Структура балансу центрального банку
| Активи | Пасиви |
| 1. Золоті резерви – ЗР | 1. Готівкові гроші (банкноти) – ГГ |
| 2. Валютні резерви – ВР | 2.Депозити фінансових інститутів - ДФІ |
| 3. Цінні папери – ЦП | 3. Депозити уряду – ДУ |
| 4. Позички фінансовим інститутам – ПФІ | 4. Інші пасиви – ІП |
| 5.Позички уряду – ПУ | |
| 6. Інші активи – ІА | |
| Разом активи – РА | Разом пасиви – РП |
Балансове рівняння центрального банку:
ЗР+ВР+ЦП+ПФІ+ПУ+ІА = ГГ+ДФІ+ДУ+ІП+ЧС (9.12).
Базове рівняння зміни грошової маси :
ВР+ЦП+ПФІ = ГГ+ДФІ (9.13).
Комерційні банки – кредитні установи, котрі здійснюють різні банківські операції для своїх клієнтів на засадах комерційного розрахунку.
Балансовий звіт комерційних банків
| Активи | Пасиви |
| Резерви | Поточні рахунки |
| Кредити | Заощадження та строкові депозити |
| Інвестиції та цінні папери | Інші пасиви |
| Інші активи | Власний капітал |
| Всього активів | Всього пасивів |
Спроможність комерційних банків надавати кредити залежить від величини депозитних грошей та пропорцій їх розподілу. Їх величина формується за рахунок власного капіталу та залучених грошей і розподіляється на банківські резерви та кредитні гроші.
Банківські резерви складаються із двох компонентів: 1) обов’язкових резервів, які регламентує центральний банк; 2) додаткових резервів, котрі банки створюють самостійно: БР = ДГ х Рн (9.14).
Банківські резерви – частина депозитних грошей, які комерційні банки зберігають у формі безпроцентних вкладів у центральному банку та у формі готівки у власній касі.
Депозитні гроші – грошові кошти, які залучаються банківською системою з метою їх використання для здійснення активних операцій.
Якщо від загальної величини депозитів відняти величину обов’язкових резервів, можна одержати величину, яку комерційний банк може видати в кредит, тобто величину кредитних можливостей банку (К):
К= ДГ- БР обов’язкові.
БР фактичні = БР обов’язкові +БР надлишкові.
Переважання депозитних грошей над банківськими резервамидає банкам змогу створювати кредитні гроші (КГ): КГ = ДГ – БР (9.15).
Здатність банківської системи на базі залучення грошей на свої депозити створювати нові гроші, тобто збільшувати пропозицію грошей, вимірюється депозитним мультиплікатором (Мд). Депозитний мультиплікатор – коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса за початкової зміни депозитних грошей на одиницю.
(9.16); Мд = 
(9.17).
Якщо резервна норма встановлена, то, спираючись на початковий приріст депозитних грошей, можна обчислити приріст грошової пропозиції:
ΔГП = Δ ДГп х Мд (9.18).
У дійсності до складу грошової пропозиції входять як депозитні, так і готівкові гроші: ГП = ДГ+ ГГ (9.19).
Коефіцієнт готівки (Кг) – це відношення готівкових грошей до депозитних грошей: Кг = 
(9.20), звідки
ГГ = Кг х ДГ (9.21).
Грошова база (ГБ) – це сума готівкових грошей поза банківською системою та банківських резервів комерційних банків, що зберігаються в Центральному банку: ГБ = ГГ + БР (9.22).
ГБ = Кг х ДГ х Рн = ДГ х (Кг + Рн) (9.23), де:
ГБ – грошова база;
Кг – коефіцієнт готівки;
ДГ – депозитні гроші;
Рн - норма банківських резервів;
ДГ – депозитні гроші.
ДГ = 
(9.24), де:
ДГ – депозитні гроші;
ГБ – грошова база;
Кг – коефіцієнт готівки;
Рн – норма банківських резервів.
