-ті. В концепцію суспільної трансформації вкладається самий різноманітний зміст: розглядаєть-ся як „перехідний стан від тоталітарної системи до ринкової економіки”, як „дія або процес за-міни форми, виду, природи або характеру суспільства”; з одного боку, – це „перетворення сутісних компонентів соціуму, всіх сторін та сфер суспільного життя”, а з іншого, –„трансформація не передбачає вектора змін: вони можуть бути як прогресивними, так і регре-сивними” [1, 14].На початку демократичних перетворень в Україні зміни розглядалися в аспекті „системної трансформації українського суспільства” [2]. Зараз врешті-решт почав з’являтися „світоглядний вектор” суспільної трансформації, що прив’язується до „соціокультурних практик українського буття” [3, 156]. Але в контексті суспільної трансформації подібні „соціокультурні практики” розуміються як такі, що вимагають „знань про вихідні форми і про риси та властивості нової форми”, як перехід від „традиційного” суспільства що має свої „зразки мотивації, механізм людської поведінки і соціокультурних типів” до „ділових і безособових раціоналістичних суспільств із відносинами, що спираються на раціональні критерії ефективності” [1; 14, 33].Метою статті є постановка проблеми суспільних трансформацій на підгрунті соціокультурних змін в суспільстві. А головне завдання – показати, що на даному шляху соціокультурних перетворень існують такі перспективні підходи, які можливо ефективно реалізувати в соціокультурній трансфор-мації українського суспільства. Нижче представлені основні соціокультурні підходи, що розроблені на методологічній основі соціальної філософії [4]. Перший з них – це культурно –цивілізаційний підхід. Вважається, що це такий трансфор-аційний процес, у ході якого на цивілізаційній основі виникає інформаційне суспільство як результат закономірного культурно-історичного руху[5, 13-31]. Тому він вимагає і певної періодизації. У подібних періодизаціях виявляється, що визначальними в цивілізаційному розвитку є не стільки техніко-економічні та індустріально-технологічні фактори, скільки світоглядні культурно-історичні, антропогенні та соціокультурні чинники. Так, будь-який історичний тип доіндустріального і постіндустріального суспільств своїм головним суспільним результатом мав товар, перетворюючи в тому числі й інформацію на товарний продукт. Проте, коли цивілізаційне суспільство почало перетворювати нетоварний продукт-знання в інтелектуальну цінність, уявлення про нього почало змінюватися. Адже знання не піддається адекватній фінансовій оцінці і не є інструментальним засобом існування, таким як гроші, а виступає базовою цінністю суспільства і суспільного розвитку. Традиційні історичні типології цивілізацій лише фіксувалиїх феноменальність практично без урахування стрижневої ролі знання і культури. Це регіонально-етнічні, теократичні, стадіальні цивілізації або цивілізації за способом життя і діяльності тощо. Сучасна „періодична типологія” світоглядно „пов’язує” цивілізації с загальними культурно-історичними закономірностями суспільного розвитку. Тим самим він стає вже „цивіліза-ційним розвитком” [6] . Цей процес закономірно направляє суспільство в русло цивілізаційного розвитку, прив’язуючи його до різних підстав: історичних, культурних, географічних, технікоекономічних, індустріальних, етнічних, теологічних і навіть екологічних [5, 31]. При цьому сві-тоглядна складова, як видно, випадає. Цивілізаційний розгляд історії на методологічному підгрунті соціальної філософії дозволяє фіксувати досягнутий суспільний рівень соціуму, визначи-ти його „високоінформаційний стан”, виявити рівень розвитку суспільства в контексті „інфор-маційного прогресу”, ступінь складності цілісності суспільства як соціальної системи. Більш того, встановити її соціокультурний тип у разі історичних трансформацій або зафіксувати в якості культурно-історичного феномену і закономірного етапу історії [7, 31]. Зараз найчастіше виділяють чотири основні „цивілізаційні періоди” суспільного розвитку в культурно-інформаційному контексті: передцивілізації прадавніх первісних суспільних станів (до Античності), цивілізації аграрного типу (період рабовласництва та феодалізму), техногенна цивілізація (капіталізм, індустріальне суспільство), сучасна інформаційна цивілізація, де головною цінністю є людина з інформаційно-ноосферним ставленням до природи, яка може розвива-ти свою життєдіяльність на соціокультурному підгрунті. В цей період встановлюється культу-рно-інформаційний тип суспільної системи, в якій досягнення науки і техніки реалізується не заради техногенії, а відповідно до гуманістичних ідеалів. Проте тільки в тій мірі, в якій ці ідеа-Сталий розвиток гірничо-металургійної промисловостіли є доцільними, неабстрактними. У процесі ствердження антропогенної цивілізації здійсню-ється перехід від технотронного „інформаційного виробництва” до суспільного виробництва, в якому відбувається відтворення людини як творчої особистості з високорозвиненим світогля-дом. Деякі західні дослідники вважають, що цей „перехід” може відбутися тільки в акті „гума-нітарної революції”, оскільки існують альтернативні антигуманні підходи цивілізаційного розвитку.Тому в соціальнокультурному контексті сучасне суспільство все більше турбує таке головне соціофілософське питання: „Що ж трапилося з сучасністю, коли вона перестала бути нашим спасінням і тепер перетворилася навпаки в демона сучасності? Сучасність, про яку ми говорили, – чи та це сучасність, про яку ми говоримо нині? Кінець якої сучасності ми споглядаємо?” [8, 124]. Робиться дедалі очевиднішим, що зі „смертю соціалізму” капіталізм попав, за І.Валлерстайном, у „смертельну небезпеку” і після „тріумфу демократії” (Ф.Фукуяма) наступив„крах лібералізму”. За своєю суттю, подібний крах відобразив світоглядне відчуження людини від суспільства, капіталістичної системи, що була побудована за ліберально-ринковою моделлюі яка нині себе вичерпала. І.Валлерстайн погоджується з К.Марксом у тому, що „відчуження як втілення зла капіталістичної цивілізації” є головною суспільною „хворобою”: саме „відчуження є та недуга, яка у своєму головному втіленні – власності – руйнує цільність людської особистості .Боротися проти відчуження означає боротися за те, щоб відтворити їх достатність. Це стає можливим ”тільки у випадку, коли виникає можливість представити соціальний лад нового типу”. І.Валлерстайн вважає: якщо К.Маркс „недостатньо ясно промовляв свої утопії” (про відчуження людини у капіталістичному суспільстві), „то тоді це належить зробити нам” у відповідних соціально - філософських розробках та практичних діях. У цьому аспекті філософи повинні виступити як „органічні інтелектуали”, які світоглядно добре розуміють і зважують, що „все залишається в межах можливого, але все залишається невизначеним”[8,233]. Невизна-ченими, перш за все, є внутрішні протиріччя техноінформаційного суспільства