Формування передумов єдиного загальноукраїнського культурного руху
Поняття «українське національно-культурне відродження» відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. Воно окреслює набуття українським етносом таких якостей, які дозволили йому розглядати себе нацією, суб’єктом історії. До них, у першу чергу, відноситься усвідомлення українцями своєї спільності, національної своєрідності, свого місця і ролі в світовій цивілізації, права на справжню національну незалежність, причетності до своєї культури і мови. Зміст цього поняття також безпосередньо віддзеркалює стратегічну мету національно-культурного відродження – консолідацію української нації та відтворення її державності.
Процес відродження базувався на попередніх напрацюваннях українського народу, зокрема, традиціях національної державності: демократизмі, соборності, миролюбності, повазі до прав і свобод інших народів та здобутках у сфері матеріальної і духовної культури.
Істотний вплив на початок українського відродження справили Просвітництво і Велика французька революція (1789 – 1894), які проголосили мірилом усього існуючого розум і право народів на Свободу, Рівність і Братерство. Ці гасла стимулювали інтерес української інтелігенції (безпосереднього творця духовних цінностей) до неповторних рис своєї етнічної спільноти, її культури (певних видів народної творчості і мистецтва, а саме фольклору і літератури, а також історії і мови). Тому етнографізм стає визначальною рисою формування нової української культури, а село – соціальним підґрунтям відродження, оскільки воно зберігало основну цінність народу – його рідну мову.
Національному відродженню сприяло й поширення у Західній Європі, а потім і в Україні, ідей романтизму[284], який багато в чому був антитезою Просвітництву,[285] та класицизму[286] ХVІІІ ст. Останній літературний і мистецький напрям здебільше визначав орієнтири (світоглядні) та настрої асимільованої частини національної інтелігенції, передусім, такі як раціоналізм[287], універсальність та уніфікованість всього етнічного, індиферентність до національної культури.
Процес національно – культурного відродження в Україні, як правило, поділяють на три етапи: період збирання духовної спадщини (кінець ХVІІІ – 40-ві роки ХІХ століть); українофільський етап ( 40-і роки ХІХ – кінець ХІХ століть); політичний етап (з кінця ХІХ ст.). При цьому виокремлюються принаймні чотири культурні регіони, кожен з яких через неоднакові умови соціально-політичного та культурного розвитку як у минулому, так і впродовж ХІХ – початку ХХ століть утворював своєрідну регіональну субкультуру в межах єдиної культури українського народу. До них відносилися Харківсько-Полтавський, Київський, Новоросійський та Львівський регіони. У кожному з цих регіонів основними осередками розробки проблем культури були університети, що створювалися в Україні того часу. Їх роль полягала у відтворенні і розвитку наукової і філософської культури, популяризації ідей західноєвропейських і вітчизняних просвітників і, звичайно, у підготовці висококваліфікованих кадрів. Особливе значення в розвитку української культури ХІХ ст. відігравали розмаїті товариства, гуртки, організації, що виникали внаслідок інтенсифікації духовного життя за умов національного та соціального гноблення.
На початку XІX ст. кращі стартові умови для відродження української культури склалися на теренах Наддніпрянщини. Тут збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, залишки козацького вільнодумства, але головне – збереглася (хоч і частково) національна провідна верства – колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство. Крім того, бурхливий розвиток промисловості в Донецько-Криворізькому басейні, пов’язана з ним активізація соціально-економічних процесів, а також сприятливе у цьому плані географічне розташування регіону, суттєво стимулювали зосередження і розширення в ньому мережі навчальних закладів для забезпечення зростаючої потреби у підготовці освічених і кваліфікованих кадрів. Тому не випадково, що саме у Харкові в 1805 р. був відкритий перший університет на українських землях, які перебували у складі Російської імперії.
Харківському університету судилося відіграти значну роль у становленні національної освіти в ХІХ ст. Ініціатором його заснування був відомий український вчений, винахідник і громадський діяч Василь Каразін(1773 – 1842). Характерно, що харківський губернатор став рішучим противником відкриття університету і тільки особисте знайомство В. Каразіна з імператором Олександром І уможливило прийняття позитивного рішення.
Філософ і ліберальний поміщик В. Каразін зробив багато корисного для формування духовної і матеріальної культури України. Він був членом «Попівської академії»[288], створив Філотехнічне товариство (1811 – 1818), метою якого було розповсюдження досягнень науки і техніки, сприяння розвитку промисловості в Україні. В. Каразін – автор багатьох важливих відкриттів у галузі техніки, хімії, агрономії, селекції і т. д. Йому належить майже 60 наукових праць. Він неодноразово виступав проти колоніальної експлуатації України Російською імперією, був прихильником перебудови державного ладу Росії на засадах конституційної монархії. Тому Харківський національний університет носить ім’я В. Н Каразіна.
На першому етапі свого існування університет мав чотири – факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математичний та медичний. Першим ректором університету (1805 – 1811) був професор російської словесності І. Рижський, який здійснив суттєвий внесок у розвиток філософських і філологічних наук та вирішення організаційних питань, пов’язаних із становленням університету, а професорсько-викладацький склад доклав великих зусиль до розв’язання проблем фахової і світоглядної підготовки студентів як за змістом навчання, так і застосуванням прогресивних методів викладання дисциплін. Основними видами навчання були лекції і дискусії. Це сприяло ґрунтовному засвоєнню навчального матеріалу, розвиткові наукових інтересів і формуванню громадянської позиції студентів. Частина спецкурсів була педагогічно профільована, тому що підготовка викладацьких кадрів для навчальних закладів розглядалася як одне з найважливіших завдань університету. У навчальному процесі всебічно використовувалися досягнення науки, здійснювався зв'язок теорії з практикою, забезпечувалося унаочнення теоретичного навчання.
Особливої гостроти в університеті набуло питання про мову викладання, оскільки від цього залежала якість засвоєння знань студентами та формування у них патріотичних почуттів. Ректор університету І. Рижський робив усе залежне від нього, щоб зняти гостроту цього питання. Однак ситуація ускладнювалася тим, що більшість професорів були іноземцями і вели заняття рідною мовою. Крім того, офіційно заборонялося навчання українською мовою і тому тривалий час нею викладався лише курс риторики.
