Ці недоліки стали причиною так званої постбіхевіоралістичної революції
Принципи:
- Зміст повинен передувати методиці – наука має відповідати сучасним проблеми, їх треба визначити, а потім обирати методи
- Відмова від надання виключного значення емпіричним методам
- Тісний зв'язок теорії з практикою
- Відмова від ціннісного нейтралітету
- Відповідальність за «продукт» своєї наукової роботи
- Активна участь в повсякденному політичному житті
Постбіхевіоризм виник наприкінці 60-х років як критика біхевіоризму. Д. Істон ввів термін „постбіхевіоральна революція” для позначення руху у напрямку від біхевіоризму.
Причини: біхевіоризм зосереджувався здебільшого на вивченні політичної поведінки і не міг вирішувати нагальних проблем сучасності: 1) забруднення навколишнього середовища, 2) етнічна, расова та соціальна нерівність; 3) ядерна загроза тощо.
Сутність „постбіхевіоральної революції”: полягає в неприйнятті такого політичного дослідження і вивчення, яке прагне перетворити вивчення політики, політичну науку в більш жорстку наукову дисципліну, яка базується на методології природничих та точних наук.
Принципи:
• Зміст повинен передувати методиці. Важливо якомога повніше відповідати нагальним сучасним потребам, аніж займатися софістикою відносно методів дослідження.
• Відмова від надання виключного значення емпіричним методам дослідження. Біхевіоризм несе в собі ідеологію емпіричного консерватизму. Самообмеження описом і аналізом фактів створює труднощі розуміння тих же фактів в їх найширшому контексті.
• Тісний зв’язок теорії з практикою. Біхевіористське дослідження втрачає зв’язок з реальністю. Його стрижнем є абстрагування та аналіз, і вони покликані скрити жорсткі реалії політики. Завданням постбіхевіористської революції полягає в тому, щоб зруйнувати її бар’єри замовчування, які неминуче створив біхевіоризм, і таким чином допомогти політичній науці осягнути реальні запити людства в період кризи.
• Відмова від ціннісного нейтралітету досліджень політичної науки. Наука ніколи не може бути ціннісно-нейтральною. Тому, для того, щоб зрозуміти межі та можливості нашого знання, ми повинні знати про ціннісні передумови, на яких воно базується, а також про альтернативи, заради яких це знання може бути використано.
• Відповідальність за „продукт” своєї наукової роботи. Представники політичної науки несуть відповідальність за всіх інтелектуалів. Історична роль інтелектуалів полягає в тому, щоб захищати гуманістичні цінності цивілізації. В цьому їх унікальне завдання і обов’язок. Інакше вони можуть стати просто техніками, ремісниками для часткового ремонту суспільства.
Знати – значить нести відповідальність за дії, а діяти – означає прилучатися до оновлення суспільства. Інтелектуал, як вчений, несе особливу відповідальність за дієвість свого знання. Умоглядна наука – продукт ХІХ століття, коли було досягнуто широкої моральної згоди. Сучасна дієва наука з необхідністю відтворює сучасний конфлікт в суспільстві з приводу тих чи інших цінностей та ідеалів і це повинно проходити через весь процес дослідження.
• Активна участь в повсякденному політичному житті (боротьбі). Якщо у інтелектуалів є зобов’язання – максимально використовувати і реалізовувати свої знання, то організації інтелектуалів – професійні організації, в т.ч. політичні, а також університети не повинні перебувати осторонь повсякденної політичної боротьби, а брати в ній участь. Політизація професії так само неминуча, як і бажана.
20. Теоретико-метологічні засади теорії раціонального вибору.
Теорія раціонального вибору – 30ті рр. 20ст в економіці. В 70х рр. була взята в політологію.
Представники:
Ентоні Даунс «Економічна теорія демократії»
Герберт Саймон «Моделі людини»
Товарний ринок був замінений на ринок влади.
Об’єкти: дослідження електоральної поведінки і колективної раціональної поведінки – формування фракцій і коаліцій
.
Ця теорія зосереджувала всю увагу не на колективній поведінці, а на тих мотивах і внутрішніх чинниках, які рухають окремого індивіда. Індивід тепер був не просто суб’єктом, який реагує на зовнішні умови тим чи іншим чином, а й активним актором, для якого характерною є вибіркова поведінка з метою реалізації власних уподобань або отримання максимальної користі. Отже, в області політичного аналізу з’явилася раціональна людина зі своїми намірами та цілями.
