Радянсько-американські відносини
у середині 80 – початку 90-х рр. ХХ ст.
Ініціативи радянського керівництва були настільки відвертими та щирими, що примусили Р.Рейгана швидко змінити роль “великого викривателя” на роль “великого миротворця”. У 1985 р. М.Горбачов та Р.Рейган зустрілися в Женеві, й хоча ніяких домовленостей тоді не було досягнуто, велике значення мав сам факт зустрічі. Наступна зустріч лідерів СРСР та США відбулася 11-12 жовтня 1986 р. у м.Рейк’явіку (Ісландія). Під час переговорів Радянський Союз висунув пакунок пропозицій про широкомасштабне скорочення ядерних арсеналів. По-перше, передбачалося скоротити на 50% стратегічні наступальні озброєння упродовж перших 5 років. Певною поступкою з боку СРСР була згода не включати до цієї кількості американські ракети середньої дальності та засоби передового базування, на чому радянська сторона раніше наполягала. По-друге, було запропоновано ліквідувати радянські та американські ракети середньої дальності в Європі, при цьому СРСР погоджувався не брати до уваги ракетно-ядерну зброю Франції та Великобританії. У Азії передбачалося залишити у СРСР не більш ніж 100 ракет середньої дальності, маючи на увазі, що така сама кількість зарядів у США залишиться на американській території. По-третє, до пакунку радянських пропозицій увійшло питання про необхідність суворого дотримання договору з “ПРО” 1972 р. й, як наслідок, відмова Сполучених Штатів від програми “СОІ”.
У Рейк’явіку не вдалося досягнути конкретних угод. М.Горбачов не погодився з американською пропозицією щодо надання інформації по технології “СОІ”, наполягаючи на відмові США від подальших розробок. У свою чергу Р.Рейган наполягав на ліквідації усіх ракет середньої дальності не лише у Європі, але й у Азії, і не готовий був йти на поступка по програмі “зоряних війн”. Проте позиції сторін настільки наблизилися по питаннях скорочення стратегічних наступальних озброєнь та ракет середньої дальності, що можна було переходити до підготовки реальних угод. Однак, відчуття ейфорії, викликане прогресом переговорів у Рейк’явіку, поступово зникло, оскільки жодних поступок з боку СРСР по програмі “СОІ” Сполучені Штати не дочекалися. Тим не менш, зустріч у Рейк’явіку мала величезне значення для міжнародних відносин, адже відкрилася реальна можливість подальших переговорів про роззброєння.
У 1987 р. Радянський Союз висунув нові ініціативи щодо скорочення ядерних арсеналів. 28 лютого радянський уряд запропонував відокремити розгляд проблеми знищення ракет середньої та меншої дальності й укласти по ній спеціальну угоду. М.Горбачов несподівано висловився про повну ліквідацію цієї зброї (так званий “нульовий варіант”, який активно висували США). Також, радянський лідер відмовився від 100 ракет середньої та малої дальності в азійській зоні. У процесі узгодження позицій було досягнуто домовленостей стосовно процедури знищення ракет та здійснення інспекцій. Контури угоди були чітко окреслені вже до листопада 1987 р.
Однак, ці домовленості, на думку радянського керівництва, повинні були складати лише частину загального процесу скорочення ядерних арсеналів. Тому СРСР провів важкі та довгі переговори зі США про визначення параметрів подальшої угоди – стосовно скорочення на 50% стратегічних наступальних озброєнь.
З 7 по 10 грудня 1987 р. у Вашингтоні відбулася зустріч Р.Рейгана з М.Горбачовим, під час якої було підписано договір про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності, а також пов’язаних з ним протоколів з процедури ліквідації ракет та інспекцій.
Предмет договору – балістичні та крилаті ракети середньої та меншої дальності (від 500 до 5,5 тис. км), як у ядерному, так й у звичайному оздобленні, а також їх пускові установки. У ньому передбачалося знищення усіх класів подібних ракет на окреслювався комплекс заходів щодо забезпечення взаємної упевненості сторін у дотриманні його положень. Передбачалося створення постійно діючої інспекції на підприємствах СРСР та США, а також на території їх союзників, де знаходилися операційні бази та ракетні допоміжні об’єкти.
Значення Вашингтонського договору не слід оцінювати лише за абсолютними показниками. Уже той факт, що вперше в історії відбулося не лише обмеження гонки озброєнь, але скорочення ядерних озброєнь, їх взаємоузгоджене знищення, мав виключне історичне значення. Ліквідація ракет цих класів істотно підвищила рівень безпеки усіх європейських країн, об’єктивно сприяла запобіганню ядерної війни. СРСР, згідно договору, погодився знищити вдвічі більше ракет та пускових установок ніж США та їх союзники по НАТО, що переконало увесь світ у добрій волі Радянського Союзу.
Спільна американо-радянська заява визначала цілі довгострокового співробітництва двох країн та упевненість у подальшому дотриманні думки щодо неможливості ядерної війни. Лідери СРСР та США проголосили про відмову від змагання за військову перевагу. Відзначалося, що сторони досягли домовленості щодо необхідності скорочення стратегічних наступальних озброєнь на 50%, за умови дотримання договору з “ПРО”. Під час переговорів обговорювалися стан та перспективи радянсько-американських відносин, а також їх позиції стосовно регіональних конфліктів.
Наступна зустріч на найвищому рівні відбулася 29 травня – 2 червня 1988 р. у Москві. На цей раз сторони обмінялися ратифікаційними грамотами про вступ в силу договору по ракетах середньої та меншої дальності з 1 червня 1988 р.