Із заснуванням університету пов’язане значне зростання населення Харкова і кардинальні зміни життя у провінційному до того часу місті. До університету запрошуються відомі вчені. Місто поступово перетворюється на освітянський центр. Тут у різні часи працюють і викладають історики і фольклористи Ізмаїл Срезневський (1812 – 1880) та Микола Костомаров (1817 – 1885), письменник Петро Гулак-Артемовський (1790 – 1865), філософ і мовознавець Олександр Потебня (1835 – 1891), хімік Микола Бекетов (1827 – 1911), механік Олександр Ляпунов (1857 – 1918) та багато інших вчених і діячів культури. У Харкові видавалися перші періодичні альманахи національно-культурної спрямованості: «Украинский вестник» (1816 – 1819), «Харьковский Демокрит» (1816), «Харьковские известия» (1817 – 1824), «Украинский альманах» (1834), «Молодик» (1843 – 1844) тощо. Університет виховав славну когорту видатних діячів науки і культури – це математик і механік Михайло Остроградський (1801 – 1861), біолог Ілля Мечников (1845 – 1916), композитор і фольклорист Микола Лисенко (1842 – 1912), Петро Гулак-Артемовський, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, історик і відомий суспільний діяч Дмитро Багалій (1857 – 1932) та ін. Навколо університету гуртується плеяда відомих істориків, етнографів, поетів, літераторів, композиторів і художників: Григорій Квітка-Основ’яненко(1778 -1843), Євген Гребінка (1812 – 1848), Микола Цертелєв (1790 – 1869), Левко Боровиковський (1806 – 1889), Семен Гулак-Артемовський (1813 – 1873) та багато ін. Частим гостем Харкова був Іван Котляревський (1769 – 1838). Деякі з названих митців і вчених стали першими загальновизнаними фахівцями у своїй галузі діяльності (виді або жанрі мистецтва). Першим класиком вітчизняної літератури й драматургії був І. Котляревський, першим прозаїком нової української літератури став Г. Квітка-Основ’яненко, першим розробником української національної ідеї – М. Костомаров, першим професором-славістом, засновником вітчизняного слов’янознавства – І. Срезневський. Їх щира любов до України, високий професіоналізм й унікальна самобутність суттєво вплинули на зміст та форми становлення українського національного відродження і певним чином визначили вектор подальшого розвитку вітчизняної культури. Остаточну спрямованість цьому вектору надав геніальний поет і мислитель, великий громадянин України Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861), якого теж випестувала земля Наддніпрянщини. Тому в Івана Франка (1856 – 1916) були всі підстави назвати першим центром національного пробудження українців «Харківську Україну».
У 30-х роках ХІХ ст. зростає роль Києва як другого регіонального центру культурного життя в Україні. Найвизначнішими його осередками стають Київська духовна академія, що була створена в 1819 р. на базі закритої у 1817 р. Києво-Могилянської академії, і, особливо, Київський університет Святого Володимира, відкритий у 1834 р.
Якщо Харківський університет був створений за бажанням місцевого населення і на його пожертвування, то Київський університет було засновано за ініціативи і підтримки царського уряду. На думку імператора Миколи І, цей університет мав стати центром русифікації і монархізму, спрямованим, перш за все, проти польського впливу на мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній. Така ідея, очевидно, зародилася після польського повстання 1830 р. Тоді російський уряд і розгорнув на повну силу політику русифікації на українських землях.
Спочатку університет складався з двох факультетів: філософського та юридичного, потім було відкрито медичний факультет, а філософський поділено на два: історико-філологічний і фізико-математичний факультети. У рік відкриття в університеті навчався лише 61 студент, а через 20 років – 808. Викладачами працювали в основному вихованці Харківського університету. Вони проводили дослідження проблем фізики, гідравліки, механіки, хімії і математики. У цей час в університеті вже почали складатися перші наукові напрацювання у галузі географії та геології. Значний внесок у розвиток біології здійснив професор Рудольф Траутфеттер(1809 – 1889), російський ботанік і природознавець, знавець російської флори. Під його керівництвом за планом відомого українського архітектора Вікентія Беретті(1781 – 1842) було закладено університетський ботанічний сад. За проектом В. Беретті був також побудований головний корпус університету, його обсерваторії та сучасне приміщення Інституту філології.
Перші вчені – медики Київського університету були учнями і послідовниками знаменитого хірурга Миколи Пирогова (1810 – 1871). Особлива заслуга в розвитку його наукових ідей належить професорові Володимиру Караваєву (1881– 1892) – одному із засновників вітчизняної офтальмології, організатору і першому деканові медичного факультету цього університету. Проте справжнім патріархом науки був перший ректор університету (1834 – 1845) Михайло Максимович (1804 – 1873) – відомий український вчений-природознавець, історик, фольклорист, етнограф і письменник, всебічно обдарована і феноменально працездатна людина. У тридцятирічному віці він став ректором університету, плідно поєднуючи складну організаційну роботу, пов’язану зі становленням університету, з викладацькою, науково-дослідною і виховною діяльністю.
М. Максимович підтримував тісні зв’язки з Т. Шевченком, П. Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою, М. Костомаровим, відомим російським актором М. Щепкіним, знаменитим польським поетом і видним організатором національно-визвольного руху А. Міцкевичем та іншими діячами культури. За наукові заслуги його було обрано почесним членом Київського, Петербурзького, Новоросійського університетів та багатьох наукових товариств, а в 1871 р. – членом-кореспондентом Петербурзької академії наук.
М. Максимович написав понад 100 праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії, що свідчить про його енциклопедичну обдарованість. Численні твори М. Максимовича з історії Київської держави, козацтва, Гетьманщини, гайдамацького руху («Історичні листи до козаків наддніпрянських», «Листи про Б. Хмельницького», «Дослідження про гетьмана Конашевича-Сагайдачного», «Про Лаврську Могилянську школу», «Бубнівська сотня», «Розповіді про Коліївщину», «Відомості про гайдамаків» та ін.) мали важливе значення для розвитку української історичної науки і стали джерелом зародження історико-філологічної школи Київського університету, яка дала науці таких видатних вчених як Володимир Антонович (1834 – 1908), Михайло Драгоманов (1841 – 1895), Михайло Грушевський (1866 – 1934), Дмитро Багалій та ін.
М. Максимович – автор важливих праць з археології. Його перу належать: «Українські стріли найбільш давніх часів» та «Археологічні записи про Київ та його околиці». Він поклав початок українській фольклористиці виданням збірок «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). Вже сама передмова до збірки «Малоросійські пісні», зазначав історик О. Дорошенко, «звучить як літературний маніфест». І дійсно, для свого покоління вона мала значення маніфесту, справжнього прапора, на якому було написано магічне слово для тих часів «народність». Ця збірка справила помітний вплив на творчість О. Пушкіна, А. Міцкевича, М. Гоголя, Є. Гребінки, на вибір життєвого шляху П. Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова.
М. Максимович – автор однієї з перших у Росії «Истории древней русской словесности» (1839), віршованого перекладу «Слова о полку Ігоревім» на українську і російську мови, етимологічного[289] українського правопису – так званої «максимовичівки». Він був засновником і видавцем альманахів «Денница» (1830 – 1834), «Киевлянин» (1840, 1841, 1850), «Украинец» (1859, 1864). Йому належить видання та дослідження стародавніх літературних пам’яток Київської Русі – «Руської правди» і «Повісті временних літ», які донесли до нас не лише багатство українського фольклору, але й засвідчили народність української мови, її історичні витоки та невичерпні глибини історичного минулого України. Тому можна впевнено стверджувати, що М. Максимович був одним з перших, хто вивів українську фольклористику на справжній науковий рівень дослідження.
Важливий внесок зробив перший ректор Київського університету і в розвиток природознавства. Наукові праці М. Максимовича «Про системи рослинного царства» (1827), «Основи ботаніки» (тт. 1-2, 1828 – 1831), «Мізкування над природою» (1831) дають підстави розглядати його одним із основоположників вітчизняної ботаніки.
Третім регіоном культурного відродження на українських землях, що входили до складу Російської імперії, був Новоросійський(Південний) край. Саме тут (у Миколаєві) в 1803 р. викладач штурманської школи Яків Рубан видає переклад «Пролегоменів…»[290] Іммануїла Канта (1724 – 1804). Це була перша публікація твору класика німецької філософії у Російській імперії.
