Причини та характер феодального занепаду
У ХІІ столітті на теренах Русі одне за одним з’являються окремі самостійні князівства і землі. Роздрібненість стала стійкою, прогресуючою тенденцією (в ХІІ столітті утворилося 12 князівств, на початку ХІІІ ст. – 50).
Феодальна роздрібненість мала кілька причин:
Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.
По-перше, великий князь не володів достатньо міцним, розгалуженим апаратом влади для ефективного управління такою величезною територією. По-друге, посиленню відцентрових тенденцій сприяло і те, що поряд зі слов’янами на території Київської Русі проживало понад 20 народів.
Зростання великого феодального землеволодіння. Наприкінці
ХІ – ХІІ ст. поширюється практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. Спочатку це сприяло зміцненню великокнязівської влади, бо новий землевласник, утверджуючись у власній вотчині спирався на авторитет київського князя. Проте, цілком опанувавши власні землі, місцеві феодали починали шукати економічної самостійності та політичної відокремленості від київського князя.
Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської
влади. В Київській Русі існувало два принципи успадкування влади, які за своєю суттю були протилежними. Це принцип вікового старшинства і принцип вотчинного землеволодіння. У центрі міжусобного протистояння був Київ, який став не тільки символом, а й засобом влади. Кожен із князів після захоплення великокнязівського престолу для розширення власного впливу перетворювався в поборника загальноруської єдності (доцентрова тенденція). Ті ж із князів, що не змогли захопити київський престол, намагалися максимально унезалежнитися від київського князя (відцентрова тенденція). Боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій у поєднанні з проблемою спадкоємності великокнязівської влади була суттю міжусобних воєн.
Зміна торгівельних шляхів, занепад Києва як торгового центру і
утворення князівств, що за рівнем економічного і політичного розвитку не поступалися Києву. Крім того, Київське князівство залишається ласим шматком (найбільш розвинуте і густонаселене). Неприховану агресивність щодо Києва почали виявляти князі Північно-Східної Русі. Це вилилося, наприклад, у захоплення і 2-денний грабіж Києва володимиро - суздальским князем Андрієм Боголюбським у 1169 р.
5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців тощо). Лише половці у період з 1055 до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь і понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах.
Поступово роль консолідуючого центру української народності почало перебирати на себе Галицько-Волинське князівство.
Монгольська навала
Походження монголів не встановлено, у ХІІ ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю, конфліктували між собою за пасовиська. В кінці ХІІ ст. у них з’явився хан Темучин – пізніше, у 1206 р., названий Чінгізханом (Великий хан), що об’єднав усі племена. Походи: підкорення Китаю, Середньої Азії, Ірану. Війська монголів ніколи не були багаточисельні (120 – 140 тис.), зате надзвичайно рухливі і добре організовані. У 1222 р. перейшли Кавказ і напали на половців, останні звернулися за допомогою до русичів. Об’єднане військо половців і руських князів було вщент розбите на р. Калці в 1223 р. Проте монголи повернули назад. Близько 15 років про них на Русі нічого не чули. У 1237 р. почалася нова навала монголів на чолі з внуком Чінгізхана – Батиєм. Спочатку вони спустошили Північно-Східну Русь, а потім прийшли на Україну. У 1240 р. захопили Київ (київський князь Михайло втік, а оборону очолив воєвода Дмитро, посланий Данилом Галицьким).
По здобутті Києва орди Батия ринули на захід. Вони заволоділи Галицькою та Волинською землями й у середині 1241 р. вторглися до Польщі та Угорщини, спустошивши їх. Але для завоювання Європи у Батия сил вже не вистачило: надто великих втрат зазнало його військо на Русі.
1242 р. Батий припинив похід на захід і, вогнем і мечем знову пройшовши руськими землями, привів свої орди у пониззя Волги. Там монголи заснували державу – Золоту Орду.