Врятував людей, що їх збирались саме вішать

фашисти»(П. Тичина). Підмет фашистипостав-

лено в кінець речення, щоб підкреслити злочин-

ність їхніх дій.

ТАВТОЛО5ГІЯ(від гр. tauto — те саме,

logos — слово) — повторення тотожніх за зна-

ченням слів з метою посилення емоційності

і ритмічності мови. Часто зустрічається в народ-

ній поезії.

Іде багач, іде дукач— п’ян валяється,

Із нашої голотоньки насміхається.

Котилися вози з гори, а в долині стали,

Любилися, кохалисята й вже перестали.

Інколи повторюються однокореневі слова:

долом-долиною, рано-пораненькута ін.

АНТИТЕ5ЗА(від гр. antithesis — протистав-

лення) — стилістична фігура, у якій протистав-

ляються життєві явища, думки, образи з метою

розкриття їх сутності.

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград, красиве і корисне.

(М. Рильський)

Принцип антитези широко використовуєть-

ся в художній літературі. Так, Т. Шевченко про-

тиставляє «райській» сільській природі тяжке

життя людей в поезії «Якби ви знали, паничі».

АНА5ФОРА(від гр. anaphora — винесення

нагору, вверх) — єдинопочаток, фігура поетич-

ної мови, коли на початку речень або рядків по-

вторюються однакові слова чи синтаксичні конструкції,

а також речення на початку строф.

Кожна птиця має свій голос,

кожне поле має свій колос,

кожна справа — свої почини,

кожна казка — свої причини.

(Л. Костенко)

РИТОРИ5ЧНЕ ЗАПИТА5ННЯ— фігура по-

етичної мови, що посилює експресивність висловлювання:

мовний зворот, сформульований

у формі запитання, яке не потребує відповіді.

Так де ж наша зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

Политий нам шлях?

(Леся Українка)

РИТОРИ5ЧНЕ ЗВЕРТА5ННЯ— фігура по-

етичної мови: зворот мови, сформульований

у формі звертання до читача, уявного слухача,

предмета чи абстрактного поняття.

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила...

(Леся Українка)

АЛІТЕРА5ЦІЯ(від лат. ad — до і littera —

буква) — фонетичний засіб: повторення приго-

лосних для посилення інтонаційної і смислової

виразності. Широко застосовується в поезії.

Наступ потвор. Впертість убивць. Тупіт чобіт.

Ближчає. Дужчає. Глибшає. Тяжчає.

(М. Бажан)

Повторенням приголосних п, т, б, ж, ш тут

створюється виразний звуковий образ зловісно-

го маршу фашистського війська.

АСОНА5НС(від лат. assonare — співзвуча-

ти) — 1) Повторення однакових голосних звуків

у вірші з метою надання йому милозвучності.

І день іде, і ніч іде.

(Т. Шевченко)

2) Неточна рима, в основі якої співзвучність

наголошених голосних звуків.

Отак живу: як мавпа серед мавп.

Чолом прогрішним із тавром зажури

все б’юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

(В. Стус)

ФІГУ5РИ ПОЕТИ5ЧНОЇ МО5ВИ(від лат.

figura — зовнішній вигляд, образ) — синтаксич-

ні засоби художньої виразності. Функція

їх по-

лягає у використанні можливостей синтаксису

для посилення виразності й емоційності худож-

ньої мови. Найпоширеніші фігури — повторен-

ня, градація, риторичні запитання, інверсія,

антитеза, безсполучниковість, багатосполуч-

никовість тощо.

Теорія віршування

СИСТЕ5МИ ВІРШУВА5ННЯ— способи напи-

сання віршів, які залежать від фонетичних осо-

бливостей національної мови. За способом тво-

рення ритму вірша розрізняють чотири основні

системи віршування: метричне, тонічне, сила-

бічне і силабо-тонічне. (Див. відповідні статті).

В сучасній українській поезії переважає силабо-

тонічна система, хоч використовуються й різні

форми тонічної.

МЕТРИ5ЧНЕ ВІРШУВА5ННЯ(від гр. metron

— мірка) — система віршування, харак-

терна для мов, у яких є короткі й довгі голосні

(давньогрецька, латинська, давньоіндійська, із

сучасних — арабська). Ритм у вірші створюється

правильним чергуванням стоп, що складаються

з рівної кількості довгих і коротких голосних.

СИЛАБІ5ЧНЕ ВІРШУВА5ННЯ(від гр. syllabe

— склад) — система віршування, характер-

на для мов, у яких немає істотної різниці між

наголошеними і ненаголошеними голосними,

а слова мають постійний наголос (французька,

польська, чеська та ін.). Ця система прийшла

з Польщі в Україну, а з України — в Росію і за-

лишалася панівною упродовж

ХVI — першої по-

ловини ХVIII ст., поки не було доведено, що вона

є чужорідною українській та російській мовам.

Характерні ознаки силабічного вірша: 1) ритм

у рядках утворюється повторенням складів (пе-

реважно 11–13); 2) парне римування; 3) жіноча

рима (вплив польської мови, де слова завжди ма-

ють наголос на другому складі від кінця); 4) це-

зура в середині рядка.