На підставі цього можна модифікувати формулу готівкових грошей:
ГГ = Кг х ДГ = Кг х (9.25).
Розгорнута формула грошової пропозиції може бути виражена наступним чином:
ГП = ГГ+ДГ = Кг х + = ГБ 
(9.26).
Формула грошової пропозиції приймає вигляд:
ГП = ГБ .
У цій формулі вираз - це грошовий мультиплікатор.
Мг = (9.27).
Грошовий мультиплікатор – коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса (пропозиція грошей) при зміні грошової бази на одиницю. Коли вилучення грошей у вигляді готівки відсутні, тобто Кг = 0, то грошовий мультиплікатор дорівнює депозитному:
Мг = 
= = Мд (9.28).
ГП = ГБ х Мг (9.29) , де:
ГП – грошова пропозиція;
ГБ – грошова база;
Мг – грошовий мультиплікатор.
ГБ = 
(9.30).
ΔГБ = ΔГМп (9.31), де:
ΔГБ – приріст грошової бази;
ΔГМп – початковий приріст грошової маси.
ΔГП = ΔГМп х Мг (9.32), де:
ΔГП – збільшення грошової пропозиції;
ΔГМп – початковий приріст грошової маси;
Мг – грошовий мультиплікатор.
3.Грошово-кредитне регулювання економіки
Грошово-кредитна (монетарна) політика –заходи, які здійснюються Центральним банком щодо регулювання грошового ринку з метою стабілізації економіки.
Політика “дорогих” грошей – монетарна політика, спрямована на підвищення процентної ставки з метою стримання ділової активності. Політика “дорогих” грошей проводиться Центральним банком у період буму й спрямована на зниження ділової активності з метою боротьби з інфляцією.
Політика “дешевих” грошей – монетарна політика, спрямована на зниження процентної ставки з метою стимулювання ділової активності. Ця політика полягає у збільшенні пропозиції грошей. Вона проводиться в період спаду в економіці як захід боротьби з безробіттям.
У своїй діяльності центральний банк для регулювання грошової маси застосовує такі інструменти (методи): 1) операції на відкритому ринку; 2) змінення норми обов’язкових резервів; 3) змінення облікової ставки.
1. Операції на відкритому ринку - це купівля центральним
банком у населення, фірм, банків або продаж їм державних цінних паперів (облігацій), з метою зміни величини або структури комерційних банків, а отже, пропозиції грошей.
2. Змінення норми обов’язкових резервів є основним інструментом (методом) регулювання кредитної емісії (кількості безготівкових грошей), найжорсткішим інструментом грошово-кредитної політики.
3. Змінення облікової ставки відповідно до кон’юнктурних
коливань в економіці. Облікова ставка – це процент, під який центральний банк надає кредити комерційним банкам.
До інструментів стримувальної політики належать :продаж Центральним банком державних цінних паперів; підвищення норми обов’язкових резервів; підвищення облікової ставки.
До інструментів стимулювальної політики належать: купівля Центральним банком державних цінних паперів; зниження норми обов’язкових резервів; зниження облікової ставки.
4. Одночасна рівновага на товарному і грошовому ринках: модель IS-LM для закритої економіки
У зазначеній моделі IS - інвестиції–заощадження; LM – ліквідність–гроші (L- попит на гроші, М – пропозиція грошей). Ця модель взаємозв’язку товарного та грошового ринків, розроблена англійським економістом Джоном Хіксом у його праці “Вартість та капітал” (1939 р.) та американським вченим Елліном Хансеном.
Графік рівноваги на двох ринках (товарів та грошей)
Точка перетину IS та LM відповідає подвійній умові грошової рівноваги: по–перше, рівновазі заощаджень (З ) та інвестицій (І); по–друге, рівновазі попиту на гроші (L) та їхній пропозиції (М). Подвійна рівновага встановлюється в точці Т, коли ІS перетинає LM.