Зміна адміністрації у Вашингтоні після виборів 1988 р. не змінила загальної спрямованості радянсько-американських відносин. Улітку 1989 р. Дж.Буш (старший) чітко заявив про наслідування курсу на розрядку та запропонував провести робочу зустріч на найвищому рівні. Остання відбулася 2-3 грудня 1989 р. на Мальті. Лідери двох країн не підписали ніяких угод, проте досягли важливих домовленостей стосовно опрацювання радянсько-американського договору про 50% скорочення стратегічних наступальних озброєнь, багатосторонньої угоди про скорочення звичайних озброєнь у Європі, двосторонньої радянсько-американської угоди стосовно радикального знищення хімічної зброї, а також протоколах до договорів 1974 та 1976 рр. про обмеження підземних випробуваннях ядерної зброї та ядерних вибухів у мирних цілях. Після тривалих переговорів у липні 1991 р. у Москві відбулася нова зустріч, під час якої було підписано договір щодо скорочення майже на третину стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1) обох країн. Ці нові домовленості підкреслили готовність держав зберігати курс на розрядку.
Після розкладу СРСР 21 грудня 1991 р. президенти чотирьох колишніх радянських республік, на території яких знаходилися стратегічні наступальні озброєння, підписали Угоду про спільні заходи відносно ядерної зброї. Згідно цьому документу уряди Росії, України, Казахстану та Білорусі зобов’язалися надати Договір СНО-1 на ратифікацію до Верховних рад своїх країн.
У червні 1992 р. відбулася зустріч російського та американського президентів у Вашингтоні. Під час переговорів Б.Єльцин, що виступав від імені колишніх радянських республік, та Дж.Буш підписали Договір СНО-2, згідно з яким до 1 січня 2003 р., за умови ратифікації Договору СНО-1, СРСР та США повинні були до 27 грудня 2007 р. скоротити кількість стратегічних ракет з ядерним оздобленням наземного базування з 11000/12600 до 3000/3500 одиниць, ракет морського базування – до 1750 одиниць у кожної держави та ліквідувати усі міжконтинентальні балістичні ракети з розподільною головною частиною індивідуального наведення.
Нарешті, під час зустрічі Б.Єльцина з президентом США Б.Клінтоном у Хельсінкі 21 березня 1997 р. було досягнуто домовленості про укладання Договору СНО-3, опрацювання якого повинно розпочатися після вступу в дію Договору СНО-2, яким до 31 грудня 2007 р. повинна встановитися загальна кількість ядерних боєзарядів у межах 2000-2500 одиниць у кожної сторони. На відміну від договорів СНО-1 та СНО-2, термін дії яких обмежувався 15 роками, договір СНО-3 мав бути безстроковим. У межах підготовки цього договору передбачалося вивчення можливості контролю крилатих ядерних ракет морського базування дальнього радіусу дії та тактичних ракетно-ядерних комплексів.
У 1993 р. 130 держав підписали Конвенцію про хімічну зброю, яку упродовж двадцяти років обговорювали у межах Конференції ООН з роззброєння. Вона повинна була вступити в дію у 1995 р. за умови ратифікації половиною держав, що її підписали. Конвенція передбачала знищення усіх запасів хімічної зброї упродовж десятиріччя, забороняла розробляти хімічну зброю, а також застосовувати її, встановлювала сувору систему інспекції та перевірки. Як й договори СНО, ця конвенція створювала безліч проблем, пов’язаних зі значними коштами на ліквідацію хімічної зброї. Виявилося, що зброю, призначену для знищення людей, не так легко знищити саму.
Договір про звичайні збройні сили у Європі (ЗЗСЄ), підписаний 22 державами, вступив у дію у 1992 р., розповсюджувався на територію від Атлантики до Уралу. Його доповнював також й підписаний 24 березня 1992 р. договір про відкрите небо, опрацьований НБСЄ, який мав за мету сприянню заходам укріплення довіри та безпеки.
Великою мірою затвердженню у міжнародних відносинах принципів нового політичного мислення сприяла зміна політики НАТО. За роки свого існування НАТО перетворилося з суто військової на впливову організацію, що захищає принципи демократичного світу й бере участь у розв’язанні різнопланових проблем сучасності. Слід зазначити, що з 1957 р. НАТО узяла курс на вирішення проблем науково-технічного співробітництва. З 1969 р. у межах НАТО діє Комітет з викликів сучасного суспільства, мета якого полягає у координації зусиль держав у питаннях охорони довкілля, пошуків нових джерел енергії та раціонального використання енергоносіїв. Було опрацьовано систему взаємодопомоги у надзвичайних ситуаціях.
Після розкладу СРСР НАТО змінило стратегію на співробітництво зі східними сусідами, запроваджує різноманітні програми допомоги. У 1992 р. усі країни СНД, окрім Грузії, разом з колишніми членами ОВД та балканськими державами увійшли до Ради співробітництва при НАТО. 10 січня 1994 р. у Брюсселі на сесії НАТО за пропозицією Б.Клінтона було прийнято програму “Партнерство заради миру”, спрямовану на поглиблення зв’язків НАТО зі Сходом та залучення нових демократичних держав до структур Заходу. Програма розрахована на усі європейські країни та передбачала спільне військове планування, підготовку та проведення маневрів. Головна мета цієї програми – забезпечення загальної безпеки. Також нею передбачена участь НАТО у розв’язанні криз, надання гуманітарної допомоги та підтриманні миру.