У 1817 р. в Одесі відкривається Рішельєвський ліцей, який стає в першій половині ХІХ ст. головним осередком розробки ідей просвітництва на півдні України. У ньому плідно працювали відомі професори Микола Курляндцев[291] (1802 – 1835), Йосип Міхневич[292](1809 – 1885), Християн Гассгаген[293] (роки життя невідомі, викладав у ліцеї з 1837 до 1857 рр.). Деякий час в ліцеї працював видатний російський вчений-хімік Дмитро Менделєєв (1834 – 1907).
Економічний розвиток Російської держави, освоєння Новоросійського краю, до складу якого входили багатий південь України, Бессарабія, Крим та Чорноморське узбережжя Північного Кавказу, настійно вимагали великої кількості робочих рук та кваліфікованих кадрів. Брак кадрів царський уряд намагався компенсувати за рахунок поселення на вільних землях краю німецьких, болгарських, швейцарських, австрійських колоністів та вихідців з інших країн. І це йому певною мірою вдалося вирішити. Наочним прикладом можуть слугувати досягнення у відтворенні такої важливої галузі для економіки півдня України, як виноградарство та виноробство. Показовою у цьому плані стала діяльність колонії Шабо, що знаходилася поблизу м.Акерман (нині м. Білгород-Дністровський, на Одещині).
У 1822 р. в невелике село, що мало турецьку назву Ашага – багаг (Нижні сади), прибуло 15 родин швейцарців-переселенців, пізніше приїхало ще 25 родин. Для господарювання уряд виділив їм 4000 десятин землі. Ґрунти в тій місцевості піщані та супіщані. Майже всі колоністи були виноградарями, а тому знали, що освоювати такі землі можна лише з метою вирощування винограду – і ґрунтам корисно, і для господарювання вигідно. Завдяки високій культурі аграрного виробництва та інтенсивній праці колонія швидко стала зразковою. Швейцарці перетворили назву свого села на новий лад – Шабаг, яка пізніше трансформувалася в Шабо. Поселення стало відоме на всю Україну. Сюди почали переселятися люди з усіх куточків України: на виноградниках були потрібні робочі руки, а колоністи добре платили. Виникло нове поселення – Шабо руське, якому було виділено 3000 десятин землі. Проте російські, українські і молдавські поселенці недосконало володіли технологіями вирощування винограду на піщаних та супіщаних ґрунтах, тому передавали свої землі в оренду швейцарським поселенцям. Незабаром ці села стали не просто заможними, а багатими, з соціально-розвиненою інфраструктурою. Згідно зі статистикою, бідняками в цих поселеннях вважалися мешканці, у яких було всього 1 – 1,5 десятини виноградників і щорічний прибуток не перебільшував 2 – 3 тис. карбованців. Для економіки тих часів подібні цифри були досить високими. За цими показниками безсумнівно приховувалася висока культура виробництва та наполеглива праця колоністів.
Згодом виноградарі з Шабо переселилися в с. Основу, що поблизу м.Каховки, і розпочали успішно освоювати Нижньодніпровський піщаний масив, передаючи свій досвід місцевим виноградарям.
Розглянутий приклад є одним із багатьох, які підтверджують той історичний факт, що досконалі знання технології вирощування (а це культура аграрного виробництва) навіть в одній галузі рослинництва (виноградарстві) в поєднанні з неустанною працею можуть викликати суттєві зрушення в економічному і культурному розвитку певного регіону.
Невдовзі виникли обжиті поселення німців-колоністів поблизу Одеси: Люстдорф, Кляйнлібенталь, Грослібенталь, Петерсталь та інші, мешканці яких теж вирощували прекрасні виноградники.
Варто зазначити і про вагомий внесок влади у розвиток виноградарства, зокрема генерал-губернатора Новоросійського краю М. С. Воронцова (1782 – 1856), який сам заклав зразкові виноградники у своїх маєтках в Алупці та Масандрі (в Криму), постійно стимулював вирощування винограду в інших районах півдня України, безкоштовно роздавав виноградну лозу всім бажаючим стати виноградарями. Саме за його підтримки з’явилося урядове розпорядження по Новоросійському краю про вирощування садів і виноградників, в якому було зазначено «… кто себе такие угодья разведёт, не только от него то место не отнимать, но и в вечность ему и его наследникам его оставлять».
Графу М. Воронцову також належить ініціатива створення Товариства сільського господарства південної Росії (1828). Він став першим президентом цього Товариства, залучив до роботи в ньому кращі наукові сили півдня Росії та зарубіжжя. Товариство організовувало конкурси, виставки, пропагувало нові сорти сільськогосподарських культур, видавало книги з технології вирощування різних культур та обробітку землі. Так, у 1853 – 1854 рр. у записках Товариства було опубліковано перше практичне керівництво з виноградарства та виноробства в умовах Новоросійського краю і Бессарабії. Автором керівництва був К. І. Тардан, син засновника колонії Шабо, а саме керівництво містило багато цінних практичних порад, що ґрунтувалися на 20-річних дослідженнях автора. У 1858 р. Товариство організувало першу виставку місцевих вин, на якій було представлено 54 зразка цього напою, створило комітет з розповсюдження знань про науково - обґрунтоване ведення виноградарства.
Чимало зусиль до розвитку виноградарства в краї, особливо в німецьких колоніях, доклав перший градоначальник Одеси Арман Еммануель дю Плессі Рішельє – Дюк Рішельє (1766 – 1822).
Однак проблема з кваліфікованими кадрами була актуальною не тільки для галузі виноградарства, оскільки на півдні України вона мала системний характер. У зв’язку з цим у прогресивно налаштованих діячів Новоросійського краю в 40-х роках ХІХ ст. виникла ідея організації університету в м. Одесі на базі Рішельєвського ліцею.
Велика роль у перетворенні ліцею на університет належала видатному хірургу, педагогу і громадському діячеві Миколі Пирогову, який на той час був попечителем Одеського навчального округу, і, «чтобы не привести просвещение целого края в совершенный упадок», у січні 1857 р. запропонував проект створення в Одесі університету.
На початку 1861 р., завдяки переконливим аргументам і клопотанням М. Пирогова та інших представників інтелігенції, ідея організації університету в Одесі здобула підтримку громадськості і не зустріла опору з боку царського уряду. Проте посилення революційних настроїв у державі викликало побоювання у чиновників, що створення університету в такому великому місті як Одеса може перетворити вищий заклад в революційний осередок. Тому уряд запропонував альтернативну ідею організації університету в Таганрозі або в Миколаєві. Його офіційний аргумент полягав у тому, що університети доцільно створювати у невеликих містах, де тихе життя налаштовує на ретельне заняття наукою. Однак справжня причина цієї аргументації приховувалася в прагненні уряду позбавити студентів можливості широкого спілкування з народом.
Боротьба за відкриття університету в Одесі продовжувалася і після 1861 р. Наприкінці 1862 р. царський уряд, маючи на меті свої політичні плани (просування Російської імперії на Балкани), все-таки погодився на створення університету в Одесі. Можновладці розраховували зробити з нього вищий навчальний заклад і для слов’ян – уродженців Балканського півострова, на противагу університету, що існував у Загребі (Австро-Угорщина). Однак зволікання тривало, і лише 13 травня 1865 р. університет був офіційно відкритий і отримав назву «Імператорського Новоросійського», а заняття розпочалися з 1 вересня 1865 р.