Перетин кривих ІS-LM показує значення процентної ставки та рівня доходу, за яких забезпечується стан рівноваги як на ринку товарів, так і на ринку грошей.
ВИСНОВКИ
1. Загальновизнаним засобом платежу за товари та послуги є гроші (готівкові та безготівкові). Вся сукупність готівкових і безготівкових грошей становить грошову масу. Вона є структуризованою величиною і складається із декількох грошових агрегатів.
2. Грошовий ринок – це ринок короткострокових кредитних операцій, на якому попит на гроші та їх пропозиція визначають рівень процентної ставки ( тобто ціну грошей).
Рівновага на грошовому ринку - ситуація на грошовому ринку, коли кількість грошових коштів, які пропонуються, та кількість грошей, що хочуть мати на руках населення і підприємці, дорівнюють одна одній.
3. Банківська система – сукупність банківських установ, які функціонують на території даної країни. В Україні вона має два рівні: Національний банк та комерційні банки.
4. Грошово-кредитна (монетарна) політика – система заходів, з допомогою яких держава здійснює грошову пропозицію та регулювання грошової маси для стабілізації економіки.
Регулювання грошової маси центральний банк здійснює через такі методи: операції на відкритому ринку; змінення рівня мінімальної резервної норми та змінення облікової ставки.
5. Модель IS-LM, розроблена англійським економістом Джоном Хіксом та американським вченим Елліном Хансеном, відображає взаємозв’язок товарного та грошового ринків.
6.
Лекція 10. МЕХАНІЗМ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ
1. Платіжний баланс і валютний курс.
2. Вплив зовнішньої торгівлі на ВВП.
3. Основні елементи зовнішньоекономічної політики.
4. Модель макроекономічної рівноваги Мандела - Флемінга.
Метою вивчення теми є формування у студентів знань щодо платіжного балансу і валютного курсу, основних елементів зовнішньоекономічної політики, а також вмінь та навичок щодо визначення валютного курсу, втрат приросту ВВП під впливом імпорту.
1. Платіжний баланс і валютний курс
Платіжний баланс – це статистичний звіт, поданий у формі бухгалтерських рахунків, про торгові та фінансові угоди економічних суб’єктів країни із закордоном за певний період часу, як правило за рік.
Платіжний баланс будь-якої країни відображає співвідношення між сумою надходжень у країну реальних цінностей і сумою їх вилучень із країни.
Згідно з методологією платіжного балансу, всі операції, які забезпечують надходження реальних цінностей у країну, наприклад експорт товарів і послуг, записуються зі знаком “+” (кредит) , а всі операції, пов’язані з вивезенням реальних цінностей за кордон, наприклад імпорт товарів і послуг, відображаються зі знаком “–” (дебет).
Статті платіжного балансу об’єднуються в два розділи: 1) рахунок поточних операцій; 2) рахунок операцій із капіталом та фінансових операцій.
Головним розділом платіжного балансу є рахунок поточних операцій. Його можна поділити на три частини: 1. баланс товарів і послуг; 2. доходи;
3. поточні трансферти.
1. Баланс товарів і послуг (БТП) – складова частина рахунка поточних операцій, яка показує співвідношення між експортом та імпортом товарів та послуг.
2. Доходи (Д). Ця складова рахунка поточних операцій відбиває міжнародний рух доходів від факторних послуг, тобто послуг, пов’язаних із використанням факторів виробництва. Сюди включаються чисті доходи від оплати праці працюючим за кордоном, інвестицій (дивіденди), боргових зобов’язань (проценти). Сальдо доходів, тобто чистий дохід від цих послуг, обчислюється як різниця між отриманими та сплаченими доходами.
3. Поточні трансферти (ПТ). До них належать пенсії, дарунки, грошові перекази за кордон, гуманітарна допомога тощо. В платіжному балансі сальдо поточних трансфертів, тобто чисті поточні трансферти, обчислюються як різниця між отриманими та переданими трансфертами.
