Становлення Коменського як педагога та вченого 4 страница
Одна з передумов ефективності бесіди — психологічний контакт із співбесідником. У процесі бесіди слід враховувати, що інформація може бути суб'єктивною і вимагає доповнень, уточнень, перевірки за допомогою інших методів.
Бесіда як виховний метод поділяється на види: фронтальна (групова, колективна) й індивідуальна.
Фронтальна (групова, колективна) бесіда. Найчастіше її проводять із класом на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та ін. Головне — спонукати учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя, сформувавши у них відповідне ставлення до них. Визначальними в бесіді є факти (вчинки окремих осіб чи колективні дії, будь-яке явище, моральне правило, узагальнений літературний персонаж і т. ін.). Форма їх подання повинна підштовхувати учня до роздумів, пошуку, відповідних висновків і переконань.
Бесіду розподіляють на етапи:
1. Обґрунтування теми. На цьому етапі учитель обирає тему, яка повинна бути життєво важливою, не надуманою, з'ясовує позиції учасників (в чому вони співпрацюють, в чому розходяться), актуалізує увагу учнів з метою підготовки їх до розмови. Надзвичайно важливим є формулювання запитань, які спонукали б до розмови.
2. Діалог з дітьми. Учитель спрямовує розмову в правильному напрямі, сприяє вільному вираженню учнями своїх думок. При цьому важливо залучити учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ життя і на цій основі формувати у них ставлення до дійсності, до своїх прав і обов'язків.
3. Підсумки бесіди. Учитель узагальнює всі висловлювання, формує на їх основі раціональне вирішення обговорюваної проблеми. Разом з учнями формулює конкретну програму подальших дій.
Індивідуальна бесіда. Проводять її в екстремальних ситуаціях (за наявності локальних конфліктів, порушення дисципліни), здебільшого конфіденційно. Вона пред'являє особливі вимоги до педагога, який повинен так організувати її, щоб психічно учень був відкритим до бесіди, здатним на відвертість, не тільки усвідомлювати зміст моральних сентенцій, які доводитимуть до його свідомості, а й сприймати їх. Важливо, щоб він відчув під час бесіди готовність педагога допомогти йому, усвідомив, що зусилля вчителя спрямовані в русло його інтересів, і він знає, як йому допомогти.
Лекція — розгорнутий, системний виклад у доступній формі певної соціально-політичної, моральної, естетичної проблеми.
Лекція має бути старанно підготовлена щодо змісту, стилю, методичних прийомів. Процес підготовки і прочитання її потребує дотримання різноманітних методичних вимог. На підготовчому етапі, який поділяють на фрагменти: формулювання теми (має бути всеохоплюючою, цікавою); визначення виховної мети; складання попереднього плану лекції; добір і вивчення літератури; складання розгорнутого плану (план-проспект) матеріалів із різноманітних джерел, найважливіше передбачити обсяг теоретичних питань, які збирається порушити лектор, створити модель лекції (завершене ціле). Виклад змісту лекції, його фрагменти: вступ (має бути коротким, чітким, з формулюванням мети), виклад основного змісту (глибоке, всебічне, логічно послідовне розкриття основних положень), заключна частина (лаконічність, наявність висновків), покликані збудити інтерес в аудиторії до порушуваної проблеми, настроїти на глибокі роздуми.
Дискусійні методи (диспут, дискусія) створюють умови для висловлення власних поглядів і переконань, зіставлення їх з позиціями опонентів, обстоювання своєї думки.
Диспут — вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють його учасників.
Тематика диспутів має спонукати учнів до глибоких роздумів, пошуку власних вирішень обговорюваної проблеми. Обираючи тему диспуту, необхідно з'ясувати обізнаність з проблемою, погляди і переконання щодо неї.
Дискусія — метод групового обговорення проблеми з метою з'ясування істини шляхом зіставлення різних думок.