Ласкав єсть Бог в небі, || усим тим керуєт,

Чей ся надо мною || хоча й раз змилуєт.

(О. Падальський)

Силабічним віршем писали відомі українські

поети Л. Баранович, С. Яворський, Ф. Про-

копович, І. Некрашевич, Г. Кониський,

Г. Ско-

ворода та ін. Під впливом народної поезії цей

вірш поступово руйнувався, набуваючи ознак

силабо-тоніки. Реформу силабічного вірша в Ро-

сії здійснили В. Тредіаковський та М. Ломоно-

сов у першій половині ХVIII ст.

ТОНІ5ЧНЕ ВІРШУВА5ННЯ(від гр. tonos —

наголос) — система віршування,

у якій ритмо-

утворюючим елементом є тонічний наголос. Ха-

рактерна для тих мов, де наголошені голосні

якісно відрізняються від ненаголошених і мо-

жуть стояти в слові на будь-якому місці (укра-

їнська, російська, німецька та ін.). У первинній

своїй формі тонічний вірш представлений у на-

родній поезії. Поступово

він проникає у літера-

турну поезію, набувши нових рис і різновидів

(акцентний вірш, тактовик, драбинка тощо).

Характерні особливості сучасного тонічного ві-

рша:

1) Ритм у рядках утворюється повторенням не

складів або стоп, а мовних одиниць (слово

чи кілька слів), які несуть тонічний наголос.

Тонічний наголос — це виділення силою го-

лосу певних слів відповідно до їх смислового

значення та ритмомелодики вірша.

2) Рими виконують допоміжну ритмоутворювальну

функцію.

3) Великого ритмічного і смислового значення

набувають паузи.

СИЛА5БО-ТОНІ5ЧНЕ ВІРШУВА5ННЯ(від

гр. syllabe — склад, tonos — наголос) — сис-

тема віршування, характерна для мов, в яких

слова мають чіткі граматичні наголоси (укра-

їнська, російська, німецька, англійська та ін.).

Ритм у рядку утворюється повторенням стоп

з однаковою кількістю наголошених і ненаголо-

шених складів. Стопи бувають дво- та трискла-

дові. Назви їх запозичено з античного віршу-

вання: хорей ( −5 ∪), ямб (∪ −5 ), дактиль ( −5 ∪ ∪),

амфібрахій

(∪ −5 ∪), анапест (∪ ∪ −5 ). Найпо-

ширеніша стопа — ямб. Силабо-тонічні вірші

в українській

поезії зустрічаються у творчості

І. Некрашевича, Г. Сковороди та інших поетів

ХVIII ст., але повний

перехід на силабо-тоніку

здійснив І. Котляревський. Його «Енеїда» напи-

сана чотиристопним ямбом. Широкі можливості

нової системи використали і надали їй вели-

кої виразності поети ХIХ—ХХ ст. Т. Шевченко,

Леся Українка, І. Франко, П. Тичина, М. Риль-

ський та ін.

СТОПА5 (від гр. pes — нога, ступня) — рит-

мічна одиниця вірша, яка складається з рівної

кількості довгих і коротких голосних — в анти-

чному віршуванні, з наголошених і ненаголоше-

них складів — у силабо-тонічному віршуванні.

Назва походить від давньої традиції відбивати

ногою (стопою) такт вірша.

ЯМБ(від гр. jambike — назва музичного

інструмента)

— в античному

вірші — двоскладо-

ва стопа,

що має короткий і довгий голосні

звуки

(∪ −), в силабо-тонічному віршуванні — двоскладова

стопа з наголосом на другому складі (∪ −5).

Двостопний ямб:

Хвалив|ся кіт,

Що він убрід__

Дніпро перебреде.

Та як пішов —

І не прийшов,

Нема кота ніде.

(П. Воронько)

Тристопний ямб:

Із тре|петно|ї ти|ші,

Немов у синім сні —

чотири Ярославни

в соборі на стіні.

(О. Левада)

Чотиристопний ямб:

Співець | вели|кий, син | наро|да,

Він і в неволі не мовчав,

А вколо лютилась негода,

І ворон сторожем літав.

(Х. Алчевська)

П’ятистопний ямб:

Життя, і праця, й помисли мої,

Зростає внук, йому на рученята

Кладуть дарунки сиві солов’ї.

(А. Малишко)

Шестистопний ямб:

За те, що в груди ти ховаєш серце люте...

(І. Франко)

Найчастіше поети звертаються до чоти-

ристопного ямба, дуже гнучкого і виразного.

П’ятистопним неримованим ямбом зазвичай

пишуть і перекладають драматичні твори. Саме

ним написані «Кам’яний господар» Лесі Укра-

їнки, «Борис Годунов» О. Пушкіна, перекладені

п’єси В. Шекспіра. Ямб — найбільш поширений

розмір в українській і російській поезії.

ХОРЕ5Й(від гр. choreios — танцювальний,

від choros — хор) — в античному вірші — дво-

складова стопа, що має довгий і короткий скла-

ди (− ∪), у силабо-тонічному віршуванні — двоскладова

стопа з наголосом на першому складі

( −5 ∪). Хорей буває різний — від двостопного до

шестистопного. Кількістю стоп у рядку

визнача-

ється тональність вірша: двостопний хорей пере-

дає динаміку, напругу, шестистопний — спокій-

ну розважливість.

