Ресурсний, науково-виробничий і експортний потенціал України. Фактори, що впливають на його використання

Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивнихсил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно донайбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тілай сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можутьбути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природніумови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя ідіяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничійі невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним,оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. Доосновних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять:географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу тарозміщення ресурсного потенціалу.Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційнуструктури природно-ресурсного потенціалу. Компонентнаструктура характеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природнихресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні формипросторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна —можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів.Функціональна структура природноресурсного потенціалу відображає впливприродних ресурсів на формування спеціалізації територій та певнихгосподарських комплексів.Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі йогоскладові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні,кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природнихресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вониподіляються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація,енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водніресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпніневідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ наресурси виробничого й невиробничого, промислового йсільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового табагатоцільового призначення.

Основою науково-виробничого розвитку країни є науково-виробничийпотенціал, що являє собою сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів. Науково-технічний потенціал включає:
• матеріально-технічну базу науки (сукупність засобів науково-технічної праці, наукові організації, наукове обладнання і уста-новки, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчис-лювальна база інформаційного забезпечення тощо);
• кадри наукової системи (вчені, дослідники, конструктори, експе-риментатори, науково-технічний персонал);
• інформаційну систему, яка забезпечує постійне вдосконалення наукових знань (наукові прогнози, банк патентів, авторських сві-доцтв, банк відомостей про світові досягнення в галузі конкрет-них наук тощо), яка здатна до оперативної обробки інформації та надання її користувачеві;
• організаційно-управлінську підсистему — планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДЦКР); фі-нансування НДДКР; структуру управління НДДКР; організацій-но-управлінські структури наукових підрозділів; методи управ-ління НДДКР.
У цій системі мережа науково-дослідних, конструкторських, проектних інститутів, а також дослідних підрозділів вищих навчальних закладів функціонує з метою виробництва, розповсюдження і впровадження в практику наукових знань, реалізації єдиної науково-технічної політики. Розвинутий науково-технічний потенціал є також визначальною передумовою для встановлення і ефективного розвитку міжнародних науково-технічних зв'язків.
В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення їх соціальної спрямованості, прискорення НТП, посилення інтенсифікації тощо. На сучасному етапі в країні є об'єктивні умови для втілення в життя активної державної науково-технічної політики. Функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі.
Однак на сучасному етапі економічного розвитку господарський механізм не забезпечує необхідного сприйняття підприємствами науково-технічних досягнень. Наслідками негативних загальноекономічних тенденцій є зниження ефективності нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій (табл.).
В Україні нагромаджено значний досвід програмно-цільового планування НТП на основі розробки системи відповідних програм. До тих, які розробляються на національному рівні, належать державні науково-технічні програми з ресурсозбереження, приросту виробництва продовольства, збільшення випуску технологічного устаткування на експорт, програма фундаментальних досліджень з найважливіших напрямів академічної науки тощо. Серед регіональних науково-технічних програм, які розробляються в областях України (понад 200 найменувань), переважають програми з виробництва товарів народного споживання, охорони навколишнього середовища, використання вторинних ресурсів. У галузях і на підприємствах ведеться розробка програм з питань, технічного переозброєння виробництва, освоєння нових технологій.
Розміщення наукових закладів, безперечно, впливає і на розміщення галузей господарства (в першу чергу наукомістких та невиробничої сфери). Водночас характер розвитку і розміщення продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що сприяє розв'язанню нагальних економічних і соціальних проблем цих регіонів.
Розміщення наукових закладів має такі особливості. Інститути теоретичного профілю розташовані у великих науково-культурних центрах. Мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз, розміщена більш рівномірно. Переважна їх частина знаходяться в центральних районах, а на периферії — їх філії, відділення й лабораторії. Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково-виробничих об'єднань.
Важливу роль у розміщенні об'єктів народного господарства відіграють провідні проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехнічних споруд, а також ті, що складають генеральні плани міст і районні плани.