Розробники теорії: К.Ерроу «Соціальний вибір і індивідуальні цінності» (1951р.) – початок розробки теорії, Г.Саймон «Моделі людини», Уілям Райкер «Політична наука і раціональний вибір» (1990р.), П.Ейбел «Чи є теорія раціонального вибору раціональним вибором теорії? (1992р.), Дж.Бюкенен, Г.Таллок.
Основні методологічні принципи теорії:
1.Методологічний індивідуалізм – визнання того, що соціальні та політичні структури, політика і суспільство в цілому є вторинними по відношенню до індивіда. Індивід є основним актором в суспільстві. Тому для дослідження політики треба зосередитись на окремому індивіді.
2.Егоїзм індивіда – прагнення максимізувати власну користь. Це означає, що індивід буде обов’язково поводитись як егоїст.
3. Раціональність індивідів - тобто їхня здатність розташовувати свої уподобання у відповідності до своєї максимальної користі. При цьому індивід співвідносить очікувані результати і витрати і, прагнучи максимізувати результат, намагається одночасно мінімізувати витрати.
4. Обмін діяльністю. Індивіди діють у суспільстві не самостійно, існує певний взаємозв’язок: поведінка кожного індивіда здійснюється в певних інституціональних умовах, тобто під впливом дії інститутів. При цьому індивіди скоріше не пристосовуються до інститутів, а прагнуть їх змінити відповідно до своїх інтересів. Інститути в свою чергу можуть змінити порядок (ієрархію) уподобань, але це означає, що змінений порядок виявився найбільш корисним за даних умов.
5. Диференційованість уподобань. Окрім раціональності слід додатково враховувати характер уподобань і переконань (актори прагнуть максимізувати 1) матеріальний успіх; 2) задоволення; 3) владу). Ідея Дж.Фірджона.
Недоліки:
- Нехтування емоційними та ірраціональними діями, які не завжди орієнтовані на задоволення корисних та егоїстичних інтересів
- Неможливість пояснення феномену колективних дій, коли індивідуальний актор, що має свої власні інтерес, які розходяться з груповими інтересами все рівно бере участь у груповій діяльності.
- Нереальність припущення, що актори є достатньо поінформованими і мають необхідні здібності для розуміння та використання наявної інформації.
- Неможливість пояснення феномену короткозорої поведінки коли актори переслідують мету «миттєвої віддачі» не рахуючись з можливістю небажаних результатів свого вибору у майбутньому
- Кеннет Ерроу «Колективний вибір та індивідуальні цінності» - дія людини лише на основі раціональності призводить до протилежних ефектів – раціональне прийняття рішень має бути обмеженим інститутами
21. Неоінституціоналізм як методологічний синтез в сучасній політичній науці.
Теоретико-методологічний напрям в політичній науці, що розглядає політичні інститути з точки зору взаємозв’язку формальних норм і неформальних «правил гри», які утворюють складні організаційні відносини, форми взаємодії та кооперативну діяльність людей, спрямовані на підтримання порядку та стабільності в суспільстві
Представники:
Пітер Еванс, Девід Руешмеєр, Тед Скокпол «Повернення держави назад» «Bringing the state back in»
Джеймс Марч і Джозеф Олсен «Знову відкриваючи інститути», «Новий інституціоналізм: організаційні чинники в політичному житті»
Дуглас Норт «Інститути, інституційні зміни та функціонування економіки»
Інститут – колективна дія з управління лібералізації і розширення поля індивідуальних дій, що впорядковує зразки взаємодії (О Доннел)
Інститути – обмеження, що встановлюються людьми і покликані структурувати політичні, економічні та соціальні взаємодії, а також система санкцій за їх порушення. (Норт)
Теоретичні положення нового інституціоналізму:
• Повернення політичним інститутам центрального місця в політичному аналізі та забезпечення наукового процесу орієнтованого на дослідження держави
• Відмова від ідея «супер раціональності» індивідів та введення поняття «обмеженої або процедурної раціональності»
• Уподобання індивідів не є ідентичними поведінці і змінюються під впливом інституціональних і процесуальних обмежень.Інститути не є нейтральними механізмами агрегації інтересів у політичному процесі. Інститут впливають на формування уподобань через систему освіти та виховання. Інститути структурують політичний процес, визначаючи доступ до нього політичних акторів та окреслюючи межі їх активності
Институциональный детерминизм - человек здесь рассматривается как продукт того общества, в котором он живет. Важнейшими характеристиками общества являются принятые в нем стереотипы мышления и правила поведения, которые имеют надиндивидуальный характер и формируют образующих это общество индивидов. Термин институциональный детерминизм заключает в себе мысль о всецелой зависимости поведения индивидов от существующих институтов.