Двостопний хорей:

Всіх гу|кайте,

Всіх скликайте...

Хто там ззаду?

Кулю — гаду!

Хто там ззаду?

(О. Олесь)

Тристопний хорей:

Тихо | стало | в гаю:

Пташка не співає;

Сумно стало в хаті:

Милої немає.

(А. Бобенко)

Чотиристопний хорей:

Гомін, | гомін, | по діб|рові,

А над полем все заграви,

Пожовтіли буйні трави.

(А. Малишко)

П’ятистопний хорей:

Я що|дня з го|ри і|ду на | працю,

Через міст, крізь білий вогкий дим,

Де внизу заливчасто іскряться

Сині змійки — рейки і дроти.

(Н. Забіла)

Шестистопний хорей:

і у тебе, мила, васильки з-під вій,

і гаї синіють ген на видноколі,

і синіє щастя у душі моїй.

(В. Сосюра)

Найчастіше зустрічається чотиристопний

хорей.

ДА5КТИЛЬ(від гр. daktylos — палець, міра

довжини) — в силабо-тонічному вірші трискладова

стопа з наголосом на першому складі

( −5 ∪ ∪).

Спи, мій ма|лесенький, | спи, мій си|нок...

Я розка|жу тобі | безліч ка|зок.

(О. Олесь)

якій перший склад довгий, а інші короткі

(− ∪ ∪).

АМФІБРА5ХІЙ(від гр. amphі — кругом,

brachys — короткий) — в силабо-тонічному ві-

рші — трискладова стопа з наголосом на середньому

складі (∪ −∪).

Нам зорі | на чола | поклали | печать,

і зорі | нам світять | в дорогу.

(В. Сосюра)

В античному віршуванні — трискладова

стопа з короткими голосними в крайніх складах

і довгим — у середньому (∪ − ∪).

АНА5ПЕСТ(від гр. anapaistos — обернений,

відкинутий назад) — в силабо-тонічному ві-

рші — трискладова стопа з наголосом на останньому

складі (∪ ∪ −).

Наша ціль | — людське щас|тя і во|ля,

Розум влад|ний без ві|ри основ,

І братер|ство вели|ке всесвіт|нє,

Вільна пра|ця і віль|на любов.

(І. Франко)

В античному віршуванні анапест — трискладова

стопа, в якій третій склад довгий,

а перший і другий короткі (∪ ∪ −).

РИ5МА(від гр. rhythmos — розміреність) —

звуковий повтор в кінці двох чи кількох віршо-

вих рядків. Рима має ритмомелодійне і смисло-

ве значення, надає віршу емоційної виразності.

Існують різні принципи класифікації рим. За

співзвучністю звуків у клаузулі рими поділяють-

ся на точні (повні) і неточні (неповні) (юр|бо5ю—

бо5ю; хо|ло5дний— сьо|го5дні). За місцем наголосу

в клаузулі розрізняють рими чоловічі — з наго-

лосом на останньому складі (слова5 — голова5),

жіночі — з наголосом на другому

складі від кін-

ця (до5лі— топо5лі), дактилічні — на третьому

складі від кінця (гімнази5чному— незви5чному),

гіпердактилічні — з наголосом на четвертому

складі (ба5тьківського

— ді5дьківського).

Залеж-

но від структури рими бувають прості і складе-

ні (пора— гора, добою— до бою). За розташу-

ванням у рядках вони поділяються на парні або

суміжні (аабб), перехресні

(абаб), кільцеві або

оповиті (абба). Співзвучність на початку рядків

прийнято називати початковою римою:

Мій туман,

Мої луки вологі,

Мої мрії,

Мій смуток,

Мої вічні тривоги.

(І. Муратов)

Співзвучність слів в одному рядку назива-

ють внутрішньою римою.

У сучасній поезії поширена коренева рима,

у якій співзвучні наголошені кореневі частини

слів: ві5тер— ви5щий, ми5тися— ми5тниця, ба5чи-

ти— ба5витись.

Вірш без рими називається білим віршем.

ВНУ5ТРІШНЯ РИ5МА— співзвучність слів

не в кінці, а в середині рядків. Самостійного зна-

чення внутрішня рима, як правило, не має, але

надає віршу певної ритмомелодики.

Свято перемоги! Стали ми на ноги!

Многі і многі дивуються з нас:

звідки у нас соки? подвиги високі! —

Вороги ворожать, щоб народ погас.

(П. Тичина)

ЖІНО5ЧА РИ5МА— рима, у якій наголос па-

дає на другий склад від кінця.

Дитя моє, ночі безсонні.

Дитя моє, лагідні ранки.

(Л. Костенко)

ЧОЛОВІ5ЧА РИ5МА— рима, в якій наголос

падає на останній склад. Називають її ще твер-

дою і ямбічною: намет — очерет, позер — тепер,

Сни — весни.

МОНОРИ5М(від фр. monorime — одна

рима) — вірш, у якому всі рядки мають одна-

кову риму. Часто зустрічається у східній поезії

(в поемі Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шку-

рі»). В українській

і російській поезії викорис-

товується переважно в сатиричних та гуморис-

тичних творах.