На сучасному етапі розвитку світового господарства економічний стан держави визначається такими важливими факторами, як внутрішні ресурси країни і ступінь її інтеграції в світогосподарську систему. Одним з найважливіших факторів інтеграції України до світового господарства є створення механізму сталого розвитку експорту, що в сучасних умовах залежить від можливостей вітчизняних підприємств виробляти і реалізовувати товари, які відповідають вимогам світового ринку за якістю, ціною та рівнем сервісу.
Для того щоб Україна стала рівноправним членом міжнародних економічних відносин, необхідно реалізовувати заходи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності національних підприємств на світовому ринку. Реалізація цього завдання об’єктивно вимагає проведення комплексних досліджень і визначає масштаби аналізу та розробок щодо удосконалення механізму державної підтримки українських підприємств і забезпечення їх конкурентоспроможності на світовому ринку. Разом з тим недосконалість наявних методів оцінки товарної та географічної структури експорту знижує результативність заходів зовнішньоторговельної політики країни.
Процес регулювання зовнішньої торгівлі потребує комплексного підходу, який передбачає вибір відповідних факторів зміцнення міжнародного торговельного співробітництва, розробки методик аналізу та створення дієвої системи розвитку експортного потенціалу України відповідно до сучасних світових тенденцій.
Дослідження процесу розвитку експорту як елементу міжнародної торгівлі базується на критичному аналізі існуючих теорій і концепцій. У результаті дослідження вчених визначено, що застосування класичної та неокласичної теорій міжнародної торгівлі в “чистому вигляді” для збільшення її експортної складової не давало позитивних результатів для країн, що розвиваються.
Для всіх країн з перехідною економікою характерні проблеми вибору у сфері становлення відкритої до зовнішнього світу ринкової системи: протекціонізм чи вільна торгівля.
Сучасні тенденції розвитку світового господарства потребують уточнення існуючих визначень експортного потенціалу. Під експортним потенціалом ми розуміємо здатність національної економіки виробляти конкурентоспроможні товари та реалізовувати їх на міжнародних ринках за умов постійного зростання ефективності використання природних ресурсів, розвитку науково-технічного потенціалу, валютної і фінансово-кредитної систем, а також сервісно-збутової інфраструктури підтримки експорту без нанесення збитків економіці при забезпеченні економічної безпеки країни в цілому.[7]
Для визначення конкурентних переваг національної економіки України та перспектив її наближення до європейського та міжнародного співтовариства необхідно проаналізовати результати оцінок міжнародних організацій. Це дозволяє чітко окреслити проблеми, що гальмують не тільки наближення України до Європейського союзу, а і розвиток її експортного потенціалу:
за даними міжнародного рейтингу Всесвітнього економічного форуму (м. Давос, Швейцарія) у 2007 р. за індексом перспективної конкурентоспроможності Україна займає 84 позицію серед 102 країн;
економіка України характеризується високою матеріало- та енергомісткістю продукції, низьким рівнем продуктивності праці та екологічності виробництва, великою часткою застарілого устаткування та технологій;
за індексом інноваційної економіки або економіки, що базується на знаннях (Knowledge Economy Index), розрахованим Інститутом Світового банку для 100 країн світу, у 2007 р. Україна поступається не тільки розвинутим країнам, але й багатьом країнам, що розвиваються;
визнання України як держави з неринковою економікою є причиною підвищення антидемпінгової маржі з мінімального рівня (не більше 10%) до 125%, що робить неможливим доступ її продукції на відповідні ринки як мінімум на п’ять років;
значним бар’єром для розвитку торгівлі країни є тіньова економіка. Згідно з рейтингом корумпованості, що розраховується Трансперенсі Інтернешнл (м. Берлін, Німеччина), у 2007 р. Україна займає 122 позицію серед 146 країн.
Проте в Україні зберігаються передумови для створення конкурентно­спроможної економіки і зміцнення позицій на міжнародних ринках. Це, насамперед, багаті природні ресурси, вигідне географічне розташування, кваліфікована і порівняно дешева робоча сила, потенціал ВПК, високі технології, наука і система освіти.