22. Становлення та розвиток політичної науки в США.
Характериним є: прикладні емпіричні дослідження, відсутність єдиного напрямку, вплив німецької і французької школи.
1880 – Нью-Йорк – Колумбійський коледж – Джон ерджис – «Школа політичних наук» - синтез політичної філософії, історії, географії, політичної економії, дипломатії, державознавства та теорії права.
Структура політичної науки та дисципліни:
- політична теорія. Філософія
- політичні партії
- публічне право
- держвне і муніципальне управління
- міжнародні відносини
- американська державна влада
- порівняльна політологія
- законодавча влада
- державна влада та економіка
Формування і становлення американської політології обумовлено характером історичного розвитку країни, її економічними особливостями. В історичному контексті на стан та розвиток політичної науки США, на професійну та суспільно-політичну діяльність американських політологів вплинула “велика депресія” та “новий курс Рузвельта”, а також виникнення в ряді країн Західної Європи фашистських та авторитарних рухів. “Як могли політологи залишатись в стороні, - пишуть А. Соуміт і Дж.Таненхаус, - коли Велика депресія та Новий курс погрожували та відповідно перебудовували політичну, соціальні та економічну структуру американської системи? Хто міг серйозно відстоювати нормативний нейтралітет перед облич час комунізму, фашизму та націонал-соціалізму?”
До кінця ХІХ століття американська політологія розвивалась в руслі традиційних державно-правових концепцій. Помітного впливу вона зазнала від європейської політичної думки: Дж. Локк (співвідношення прав громадян та верховної влади),Ж.-Ж. Руссо (ідеї про народний суверенітет і суспільний договір), Ш. Монтеск’є тощо.
В кінці ХІХ століття посилюється роль партій та інших громадських організацій (профспілок). Необхідність ґрунтовного їх вивчення, дослідження масових політичних явищ призвела до необхідності створення нової науки – політології.
+ основні етапи становлення політології
1. Кінець 19ст – перша світова війна – первинна інституціалізація політології
Дуайт Вулсі «Політична наука» 1878
Вудро Вільсон «Держава»
Джон Берджис «політична наука і порівняльне конституційне право» 1890
1880 – вища школа політичної науки при Колумбійському університеті. Видає фаховий журнал «Щоквартальник політичної науки». 1903 рік – заснування Американської асоціації політичних наук (перша така в світі). «Американський журнал політичної науки».
Риси етапу:
- Виокремлення політології в якості самостійної науки та академічної дисципліни.
- Початок професійної підготовки політологів.
- Переважання історико-порівняльних, нормативно-інституціональних та описових методів.
- Створення центрів прикладних досліджень
2. Перша світова війна – кінець другої світової війни – етап професіоналізації політичної науки
Пітер Одегарт «Американська антисалунна ліга» 1928
Пендлтон Херрінг «ГРУПИ ТИСКУ В КОНГРЕССІ» 1929
Елмер Шатшнайдер «Політика. Тиск і тарифи»
Риси:
- Посилення емпіричної спрямованості
- Застосування міждисциплінарного підходу(автор міждисциплінарного підходу – Чарльз Мерріам)
- Активізація процесу вивчення неформальної політичної діяльності
3. Кінець 2 світової війни – 60ті рр – етап домінування біхевіоралізму
Риси:
- Активізація дискусії навколо методів збору інформації
- Розділення загальної теорії політики на низку політологічних субдисциплін
- Зростання професіоналізації політології, що знайшло відображення у масовому створенні професійних асоціацій та виданні наукових журналів
4. 70ті рр. - … - постбіхевіоралістичний етап
Риси етапу:
- Критика поведінкового підходу
- Відродження марксизму
- Широке використання комп’ютерної техніки та інформаційних технологій
23. Французький інституціоналізм як пріоритетний напрям сучасних політологічних досліджень.