До складу університету входило три факультети (історико-філологічний , фізико-математичний та юридичний), на яких у 1866 р. навчалося всього 178 студентів, а через 50 років після його заснування їх було вже 2373. У 1900 р. створюється медичний факультет.
У 1914 р. рішенням Державної думи Росії у складі природничого відділення фізико-математичного факультету було організовано декілька кафедр з підготовки фахівців для сільського господарства. На їх базі у 1918 р. був створений Одеський сільськогосподарський інститут (спадкоємцем якого є сучасний Одеський державний аграрний університет) – один з найстаріших вищих аграрних навчальних закладів України. Велика роль в його заснуванні належить видатному вченому, творцю стратиграфії[294] четвертинних відкладень на півдні України, доктору агрономії, професорові кафедри ґрунтознавства Новоросійського університету Олександру Гнатовичу Набоких (1874 – 1920).
Новоросійський університет тривалий час був єдиним університетом на півдні царської Росії і комплектувався за рахунок абітурієнтів з південних губерній України, Дону, Криму і Кавказу. Саме тут отримала освіту численна когорта представників слов’янських народів, що проживають на Балканському півострові. Університет став центром підготовки вчителів, лікарів, працівників культури.
Всупереч бажанням царського уряду зробити з університету оплот самодержавства, навчальний заклад волею, працею і турботами інтелігенції став провідним науковим і культурним центром півдня Російської імперії. Визначальну роль у його становленні відіграв великий вчений-біолог, один з найбільш видатних зоологів, основоположник багатьох напрямів у сучасній біології і медицині, лауреат Нобелівської премії Ілля Ілліч Мечников. Тому невипадково Одеський національний університет (сучасна назва Новоросійського університету) носить ім’я І. І. Мечникова.
Завдяки зусиллям І. Мечникова на початку 70-х років ХІХ ст. у молодому університеті працювали такі корифеї науки, як засновник вітчизняної фізіології Іван Сєченов (1829 – 1905); біолог, один з основоположників порівняльної ембріології і фізіології, експериментальної та еволюційної гістології Олександр Ковалевський (1840 – 1901); один із найбільш відомих хіміків, засновник наукової школи, дослідник впливу атомів в органічних сполуках, талановитий педагог Володимир Марковников (1837 – 1918); фізик-теоретик, засновник математичного відділення Новоросійського товариства природознавців Микола Умов (1846 – 1915); видатний ботанік, основоположник вітчизняної школи мікробіологів, організатор однієї з перших у світі морських біологічних станцій у Севастополі, один із фундаторів Новоросійського товариства природознавців Левко Ценковський (1822 – 1887); зоолог, академік Російської АН Володимир Заленський (1847 – 1918) та ін. Їхні справи продовжили учні та послідовники П. Спіро, Б. Веріго, Є. Синельников, В. Реп’яхов, Я. Лебединський, П. Бучинський, М. Зелінський, О. Веріго, М. Соколов, Ф. Породко, Ф. Каменський, Ф. Успенський, М. Ланге, О. Кирпичников, В. Григорович, Б. Ляпунов, О. Кочубинський та ін.
Університет виховав цілу плеяду видатних вчених, таких як почесний академік АН СРСР, корифей вітчизняної мікробіології і епідеміології Микола Гамалія (1859 – 1949); мікробіолог, президент АН УРСР у 1928 – 1929 рр. Данило Заболотний(1866 – 1929); академік, один з основоположників генетики і селекції в Україні та фундаторів Одеського сільськогосподарського інституту і Всесоюзного інституту генетики і селекції Андрій Сапєгін[295](1883 – 1946); почесний академік, патріарх вітчизняної хімії Микола Зелінський (1861 – 1953); видатний хімік і фізико-хімік, академік Левко Писаржевський (1874 – 1938) та багато ін.
Першим ректором університету був відомий математик і механік, педагогічне становлення якого відбулося у Харківському університеті, І. Соколов – учень і послідовник М. Остроградського. Він був прекрасним лектором, умілим організатором навчального процесу, плідно виконував обов’язки попечителя Одеського навчального округу. За його керівництва університет успішно пройшов найбільш складні – перші роки свого становлення, впевнено набирав сили, поступово перетворювався на потужний осередок культурного життя Одеси і всього Південного регіону.
Усі три українські університети (Харківський, Київський і Новоросійський), крім основних своїх завдань, виконували ще й наглядові функції та керували в межах наданих їм повноважень освітянськими закладами, що знаходилися в створених навчальних округах. У першій половині ХІХ ст. на території України функціонувало два навчальних округи – Харківський і Київський, центрами яких були місцеві університети. У другій половині ХІХ ст. до них приєднався новостворений Одеський навчальний округ.
Метою утворення навчальних округів у Російській імперії було підвищення якості навчання у закладах та збільшення в них кількості учнів і студентів. Для цього у 1803 р. була проведена систематизація всіх освітянських установ і затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії) та університети.
На університети було покладено завдання кадрового та методичного забезпечення діяльності освітянських закладів.
У парафіяльних школах навчання здійснювалося російською мовою і тривало 4 – 6 місяців – у селах і до одного року – у містах, українська мова як офіційна заборонялася. Тут вчили основам православної віри, а також умінню читати, писати і рахувати.
Повітові школи були спочатку двокласними, а згодом стали трикласними. У них вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику і т. д.
У гімназіях навчання тривало 4 роки, а згодом – 7. У них, крім вищезазначених, викладалися іноземні мови, як правило, французька, німецька, грецька, латинська, «закон Божий», священна та церковна історія тощо.
Згідно зі статутом 1828 р., в освітянських закладах були закріплені такі принципи організації освіти: становість, релігійність та монархізм. Парафіяльні школи призначалися для навчання дітей з нижчих суспільних станів, повітові – для вихідців з родин купців, ремісників, міщан, а гімназії – для представників привілейованих станів. У другій половині ХІХ ст., після скасування кріпосного права в Російській імперії, її уряд зробив перші кроки до заміни станової школи на позастанову. Цей процес був пов’язаний з освітньою діяльністю земств та інших громадських організацій.
Проміжне становище між гімназіями та університетами посідали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (з 1817), Кременецький (з 1819 р.) і Ніжинський (з 1820 р.).
Поряд із загальноосвітніми школами в Україні діяли й професійні заклади. Так, в кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлизаветграді продовжувала працювати медична школа, у Києві – фельдшерське, в Миколаєві – артилерійське і штурманське училища, в Севастополі – морська школа. У 1851 р. біля Харкова відкрилася землеробська школа, в якій готували агрономів.
Характерними рисами освіти в Лівобережній Україні у першій половині ХІХ ст. були: превалювання релігійного виховання дітей, політика обрусіння та рутинні методи й засоби навчання.
На західноукраїнських землях центром культури був Львів. Тут університет діяв ще з 1661 р., завжди залишаючись духовним форпостом, і ніколи не зраджуючи національних ідеалів. 1805 р. його було перетворено на ліцей, а в 1817 р. – знову на університет, але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. в університеті вперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький. У закладі весь час точилася боротьба між українцями і поляками за мову викладання, котра у 1871 р. завершилася скасуванням обмеження української мови, як засобу навчання. Однак університет фактично вже полонізувався. Лише в 1894 р. у ньому було відкрито кафедру історії України, завідувачем якої став М. Грушевський.