СТРОФА5 (від гр. strophе — поворот, змі-

на) — група рядків вірша, об’єднаних заверше-

ною думкою, системою рим та інтонацією. На-

зва походить від античної трагедії: пісні хору

поділялися на дві частини — строфа і антистро-

фа. Перша виконувалась, коли хор рухався по

сцені зліва направо, друга — коли повертався

назад. Класифікуються строфи за формальною

ознакою — кількістю рядків: двовірш (дис-

тих), тривірш (терцина), чотиривірш (катрен),

п’ятивірш, шестивірш (секстина), восьмивірш

(октава), дев’ятивірш (нона), десятивірш (деци-

ма) та ін. Крім того, існують особливі строфічні

побудови: тріолет, рондо, рондель,

сапфічна

строфа, сонет, онєгінська строфа та ін.

СОНЕ5Т(від іт. sonare — звучати) — вірш,

що складається з 14 рядків

зі схемою рим абба —

абба — ввг — дгд (можливі відхилення). Сонет

виник у ХIII ст. в Італії і став однією з поши-

рених форм світової поезії. Живучість сонета

пояснюється не тільки досконалою формою,

а й внутрішньою логікою розвитку змісту: пер-

ший чотиривірш — теза, другий — антитеза,

заключні два тривірші — синтез, узагальнен-

ня думки. В українській поезії сонет з’явився

в 30-х рр. ХIХ ст. у творчості поетів-романтиків,

пізніше до нього зверталися майже всі визна-

чні поети ХIХ і ХХ ст. І. Франко створив цикли

«Вольні сонети» і «Тюремні сонети». Цикл со-

нетів, що складається із 15 творів, прийнято

називати вінком сонетів. Авторами вінків соне-

тів були українські поети В. Бобинський («Ніч

кохання»), О. Ведміцький («На межі»), М. Те-

рещенко («Слово і слава»), М. Вінграновський

(«Вінок на березі юності»), Д. Павличко («Соне-

ти подільської осені») та ін__

Сонети пишуться п’ятистопним ямбом.

ВЕРЛІ5БР(від фр. vers libre — вільний

вірш) — різновид вірша, в якому немає внутріш-

ньої симетричності рядків (повторення стоп, як

у силабо-тонічному вірші, чи складів, як у си-

лабічному). Римоутворювальними елементами

в ньому є змістові частини речення — слово чи

група слів. Існують два види вільного вірша:

метричний

верлібр, або дольник, і дисметрич-

ний верлібр, або фразовик (акцентний вірш).

Перший — силабо-тонічний з частково зруй-

нованими стопами.

Вільно | ритмова|на мово, |

Найкраще | з земних | чудес,

Що слово | складаєш | до слова,— |

Ти не | дарунок | небес!

(Д. Загул)

Розмір вірша — амфібрахій, але деякі стопи

неповні.

Другий — тонічний вірш з різною кількістю

ритмічних наголосів у рядках.

Земле, | чую | тебе!

Ростеш | дубами | на косогорах

І мною | ростеш...

Ось моє | серце!

Пахнеш | цілющим | хлібом

І джерелом | з долини...

Вода | прозора!

(М. Сингаївський)

Верлібр з’явився в європейській поезії на-

прикінці ХIХ ст.

Роди і види літератури

Е5ПОС(від гр. epos — слово, мова, розпо-

відь) — один із трьох основних

родів літератури,

поряд із лірикою та драмою. Епос передбачає

зображення зовнішніх щодо автора явищ жит-

тя. Автор виступає в ролі стороннього спостері-

гача, що дозволяє йому широко змальовувати

дійсність у часі й просторі, глибоко розкривати

внутрішній світ персонажів. Основні епічні жан-

ри сучасної літератури — оповідання, повість,

роман, новела, нарис. До епосу належать також

фольклорні жанри — казка, легенда, билина, іс-

торична пісня тощо.

НОВЕ5ЛА(від іт. novella — новина) — не-

великий розповідний твір про незвичайну жит-

тєву подію з несподіваним закінченням. Як

жанр уперше з’явилася в італійській літера-

турі ХIV—ХV ст. у творчості

Дж. Боккаччо,

Ф. Саккетті та ін. Великого поширення набу-

ла у ХIХ—ХХ ст. в європейській та американській

літературі. Відомі новелісти в українській

літературі — М. Коцюбинський, В. Стефаник,

А. Тесленко, Ю. Яновський та ін.

ОПОВІДА5ННЯ— невеликий розповідний

твір, в якому зображується життя персонажа за

короткий проміжок часу. Жанр оповідання —

один з найпоширеніших у літературі. Він потре-

бує особливої

майстерності письменника, вміння

лаконічно і художньо яскраво відтворити харак-

тер людини і соціальні явища.

ЕСЕ5 (від фр. essai — спроба, нарис, начерк) —

невеликий прозовий художній твір, літературно-

критична стаття, стаття філософського

або пу-

бліцистичного характеру, що відзначаються

підкресленою суб’єктивністю авторської думки,

новизною тлумачення поставлених

питань, об-

разністю та афористичністю висловлювання.