Частка України у світовій торгівлі у 2000-2007 рр. зберігається на рівні 0,2-0,3% світового експорту товарів, що дозволило їй посісти у 2000 р. 48 місце серед 145 країн, а у 2007 р. – 45.
Під впливом ринково спрямованих реформ в українській державі формується модель економічного розвитку, яка характеризується дуже високим рівнем відкритості економіки щодо зовнішньої торгівлі. Економістами Європейського Союзу обґрунтовано критерій експортної квоти (обсяг експорту відносно ВВП), при якому країна не зазнає підвищення ризику впливу глобальних коливань кон’юнктури світових ринків, на рівні 25-30%. Експортна ж квота України у 2006 р. складала 53%, що свідчить про збільшення залежності нарощування обсягів вітчизняного експорту від тенденцій розвитку світового господарства і потребує розробки дієвих заходів удосконалення процесу формування та використання експортного потенціалу.
Згідно з ранжуванням товарних груп поточного стану українського експорту провідні позиції належать продукції металургії, хімічної промисловості та сільського господарства, що свідчить про сировинну спрямованість і недостатній технологічний розвиток української економіки. При цьому продукція наукомістких виробництв посідає останні місця ранжування. Нестабільність тенденцій зростання окремих видів експортної продукції викликає коливання рангів динамічного розвитку товарних груп експорту України. Найбільш перспективними товарними групами в контексті розвитку світового господарства для аналізованого періоду виступають машини, механізми, обладнання та сільгосппродукція.
Основні підходи розвинутих держав щодо підтримки національного експорту, з адаптацією до української специфіки, можуть бути впроваджені і використані у вітчизняній практиці. З цієї точки зору цінним для нашої країни можна вважати досвід розвинутих країн: Франції зі спільного страхування експортних кредитів державою і страховими компаніями; Італії щодо створення Італійської Федерації експортних консорціумів “Федерекспорт”, що сприяє зміцненню інституціональних позицій національного експорту; Фінляндії і Великобританії щодо створення інститутів для підготовки висококваліфікованих фахівців із зовнішньої торгівлі (“Експортний інститут” і інститут “Експортпромоутерів” відповідно); Німеччини щодо розвитку системи інформаційного забезпечення національних експортерів; Японії щодо надання податкових пільг, зокрема для стимулювання НДДКР і експорту наукомісткої продукції; США відносно розвитку системи морального заохочення експортерів.
У світі триває боротьба за ринки збуту товарів і послуг, обсяги яких постійно зростають. Прискорений вступ України до Всесвітньої торгової організації стане сприятливим фактором для розвитку національної економіки і розширення міжнародних відносин.
Україна володіє значним експортним потенціалом, здійснює зовнішньоекономічні операції з партнерами із 182 країн світу.
Проте обсяги експортних послуг та поставок за останній період становили лише 10,3 млрд доларів. Такий несприятливий результат спричинений насамперед незадовільним станом міжнародних відносин України. Сучасні несприятливі тенденції у зовнішній діяльності України не залишають сумніву у тому, що необхідна умова інтенсифікації зовнішньоекономічної діяльності на сучасному етапі — потреба підвищити ефективність використання вітчизняного експортного потенціалу. Значення експорту як основного джерела валюти і фактора стимулювання вітчизняного виробництва особливо зростає в умовах звуження внутрішнього платоспроможного попиту (приблизно 39% ВВП України реалізують на зовнішніх ринках).
Важливим елементом структурної перебудови національного господарства країни має стати розвиток експорту. Попри це, доволі посередніми нині є успіхи в нарощуванні обсягів українського експорту: темпи росту останнього значно нижчі від аналогічного показника для міжнародних відносин у цілому. У результаті питома вага України в загальносвітовому обсязі експортних операцій скоротилася до 0,2%.
На український експорт впливає комплекс таких факторів:
низька конкурентноздатність українських підприємств;
важкий фінансовий стан більшості підприємств, що практично унеможливлює здійснення за рахунок внутрішніх ресурсів інвестування перспективних, орієнтованих на експорт проектів;
штучне стримування курсу гривні, яка звужує можливості використання курсового фактора з метою просування експорту;
