Концептуальні засади педагогічної технології М. Монтессорі
Серед імен видатних педагогів кінця ХІХ – першої половини ХХ століття почесне місце займає італійський педагог Марія Монтессорі, спадщина якої є зразком самовідданої праці в ім’я дитини. Її педагогічні ідеї набули широкого розповсюдження і продовжують знаходити прихильників в багатьох країнах світу. Аналіз педагогічної літератури свідчить про значний інтерес серед науковців і педагогів-практиків щодо вивчення та використання ідей Марії Монтессорі в Україні. Зрозуміло, що сучасний етап розвитку психолого-педагогічної науки, радикальні зміни в соціальному житті українського суспільства вимагають певного переосмислення основних положень, ідей та адаптації методики її роботи до нових умов, в яких працюють сучасні дошкільні заклади і школи.
Марія Монтесорі (1870 – 1952) – видатний італійський педагог гуманіст. Її педагогічна технологія носить авторський характер. Вона заснована і апробована на конкретному філософському вченні – теорії вільного виховання й сенсуалізму (відчуття – єдине джерело знань) у педагогіці. Глибина реалізованих у цій технології теоретичних положень, досконалий методичний і дидактичний інструментарій дають змогу використовувати її у різних педагогічних умовах.
Система М.Монтессорі охоплює концепцію і технологію виховання й навчання дітей віком від 2,5 до 12 років. Найбільше зацікавлення викликають її положення, що стосуються навчання, виховання дітей дошкільного та молодшого шкільного віку.
Українська історіографія педагогічної спадщини Марії Монтессорі є незначною. Детальне вивчення джерельної бази дає підстави стверджувати, що праці Марії Монтессорі стали бібліографічною рідкістю, не видавались в Україні, як і в Росії, з початку 20-х років ХХ ст., хоча до 1917 року система М.Монтессорі на цих теренах отримала визнання. Її досвід висвітлюється в тогочасних журналах педагогічних товариств (Київського товариства народних дитячих садків, Санкт-петербурзького товариства сприяння початковому вихованню), видаються її книги, з практикою будинків дитини знайомляться відомі українські діячі дошкільного виховання того часу (Н.Лубенець, С.Русова та ін.).
Звільнення дитини Монтессорі починає з розвитку в неї самостійності. Вихователі повинні полегшувати дітям вступ на шлях самостійності: вчити ходити без сторонньої допомоги, підніматись по сходах та спускатись сходами, самостійно одягатись і роздягатись, чітко висловлювати свої бажання, розвивати в дітей уміння досягати своїх індивідуальних цілей. Монтессорі ставить за мету виробити дисципліну для діяльності, праці та добра, а не для нерухомості, пасивності й слухняності.
У роки становлення радянської школи, суспільного дошкільного виховання в Україні і Росії частково застосовувалась система Монтессорі, зокрема, поширена була вироблена нею теорія вільного виховання, зберігалась практика підготовки педагогів за її методикою. На початку 30-х років ХХ ст. ідеї Марії Монтессорі були віддані забуттю, піддавались критиці, як “буржуазні”, “реакційні”, несумісні з новою (радянською) системою виховання.
Належна оцінка і звернення до системи Монтессорі відбувається в 60-ті роки. Поштовхом стала праця А.Усової “Сенсорне виховання дошкільників” (М., 1963 р.), в якій система Монтессорі аналізується з позиції тогочасної дошкільної педагогіки у контексті сенсорного виховання. З проголошенням незалежності України інтерес до педагогічної спадщини і подвижницької праці Марії Монтессорі зростає.
Провідна ідея вчення М.Монтессорі полягає у необхідності створення педагогом предметно-просторового середовища, в якому дитина могла б найповніше розкрити свій внутрішній потенціал у процесі вільної самостійної діяльності. Це середовище має забезпечити розвиток кожної дитини за її індивідуальним темпом. Завдання педагога полягає насамперед у наданні дитині засобів для саморозвитку і розкритті правил їх використання. Такими засобами є автодидактичні (самонавчаючі) Монтесссорі-матеріали, з якими дитина працює, спочатку наслідуючи педагога, діючи за зразком, а потім — самостійно виконуючи різноманітні вправи.
Філософія виховання М. Монтессорі заснована на власних спостереженнях за дітьми, гуманістичних традиціях Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, Ф. Фребеля, які визнавали особливу значущість вродженого потенціалу дитини, її здатності розвиватися в атмосфері свободи й любові. Своєрідність цієї педагогічної філософії полягає в тому, що дитинство є не просто періодом життя, а іншим полюсом природи людини і що дорослий залежить від дитини настільки, наскільки дитина залежить від нього.
М. Монтессорі вірила у безмежні можливості дитини, яка “вступає до світу, щоб відновити людство”, вважала, що дитина володіє унікальною здатністю до самобудівництва. Аналізуючи цей феномен, вона дійшла висновку, що ще до народження дитина має у собі духовний зародок — модель власного психічного розвитку, який, будучи вродженою її психічною сутністю, виявляє себе лише у процесі розвитку.