Сальдо рахунка поточних операцій (РПО) можна обчислити за формулою: РПО = БТП + Д + ПТ (10.1), де:
БТП – баланс товарів і послуг;
Д – доходи;
ПТ – поточні трансферти.
Другим розділом платіжного балансу є рахунок операцій із капіталом та фінансових операцій, або скорочено – рахунок капітальних операцій (РКО).
Ідентифікована величина цього рахунка складається з двох елементів: 1) рахунок операцій з капіталом (РОК) та 2) фінансовий рахунок (ФР). Перший відбиває рух капітальних трансфертів, другий – рух інвестицій і кредитів. Звідси випливає сальдо рахунка капітальних операцій:
РКО = РОК + ФР (10.2), де:
РОК – рахунок операцій із капіталом;
ФР – фінансовий рахунок.
Особливу роль у платіжному балансі відіграє стаття під назвою “Помилки та упущення”. Це автономна стаття платіжного балансу, яка відображає неточності в обліку зовнішньоекономічних операцій, пов’язані з часовими та вартісними розбіжностями між митною і банківською статистикою.
Резервні активи – стаття рахунка капітальних операцій, яка відображає суму ліквідних активів центрального банку й використовується для регулювання платіжного балансу.
З метою оцінки стану платіжного балансу слід розрізняти первинне, вторинне та підсумкове його сальдо.
Первинне сальдо – це сальдо рахунка поточних операцій. Воно є початковою ознакою платіжного балансу і має вирішальний вплив на його загальний стан.
Вторинне сальдо - це інтегральне сальдо двох рахунків - поточних і капітальних операцій, - доповнене статтею “Помилки та упущення”.
Підсумкове сальдо – це сальдо з урахуванням вторинного сальдо і змін у резервних активах. Воно завжди нульове.
ПБ = РПО + РКО + ПУ (10.3), де:
ПБ – платіжний баланс;
РПО– рахунок поточних операцій;
РКО – рахунок капітальних операцій;
ПУ – помилки та упущення.
Проведення торговельних і фінансових операцій між країнами передбачає існування системи валютних відносин. Обмін валют і розрахунки між державами здійснюються на підставі валютного (обмінного) курсу. Валютний курс встановлюється на валютному ринку в процесі торгів валютами різних країн.
Валютний (обмінний) курс – це ціна будь-якої валюти, виражена через певну кількість іншої валюти.
Валютний курс може встановлюватися в двох формах. По-перше, у формі прямого котирування, коли масштабна одиниця іноземної валюти (1, 10, 100 тощо) виражається через певну кількість національної валюти. Наприклад, 1 дол. США = 5 грн. 5 коп. або 100 японських ієн = 0,8 дол. США. По-друге, у формі оберненого котирування, згідно з яким масштабна одиниця національної валюти виражається через певну кількість іноземної валюти. Наприклад, 1 грн. = 0,20 дол. США або 1 дол. США = 125 японських ієн.
Девальвація – цілеспрямовані дії уряду на зниження валютного (обмінного) курсу національної валюти. Ревальвація – цілеспрямовані дії уряду на підвищення валютного (обмінного) курсу національної валюти.
Залежно від режиму формування валютного курсу слід розрізняти три його види: (вільний плаваючий валютний курс; фіксований валютний курс; керований плаваючий валютний курс).
В основі валютного курсу - паритет купівельної спроможності окремих валют (ПКС) - співвідношення купівельної спроможності двох чи більше валют щодо певного набору товарів і послуг. При порівнянні купівельної спроможності окремих валют до уваги береться ринковий кошик- набір загальнодоступних і найуживаніших товарів та послуг, які перебувають у міжнародному товарообігу.
ВК = 
(10.4).
2. Вплив зовнішньої торгівлі на ВВП
Щоб врахувати як імпорт впливає на мультиплікатор витрат, введемо новий термін - гранична схильність до імпорту (ГСІм).
ГСІм = 
(10.5), де:
Δ Ім – збільшення імпорту;
ΔВВП – збільшення валового внутрішнього продукту на одну одиницю.