Одна з течій сучасної політичної науки і конституційного права, що склалося в 20-30-і рр.. 20 в. у Франції (М. Оріу, Ж. Ренар). Проблематика І. - політич. влада в суспільстві, насамперед у сучас. суспільстві. І. спекулює на наявності в цьому суспільстві значної кількості політичних, економiчних., релігійних та ін організацій та об'єднань (партії, церква, профспілки, корпорації і т. п.), що підводяться їм під поняття "інституція" (франц. institution, від лат. institutum - пристрій, встановлення). З точки зору І. держава - це хоча й важлива, але лише одна з багатьох "інституцій", де здійснюють політичне життя. Влада, точно так само як право, створюване д-вою, є лише один із багатьох прав, існуючих в суспільстві.
Підходи до інтерпретації поняття «інститут».
- Нормативний (традиційний) – Мішель Прело, Жорж Дюрдо, Моріс Оріу
інститут – це підприємство на службі ідеї. При чому в результаті інкорпорації ідей в підприємство останнє отримує силу і тривалість існування, які перебільшують силу і тривалість існування індивідів за допомогою яких воно функціонує.
Типи інститутів (Мішель Прело)
1)інститут-річ – інститут –механізм – система норм права
2)Інститут-організм-тіло – людський колектив, об’єднаний ідеологією або загальною потребою, який підкоряється авторитету та фіксованим правилам.
- Структуралістський підхід – Моріс Дюверже «Соціологія політики»
Інститути – структурні моделі людських відносин з яких копіюються конкретні відносини набуваючи таким чином характеру стабільних стійких та згуртованих.
Елементи інституту: ідеальна структурна модель системи відносин + організаційні структури, що відтворюються в колективній практиці відповідно до стереотипів і матриць модельної структури.
Інституціональні концепція влади (підхід М. Дюверже, підхід Ж. Бюрдо).
Підходи:
1) Підхід Дюверже – плюралістична концепція
Влада – сила на службі права народжена соціальною свідомістю призначена керувати групою в пошуках спільного блага і здатна в деяких випадках зобов’язувати її членів поводити себе так як вона приписує.
Елементи влади: право+сила, на яку спирається влада для реалізації права.
Еволюція влади: влада виникає разом з суспільством.
1 етап – анонімна влада – ще не політична – влада розподілена між всіма членами суспільства і виявляється як сукупність вірувань звичаїв які напряму визначають поведінку членів групи без необхідності втручання персонального авторитету
2 етап – індивідуалізована – відсутність раціональної легітимності, лише харизматична
3 етап – інституціоналізована – множинність центрів влади, раціональна легітимність.
Підхід Моріса Дюверже
Пошук джерел влади
Влада – механізм підкорення який базується на двох взаємопов’язаних елементах – матеріальному (фізичному) примусі та віруваннях і переконаннях підлеглих у справедливості примусу(ЛЕГІТИМНІСТЬ)
Чинники підкорення: раціональні (усвідомлення людьми необхідності існування влади) та ірраціональні(традиції, виховання, безумовне підкорення), які є первинними.
Форми примусу: фізичний, особистим прикладом, економічний, примус організацією.
2) Жорж Бюрдо. "Метод політичної науки", "Трактат по політичній науці". "Влада є сила на службі ідеі. Це сила, народжена суспільною свідомістю, призначена вести групу в пошуку загального блага і здатна, у разі необхідності, вимагати від членів групи підпорядкування". Три аспекти влади: юридичний, псіхосоціологіческій, історичний.Влада як юридичний феномен є енергією правової ідеї, що склалася в суспільній свідомості в рамках глобального суспільства. Влада посередниця між правовою ідеєю і позитивним правом. Теорія політичної влади Бюрдо включає в себе і класифікацію історичних форм влади: "Анонімна влада, індивідуалізована, інституціоналізована, з періодичним поверненням до індивідуалізованого типу влади". Критерій класифікації у Бюрдо виступає спосіб вираження влади. Індивідуалізована влада характеризується концентрацією "усієї творчої енергії правової ідеї в правителя або в меншості, що символізують цю владу. Особистісний початок виступає фактором ефективності влади". Інституціоналізована влада - влада, яка існує в "юридичній формі держави". Бюрдо вважає, що дана влада є аналогом влади, оцінюваної М. Вебером як раціональна. Інституціоналізована влада - це результат штучного створення "юридичного зв'язку між інституцією, що включає в себе правову ідею, і людиною, що є правителем лише в силу органічного статусу цієї інституції".
