Сучасний парламентаризм, його значення і функції
В.Є.Чиркін: “Сучасний парламент - це вищий орган народного представництва, який відображає суверенну волю народу, покликаний регулювати найважливіші суспільні відносини в основному шляхом прийняття законів, здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб. Парламент володіє багатьма іншими повноваженнями. Він формує інші вищі органи держави, ратифікує міжнародні договори і т.ін. Обов'язковою ознакою сучасного парламентаризму має бути захист прав і свобод громадян - свободи слова, засобів масової інформації, свободи об'єднань, свободи переконань та ін., а також створення гарантій для діяльної політичної опозиції як у парламенті так і за його межами.
шляхтун ПАРЛАМЕНТАРИЗМ — 1) форма взаємодії громадянського суспільства і держанії, що грунтується на визнанні провідної ролі парламенту — загальнонаціонального колегіального представницького органу — у системі організації державної влади. Парламент є головним інститутом П. З одного боку, він формується безпосередньо виборцями і покликаний бути виразником інтересів громадянського суспільства, а з іншого — є вищим органом держави, який значною мірою впливає на формування інших державних органів. Для П. недостатньо просто наявності парламенту. Останній може існувати без істотних елементів П., що є характерним для авторитарних і тоталітарних політичних режимів. П. передбачає верховенство парламенту у законодавчій сфері та ного провідне становище в системі вищих органів держави. Юридичними виявами П. є розмежування законодавчої і виконавчої влади (див. Поділ влади), контроль парламенту за діяльністю органів виконавчої влади (цив. Парламентський контроль), привілейований статус депутатів та їх юридична незалежність від виборців (див. Імунітет депутатський, Індемнітет депутатський, Вільний мандат). П. передбачає наявність у країні впливових політичних партій, досконалого законодавства про вибори та Механізми функціонування парламенту, високого рівня професіоналізму парламентаріїв. Відсутність розвиненої партійної системи, що опосередковує відносини між виборцями і парламентом, може призвести до перетворення парламенту на арену боротьби персональних та вузькогрупових інтересів, жодним чином не зв’язаних з інтересами виборців. П. має місце тільки там, де у складі
парламенту є великі політичні об’єднання депутатів, що виражають інтереси значних верств суспільства. Найповніше П. виявляється при парламентарних формах правління, коли уряд формується парламентом і несе перед ним політичну відповідальність.
• Структура сучасних парламентів.
Згідно з конституціями і регламентами найважливішими елементами структури парламентів є їхні керівні органи, парламентські комітети (комісії) і парламентські фракції.
Структура парламенту вирішальною мірою пов’язана із відповідною формою державного правління. Розглядаючи під таким кутом зору сучасні парламенти, можна говорити про існування чотирьох основних моделей їхньої організації.
Першу модель репрезентують парламенти тих держав, які поклали у підвалини конституційного ладу принцип парламентського (відповідального) правління.
Друга модель притаманна державам із президентською формою правління, де організація державної влади побудована на принципі розподілу влад.
Третя модель характерна для держав із змішаною формою правління, що поєднує елементи парламентської та президентської систем.
Четверту модель складають парламенти “радянського” зразка, де функціонування механізму державної влади базується на принципі єдності влади.
Особливу модель складають т.зв. “консультативні парламенти”.
Ці чотири групи пов'язані із устроєм вищої державної влади.
Перша модель характерна для парламентських форм правління. Ці парламенти називаються парламентами, які працюють на основі принципу парламентського відповідального правління. Головна ознака цього парламенту – інститут політичної відповідальності уряду. Це група парламентів, яким надане право винесення вотуму недовіри уряду, право відправляти уряд у відставку. Тут класичним прикладом є Великобританія, іноді цю модель називають Вестмінстерською моделлю за місцем розташування парламенту – у Вестмінстерському палаці. Ця модель є в тих країнах, де існує парламентська республіка (або парламентська монархія): Нідерланди, Італія, Німеччина, Австрія, Болгарія, Угорщина та ін.
Друга модель парламенту властива країнам із президентською формою правління. Це парламенти й країни, де діє жорсткий принцип поділу влади. Такі парламенти не мають права вотуму недовіри, а уряд не має права розпускати парламент. Класична модель такого парламенту – США. У цих країнах, крім принципу поділу влади, діє жорсткий принцип "стримувань і противаг". Виконавча влада має право вето, законодавча – право використати імпічмент та ін.
Третя модель парламенту – парламент у країнах, де існує змішана форма правління, що поєднує елементи парламентської і президентської систем. Відносини між парламентом і виконавчою владою тут інші. Парламент, з одного боку, наділений правом вотуму недовіри, і там є реальний інститут парламентської відповідальності уряду, але й у президента дуже важливі повноваження, пов'язані з діяльністю парламенту. У цих країнах президент наділений правом розпускати парламент, Класичним прикладом такої моделі є Франція. Останнім часом до цієї моделі тяжіють країни СНД (Казахстан).
Четверта модель – парламенти в країнах, де вони відіграють майже декоративну роль. Іноді застосовується термін "консультативні парламенти". У певних країнах такий термін навіть застосовується на практиці (Катар). Це законодорадчі органи. Такі консультативні парламенти передбачено конституціями деяких ісламських країн (Кувейт, Бахрейн, Об'єднані Арабські Емірати). Парламенти за абсолютної влади монарха фактично є квазіпарламентами. Вони іноді розпускаються, іноді відновлюються, іноді вони обираються громадянами, іноді призначаються монархами.