Гранична схильність до споживання національних товарів є гранична схильність до споживання всіх товарів мінус гранична схильність до імпорту:
ГССн = ГСС – ГСІм (10.6), де:
ГССн – гранична схильність до споживання національних товарів;
ГСС – гранична схильність до споживання всіх товарів;
ГСІм – гранична схильність до імпорту.
Формула мультиплікатора витрат в умовах відкритої економіки:
Мвс = 
(10.7), де:
Мвс – складний мультиплікатор витрат в умовах відкритої економіки;
ГСІм – гранична схильність до імпорту;
ГСС – гранична схильність до споживання;
ГКП – граничний коефіцієнт податків (ГКП = 
).
Вилучення у формі імпорту суттєво зменшує мультиплікатор витрат. Завдяки цьому однаковий початковий приріст витрат в умовах відкритої економіки забезпечує менший приріст ВВП порівняно із закритою економікою.
3. Основні елементи зовнішньоекономічної політики
До основних елементів зовнішньоекономічної політики належать: 1) торговельна політика; 2) валютна політика; 3) політика іноземного інвестування.
Основні типи торговельної політики: протекціонізм (політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції) і вільна торгівля (торгівля без обмежень, тобто без державного втручання; за умов такої політики не держава, а ринок регулює експорт та імпорт товарів і послуг).
В реальній практиці зовнішньоторговельна політика країни є змішаною.
Основними засобами державного регулювання зовнішньої торгівлі є митні та немитні заходи та засоби.
Розрізняють ввізне (імпортне), вивізне(експортне) та транзитне мито.
За способом стягнення розрізняють адвалерне, специфічне та комбіноване мито.
Адвалерне мито – нараховується у відсотках до митної вартості товару, що обкладається митом. Специфічне мито – тверда ставка за встановлену одиницю товару (вага, обсяг тощо). Комбіноване мито – є синтезом обох попередніх.
Немитні заходи та засоби - різноманітні адміністративні та економічні методи прямого або непрямого впливу на зовнішню торгівлю.
Найпоширенішими засобами кількісних обмежень у сфері міжнародної торгівлі є квотування (обмеження державною владою ввезення або вивезення товарів шляхом встановлення квоти; розрізняють експортні та імпортні квоти) та ліцензування (регулювання зовнішньоекономічної діяльності через дозволи, що їх видають державні органи на здійснення експортно–імпортних та транзитних операцій).
Найпоширеніші в цьому сенсі бар’єри технічного характеру, а саме вимоги щодо: дотримання національних стандартів; отримання сертифікатів якості імпортної продукції; спеціального пакування та маркування товарів; дотримання певних санітарно-гігієнічних норм, зокрема проведення заходів з охорони довкілля тощо.
Важливим фактором макроекономічної стабілізації є валютна політика. До основних елементів валютної політики можна віднести:
– регулювання рівня лібералізації валютного ринку, тобто регламентація доступу окремих резидентів до валютних операцій;
– нормування обов’язкових валютних резервів комерційних банків, які уповноважені здійснювати валютні операції;
– встановлення режиму формування валютних курсів (фіксований, плаваючий або керований плаваючий валютний курс);
– впровадження контролю за розподілом іноземної валюти, яка надходить до резидентів країни;
– застосування валютних інтервенцій, з допомогою яких держава отримує можливість впливати на співвідношення між попитом і пропозицією на валютному ринку і завдяки цьому обмежувати коливання валютного курсу.
Третім важливим елементом зовнішньоекономічної політики є політика іноземного інвестування. Ця політика покликана створювати відповідний клімат у країні для залучення іноземного капіталу.
4. Модель макроекономічної рівноваги Мандела-Флемінга
Відкрита економіка означає, що країни: а) експортують та імпортують значну частку вироблених товарів та послуг; б) отримують та надають кредити на світових фінансових ринках.