На Буковині університет був заснований у Чернівцях в 1875 р. з німецькою мовою викладання, але в закладі існували кафедри і з українською мовою навчання – української мови і літератури, церковнослов’янської мови та практичного богослов’я.
Таким чином, хоча в цілому освітній процес на українських землях, що входили до складу Російської і Австро-Угорської імперій, був спрямований на денаціоналізацію українського населення, що, звичайно, дало певні невтішні наслідки, проте культурно-національне відродження в освітній галузі (в супереч урядовим настановам) досить яскраво позначилося на духовному житті українського народу. Поширення освіти серед українців відіграло важливу роль у відтворенні національної історії. З іншого боку, усвідомлення історії сприяло зростанню в народі прагнення знань. Цей діалектичний процес благотворно вплинув на формування національної свідомості українців.
Вивчення минулого було необхідним ще й для того, щоб спростувати твердження деяких російських істориків (В. Татищева, М. Карамзина, М. Погодина), що українська нація нібито не існує і що Малоросія – це споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури. Тому і з цієї причини (як підсвідомий протест проти русифікації) у другій половині ХVІІІ ст. серед дворянської інтелігенції Лівобережжя також розпочинає зростати справжній інтерес до історії українського народу. Така тенденція спостерігається в працях нащадків старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби і присвятили себе опрацюванню та публікації зібраних ними гетьманських універсалів, матеріалів дипломатичного листування, рукописних записок видатних діячів минулого.
Найбільш відомими збирачами[296] історичних документів стали Степан Лукомський[297] (1701 – 1779) , Яків Маркевич (1776 – 1804), Григорій Полетика (1725 – 1784), Василь Рубан[298] (1742 – 1795), Петро Симоновський[299] (1717 – 1809), Опанас Шафонський (1740 – 1811), Андріян Чепа (1760 – 1822) та ін. Так, на основі зібраного матеріалу Я. Маркевич почав складати енциклопедію українознавства, але встиг видати лише її перший том під назвою «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798), в якій було зосереджено короткий, проте змістовний огляд географії та етнографії України. Г.Полетика основну увагу приділив вивченню діяльності Б. Хмельницького та інших гетьманів.
Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням російських та українських архівів, була чотиритомна «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського (1788 – 1850), що вийшла друком лише після його смерті. Працюючи тривалий час у Колегії закордонних справ Російської імперії, управителем канцелярії київського воєнного губернатора князя М. Репніна, тобольським та віленським губернатором, він зібрав і систематизував цікавий історичний матеріал, який поклав в основу «Історії Малої Росії» (1822) та «Словаря достопамятных людей Русской земли» (1836, 1848), щоправда, виклав його з монархічних позицій. Але будучи чиновником такого високого рангу, він і не міг зробити по – іншому.
Суттєвий внесок у дослідження української історії здійснив Микола Маркевич (Маркович; 1804 – 1860). Він був знайомий з Т.Шевченком, О. Пушкіним і К. Рилєєвим. Професійно займаючись вивченням історії України, М. Маркевич став одним з перших авторів фундаментальної багатотомної праці – «Історії Малоросії» (1842 – 1843). Об’єктивно змальовуючи минуле України як історичний процес, він відстоював право українського народу на самостійний національний розвиток, документально обґрунтував правомірність відновлення автономії України. Саме за ці ідеї М. Маркевича звинувачував у сепаратизмі відомий російський критик В. Бєлінський. Він також дорікав автору за прагнення викласти історію України як незалежну від історії Росії. Проте в російській літературі існували й інші погляди на визвольні сюжети з української історії. Прикладом можуть бути твори О. Пушкіна і М. Гоголя, які не тільки художньо розкривали російським читачам багатий віковічними традиціями український світ, але й сприяли піднесенню національної свідомості українців. Вагомий внесок у цю справу зробили й декабристи, зокрема, К. Рилєєв. У своїх творах «Наливайко», «Гайдамак», «Палей», «Богдан Хмельницкий», «Петр Великий в Острогожске» він захоплювався нездоланним патріотичним духом українських козаків, створив образи реальних історичних діячів, достовірно описав події національно-визвольної боротьби в Україні. Це імпонувало тим, хто дбав про утвердження і поширення національної самосвідомості в масах. Серед них був і М. Маркевич. У листі до К. Рилєєва, датованому за три місяці до повстання декабристів (1825), М. Маркевич від себе та від своїх співвітчизників захоплено писав: «Ви підносите цілий народ, – горе тому, хто йде на приниження цілих країн, хто наважується покрити презирством цілі народи. Але слава тому, хто прославляє велич душі людської і кому цілі народи мають віддати подяку».
Значний вплив на зростання національної свідомості українців справив історичний трактат невідомого автора «Історія русів», який вперше вийшов з друку в 1846 р. Є припущення, що його автором був Г. Полетика. Цей твір прославляє козацьке минуле, його героїв: Б. Хмельницького, непокірного П. Полуботка, який повстав проти Петра І, та ін. Автор закликає царську владу надати Україні самоврядування і документально переконує, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємницею Київської Русі. Він виступає як палкий прибічник правди й справедливості, противник тиранії та рабства. І це не стало чимось винятковим. Погляди, висловлені автором твору, в першій половині ХІХ ст. були властиві широкому колу інтелігенції. Тому на «Історії русів» виховувалися сотні українських патріотів, її вплив позначився на творчості М.М. і Д.М. Бантиш-Каменських, М. Маркевича, М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, М. Гоголя, Т. Шевченка. Не випадково дослідник О. Оглобін назвав цю книгу «Декларацією прав України». «Історія русів» була настільною книгою не тільки українців. Нею захоплювався й О. Пушкін. Немає сумніву в тому, що саме вона надихнула його на літературний подвиг – написати своє бачення історії України. Підтвердженням існування такого задуму є план твору, що зберігся після смерті поета. Однак здійснитися йому не судилося.
Крім історії українського народу, велике захоплення у молодих дворян – інтелігентів Лівобережжя викликало вивчення фольклору, селянських звичаїв, традицій, пісень. Для цього вони робили етнографічні екскурсії по селах і хуторах, по шинках і ярмарках, що були в ті часи справжніми народними клубами. Тут шанувальники фольклору слухали оповідання й розмови, записували слова й вислови, просили кобзарів виконувати пісні і в такий спосіб вивчали культуру народу, намагаючись краще пізнати її.