Часто дискусією називають спір, суперечку осіб. Для неї характерні чіткість мети, компетентність, науковий підхід до проблеми, повага до аргументів опонента, послідовна критика міркувань учасників обговорення.
Організовуючи дискусію, слід виходити з того, що найоптимальніша чисельність її учасників має не перевищувати 15 осіб, які, розподілившись на групи, розташовуються у приміщенні у формі кола, підкови. Організаційно дискусії поділяють на фази: визначення цілей і теми; збір інформації (знань, суджень, думок, нових ідей, пропозицій учасників) з обговорюваної проблеми; упорядкування, інтерпретація і спільне оцінювання обговорюваної інформації (можливе вироблення колективного рішення); підбиття підсумків дискусії (зіставлення мети з отриманими результатами).
Переконання — метод виховного впливу, за допомогою якого вихователь звертається до свідомості, почуттів, життєвого досвіду дітей з метою формування свідомого ставлення до дійсності і норм поведінки.
Переконання формують у процесі засвоєння учнями естетичних, моральних, політичних, філософських та інших знань. Воно має бути послідовним, логічним, максимально доказовим, відповідати рівню вікового розвитку особистості. Переконуючи інших, вихователь повинен сам глибоко вірити у те, про що повідомляє.
Гіпотеза — наукове припущення, яке висувають для пояснення явищ дійсності. Вона має бути чітко сформульованою, позбавленою логічної суперечності, не змінюватися в процесі доведення.
Гіпотезами можуть бути теоретичні положення, правила моральної поведінки, життєві факти, явища, події, які вимагають морального оцінювання. Переконати когось — означає викликати в нього впевненість в істинності гіпотези.
Ефективним засобом переконання є сугестія (від лат. suggestio — навіювання). Сугестивний метод — психологічний вплив на особу або групу осіб, розрахований на беззаперечне сприйняття незалежно від їх думок і волі.
Переконувати можна і прикладом. Метод прикладу передбачає демонстрування взірця для наслідування. При застосуванні його необхідно враховувати: специфіку наслідування прикладу різними віковими групами; етапність наслідування (на першому етапі внаслідок сприймання конкретного прикладу виникає суб'єктивний образ його, бажання наслідувати, на другому — діє зв'язок між прикладом для наслідування і поведінкою вихованця, на третьому — здійснюється синтез наслідувальних та самостійних дій і вчинків); джерела для наслідування (товариші, батьки, вчителі, літературні герої тощо); використання негативного прикладу у вихованні.
15. Методи організації діяльності і формування суспільної поведінки особистості та її характеристика
Ця група методів виховання передбачає організацію діяльності та формування досвіду суспільної поведінки. До неї належать педагогічна вимога, громадська думка, вправляння, привчання, доручення, створення виховуючих ситуацій.
Педагогічна вимога
Полягає цей метод в педагогічному впливі на свідомість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування його негативних дій і вчинків. За твердженням А. Макаренка, без щирої, переконливої, гарячої й рішучої вимоги не можна починати виховання колективу.
Вимога впливає на свідомість учнів, активізує їхні вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттєву сфери діяльності в позитивному напрямі, сприяючи виробленню позитивних навичок поведінки. Вона повинна бути доцільною, зрозумілою і посильною для учнів. Висувають її, маючи певність, що свідомість учня підготовлена до її сприйняття. З цією метою йому роз'яснюють сутність вимоги, переконують в необхідності її виконання, в користі від її виконання.
Із зміною поведінки, вихованості учня на краще вимога повинна підвищуватися. Якщо вихованців заохочують за одні й ті самі показники в навчанні, праці та поведінці, не підвищуючи до них вимог, це не сприяє їх зростанню, не спонукає їх до роботи над собою, тому що вони заспокоюються на досягнутому. Педагогічна вимога повинна випереджати розвиток особистості учня. Вона має бути справедливою.