Модель Мандела-Флемінга - це модель малої відкритої економіки, яка використовується з метою оцінки результатів проведення різних видів економічної політики при фіксованих та плаваючих обмінних курсах.
Зазначена модель описує функціонування економіки в короткостроковому періоді та є модифікацією моделі IS-LM для малої відкритої економіки (IS (характеризує товарний ринок; LM (характеризує грошовий ринок).
Модель Мандела-Флемінга включає в себе три рівняння:
1) ВВП (витрати) = СВ+ВІ (ПС)+ДЗ+ЧЕ (10.8).
2) 
= L (ПС, ВВП) (10.9), де: L – попит на гроші, М – пропозиція грошей, РЦ – середній рівень цін, ПС - процентна ставка.
3) ПС = ПС* (10.10) – показує, що внутрішня процентна ставка (ПС) визначається рівнем світової процентної ставки (ПС*).
Модель Мандела-Флемінга: ВВП - процентна ставка
На даному рисунку показано, що крива IS направлена вниз, LM - угору. Горизонтальна лінія зображує світову процентну ставку (ПС*).
Графік має дві особливості:
1) положення кривої IS обумовлене рівнем обмінного курсу. Підвищення обмінного курсу зсуває криву вліво;
2) всі три криві перетинаються в одній точці Т1. Але можна припустити, що всі три криві не перетинаються в одній точці. Внутрішня процентна ставка (ПС) може бути вищою від світової процентної ставки (ПС*) або меншою від неї.
У такому випадку можливі два варіанти:
1) оскільки обмінний курс дуже низький, то криві IS та LM перетинаються в точці Т2, яка знаходиться вище рівня світової процентної ставки (рис.10.3 (а)).Така ситуація стимулює іноземних інвесторів вкладати капітал у економіку даної країни, що викликає зростання курсу її валюти та переміщення кривої IS униз;
Рис. 10.3 (а).
2) криві IS і LM перетинаються в точці Т3, де внутрішня процентна ставка (ПС) нижче світової (ПС*) (рис.10.3 (б)). У цьому випадку інвестори даної країни зацікавлені в тому, щоб вивезти свій капітал, у результаті чого обмінний курс її валюти знизиться і крива IS пересунеться вгору.
Рис. 10.3 (б).
Таким чином, рівновага встановлюється в точці перетину кривої LM із горизонтальною лінією на рівні світової процентної ставки (точка Т1).
ВИСНОВКИ
1. Платіжний баланс – це статистичний звіт, поданий у формі бухгалтерських рахунків, про торгові та фінансові угоди економічних суб’єктів країни із закордоном за певний період часу, як правило за рік. Він відображає співвідношення між сумою надходжень у країну реальних цінностей і сумою їх вилучень із країни.
2. Паритет купівельної спроможності – принцип визначення валютного курсу на основі співвідношення іноземних та національних валют. При порівнянні купівельної спроможності окремих валют до уваги береться ринковий кошик, тобто набір загальнодоступних і найуживаніших товарів та послуг, які перебувають у міжнародному товарообігу.
3. Зовнішньоекономічна політика - це заходи уряду у сфері зовнішньоекономічної діяльності держави. До основних елементів зовнішньоекономічної політики належать торговельна політика, валютна політика та політика іноземного інвестування.
4. Модель Мандела-Флемінга - це модель малої відкритої економіки, яка використовується з метою оцінки результатів проведення різних видів економічної політики при фіксованих та плаваючих обмінних курсах.
Лекція 11. РИНОК ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА
1. Ринок праці та механізм його функціонування.
2. Державне регулювання зайнятості.
3. Економічна нерівність та політика соціального захисту населення.
1. Ринок праці та механізм його функціонування
Ринок праці – ринок, на якому в результаті взаємодії попиту та пропозиції встановлюється ціна на трудові послуги у вигляді заробітної плати.
Пропозиція робочої сили визначається сукупністю різних факторів: рівнем заробітної плати, освіти, профспілкового захисту, релігією, податковою системою тощо.