Жанр есе з’явився ще за античних часів, набув

поширення у творчості

філософів і письменни-

ків XVI—XVIII ст. (М. Монтень, Ф. Бекон, Д. Ді-

дро, Дж. Локк та ін.), а надто в добу романтизму,

який висунув на перший план особистість авто-

ра. У XX ст. до цього жанру зверталися видатні

прозаїки, поети і філософи в ідейній боротьбі

з метою популяризації здобутків науки тощо.

В українській

літературі есе зустрічається

в до-

робку В. Винниченка, Є. Маланюка, Ю. Липи,

Ю. Шереха та ін. Порівняно недавно з’явилися

змішані жанри романа-есе та повісті-есе.

ПО5ВІСТЬ— епічний розповідний твір,

в якому картину життя змальовано повніше, ніж

в оповіданні, але не так широко, як у романі. По-

вість, звичайно, має один сюжет, але більш роз-

горнутий, ніж в оповіданні. Крім головного ге-

роя у ній діє ряд другорядних персонажів. Жанр

повісті дуже поширений в українській літературі:

«Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького,

«Fata morgana» М. Коцюбинського, «Борислав

сміється» І. Франка, «Краса і сила» В. Винни-

ченка та ін

РОМА5Н(від фр. roman — спершу твір, напи-

саний однією з романських мов) — великий епіч-

ний твір, у якому змальовано широку картину

суспільного життя. Для роману характерні: на-

явність багатьох сюжетних ліній, зображення

персонажів у складних життєвих ситуаціях, роз-

криття динаміки їх внутрішнього світу. За зміс-

том розрізняють такі види сучасного роману:

соціально-психологічний, сімейно-побутовий,

історичний, філософський, детективний, при-

годницький, сатиричний та ін. Романний жанр

виник ще в епоху античності («Дафніс і Хлоя»

Лонга, «Золотий осел» Апулея), набув нових рис

за Середньовіччя (рицарські романи та ін.), але

справжнього розквіту досяг у ХVIII—ХIХ ст.

Розвиток роману в Україні припадає на ХIХ ст.

і пов’язаний з іменами Є. Гребінки, Г. Квітки-

Основ’яненка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького,

Панаса Мирного та ін. У ХХ ст. роман став про-

відним жанром української прози. Великий

внесок у його розвиток зробили А. Головко,

П. Панч, М. Стельмах, О. Гончар, П. Загребель-

ний, Ю. Мушкетик та ін.

ЕПОПЕ5Я(від гр. epopoiїa — зібрання пі-

сень, переказів) — великий монументальний

твір. В античну епоху внаслідок циклізації ска-

зань, пісень і легенд створювалися великі поеми

про видатну історичну подію чи героя («Іліада»,

«Одіссея» Гомера, «Енеїда» Вергілія). Пізніше

аналогічні процеси відбувались і в епосі євро-

пейських народів (французька «Пісня про Ро-

ланда», німецька «Пісня про Нібелунгів» та ін.).

Жанр поетичної епопеї культивувався представ-

никами класицизму. У новітній літературі епопеєю

стали називати великі прозові твори, при-

свячені значним подіям у житті народу («Війна

і мир» Л. Толстого, «Тихий Дон» М. Шолохова,

«Прапороносці» О. Гончара та ін.).

ДИЛО5ГІЯ(від гр. di — двічі і logos — сло-

во) — твір, що складається з двох самостійних

частин, у кожній із яких своє коло персонажів

і завершені сюжетні лінії. Наприклад: дилогія

Ю. Смолича «Світанок над морем» складається

з романів «Чайки сідають на воду» і «Буде на морі

погода». Дилогією в давній Греції називалися

драми з двох частин, звідки й походить термін.

ТРИЛО5ГІЯ(від гр. trilogia) — три частини

одного твору, що мають різні назви, але пов’язані

спільністю задуму і дійових осіб. Трилогіями

можуть бути великі епічні та драматичні твори

(роман О. Гончара «Прапороносці», який скла-

дається з трьох частин: «Альпи», «Голубий Ду-

най» і «Злата Прага»; в драматургії — історична

трилогія О. К. Толстого: «Смерть Іоанна Грозно-

го», «Цар Федір Іоаннович», «Цар Борис»)

ТЕТРАЛО5ГІЯ(від гр. tetralogik, tetra — чо-

тири, logos — слово) — великий епічний твір,

який складається з чотирьох самостійних частин,

об’єднаних загальним ідейним задумом і спіль-

ністю персонажів. У тетралогії кожна частина

має свою назву. Так, «Сучасна історія» фран-

цузького письменника А. Франса складається

з чотирьох романів: «Під міськими в’язами»,

«Вербовий манекен

», «Аметистовий перстень»

і «Пан Беранже в Парижі». В українськійлі-

тературі є тетралогія Л. Смілянського, у якій

ідеться про чотирьох визначних українських

письменників

— М. Коцюбинського, Лесю Укра-

їнку, І. Франка і Т. Шевченка: «Михайло Коцю-

бинський», «Червона троянда», «Мужицький

посол» і «Поетова

молодість».