На зацікавленість українських інтелігентів народним буттям також значно вплинули ідеї західноєвропейських просвітників, особливо Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778) і Й. Г. Гердера (1744 – 1803), що поступово проникали в Україну. Ці мислителі не розглядали культуру абстрактно, як цілковиту й беззаперечну цінність, не абсолютизували її, тому що вважали основною причиною бідувань людства суперечність між цивілізованістю і природою. «Наші душі розбещилися,– писав Ж. Руссо, – в міру того, як удосконалювалися наші науки і мистецтва». Тому головною метою культури в суспільстві, на його думку, має бути не досягнення знань, естетичних і технічних благ, а формування справжньої гуманності. Для цього, підкреслював просвітник, існує єдиний шлях – повернення людства до «природного стану», тобто до патріархальних форм життя, встановлення гармонії людини з природою і з самою собою. Таку думку Ж. Руссо влучно висловив у своєму знаменитому гаслі: «Назад до природи!». Солідарним з Ж. Руссо був і Й. Гердер – «батько європейської славістики[300]». Оскільки основною передумовою справжньої, повнокровної і животворної культури є природність, зазначав він, то слід відкинути так звану високу культуру імперських дворів та аристократичних салонів і звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої та самобутньої культури простих людей. Тому саме в культурі українського села, тобто в традиційній народній культурі, українські прихильники Ж. Руссо і Й. Гердера вбачали гарантію збереження національної культури, адже в умовах бездержавності, початкової капіталізації суспільства, з її надмірною експлуатацією, національна культура в українських містах ХІХ ст. зазнавала всіляких перекручень, піддавалася русифікації і була змушена ховатися від поліцейського і цензорського бюрократичного ока в селах і хуторах. При цьому слід підкреслити й те, що одна з найхарактерніших особливостей українців – народу на той час в основному селянському – крилася в їхньому багатому й живому фольклорі, насамперед у героїчному епосі – достовірних документах самобутнього і славного минулого. Тепер стає цілком зрозуміло, чому етнографічні дослідження незабаром захопили багатьох ентузіастів-романтиків, які ходили по селах, розшукували, збирали і згодом публікували перлини народної мудрості. Проте початок українській етнографії поклав Григорій Калиновський (перша пол. ХVІІІ ст. – після 1777), який видав ще у 1777 р. в Петербурзі «Опис весільних українських обрядів». І лише через двадцять один рік тут же з’являється перша енциклопедія українознавства «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» Я. Маркевича, де стисло викладені відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову, поезію і яка справила сильне враження на фахівців та всіх тих, хто цікавився побутом, звичаями і культурою українського народу взагалі. Ще більше значення мала видана того ж року (1798) поема І. Котляревського «Енеїда», з виходом якої пов’язується початок українського культурно-національного відродження.
Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь М. Цертелєв. Грузин за походженням , він народився, працював в Україні і щиро полюбив її народ. У 1819 р. М. Цертелєв опублікував у Петербурзі «Попытку собрания старых малороссийских песен» – збірку українських історичних дум. У передмові до неї автор зазначав: «Якщо ці вірші не можуть служити поясненням української історії, то принаймні в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відрізнялись українці і яку вони старанно зберігають і сьогодні…». Ним опубліковані також українські думи, записані на Полтавщині, в тому числі і про події національно-визвольної боротьби українського народу в 1648 – 1654 роках.
Ґрунтовно досліджував вітчизняну етнографію і М. Максимович. Його збіркою «Малоросійські пісні» зачитувався О. Пушкін. М. Максимович якось згадував, що одного разу він застав великого російського поета за читанням цієї збірки, який жартівливо зізнався йому, що «обкрадає» його пісні.
Справу фольклористів – попередників продовжив І. Срезневський. Він у 1831 р. видав «Український альманах» – збірку народних пісень та оригінальних поезій, написаних харківськими поетами, а в 1833 – 1838 рр. реалізував свій давній задум – здійснив шість випусків «Запорожской старины». І. Срезневський став першим у царській Росії доктором слов’янської філології і засновником наукової школи петербурзьких славістів.
У галузі етнографії та фольклористики також плідно працювали Й. Бодянський, Т. Рильський, Д. Гнатюк, П. Житецький, П. Чубинський, М. Драгоманов, П. Куліш, В. Антонович, Б. Грінченко та багато інших фахівців і аматорів, які творили на всіх українських землях – від Закарпаття і Підляшшя аж до Кубані. Етнографів цікавили всі аспекти народного життя: особливості одягу і облаштування житла у різних регіонах, назви населених пунктів, річок, предметів народного побуту тощо.
Вивчення змісту фольклору та широкого кола його особливостей дало можливість дослідникам зробити більш ґрунтовні висновки щодо закономірностей і тенденцій розвитку національної свідомості, становлення української нації та її культури.
Відомо, що одним із найважливіших компонентів нації є мова. Тому патріотично налаштовані українські інтелігенти розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої (тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців. Особливо активно діяв у цьому напрямі М. Костомаров. З перших кроків своєї вченої кар’єри він настільки досконало оволодів українською мовою, що майстерно писав нею художні й наукові твори та на основі українського фольклору виконав два дисертаційні дослідження. Зі сторінок харківського альманаху «Молодик» (1843) М. Костомаров закликав своїх сучасників-українців писати твори, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно і всебічно вивчати духовну культуру українського народу, розширювати і поглиблювати народознавчі дослідження, перетворювати українську мову на знаряддя науки і мистецтва. «Нам потрібне викладання науки нашою рідною мовою, – підкреслює він, – викладання не тим, які вже звикли говорити й мислити загальноросійською мовою, а тому народові, для якого рідна мова й досі – найзрозуміліша і найлегша форма передачі й вираження думок. Замість повістей, комедій, віршів потрібні наукові книжки. Звісно, при виборі треба бути мудрим. Смішно було б, коли б хтось переклав українською мовою «Космос» Гумбольта або «Римську історію» Мамзена…».
Мудрою є думка М. Костомарова і про те, що все природне в побуті, традиціях і звичаях народу звучить неперевершено лише мовою цього народу. У зв’язку з цим він писав: «Конечно, Гоголь много выразил из малороссийского быта на прекрасном русском языке, но надо сознаться, знатоки говорят, что многое тоже самое, будь оно на природном языке, было бы лучше». Вчений також пророче констатує місце і роль у розвитку української національної самосвідомості творчості тоді ще молодого поета – Т. Шевченка: «Это целый народ, говорящий устами свого поета». Це був ще один аргумент на користь впровадження в українську літературу народної мови.
Отже, посилення уваги до рідної мови, зіставлення її з іншими слов’янськими мовами сприяли піднесенню українського слова та спростовували усталений ще в середині ХVІІІ ст. погляд на українську мову як на діалект російської мови, не придатний для літературної творчості і наукових досліджень. Ймовірно, цим фактом пояснюється створення в Україні на початку ХІХ ст. перших лінгвістичних праць, серед яких була і «Грамматика малороссийского наречия» (1818) – першодрук граматики української мови, складений вченим-мовознавцем із Сумщини Олексієм Павловським (1773 – невід.). Ця праця ґрунтувалася на всебічних знаннях народних творів та говірок того часу. Її автор стверджує існування самостійної української мови зі своїми специфічними фонетичними та морфологічними законами – окремої від російської чи будь-якої іншої мови. У 1823 р. також з’являється український словник І. Войцеховича.
Однак провідне місце у становленні української мови і літератури дошевченківської доби належить творчості Івана Котляревського[301]. Його поема «Енеїда» була першим літературним твором, який надзвичайно високо підняв в очах співвітчизників народне українське слово. Своїми влучними і барвистими образами минулої козацької слави і тогочасного гіркого селянського буття, «Енеїда» сприяла зацікавленню української інтелігенції народним життям та історією.