24. Основні методологічні напрями німецької політологічної школи.
Р.Дарендорф, К.Ленк, Р.Кенінг, Р.Лепсіус, К. фон Бейме, Т.Адорно, Ф.Нойман, Г.Майєр
1. Політико-філософський х-р
2. Співвідношення науки та політики (Вебер)
3. Політична наука як практична дисципліна
4.Політична наука ---соц+моральні цінності
5.Критичний раціоналізм
6. Прагнення об’єднати абстрактно-філософський та конкретно-соціологічний підходи до вивчення держави.. Держава як елемент соціальної системи.
7. Філ-антропол підхід перетворюється на філософію держави (Гелен)
Напрями :
1. Нормативізм (практична пол.наука)---позачасові+ позаісторичні цінності, зв'язок ідеального та реального в людській історії.
2. Критичний раціоналізм, чиста пол. наука, (Поппер+ Альберт)---відійти від оціночних суджень в політиці.
Предмет політології – це політика у широкому сенсі, а не держава.
Обєктом більшості досліджень німецькі політологи обирають політичний лад, політичні партії, громадські організації, політичну поведінку, вибори і виборчі технології. Сильні позиції в них і в царині компаративістської політології, історії політичних партій. Останнім часом серед політологів Німеччини стала модною концепція створення сильної держави. Соціальна + правова держава.
Розвиток німецької політичної науки у XX столітті відбувався під впливом:
1) німецької класичної філософії;
2) теорій пангерманізму, зверхності німців над іншими націями;
3) сприйняття політичної науки як складової частини комплексу суспільних дисциплін (конституційного права, політичної економії, філософії та історії).
Остання традиція була закладена Максом Вебером, праці якого мають міждисциплінарний (філософський, історичний, соціологічний, політико-економічний) характер. У Німеччині у період між Першою та Другою світовими війнами термін "політична наука" не вживався.
Найбільш відомим політологом міжвоєнного періоду був Карл Шмідт. У своїй найбільш відомій праці "Поняття політичного" (1932) Шмідт розробляє концепцію сфери політики ("політичного") як антагонізму між "друзями" та "ворогами" у поглядах, намірах та діяльності. Державна влада заснована на антагонізмі у внутрішній політиці і вічній настороженості у міжнародних справах. Основним завданням влади є визначення "друзів" та "ворогів" всередині та ззовні країни. Шмідт використовував багато положень праць англійського філософа XVII століття Томаса Гоббса, зокрема сприйняття політики як "війни усіх проти всіх".
На думку Шмідта, до застарілих суспільних та політичних інститутів слід віднести ліберальну демократію, правову державу, парламентаризм та політичні партії, які дбають про корпоративні інтереси. Шмідт зауважував, що оптимальним є існування держави, яка заснована на політичній єдності і спільності і є здатною визначати "друзів" та "ворогів". Такий інститут можна назвати тотальною державою, оскільки вона є тотожною самому суспільству і утверджує єдність нації.
Утвердження нацизму в Німеччині в 30-і роки XX століття не сприяло розвитку суспільних наук, тож більшість відомих вчених емігрували до США, інших країн Європи.
Організаційне оформлення і утвердження політології як академічної дисципліни відбулося лише в 60-х роках XX століття. Однак у середовищі німецьких вчених до цього часу існує декілька підходів до визначення предмета політології:
1. Політична наука як державознавство (вивчення державних інститутів в динаміці).
2. Заперечення єдності політичної науки, існування комплексу "політичних наук", до складу яких входять історія, соціологія та політична економія.
3. Політична наука як розділ соціології.
Найбільш популярною проблематикою є дослідження теорій політики, політичних інститутів, порівняння державних інститутів.
Серед німецьких політологів найбільш відомими у другій половині XX століття стали вчені, об'єднані в так звану франкфуртську школу, що виникла навколо Інституту соціальних досліджень у Франкфурті. Частина вчених, зокрема Герберт Маркузе, після Другої світової війни залишилися в еміграції в США, інші, насамперед Теодор Адорно, сприяли відродженню школи власне на теренах Німеччини.