Не менш важливу роль відіграє у її розвитку всотуючий розум — здатність дитини вчитися, прагнення до навчання, реалізація цього забезпечується сприятливим навколишнім середовищем. Дитина здатна сприйняти і засвоїти будь-які об'єкти середовища (як предметного, так і соціального), наприклад, просторові й часові зв'язки, соціокультурні особливості, відносини між людьми тощо. Функціонування цієї здатності обмежене в часі, але цього часу достатньо, щоб дитина отримала необхідний обсяг знань про навколишній світ. Усе це відбувається з нею на підсвідомому рівні, за участю всотуючого розуму, притаманного лише дітям дошкільного віку. Тому дорослі повинні створити для дитини таке середовище, в якому вона могла б знайти все необхідне й корисне для свого розвитку, отримати різноманітні сенсорні (чуттєві) враження, “всмоктати” правильну мову, соціально прийнятні способи емоційного реагування, раціональної діяльності з предметами, зразки позитивної соціальної поведінки.
У процесі розвитку розум дитини поступово трансформується у розум дорослого. Стаючи свідомою істотою (“людиною розумною”), дитина втрачає унікальну здатність мислити природно і без зусиль абсорбувати (поглинати) знання про зовнішній світ. Безсвідоме сприймання дитини дошкільного віку і свідому інтелектуальну діяльність дорослого М.Монтессорі ілюструє відмінностями між засвоєнням дитиною рідної мови та вивченням іноземної мови дорослим.
З огляду на цю здатність дитини М.Монтессорі виокремлює тимчасові фази (сенситивні періоди) її особливої сприйнятливості до конкретних аспектів навколишнього середовища. Відповідність кожного такого періоду атрибутам середовища забезпечує необхідну ефективність виховання та навчання. Знаючи про ці періоди, дорослі повинні передбачати їх настання, відповідно готуючи навколишнє середовище, засоби навчання, яких дитина об'єктивно потребує на конкретний момент. Важливо також аналізувати симптоми кожного періоду для оцінювання актуального розвитку дитини.
Сенситивні періоди універсальні, тобто виникають у процесі розвитку всіх дітей, незалежно від раси, національності, соціального походження, геополітичних і культурних відмінностей тощо. Водночас вони є індивідуальними, оскільки час їх настання, тривалість і динаміка можуть бути різними у конкретних дітей, хоч існують приблизні середньостатистичні межі кожного з них:
– сенситивний період розвитку мовлення (0 – 6 років);
– сенситивний період сприйняття порядку (0 – 3);
– сенситивний період сенсорного розвитку (0 – 5,5);
– сенситивний період сприйняття маленьких предметів (1,5 – 2,5);
– сенситивний період розвитку рухів і дій (1 – 4);
– сенситивний період розвитку соціальних навичок (2,5 – 6).
Філософські погляди М.Монтессорі базуються на космічній теорії, згідно з якою все живе у світі (рослини, тварини, людина) існує та діє відповідно до космічного плану розвитку Всесвіту. Смисл життя, за її твердженням, полягає не в тому, щоб “досягти досконалості на безмежному шляху прогресу”, а в тому, щоб вплинути на навколишнє середовище і досягти в ньому певної мети. Створена людиною “надприрода” може легко вийти з-під контролю і спричинити жахливі екологічні катастрофи. Людство повинно осмислити своє космічне завдання, усвідомити свою єдність перед небезпеками соціальних негараздів, війн і виробити “вселенську свідомість”, побудувавши єдине гармонійне суспільство. На думку М.Монтессорі, досягти цього можна через виховання. Стратегія нового виховання повинна засновуватися на законах, які обумовлюють становлення і розвиток людини, і реалізувати всі її потенційні енергії.
Педагогіка М.Монтессорі не протиставляє особистостей педагога і дитини, вважаючи їх рівноцінними у вихованні. Такий підхід єднає її з гуманістичними традиціями української етнопедагогіки і сучасними концепціями навчання та виховання. У процесі підготовки педагога необхідно виховати в нього інтерес до людини і вміння бачити в кожній дитині неповторну та унікальну особистість, спостерігати процес розвитку дитини, навчити створювати розвивальне середовище і підтримувати зв'язок між ним і дитиною, бути привабливим зовні, цікавим для вихованців, “життєво важливою частиною світу дитини”. Педагог також повинен уміти залучити до співпраці батьків, оскільки дитина є членом сім'ї, а не ізольованою особистістю. Все це необхідне йому для того, щоб дієво допомагати дитині в саморозвитку. Здатність “вникати в секрет дитинства”, знати, любити дитину і вміти служити їй “згідно із законами вищої справедливості”, за переконанням М.Монтессорі, є головною місією педагога.