Крім формального боку – літературного слова, написаного народною мовою, до того ж надзвичайно легкою, витонченою, вільною і культурною, – поема наповнена дорогоцінним змістом. Використовуючи великі можливості травестійного жанру, І. Котляревський гротескно[302] змальовує події в Україні, пов’язані з ліквідацією царатом Запорізької Січі та закріпаченням селянства. За жартівливими формами талановитої пародії, що описувала нібито троянських гуляк, проглядалися інші образи. Українські козаки теж були змушені часто поневірятися світом, не знаходячи собі притулку, тому рядки цієї поеми наводили на гіркі спомини про їх бідування.
Отож, веселі і часом грубуваті жарти і глузування викликали милі серцю образи Батьківщини, спогади про рідну землю, народне життя, віддзеркалені в поемі з великою любов’ю і знанням. Побут і звичаї всіх шарів українського суспільства, характер українського народу описані в «Енеїді» так, що вона стала своєрідною енциклопедією українського життя ХVІІІ – першої половини ХІХ ст., започаткувала нову українську літературу і відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями навіть національно індиферентних людей. Оптимістичний настрій поеми на тлі цілеспрямованих утисків української культури сприймався ними як гідна відповідь імперській політиці в Україні, вселяв віру в майбутнє й додавав їм натхнення.
Велику роль у розвитку української драматургії відіграли п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль – чарівник», уперше поставлені в 1819 р. на сцені полтавського театру за участю знаменитого російського актора М. Щепкіна. Вони колоритно, оригінально, а головне, правдиво відбивають високі духовні якості українського народу. На сюжет «Наталки Полтавки» композитор М. Лисенко написав (1889) однойменну оперу.
Таким чином, заслуга І. Котляревського полягає в тому , що він першим розпочав писати твори українською народною мовою. Не менше значення має й те, що його надбання мали високий літературний ґатунок. Тому не випадково І. Котляревського називають «батьком сучасної української літератури».
Гумористично-літературна форма творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були харківські письменники-романтики, більшість з яких була пов’язана з новоствореним Харківським університетом. Це такі талановиті письменники, як: П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський і, особливо, М. Костомаров – у ті часи ще початківець у науці і літературі. Вони часто у своїй творчості використовували форму байки, але писали також ліричні поезії й повісті як українською, так і російською мовами. Ці діячі культури у своїх працях створили основи концепції національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам’ятках – достовірних документах славного минулого народу. Широко використовуючи фольклорні джерела, вони збагатили вітчизняну літературу новими жанрами – баладою, історичною поемою і драмою.
Особливо плідно продемонстрував традиції національного романтизму та сатиричної комедії Григорій Квітка-Основ’яненко. У своїх п’єсах, новелах і романах «Шельменко – волосний писар», «Шельменко – денщик», «Маруся», «Козир – дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Конотопська відьма», «Сватання на Гончарівці» та інших він реалістично змалював прогнилий спосіб життя певної частини тогочасного дворянства і козацької старшини, викрив їхню обмеженість, виступив проти пияцтва, чреволюбства і тут же з глибокою симпатією зображав простих людей, розкривав тяжкі умови їх буття. І робив це Г.Квітка-Основ’яненко майстерно. Тому російський критик В. Бєлінський назвав його талановитим представником натуральної школи.
З творчістю Г. Квітки - Основ’яненка і його старшого товариша І. Котляревського також пов’язане становлення української драми. Обидва письменники були видатними організаторами театрального життя першої половини ХІХ ст., режисерами й акторами полтавського і харківського театрів. Їх п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль – чарівник», «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко – денщик» зберегли до наших днів популярність у театральному репертуарі.
Проте процес формування літератури в Лівобережній Україні набирав силу. У ній поступово змінювали один одного, доповнювали, а нерідко і поєднувалися різні напрями, жанри і стилі тієї доби – реалізм, романтизм, натуралізм, сентименталізм, класицизм. Переважним серед них був все-таки романтизм. Це стосувалося й інших видів мистецтва та форм духовного життя суспільства. І хоча в першій половині ХІХ ст. зв’язки і контакти між інтелігенцією західної та східної частин України були слабкими (тому І. Франко цей період у духовному житті українського народу назвав роботою «вроздріб»), ідеї культурно-національного відродження з Лівобережжя поступово проникали і в Правобережну Україну.
У 30-х роках ХІХ ст. в середовищі української студентської молоді Львівського університету і вихованців греко-католицької духовної семінарії, що існувала при ньому, сформувалося демократично-просвітницьке літературне угрупування «Руська трійця». Його назва походить від кількості членів керівного ядра – засновників організації – Маркияна Шашкевича(1811 – 1843), Івана Вагилевича(1811 – 1866) та Якова Головацького(1814 – 1888), яких товариші й прозвали «Руською (тобто українською) трійцею».
Напрям діяльності угрупування визначався ідеями романтизму. Діячі «Руської трійці», наслідуючи приклад літературних кіл зі сходу та центру України, ідеологів слов’янського відродження, намагались сприяти підйому освітнього рівня і пробудженню національної самосвідомості галичан. Цьому вони присвятили всю свою діяльність: збиральну, дослідницьку, видавничу і публіцистичну в галузях народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, літературознавства, педагогіки, а також літературно-художньої і перекладацької творчості. Результатом їх етнографічної діяльності стали праці «Велика Хорватія чи Галицько-Карпатська Русь» (1841) і «Подорож по Галицькій та Угорській Русі» (1841) Я. Головацького, статті: «Гуцули – мешканці східного Карпатського передгір’я» (1838, 1844), «Бойки – русько-слов’янський люд у Галичині» (1841), «Лемки – мешканці західного Прикарпаття» І. Вагилевича, записи усної народної творчості, що ввійшли до видання фольклорного характеру, у тому числі до 4-томного збірника Я. Головацького «Народні пісні Галичини та Угорської Русі» (1878). Проблеми мовознавства знайшли своє відображення в творчості М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького в процесі підготовки словника і граматик живої української мови, які вийшли в світ у 40-х роках ХІХ ст.
Новаторством було визнано їх виступи, спрямовані на ствердження національної літератури, що ґрунтувалася на живій розмовній мові; створення підручників («Читанка» М. Шашкевича); реформа правопису; використання цивільного шрифту замість кирилиці; впровадження рідної мови у повсякденний вжиток; переклади українською мовою літературних творів з церковно - слов’янської, чеської, польської, російської, грецької та німецької мов; виступи проти спроб латинізації українського письменства тощо.
Члени «Руської трійці» проводили активну публіцистичну[303] роботу серед населення Галичини. Ними видавалися літературно-наукові альманахи «Русалка Дністрова» (Будапешт, 1836 – 1837) і «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846 – 1847). Статті, що містилися в цих альманахах, були пройняті антимонархічними, антикріпосницькими й національно-визвольними ідеями, внаслідок чого їх автори переслідувалися цісарською цензурою. У передмові до альманаху «Русалка Дністрова» М. Шашкевич розцінював його заснування як важливе явище загальноукраїнського національно-культурного відродження, привітав почин Наддніпрянської України у справі розвитку нової літератури, закликав галицьких культурних діячів підтримувати, збагачувати і розвивати її. «Русалка Дністрова» стала маніфестом національного відродження і засвідчила початок нової літератури в західноукраїнських землях.