ЛІ5РИКА(від гр. lyra — струнний музичний

інструмент, під акомпанемент якого у стародав-

ній Греції виконувалися пісні та вірші) — один

з трьох родів літератури (поряд з епосом і дра-

мою), в якому зовнішній світ відображається

через почуття, переживання та думки автора.

Відзначається лаконізмом і смисловою ємністю

у розкритті життєвих явищ. За змістом лірику

прийнято поділяти на громадянську, філософську,

інтимну (любовну), пейзажну та ін. Основні

ліричні жанри — вірш, пісня, послання, еле-

гія, сатира.

ЛІРИ5ЧНИЙ ГЕРО5Й— в літературознавстві

умовне поняття, що визначає носія прагнень, ду-

мок та почуттів, виражених у ліричному

творі.

Ліричний герой не завжди тотожний авторові,

бо втілює в собі естетичні ідеали не тільки по-

ета, а й певної доби, певної людської спільноти.

Термін

вживається стосовно поезії та ліричної

прози.

О5ДА(від гр. ode — пісня) — похвальний,

урочисто-патетичний вірш, присвячений важли-

вій події чи видатній особі. Як жанр ліричної по-

езії виник у стародавній Греції. В одах прослав-

лялися боги, військові подвиги, переможці на

олімпійських

змаганнях. Великого поширення

ода набула в європейських

літературах в епоху

утвердження абсолютистської монархії (ХIV—

ХVII ст.) в творчості

поетів-класицистів. Теорію

жанру розробив теоретик класицизму Н. Бу-

ало, який сформулював суворі вимоги до оди.

В Росії розквіт оди припадає на ХVIII ст.

(М. Ломоносов, В. Тредіаковський, Г. Державін

та ін.), на Україні значного розвитку цей жанр

не мав.

ПОСЛА5ННЯ— віршований літературний

твір, написаний у формі звернення до певної осо-

би чи групи людей. Жанр послання

досить по-

пулярний у світовій поезії, відомий ще з часів

античності. В українській поезії до нього звер-

талися майже всі видатні поети: Т. Шевченко —

«Гоголю», «Марку Вовчку», «До Основ’яненка

»,

«І мертвим, і живим...», І. Франко — «Това-

ришам із тюрми», «Мойому читачеві», Леся

Українка

— «Товаришці на спомин», «Ворогам»

та ін.

РОМА5НС— невелика пісня про кохання,

що виконується в музичному супроводі. В Укра-

їні з’явився на початку ХIХ ст. і став одним із

популярних жанрів вокального мистецтва. Да-

нину жанру віддали Л. Глібов, Леся Українка,

І. Франко, а також українські поети ХХ ст.

ВІРШ— (від лат. versus — вірш) — 1) Рядок

у віршованому поетичному

творі, основна

ритмічна одиниця. У кінці рядка завжди є рит-

мічна пауза, яка може не відповідати синтаксич-

ним нормам. Вірш-рядок не слід ототожнювати

з реченням, оскільки в ньому не завжди вислов-

люється завершена думка. 2) Поетичний твір

(Поет написав вірш.). 3) Система віршування

(Вірш Маяковського якісно відрізняється від ві-

рша Пушкіна.).

ГРОМАДЯ5НСЬКА ЛІ5РИКА— поетичні тво-

ри, присвячені гострим політичним проблемам

суспільного життя. Існує паралельний термін —

політична лірика. Провідні теми — свобода, за-

хист прав людини, викриття несправедливого

соціального ладу, заклик до боротьби. Класич-

ним зразком громадянської лірики є творчість

Т. Шевченка.

СПІВОМО5ВКА— невеликий сюжетний гу-

мористичний вірш, побудований на народному

анекдоті. Співомовка близька до байки, але на

відміну від байки в ній діють не тварини, а люди,

і в кінці немає моралі. Найвиразніше

представ-

лений цей жанр у творчості С. Руданського,

який видав три збірки «Співомовок

». Наявність

у терміні лексеми співпідкреслює близькість

співомовки до коломийки.

ДУ5МА— українська народна ліро-епічна

пісня героїчного характеру про історичне ми-

нуле. Відома з ХV ст. Виконувалася народни-

ми співцями під акомпанемент кобзи чи ліри.

Більшість дум присвячена боротьбі з татар-

ськими і турецькими поневолювачами, тяжкій

долі невільників, народно-визвольній боротьбі

під проводом Богдана Хмельницького («Козак

Голота», «Маруся Богуславка», «Самійло Кіш-

ка», «Хмельницький та Барабаш», «Іван Бо-

гун» та ін.). Глибокий історичний зміст, гаряче

авторське почуття і виразність поетики спри-

яли утвердженню

думи як жанру та впливу її

на українську і російську поезію (Т. Шевченко,

К. Рилєєв, М. Лермонтов, А. Малишко та ін.).

БА5ЙКА— короткий, здебільшого віршо-

ваний твір дидактичного змісту, який в але-

горичній формі відтворює життя людей. Най-

частіше дійовими особами байок виступають

тварини. Розповідь про певну подію завершуєть-

ся повчальним висновком — мораллю (застар.

«силою»).