Громадська думка
За своєю сутністю цей метод є колективною вимогою, адже, обговорюючи вчинок учня, колектив прагне, щоб той усвідомив свою провину. Обговорювати чи критикувати треба не особистість вихованця, а вчинок, його шкідливість для колективу, суспільства й самого порушника. Розмова має бути такою, щоб учень сам назвав причину свого вчинку. Під час обговорення обов'язково визначають шляхи подолання недоліків. За допомогою громадської думки учня легше переконати в хибності його поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді. Учень бачить, як реагують однокласники на поради педагога і членів колективу, пересвідчується, що його погляди ніхто не підтримує, і починає прислухатися до порад вихователя.
Готуючись до обговорення поведінки учнів, досвідчені вчителі уникають надмірного втручання в розмову. Коли колектив сам дає оцінку й ухвалює рішення, учень сприймає це серйозніше, оскільки бачить, що педагог не налаштовував проти нього членів колективу, вони мають власну думку.
Громадська думка має бути спрямована на тих, хто на неї зважає, її слід обережно застосовувати в роботі з учнями з підвищеною емоційністю. Формується вона заздалегідь, а не тоді, коли треба обговорити вчинок, що стався в колективі. Успішне її формування здійснюється за єдиних педагогічних вимог до учнів, чіткої системи учнівського самоврядування і систематичної роботи з учнівським активом, постійного неупередженого аналізу життя та діяльності школярів конфліктних ситуацій крізь призму моральних норм, стимулювання учнів до висловлення власної думки, аргументованого обстоювання її.
Вправляння
Полягає цей метод у поступовому створенні умов, за яких учень виконує певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки.
У школі учень щодня вправляється у виконанні розпорядку дня і вимог шкільного режиму, в навчальній і трудовій діяльності. Якщо у житті й діяльності учень дотримуватиметься вимог, що змушують його чітко виконувати свої обов'язки, постійно вправлятиметься в позитивній поведінці, у нього вироблятимуться відповідні навички і звички.
Використовуючи метод вправляння, педагог повинен обґрунтувати його необхідність, подбати про доступність, систематичність, достатню кількість вправ для формування певних навичок і звичок поведінки.
Привчання
Як метод виховання воно ґрунтується на вимозі до учня виконати певні дії. Вирішальним чинником у привчанні є режим життя і діяльності школяра. Його виховна функція полягає в тому, що режим забезпечує постійність, неперервність зусиль, заощаджує енергію людини, привчає вчасно виконувати будь-яку роботу, систематично, неухильно дотримуватися встановлених вимог. Як стверджував А. Макаренко, шкільний режим виконує свою корисну функцію лише за умови, що він точний, педагогічно доцільний, загальний і визначений.
Доручення
Метод також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках. З цією метою педагог, орган учнівського самоврядування чи учнівський колектив дають йому конкретне завдання, виконання якого потребує певних дій або вчинків. Застосовуючи цей метод, враховують індивідуальні особливості учнів. Доручення підбирають з таким розрахунком, щоб його виконання сприяло розвиткові необхідних якостей. Наприклад, неорганізованим учням корисно доручити провести захід, у підготовці якого треба виявити самостійність, ініціативу, зібраність. Отримавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість для колективу і для себе. Воно має бути посильним. Нескладне завдання виховує впевненість у власних силах, непосильне - підриває віру в свої можливості. Педагог повинен не лише дати доручення, а й навчити учня виконувати його, допомогти йому довести справу до кінця.
Створення виховуючих ситуацій
Цей метод використовують з метою формування суспільної поведінки. Кожна з таких ситуацій передбачає визначення необхідних умов для здійснення запланованого педагогом, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації, виникнення в учнів нових почуттів, зумовлених новою педагогічною ситуацією, які породжують нові думки, мотиви поведінки, спонукають до подолання недоліків.