Отже, перші дослідження української історії, фольклору, мови, становлення освіти і літератури започаткували пробудження свідомості українського народу як на сході, так і на заході, як на півдні, так і на півночі України. Цей процес відбувався стихійно, в окремих осередках, але національно-культурне відродження розпочалося, було закладено міцні підвалини для його подальшого розвитку. У цій справі брали участь українські діячі, які писали рідною і російською мовами, творили в Україні і в Росії. Розробляючи українську тематику, вони збагачували як українську, так і російську мови, літературу, культуру. Наприклад, поряд з Г. Квіткою-Основ’яненком і Є. Гребінкою, популярними в Росії були письменники-белетристи[304] В. Наріжний і О. Сомов з притаманною їм сентиментально-романтичною поетикою та елементами фантастики й народного українського гумору. Однак першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належала Миколі Васильовичу Гоголю (Яновському, 1809 – 1852).
М. Гоголь народився в с. Великі Сорочинці на Полтавщині, навчався в Ніжинській гімназії, у 1828 р. переїхав до Петербурга.
Незважаючи на те, що М. Гоголь прожив більшу частину життя в Росії і за кордоном, писав російською мовою і традиційно вважався видатним російським письменником, все ж таки у його творчості українська тематика відіграє чи не найважливішу роль. Героїчне минуле України, її історія, традиції і побут народу знайшли своє відображення у творах письменника «Тарас Бульба», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», «Вій» та ін.
На превеликий жаль, сьогодні, як і раніше, ведеться боротьба за «власність» на М. Гоголя, точаться дискусії стосовно того, до культури якого народу відноситься його творчість. Думається, що не варто письменника ні «ділити», ні «привласнювати», бо він у своїх творах відобразив життя і українського, і російського народів, а тому, скоріш за все, має право зайняти важливе місце в культурі обох народів. Важливо інше. Спадщина М. Гоголя потребує глибокого, виваженого і вдумливого вивчення.
Розвиток літературних процесів в Україні і Росії засвідчив про позитивний вплив на них творчості М. Гоголя. Зазнало цього впливу і українське культурно-національне відродження. Поетизація М. Гоголем українського життя і вдачі українців, романтичне зображення минулого українського народу, сприяли широкому зацікавленню як українців, так і росіян історією та етнографією України, пробуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі. З цього приводу Т. Шевченко писав: «Перед Гоголем слід благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей». Навіть критики М. Гоголя констатували, що в «Тарасі Бульбі» він неперевершено і назавжди втілив духовний образ України.
З такою оцінкою спадщини М. Гоголя важко не погодитися. Однак це лише один (художній) бік його творчості, проте існує й інший, не менш важливий аспект, якому, на жаль, недостатньо приділяється уваги в історії культури – це дослідження культурологічної спадщини мислителя, її місця і ролі в становленні вітчизняної культури.
Філософські погляди М. Гоголя на призначення культури містяться не стільки в його художніх, скільки в спеціальних творах – «Вибраних місцях з листування з друзями», «Сповіді автора» та приватних листах. Персонажі його «Мертвих душ», «Ревізора», «Івана Федоровича Шпоньки та його тітки», «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» та інших творів яскраво постають у контексті образів із спеціальних праць.
М. Гоголь є послідовним продовжувачем кордоцентричної лінії в українській культурі. Основний інтерес для нього має людська душа. Як і Г. Сковорода, він називає душу «серцем». «Серце людини – криниця, не для всіх доступна». Але до пізнання душі людина все ж таки може дійти шляхом самопізнання, спочатку знайти ключ до власної душі, а вже потім, за його допомогою, відкривати душі інших людей, тобто пізнавати їх. Таким ключем, на думку М. Гоголя, є почуття, емоції, моральні й естетичні переживання людини, а не розум. «Рухає душу порив і натхнення, а натхненням багато дечого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею. Ось вам та правда, яку я завжди чув у душі, звідки виходять у нас усі правди, і яку стверджували мені щохвилі і власний, і чужий досвід», – підкреслював письменник.
Оскільки правда знаходиться у людській душі, тому й шлях до правди, вважав М. Гоголь – це заглиблення в свою душу, а звідси стає зрозумілим і спосіб пізнання Всесвіту. Людина повинна вносити в світ добро, порядність і чесність, гармонію і красу, зберігати і примножувати їх, адже поряд з ними у світі існують безладдя і зло, які теж спричиняє людина, але байдужа чи несвідома стосовно сенсу свого життя.
М. Гоголя гостро хвилювали бездуховність життя, панування у ньому вузькоегоїстичних та меркантильних[305] інтересів, тому він з великим сарказмом[306] висміював внутрішню пустоту провінційних чиновників і закликав їх привести до ладу свої душі, постійно думати про них. Мертві, холодні, черстві й задубілі душі хлєстакових, чичикових і собакевичів жахали його. М. Гоголь бачив, що з кожним днем їх кількість збільшується, тому, будучи глибоко віруючою людиною, він звертається до Бога: «Боже! Порожньо і страшно стає в Твоїм світі…» і просить у нього, «щоб огнем благодатним спопелив ту холодну черствість, на яку тепер страждають найліпші й найдобріші люди». Сам же письменник ставив перед собою мету – оживити мертві душі, роздути в них жар і показати їх справжню красу (як тут не пригадати Ф. Достоєвськогота його знамените гасло: «Краса врятує світ!»). Він не оглядаючись, відкрито вступав у бій з усім потворним, що нівечить духовну красу людини. Частіш за все нікчемність і виродливість М. Гоголь втілював в образі чорта. Досліджуючи цей бік творчості мислителя, відомий російський письменник і філософ Д. Мережковський (1866 – 1941) зазначав, що автор «Ревізора» і «Мертвих душ» зброєю сміху боровся з цією містичною істотою, з цим вічним злом.
М. Гоголь бачив два шляхи виходу із занедбаного духовного стану людини. Перший шлях він називав особистим, а другий – суспільним.
Особистий шлях включає в себе три основні напрями діяльності людини: зайняття працею, до якої вона має здібності (у Г. Сковороди це «сродня» праця); внутрішній самоконтроль («внутрішня аскета», «внутрішній монастир», «внутрішній прокурор») і залучення до свого самовдосконалення мистецтва (краси).
Праця – це головний засіб і одночасно шлях до упорядкування й удосконалення людиною свого життя. Причому не всяка праця, а лише та, підкреслював М. Гоголь, до якої у людини є здібності, тобто лежить душа. Саме така праця допомагає їй твердо триматися на землі, визначати своє місце в житті і творчо керувати ним. Звідси випливає самодостатність особистості. І, навпаки, «…найтяжче на світі тому, хто не упевнив себе на якомусь місці, не з’ясував собі, що то за праця, яку він має…». Подібна людина, констатував мислитель, «…перебуває ані в світі, ані поза світом, не дізнається, хто її ближній, хто брат, кого треба любити, кому дарувати». І це ще не все. Така особистість буде тяжко покарана, бо, хто закопав у землю свій талант, який дістав від Бога, той грішник, напучував письменник.
М. Гоголь любив традиції і побут українського народу, постійно звертався до його історичного минулого, планував написати своє бачення історії України. Його особливо цікавили українська музика і народні українські пісні. У листі до М. Максимовича (1833) він зазначав: «Моя радість, життя моє – пісні! Як я вас люблю! Що всі черстві літописи, в яких я тепер риюсь, перед цими дзвінкими, живими літописами»[307].