Байка — один із найдавніших жанрів лі-

тератури. Широковідомим байкарем стародав-

ньої Греції був Езоп (VI—V ст. до н. е.), через що

алегоричну мову часто називають езопівською.

В Україні байки відомі з ХVII—ХVIII ст. Авто-

ром прозових байок

був Г. Сковорода. Талано-

виті байкарі ХIХ ст. — П. Гулак-Артемовський,

Є. Гребінка, Л. Глібов. Жанр байки розвивався

і у ХХ ст.

Байковий вірш — різностопний ямб, який

називається вільним віршем.

БАЛА5ДА(від прованс. ballar — танцюва-

ти) — віршований твір з гострим

драматичним

сюжетом, любовного, казково-фантастичного,

легендарно-історичного, героїко-патріотичного

змісту. У різних

народів у різні часи термін мав

різне значення. За Середньовіччя у Провансі

(Франція) баладою називали народну танцю-

вальну пісню з рефреном. Пізніше в Італії вона

відокремилася від танцю, у творчості А. Данте

і Ф. Петрарки втратила рефрен, набувши озна-

ки канцони. У французькій поезії XIV—XV ст.

балада стала формою звертання до певної особи

і набула канонічних рис: три строфи, перехрес-

не римування, обов’язковий рефрен. В англійському

та шотландському фольклорі побутувала

балада драматичного змісту (нещасливе кохан-

ня, кривава помста, зрада, легенда), яка спра-

вила значний вплив на європейську літературу.

Жанр балади був поширений у творчості поетів-

романтиків: Р. Бернса, С. Колдріджа — в Англії,

В. Гюґо — у Франції, Г. Бюргера,

Ф. Шиллера,

Й.-В. Ґете — в Німеччині, В. Жуковського

—

в Росії, А. Міцкевича — у Польщі. Переважали

фантастичні сюжети, пов’язані з народними ле-

гендами та переказами. В українській літературі

до жанру балади зверталися Т. Шевченко («При-

чинна», «Русалка»), Л. Боровиковський («Ма-

руся»), А. Метлинський

(«Смерть бандуриста»),

С. Руданський («Верба»), Ю. Федькович («Ре-

крут») та ін. У XX ст. в сюжетах балад українських

поетів переважає героїчна тематика: «Три

сини» П. Тичини, «Подвиг» Л. Первомайського,

«Балада про комвзводу» А. Малишка, «Парти-

занська балада» П. Воронька тощо.

ПОЕ5МА(від гр. poiema — твір) — віршова-

ний твір з чітко визначеним сюжетом. Епічний

елемент — розповідь про події часто поєднується

в поемі з ліричним — вираженням авторських

почуттів. З огляду на співвідношення цих еле-

ментів розрізняють поеми епічні, ліро-епічні та

ліричні. Чисто епічними вважаються давні пое-

ми, що виникли на основі народних пісень і ска-

зань: «Іліада», «Одіссея», «Пісня про Роланда»,

«Витязь у тигровій шкурі» та ін. У процесі роз-

витку літератури жанр поеми в різних літера-

турних напрямах — класицизмі, романтизмі,

реалізмі та ін. — набував нових рис. Велику

роль у його становленні в українській літерату-

рі відіграв Т. Шевченко як автор романтичних

та реалістичних поем («Сон», «Кавказ», «Кате-

рина», «Причинна», «Гайдамаки»). Поема була

одним із провідних жанрів української

поезії

ХХ ст. Представлена творами широкого ідейно-

тематичного і стильового діапазону: «Мойсей»

І. Франка, «Роберт Брюс» Лесі Українки, «Да-

нило Галицький» М. Бажана, «Червона

зима»

В. Сосюри, «Прометей» А. Малишка та багато

інших.

ВЕРТЕ5П(від старослов. печера) — народ-

ний ляльковий театр, поширений в Україні

XVIII—XIX ст. Являв собою скриньку

у вигляді

двоповерхового будиночка із прорізамив

підло-

зі, через які вертепник управляв дерев’

яними

ляльками. На верхньому поверсі ставились інс-

ценівки на релігійні теми, на нижньому — на

побутові теми сатиричного та гумористичного

характеру. Дійовими

особами останніх були мо-

торний запорожець, спритний солдат

(москаль),

бідний селянин, недотепний пан, зажерливий

піп та ін. Виконавцями та авторами вертепних

драм виступали школярі й мандрівні дяки, піз-

ніше — мандрівні артисти. Завдяки широкому

використанню фольклорного матеріалу, соці-

альній загостреності і народному гумору, яскра-

вому оформленню, виконанню пісень та танців

вертеп здобув велику популярність серед різних

верств українського суспільства.

ШКІЛЬНА5 ДРА5МА— один із жанрів цер-

ковної драматургії, яка виникла в країнах Євро-

пи в ХV—ХVI ст. при духовних школах. Згідно

з уставом цих шкіл театральні вистави на релі-

гійні теми були обов’язковою формою навчання.

В Україні і в Росії шкільна драматургія розви-

валася в ХVII—ХVIII ст. Твори писали до релі-

гійних свят викладачі духовних шкіл. Пізніше

провідне місце посіли теми боротьби проти ка-

толицизму та історична. Однією з найвідоміших

драм була трагікомедія Ф. Прокоповича «Воло-

димир» (1705). П’єси ставилися в шкільних теа-

трах, які діяли при школах.