Представники франкфуртської школи, які за ідеологічними переконаннями є неомарксистами, стали засновниками критичної теорії аналізу суспільних явищ. Критика спрямована, насамперед, на класичний марксистський підхід, який пояснював усі явища суспільного життя з точки зору економічного детермінізму. Школа також критикувала позитивізм через заперечення ним можливості використання ціннісного підходу до аналізу суспільних явищ.
"Франкфуртці", в свою чергу, запропонували пояснювати феномен соціальної та політичної влади, враховуючи культурні цінності, притаманні суспільству. До особистості сучасна влада застосовує не економічні чи правові санкції, а так звані культурні репресії.
Об'єктом критики стала, насамперед, "культурна індустрія", тобто раціоналізовані бюрократичні структури на кшталт телебачення, радіо, ЗМІ, які контролюють культуру. Ця індустрія виконує функцію умиротворення, отупіння людей, яких бомбують однотипною, дозованою культурною продукцією.
Найбільш відомим сучасним представником франкфуртської школи є Юрген Габермас. У своїх роботах "Структурна зміна громадськості" (1962), "Пізнання та інтерес" (1968), "Теорія комунікативної дії" (1981), "Фактичність і значущість " (1992) Хабермас формулює концепції "політично активної громадськості" та "деліберативної демократії".
Габермас вважає, що сучасний демократичний процес розвивається навколо діяльності політичних партій, представницьких органів влади. Громадськість виконує роль бездіяльного глядача, лише опосередковано включеного у процес політичної комунікації.
• Становлення та розвиток політичної науки у Великобританії.
Політична наука у Великобританії мала в основному нахил у бік історії, в її межах розвивалась історія політичних вчень та політичної теорії. Довгий час політологія в Англії розвивалася в тісному взаємозв’язку з американською політичною наукою (чому сприяла спільна мова), але в той же час вважалась провінційною, відсталою.
Політична наука у Великобританії є суто теоретичною, прикладні дослідження становлять незначну частку.
Англійська політична наука довгий час розвивалась під впливом США та вважалась “провінційною”. Цьому сприяла, зокрема, спільна мова. В 1895 при Лондонському університеті була заснована Лондонська школа економіки та політичних наук. В цій школі та на кафедрах інших університетів проводилось викладання та вивчення державного управління та політичних інститутів, міжнародних відносин та колоніальної адміністрації, але політичні дослідження зводились до формально-юридичного описання державно-правових інститутів та вивчення історії політичної думки.
Після війни виникають власні течії:
- структурно-функціональний аналіз політики (Р. Джоунс);
- теорія політичної мобілізації (Д. Нетл);
- теорія політичних систем (Р. Роуз, М. Девіс, В. Льюїс, Х. Вайсман);
- дослідження політичних змін (І. Девіс);
В 50-80 роках дослідження зосередились на таких проблемах, як держава, державний суверенітет, демократія (Е. Беркер, І. Берлін, Б. Крік, Г. Іонеску, Г. Ласкі, К. Поппер, У. Різ, Д. Філд, М. Оукшот).
- політичні партії (Г. Пеллінг, Р. Маккендзі, Д. Хеніг, Д. Робертс, Д. Ліс, Р. Кімбер, Д. Робсон, Д. Вілсон;
- групи тиску (Д. Стюарт, Е. Поттер, С. Файнер, Д. Муді);
- вплив на політичний процес робітничого руху (Д. Голдтрон, А. Сілвер);
- політична ідеологія (М. Фогарті, К. Коутс);
- політична поведінка, політична культура, політична активність різних класів і соціальних груп, громадська думка, виборчий процес, ЗМІ, політичні еліти, лідерство (Д. Баталер, А. Кру, І. Бадж, Д. Бламлер, Б. Беррі, М. Харрісон, У. Гаттсман, Б. Джексон.
В Англії видаються постійні серії політологічних досліджень – “Дослідження з порівняльної політики”, “Політичні реальності”. Розроблені програми та підручники з багатьох дисциплін, зокрема – політичної соціології, конституційного права і державного управління.
Отже, основними етапами становлення та розвитку політичної науки у Великобританії є наступні:
• Кінець ХІХ століття – ствердження політичної науки (при Лондонському університеті була заснована Лондонська школа економіки та політичних наук). Створення кафедр політичної науки при Оксфордському. Кембріджському, Манчестверськму університетах;
• Після ІІ світової війни (50-ті роки) – утвердження політичної науки. Посилення соціологічної та соціально-психологічної спрямованості.