Попит на робочу силу визначається потребою підприємців мати необхідну кількість та якість найманої робочої сили для випуску продукції та технічного оснащення виробництва.
За своїм змістом ринок праці складається із трьох частин:
1) потенційного, тобто тієї сфери, де формується сама праця (хто може бути залучений до занятих: домогосподарки, студенти денної форми та учні старших класів, військовослужбовці тощо);
2) циркулюючого, тобто сфери купівлі – продажу робочої сили (відносяться безробітні);
3) внутрішньо фірмового, тобто того, де боротьба за робочі місця ведеться на підприємствах між зайнятими працівниками.
Основними шляхами покращення зайнятості і захисту безробітних є такі:
- функціонування бірж праці (центрів зайнятості населення);
- встановлення фондів для підтримки безробітних;
- організація перепідготовки і підвищення кваліфікації безробітних;
- виплата допомоги безробітним;
- розробка і реалізація державних програм зайнятості.
-
2. Державне регулювання зайнятості
Державне регулювання зайнятості здійснюється з допомогою державної політики зайнятості – діяльності держави, спрямованої на регулювання елементів ринку праці для досягнення оптимального в конкретних соціально–економічних умовах рівня зайнятості, більш повної відповідності робочої сили та структури робочих місць, пом’якшення наслідків безробіття.
Основні завдання державної служби зайнятості:
· аналіз і прогноз попиту і пропозиції на робочу силу, інформування населення і державних органів управління про стан ринку праці;
· консультування громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноважених ними органів, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою;
· облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;
· надання допомоги громадянам у підборі роботи і власникам підприємств, установ, організацій або уповноваженим ними органам у підборі працівників;
· проведення профорієнтації населення, насамперед молоді та незайнятих громадян;
· організація професійної підготовки й перепідготовки працівників, які звільняються, та інших категорій незайнятого населення;
· надання послуг з працевлаштування і професійної орієнтації працівникам, що звільняються і незайнятому населенню;
· реєстрація безробітних і надання їм в межах своєї компетенції допомоги, в тому числі грошової;
· участь у підготовці перспективних і поточних державної й територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціального захисту різних груп населення від безробіття;
· здійснення контролю за виконанням законодавства про зайнятість.
3. Економічна нерівність та політика соціального захисту населення
Для визначення ступеня нерівності доходів у макроекономіці використовують криву Лоренця (“лук Лоренця”)
Крива Лоренця
Крива Лоренця показує фактичний розподіл доходу в країні. Ділянка між бісектрисою (лінія, яка показує абсолютну рівність у розподілі доходів) та кривою Лоренця відображає ступінь нерівності доходів. Що більша ця ділянка, то більший ступінь нерівності доходів.
Межа натягнення “луку Лоренця” настає тоді, коли найбідніші 40% населення починають усі разом отримувати менш ніж 12-13% від загальної суми доходів сімей країни.
Економісти використовують не тільки графічне зображення нерівності доходів, але й кількісне вимірювання за індексом Джині. Він розраховується як співвідношення площі фігури, що розташована між кривою Лоренця й бісектрисою, та площею усього трикутника О,Д,С.
Якщо в суспільстві існує абсолютна рівність доходів, то індекс Джині дорівнює нулю. Якщо в суспільстві всі доходи належать одній сім’ї, то індекс Джині дорівнюватиме одиниці. Проте, це дві абстрактні, нереальні ситуації. Тому індекс Джині (ІД) завжди більше нуля, але менше за одиницю
(0 < ІД < 1). Чим вище індекс Джині, тим більше нерівність доходів спостерігається в суспільстві, і навпаки. За підрахунками економістів, у розвинених країнах індекс Джині перебуває в інтервалі 0,2 – 0,3; у слаборозвинутих країнах: 0,7 – 0,9.
За умов диференціації доходів та рівня життя виникає гостра соціальна проблема бідності. Бідність – це той рівень життя, який не може забезпечити нормальних умов для відтворення населення. Кількісно цей рівень виражається показником “прожитковий мінімум”.