ІНТЕРМЕ5ДІЯ(від лат. intermedius — те, що

знаходиться посередині) — драматичний жанр

у середньовічному театрі, гумористична сценка

з народного життя, яка виконувалася в антрак-

тах між діями драми на серйозні релігійні теми.

В Україні була поширена в ХVII—ХVIII ст. і мала

гострий соціальний характер. Героями

звичайно

були козак, солдат, бідний селянин, які глузува-

ли з панів.

ДРА5МА(від гр. drama — дія). 1) Драма —

один із трьох родів художньої

літератури (по-

ряд з епосом та лірикою), у якому явища життя

розкриваються через самовиявлення дійових

осіб, їхні вчинки та розмови. Драматичні твори

призначені для сценічного втілення. Основні

види — трагедія, комедія, драма, інтермедія,

водевіль тощо.

2) Драма — жанр драматургії, проміжний

між трагедією та комедією. Виникла в середині

ХVIII ст. і відтоді посіла чільне місце у світовій

драматургії, оскільки найадекватніше відпо-

відала змісту життя, у якому завжди співісну-

ють трагічне й комічне. Має чимало різновидів:

соціально-побутова, психологічна,

історична,

героїчна, мелодрама та ін. Класичні зразки:

«Емілія Галотті» Г. Лессінга, «Гроза» О. Остров-

ського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Украде-

не щастя» І. Франка, «Дай серцю волю, заведе

в неволю» М. Кропивницького та ін.

ТРАГЕ5ДІЯ(від гр. tragos — козел і ode —

пісня) — один із видів драми, в основі якого ле-

жить непримиримий конфлікт незвичайного

героя з нездоланними зовнішніми обставинами.

Найчастіше герой гине. Ранній розквіт трагедії

припадає на V ст. до н. е. в Греції. Найвідоміші

автори античних трагедій — Есхіл, Софокл і Ев-

рипід. Глибокі думки щодо теорії трагедії зали-

шив Аристотель у своїй «Поетиці». Він вважав,

що дія трагедії повинна бути важливою і завер-

шеною, покликаною очищати людину від лихих

пристрастей через страх і співчуття. Нове під-

несення жанру припадає на епоху Відродження

і пов’язане передусім із творчістю В. Шекспіра,

який подолав однолінійність характерів, розши-

рив «час» і «простір» трагедії, поєднав трагічне

з комічним. Трагедія посіла чільне місце в драма-

тургії класицизму, набувши високого громадянського

пафосу, піднесеної патетики. В своєму

подальшому розвитку цей жанр наблизився до

драми, що повною мірою стосується української

російської драматургії (п’єси М. Старицького,

М. Кропивницького, І. Франка, «Борис Году-

нов» О. Пушкіна,

п’єси О. Островського, О. К.

Толстого). За радянських часів з’явилася так

звана «оптимістична трагедія» (під такою на-

звою 1932 р. вийшла п’єса Вс. Вишневського),

трагічний конфлікт якої, з погляду теоретиків

соцреалізму, був якісно новий: загибель героя

у фіналі не викликає у глядачів сумного настрою,

оскільки все перекриває «величезна впевненість

у перемозі нового».

КОМЕ5ДІЯ(від гр. comoidia, соmos — весе-

лий натовп і ode — пісня) — один із видів дра-

матичних творів, у яких зображується смішне

в суспільному житті, поведінці й характері лю-

дей. Основу комедії складає гумор, який може

мати різне забарвлення — від розважального

до гострої сатири. Одним із перших дав визна-

чення комедії Аристотель: «Комедія... є зобра-

женням порівняно поганого в людині, але вади

відтворюються не в усій повноті, а лише в тій

мірі, у якій смішне є частиною неподобного».

У процесі історичного розвитку змінювалось

уявлення про смішне, з’являлися нові жанрові

модифікації. Розрізняють два основних види

комедії: комедія ситуацій (інтриги)

і комедія

характерів. Сюжет першої будується на ви-

падкових збігах обставин, заплутаній інтризі,

непорозумінні персонажів тощо («Комедія по-

милок» В. Шекспіра, «Учитель танців» Лопе

де Веги). У комедії характерів комічний ефект

досягається зображенням поведінки персонажа

з незвичайними пристрастями («Приборкання

непокірної» В. Шекспіра, «Тартюф» Ж. Б. Мо-

льєра). Виділяють ще такі види: побутова ко-

медія, лірична комедія, сатирична комедія,

комедія настроїв, комедія ідей, трагікомедія

та ін. Перший зразок української комедії дав

І. Котляревський

(«Москаль-чарівник»). Зна-

чний внесок у її розвиток зробили Г. Квітка-

Основ’яненко, М. Старицький,

М. Кропивниць-

кий, І. Карпенко-Карий, І. Франко, М. Куліш.

ДРАМАТИ5ЧНА ПОЕ5МА— невелика ві-

ршована п’єса. Наприклад: «Маленькі трагедії»

О. Пушкіна, «Вавілонський полон», «У ката-

комбах» Лесі Українки та ін.