недостатній розвиток вітчизняних систем сертифікації і контролю якості;
зростання цін на експортні послуги й експортні поставки (20% ПДВ);
нестача кваліфікованих кадрів і досвіду роботи у сфері експорту на більшості українських підприємств;
збереження елементів дискримінації українських експортерів за кордоном, застосування методів обмежувальної ділової практики;
низький світовий рейтинг надійності України для кредитів та інвестицій, що утруднює використання іноземних фінансових ресурсів для розвитку експортного потенціалу країни;
невідповідність окремих норм українського законодавства міжнародним;
високі податки.
Отже, необхідно невідкладно формувати в Україні сприятливі економічні, організаційні, правові та інші умови для розвитку й ефективного використання її експортного потенціалу, а також створювати механізми державної фінансової, податкової, інформаційно-консультативної, маркетингової, дипломатичної та інших видів допомоги вітчизняним експортерам.
Найефективнішими з них є:
фінансове сприяння держави вітчизняним експортерам;
удосконалення механізму фінансової підтримки українського експорту;
посилення стимулюючого впливу податкової системи України;
зниження розмірів державного мита;
економічні перетворення й удосконалення нормативної бази, організаційного та іншого забезпечення експортної діяльності українських виробників;
послаблення втручання держави у зовнішньоекономічні підприємства;
створення бази питань комерційних заявок і пропозицій вітчизняних підприємств;
створення Українського центру зі стандартизації, сертифікації та усунення митних, валютних бар'єрів в експорті;
створення з використанням можливостей науково-дослідних центрів та українських закордонних установ системи інформації щодо сучасних досягнень вітчизняної та закордонної науки і техніки, а також передового підприємницького досвіду;
створення автоматизованої системи інформаційно-аналітичного забезпечення зовнішньоеконо­мічних зв'язків України на основі запровадження аналітичної програмної системи нової генерації, яку можна охарактеризувати, як систему інтелектуального аналізу даних зовнішньоекономічної ді­яльності;
створення Центру сприяння доступу українських експортерів на зовнішні ринки (антидемпінгові процедури, юридично-консультативні функції, кредитування і страхування експорту).
Для здійснення запропонованого комплексу заходів щодо розвитку і реалізації експортного потенціалу України необхідні бюджетні державні асигнування та іноземні інвестиції, обсяг яких слід визначити з урахуванням існуючої світової практики, а також сучасного стану національної економіки і сформованої структури експорту.
співробітництві.
В Україні формування основ політики державної підтримки і стимулювання експорту знаходиться на початковому етапі. Існуюча система державної підтримки експорту не має цілісного характеру. Це обумовлено тим, що більшість елементів законодавчо не оформлені і, відповідно, не можуть стати чіткими орієнтирами для виробників експортної продукції на майбутнє. Велика частина заходів державної системи розвитку експорту має адміністративний характер. Найбільш поширеними є застосування квотування і заборона експорту, нульова ставка ПДВ на експортну продукцію, ліцензування експортної продукції, регулювання валютної виручки від реалізації вітчизняних товарів на зовнішніх ринках. Через недостатній розвиток страхової та банківської систем, відсутність спеціальних інститутів підтримки експорту на державному рівні в Україні практично не діють фінансові інструменти (кредитування і страхування експорту, державні гарантії, податкове регулювання), які виступають найбільш ефективними засобами формування експортного потенціалу, як свідчить досвід інших країн.
Наведемо низку напрямків розвитку експортного потенціалу на макро- і мезорівнях країни, що включає такі етапи:
1. Вибір стратегічного напрямку розвитку експортного потенціалу на основі загальної макроекономічної політики, яка проводиться країною. За зовнішній орієнтир державної стратегії розвитку експорту пропонується обрати експортну експансію з елементами активної валютно-фінансової та кредитної внутрішньої політики.
2. Виявлення внутрішніх та зовнішніх бар’єрів на шляху розвитку експортного потенціалу. Відбір та економічне обґрунтування ендогенних та екзогенних факторів, які впливають на експортний потенціал, і визначення сили їх впливу.