Прийоми створення виховуючих ситуацій можуть бути творчими (доброта, увага і піклування; вияв уміння й переваги вчителя; активізація прихованих почуттів; пробудження гуманних почуттів; вияв засмучення; зміцнення віри у власні сили; довіра; залучення до цікавої діяльності), або гальмівними (паралельна педагогічна дія, наказ, ласкавий докір, натяк, показна байдужість, іронія, розвінчання, вияв обурення, попередження, вибух).
16. Методи стимулювання та корекції поведінки і діяльності. Методи контролю та самоконтролю їх характеристика
Ця група методів регулює, коригує і стимулює поведінку, діяльність і вихованість учнів. До неї належать:
Змагання — це здорове суперництво, прагнення до пріоритету, першості, самоутвердження; змагання бувають колективні та індивідуальні, тривалі й епізодичні. Змагання сильне гласністю, об'єктивним порівнянням підсумків, воно організовує, згуртовує колектив, спрямовує на досягнення успіхів, учить перемагати, змушує відстаючих підтягуватися до рівня передових, а передових надихає на нові успіхи.
Заохочення — це схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до їх повторення. У школі застосовуються такі види заохочення, як подяка директора школи (за наказом), вміщення портрета на дошці відмінників навчання, нагородження грамотою, цінним подарунком, золотою чи срібною медаллю після закінчення школи, нагородження грошовою премією, екскурсією. Потрібно вміло застосовувати заохочення "авансом", але не зловживати ним. Схвалення і заохочення зростає, якщо воно включає в себе не лише результат, а й мотив і спосіб діяльності.
Покарання — це несхвалення, осуд негативних дій та вчинків. До цього методу ставлення неоднозначне. До порушників правил поведінки, дисципліни, режиму праці застосовуються такі покарання, як догана за наказом директора школи, усне зауваження, зауваження в щоденнику, зниження оцінки за поведінку, виклик на педраду, виключення зі школи (за злодійство, хуліганство). Покарання коригує поведінку учнів, але воно не повинне завдавати ні фізичних, ні моральних страждань учневі. Потрібно вміло і тактовно застосовувати покарання, будь-яке покарання повинне супроводжуватись аналізом причин і умов, які передували вчинку.
Заохочення і покарання лише тоді ефективні, якщо вони справедливі, нечасті, мають гуманний характер, не ображають гідності людини, використовуються в міру їх зростання, від найменшого до найбільшого.
Методика контролю і самоконтролю забезпечують перевірку рівня засвоєння учнями знань, сформованості вмінь і навичок. З цією метою використовуються методи усного, письмового, текстового, графічного, програмового контролю, практичної перевірки самоконтролю.
Метод усного контролю. Він є найпоширенішим у шкільній практиці. Використовуючи його, учнем вчаться логічно мислити, аргументувати, висловлювати свої думки, набувають досвіду обстоювати свою точку, зору. Усне опитування учнів здійснюється у певний послідовності: формулювання вчителем запитань (завдань) і вимог; підготовка учнів до відповіді та викладу своїх знань; корекція і самоконтроль викладених знань у процесі відповіді. Для усної перевірки знань важливо визначити, які запитання чи завдання дати учневі. За рівнем пізнавальної активності вони є репродуктивними; реконструктивними; творчими.
Запитання для усної перевірки поділяють на основні, додаткові й допоміжні. Основне запитання формулюють так, щоб учень міг дати на нього самостійну розгорнуту відповідь. Додаткові запитання ставлять для уточнення. Як учень розуміє певне питання, формулювання, формули та ін. Допоміжні запитання часто є навідними, допомагають учневі виправити помилки, неточності.
У навчальному процесі практикують індивідуальне, фронтальне та ущільнене (комбіноване) усне опитування.