• 60-80 роки – Посилення прикладного характеру політичної науки.
• Актуальні проблеми дослідження сучасної зарубіжної політології
Активний розвиток політології на Заході було викликано необхідністю знайти цивілізовані форми спільного проживання індивідів, що розрізняються своїми соціально-економічними, природними, статусними можливостями. Західна політологія виходить із однієї культурної традиції, що опирається на тезу про повну раціональність поводження окремого індивіда.
Однак, з огляду на раціонально-егоїстичну природу його інтересів, європейська й американська політична думка по-різному уявляють собі механізм забезпечення політичної стабільності й згоди в суспільстві. Європейська наука акцентує увагу на діяльності політичних інститутів: держави, партій, права, що віддзеркалюють стійкі групи інтересів, у рамках яких реалізує свої права й індивід. Американська політична думка схильна розглядати політику як процес прийняття рішень, у якому дуже важливо знати мотивацію індивідуальної поведінки, можливу реакцію окремої людини на нього.
Розглядаючи основні напрямки розвитку політичної думки, варто мати й уявлення про основні політологічні національні школи, що забезпечують цей розвиток.
Однієюіз самих представницьких є політологічна наука США. Серед багатьох американських політологів, які залишили глибокий слід у розвитку політології, особливо виділяються А. Бентлі, Ч. Мерріам , Г. Лассуэлл і Г. Моргентау.
Вони створили й затвердили школу прагматизму й політичного реалізму, зв'язали з політологією такі методи дослідження, як біхевіоризм і психоаналіз.
У наш час американська політологія проводить дослідження в таких напрямках:
вивчення основ американського управління й політики – загально-національних політичних інститутів, виборчих технологій, політичного лідерства, політичного поводження на федеральному й регіональному рівні й ін.;
порівняльна політика, пов'язана з дослідженням політичних проблем у багатьох країнах;
міжнародні відносини й світова політика. Досліджуються проблеми
війни й миру, міжнародних суспільних рухів, контролю за озброєнням і роззброюванням, роботи міжнародних організацій;
політична філософія й політична наука. Розробляється широке коло проблем – від історії політичної думки до її сучасних філософських інтерпретацій;
розробка змісту й методів прикладної політології, яка досліджує практичні аспекти функціонування політики в конкретних сферах громадського життя від рівня особистості, соціальної групи до виробничої, ділової, фінансової, культурної, соціально-побутової й іншої сфер життя.
Провідними політологами в США в цей час є Р. Даль, Д.Істон, З. Бжезинський, С. Хантінгтон, Ф. Хайєк й ін.
Головною особливістю розвитку німецької політології є те, що вона в значній мірі зберігає теоретико-філософський характер, продовжуючи в значній мірі традиції німецької класичної філософії. У цілому структуру сучасної німецької політичної науки можна розділити на три великих блоки:
1) фундаментальна політична філософія й дослідження науково-методологічних принципів політичної науки;
2) державотворчі концепції, пов'язані із традиційною філософією держави й загальне вчення про державу в юриспруденції;
3) глобальні політико-соціологічні теорії суспільства. Провідними політологами Німеччини є Р. Дарендорф, Г. Майєр, Ф. Нойман й ін.
Своїм затвердженням і розвитком французька політична наука багато в чому зобов'язана Р. Арону, М. Дюверже. Вони фундаментально досліджували такі політологічні проблеми, як розподіл політичної влади серед безлічі суб'єктів, співвідношення влади й авторитету, плутодемократії, ліберальної демократії й технодемократії політичних партій.
Англійська політологія охоплює досить широке коло проблем: політична мобілізація, політичні зміни, діяльність політичних партій, груп тиску, політичні еліти й лідерство – це тільки деякі аспекти, що вивчаються англійськими вченими. Серед відомих англійських політологів варто назвати Г. Ласку, К. Поппера, Р. Роуза й ін.