3. Визначення можливостей для розвитку експортного потенціалу. На даному етапі слід проаналізувати рівень конкурентоспроможності національної економіки, оцінити кон’юнктуру внутрішнього та світового ринків, розробити прогнози зростання макроекономічних показників, що дозволить виявити можливості нарощування експортного потенціалу. Особливістю цього етапу при переході на мезорівень, тобто на рівень підприємств-експортерів, є визначення параметрів їх зовнішньоторговельної діяльності.
4. Визначення пріоритетних країн, регіонів, товарів, проектів на основі розроблених моделей оцінки експортного потенціалу в розрізі його товарної і географічної диверсифікації.
5. Розробка заходів державної підтримки розвитку експортного потенціалу: торгово-політичних, організаційно-правових, податково-адміністративних, фінансових і спеціальних заходів.
6. Формулювання рекомендацій для підприємств-експортерів щодо активізації зовнішньоторговельної діяльності. Оскільки управлінські рішення для кожного підприємства індивідуальні, то заходи державного стимулювання експорту, навпаки, доцільно застосовувати для широкої групи підприємств.
7. Порівняння вигод від стимулювання експортного потенціалу з витратами, пов’язаними з таким стимулюванням.
З метою досягнення реалізації розроблених напрямків розвитку експортного потенціалу вченими пропонується створення експортних кластерів. Спираючись на проаналізовані варіанти значення терміна “кластер” та враховуючи виявлену необхідність його експортної орієнтації, сформульовано нове визначення цього поняття. Експортний кластер – це сукупність географічно локалізованих, взаємодоповнюючих підприємств-експортерів, постачальників, фінансових організацій, науково-дослідних центрів, вузів та інших організацій, які доповнюють один одного в досягненні конкретного господарського ефекту і посилюють міжнародні конкурентні переваги окремих компаній, а отже, і кластера в цілому.
Створення кластерів зовнішньоторговельного профілю сприяє досягненню таких позитивних тенденцій розвитку експортного потенціалу:
підвищення конкурентоспроможності експортної продукції за рахунок упровадження нових технологій;
зниження витрат і підвищення рівня відповідних наукомістких товарів та послуг за рахунок ефекту синергії і уніфікації підходів у якості, логістиці, інжинірингу, інформаційних технологіях тощо;
забезпечення зайнятості в умовах реформування великих підприємств і аутсорсингу;
консолідоване лобіювання інтересів учасників кластера в різних органах влади.
Зберігаючи фінансову незалежність кожного підприємства, експортний кластер представляє єдиний організм, функціонування якого може забезпечити досягнення світового рівня якості. Тісна співпраця всіх учасників виробничого процесу – від постачальників сировини до реалізації кінцевого продукту на зовнішніх ринках – забезпечує планування роботи кластера на перспективу, створює постійне його завантаження, знижує собівартість продукції та послуг, створює єдиний інформаційний та економічний простір. Унаслідок цього кластери стимулюють значне підвищення продуктивності праці і впровадження інновацій, які виступають основними чинниками підвищення національної конкурентоспроможності України.
Таким чином, на основі міжнародного і вітчизняного досвіду підтримки національних товаровиробників вченими запропоновано систему напрямків політики державного стимулювання розвитку експортного потенціалу України з метою підвищення рівня національної конкурентоспроможності.

 

 

Література

 

1. Економіка України стратегія І політика довгострокового розвитку / За ред В М Гейця —К Ін-ст екон прогнозує , Фенікс, 2003 — 1008 с

2. Економічна енциклопедія У 3 т, / Редкол С В Мочерний (відп ред) та Ін — К, ВЦ -Академія" 2000—2002

4. Жбанкова Й Й Философские принципьі в научном познании —Минск, 1974

6. Задоя А А , Петруня Ю Е ОсновьІ зкономическойтеории —М "Рубари", 2000 —479с

7. Иноземцев В Л За пределами зкономического общества —М.1998

8. Иноземцев В Л Ктеории постзкономической общественной информации —М.1995

9. Исследования по общейтеории систем —М„ 1969

10. Історія економІчнихучень/За ред Л Я Корнійчук, Н О Татаренко —К КНЕУ.1999 —564с

11. Історія економічної думки —К Фенікс,1996 —412с

12. КанторовичЛ В Оптимальньїе решения в зкономике —М Наука,1972

13. КейнсДж М Избранньїе произведения —М Зкономика 1993

14. Ковальчук В , Сарай М Економічна думка минулого І сьогодення.