Соціальна політика держави – комплекс соціально-економічних заходів, направлених на послаблення нерівності в розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінювання заощаджень.
Соціальний захист – це системазаходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а й у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.
Система соціальних гарантій передбачає надання соціально значущих благ та послуг усім громадянам без урахування їхнього трудового внеску і визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо).
Основні соціальні гарантії в Україні:
- мінімальний розмір заробітної плати;
- мінімальний розмір пенсій за віком;
- мінімальний розмір заробітної плати робітників різної кваліфікації в установах та організаціях, що фінансуються з бюджетів усіх рівнів;
- стипендії учням професійно-технічних та вищих навчальних закладів;
- індексація доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх доходів під час зростання цін;
- забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах і послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки.
Соціальна допомога - надання соціальних благ та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їхніх потреб.
Соціальне страхування – форма соціального захисту населення від різних ризиків, пов’язаних з втратою працездатності та доходів.
ВИСНОВКИ
1. Ринок праці – ринок, на якому внаслідок взаємодії попиту та пропозиції встановлюється ціна на трудові послуги у вигляді заробітної плати. Ринок праці включає в себе ринок робочої сили, ринок зайнятих, ринок незайнятої робочої сили, ринок робочих місць, ринок незайнятих робочих місць.
2. Державна політика зайнятості – діяльність держави, спрямована на регулювання елементів ринку праці для досягнення оптимального рівня зайнятості, більш повної відповідності робочої сили та структури робочих місць, пом’якшення наслідків безробіття.
3. Соціальна політика держави – комплекс соціально-економічних заходів, спрямованих на послаблення нерівності в розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінювання заощаджень.
4. Основними напрямами соціальної політики держави є: надання державних соціальних гарантій (надання соціально значущих благ та послуг усім громадянам без урахування їхнього трудового внеску й визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо); соціальна допомога (надання соціальних благ та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їх потреб); здійснення політики соціального страхування від різних ризиків, пов’язаних з втратою працездатності та доходів.
Лекція 12. ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ
1. Сутність, фактори і типи економічного зростання.
2. Модель економічного зростання Домара-Харрода.
3. Модель економічного зростання Р. Солоу.
1. Сутність, фактори і типи економічного зростання
Економічне зростання – довгостроковий сталий розвиток економіки, тобто довготермінова тенденція збільшення реального ВВП.
Економічне зростання вимірюється двома способами: 1) річними темпами зростання реального ВВП; 2) річними темпами зростання реального ВВП на душу населення.
Основні показники вимірювання економічного зростання:
а) коефіцієнт зростання – відношення показника періоду, що аналізується, до показника базисного періоду;
б) темп зростання – коефіцієнт зростання, помножений на 100%;
в) темп приросту – темп зростання мінус 100%.
Для визначення величини реального ВВП через певну кількість років використовується “Правило 70”. Воно стверджує, що якась змінна збільшується темпом Х % на рік, то її величина подвоюється приблизно через 70 років. Наприклад, якщо реальний ВВП на душу населення збільшився на 5% на рік, то його величина подвоїться приблизно через 14 років (70:5 = 14).
Економічне зростання будь–якої країни визначають:
- фактори пропозиції (кількість та якість природних ресурсів; кількість та якість трудових ресурсів; кількість та якість капіталу; технологія);
- фактори попиту виявляються в тім, що макроекономічне середовище має забезпечити такий рівень сукупних витрат, за якого наявні ресурси використовуються повністю (податкові та процентні ставки, інвестиційні вирати тощо);.
- фактори розподілу (перерозподіл виробничих ресурсів у економіці,
чинна система розподілу доходів).
Загальне уявлення про взаємодію трьох груп факторів економічного зростання ілюструє крива виробничих можливостей – крива, яка відбиває максимально можливий обсяг виробництва продукту, за повного й ефективного використання наявних ресурсів.