З початку 90-х років особливий напрямок у західній політології становлять концепції реформування постсоціалістичних країн. Ці концепції досить суперечливі, у них відстоюються різні інтереси й цілі. Одні з них виходять із установок, продиктованих лише інтересами західної сторони, нав'язують (і часто небезуспішно) молодим державам по суті далекі їм моделі розвитку. Інші керуються потребами формування нового глобального світового порядку. Треті – щиро намагаються визначити найбільш ефективні шляхи виходу цих країн із кризи, висловлюючи при цьому чимало цікавих ідей. У цих умовах надзвичайно зростає роль і значення безпосередньо національних політологічних шкіл молодих суверенних держав.
• Методи прикладних досліджень в сучасній зарубіжній політології
• Порівняльний метод (сучасний стан);
• Метод моделювання політичних процесів;
• Метод контент-аналізу;
• Метод івент-аналізу;
• Метод колективної генерації ідей;
• Метод когнітивного картування.
Моделювання – це вивчення реальності за допомогою побудови її спрощених образів (моделей) і при дотриманні правил проведення цієї процедури.
Типологія моделей:
1 типологія. Критерій: за джерельною базою моделі поділяються на:
1) емпіричні (створюються на основі емпіричних даних);
2) нормативні (створюються на основі однієї теорії або їх поєднання).
2 типологія. Критерій: за масштабами (або логічним рівнем):
1) макромоделі (абстрактне, загальне розуміння реального політичного явища);
2) мікромоделі (увага концентрується на окремих аспектах якогось явища);
3 типологія. Критерій: за методами побудови:
1) Математичні (створюються за допомогою математичних методів):
2) Логіко-інтуїтивні моделі (створення моделі ситуації на основі знань, логіки та інтуїції дослідника).
Контент-аналіз – прикладна аналітична методика вивчення змісту документів, виступів та інших комунікативно-значимих матеріалів.
1. Кількісний (частотний) контент-аналіз – стандартизована процедура підрахунку виокремлених категорій. Метод полягає в тому, що виокремлюються певні ключові слова і підраховується частота їхнього використання в повідомленнях.
2. Якісний контент-аналіз – поглиблене змістовне вивчення текстового матеріалу, в тому числі з точки зору контексту, в якому представлені виокремлені категорії.
3. Структурний контент-аналіз – вивчення способу презентації інформації, розташування та оформлення повідомлення, в якому містяться виокремлені категорії.
Івент-аналіз – прикладна аналітична методика вивчення динаміки розвитку подій або їхньої послідовності.
Сьогодні метод івент-аналізу використовується для: а)вивчення воєнних конфліктів; б) масових акцій; в) динаміки переговорів; г) розвитку міжнародних подій.
Метод івент-аналізу використовується за допомогою великої бази даних, в яких зібрані події, стандартизовані за наступною схемою:
1. суб’єкт-ініціатор (хто);
2. сюжет (що);
3. об’єкт (по відношенню до кого);
4. дата події (коли).
Когнітивне картування – прикладна аналітична методика вивчення особливостей індивідуального (рідко групового) мислення.
Методика народилась в межах когнітивної психології (від англ. cognition – сукупність психічних процесів, що призводить до пізнання та дії). Когнітивна психологія концентрує увагу на особливостях організації, динаміки та формуванні знань людини про оточуючий її світ. Прихильники цього підходу вважають, що таким шляхом можна пояснити поведінку людини за різних обставин і що когнітивне картування дозволяє з високим ступенем вірогідності прогнозувати вибір, який здійснить політик. Мова йде про пошук в структурі людського мислення пізнавальних базових конструкцій, в межах яких відбувається осмислення реальної інформації.
Експертна оцінка – авторитетна думка експерта з якої-небудь проблематики, що знаходиться в сфері його компетенції.
Типологія методів експертних оцінок:
Умовно всі методи можна поділити на три групи: індивідуальні, колективні та універсальні.
1.Індивідуальні експертні оцінки:
а) метод інтерв’ю
б) метод генерації ідей
2.Колективні експертні оцінки:
а) метод колективної експертної оцінки
б) метод експертних комісій колективної генерації ідей).
г) метод колективної генерації ідей («мозковий штурм») – стимуляція творчої діяльності експертів шляхом спільного обговорення конкретної проблеми, регламентованої особливими правилами.
Правила: 1) Не об’являти хибною та не припиняти обговорення жодної ідеї, що була озвучена по ходу дискусії; 2) Підхоплювати незвичайну ідею будь-якого роду, навіть, якщо її доречність здається спочатку сумнівною.
д) метод керованої генерації ідей
в) метод «Дельфі» (DELPHI)