Індивідуальне опитування передбачає розгорнуту відповідь учня на оцінку. Він повинен не лише відтворити текст підручника чи розповідь учителя на попередньому уроці, а й самостійно пояснити матеріал, довести наукові положення, проілюструвати їх власними прикладами
Метою фронтального опиуання є перевірка знань, умінь і навичок одразу багатьох учнів. Його проводять переважно тоді, коли необхідно виявити рівень засвоєння знань, які слід запам'ятати, оскільки вони є підґрунтям для засвоєння певного складного матеріалу. Таке опитування стимулює активність учнів, сприяє повторенню та систематизації знань.
Ущільнене (комбіноване) опитування дає змогу перевірити знання відразу кількох учнів: один відповідає усно, решта - за вказівкою вчителя виконує певні завдання. Його проводять переважно тоді, коли весь матеріал в основному засвоює і необхідно перевірити набуті знання, учитель аналізує його разом з викликаним учнем, який пояснює хід його виконання.
Загалом метод усної перевірки знань сприяє встановленню тісного контакту між учителем і учнем, дає змогу стежити за його думкою всьому класу, виявляти прогалини, неточності в знаннях учнів і відразу їх виправляти. В процесі опитування одного учня відбувається повторення, узагальнення і систематизація знань і цілим класом. Таку перевірку можна проводити з будь-якого навчального предмета.
Метод письмового контролю. Суть цього методу полягає у письмовій перевірці знань, умінь та навичок. З таких предметів, як мова і математика, його використовують не рідше, ніж усну перевірку. Письмовим методом перевіряють знання учнів і з географії, історії, біології, хімії. Залежно від навчального предмета письмовий контроль знань здійснюють у формі контрольної роботи, твору, переказу, диктанту та ін. Мета письмової перевірки - з'ясування ступеня оволодіння учнями вміннями і навичками з предмета. Водночас існує можливість визначити і якість знань - їх правильність, точність, усвідомленість, уміння застосовувати ці знання на практиці.
Метод графічного контролю. Використовують його на уроках малювання, креслення, географії, геометрі та ін. Він передбачає відповідь учня у вигляді складеної ним узагальненої наочної моделі, яка відображає певні відношення, взаємозв'язки у виучуваному об'єкті або їх сукупності. Це можуть бути графічні зображення умови задачі, малюнки, креслення, діаграми, схеми, таблиці.
Графічна таблиця може бути самостійним видом або як органічний елемент входити до усної чи письмової перевірки.
Метод тестового контролю. Передбачає він відповідь учня на тестові завдання за допомогою розставлення цифр, підкреслення потрібних відповідей, вставляння пропущених слів, знаходження помилок тощо. Це дає змогу за короткий час перевірити знання певного навчального матеріалу учнями всього класу. Зручні тести і для статистичного оброблення результатів перевірки.
Метод програмованого контролю. Полягає він у висуванні до всіх учнів стандартних вимог, що забезпечується використаним однакових за кількістю і складністю контрольних завдань, запитань. При цьому аналіз відповіді, виведення і фіксація оцінки можуть здійснюватися за допомогою індивідуальних автоматизованих засобів.
Наявність у школі комп'ютерів дає змогу механізувати процес перевірки, але ї схема залишається.
Метод практичної перевірки. Придатний він у процесі вивчення фізики, біології, хімії, трудового навчання, що передбачають оволодіння системою практичних умінь і навичок. Таку перевірку здійснюють під час лабораторних і практичних занять із цих предметів. Стежачи за тим, як учень виконує певні дії, вчитель з'ясовує, як він усвідомив теоретичні основи цих дій. Так, спостерігаючи за рослинами на пришкільній ділянці чи проводячи вдома досліди з рослинами, учні усвідомлюють процеси утворення крохмалю на світлі, проростання насіння. Дихання кореня. Випаровування води через листі та ін.
Метод самоконтролю. Полягає цей метод усвідомленому регулюванні учнем своєї діяльності задля забезпечення таких її результатів, які б відповідали поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам, зразкам, Мета самоконтролю - запобігання помилкам та їх виправлення.