Культурно-національне відродження в Україні ХІХ ст. як єдиний процес
Т. Шевченко (1814 – 1861) народився в с. Моринці (тепер Звенигородського р – ну Черкаської обл.) у багатодітній сім’ї (мав двох братів і двох сестер). Він рано залишився сиротою, батракував і наперекір злигодням життя старанно вчився грамоті. Природа щедро обдарувала юнака: у нього було два основних покликання – художника і поета. Почав майбутній мислитель свій творчий шлях як художник, навчався в Петербурзькій академії мистецтв у знаменитого живописця К. Брюллова і здобув визнання вже в молоді роки. За успіхи в навчанні отримав три срібні медалі, а в кінці життя йому було надано звання академіка Петербурзької академії мистецтв.
Т. Шевченко мав свою неповторну манеру малюнку, що помітна відразу в усіх різноманітних жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спадщина. Контрастне поєднання м’яких півтонів з динамічністю образів є однією з характерних особливостей його художньої манери. Як не дивно, але протестна тематика в картинах Т. Шевченка представлена рідко. Зображені ним люди або щиро і лагідно посміхаються, або смиренно і гідно несуть важкий хрест своєї долі. Звичайно, дивитися на них без співчуття неможливо. Вихований на традиціях академічної школи класицизму, художник через романтизм поступово переходить до реалізму в живописі й графіці. Його найвідомішими картинами побутової та історичної тематики є: «Хлопчик-жебрак ділиться милостинею з собакою під парканом» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Селянська родина» (1843), «Катерина» (1842), «Дари в Чигирині» (1844), «Старости» (1844), «Судна рада» (1844), «Притча про блудного сина» (1856), «Дівчина у ліжку» (1839 – 1840), «На цвинтарі» (1843) тощо.
Т. Шевченко також виявив себе великим майстром портрета, що переконливо видно перш за все з його власного автопортрета (1840 – 1841) та портретів Є. Кейкутової, І. Лизогуба і Х. Маєвської, написаних у 1843 – 1847 рр.
Однак переважало в творчості українського генія покликання не художника, а поета, причому не просто поета-новатора, а поета-мислителя, особистості незвичайної сили духу, глибини почуття і революційної пристрасті. Його спадщина відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури, започаткувала її революційно-демократичний напрям.
Ім’я Т. Шевченка вперше стало відомим у Російській імперії, коли більше, ніж сто шістдесят років тому (1840) у Петербурзі вийшла його невелика книжка «Кобзар». «Це було щось нове, велетенське… – не лише змістом, але й формою…», – констатував Д. Чижевський. І що не менш важливо, Т.Шевченко був визнаний генієм для всіх – і для неписьменного простого люду, і для високоосвічених шарів народу. Він став в один ряд з О. Пушкіним, А. Міцкевичем, Ш. Петефі та іншими геніальними поетами. А це означало, що українська культура самим прикладом свого першого поета набула орієнтації не на окремі, місцеві, а на системні, широкі завдання і проблеми загальнолюдського значення.
Поетична думка Т. Шевченка також була звернена не лише до сучасного і минулого, але й до майбутнього свого народу. Засвоївши надбання передової культури, Кобзар піднісся на таку височінь, з якої міг повести український народ за собою, показати йому шлях до визволення. Завдяки цьому творчість поета змогла запліднити українську культуру прогресивними ідеями, які в своїй основі продовжують залишатися актуальними і для сьогодення, і для наступних поколінь.
Син кріпака, онук гайдамаки, сам кріпак, Т. Шевченко на собі добре пізнав усю «принадливість» кріпацького життя, а тому не мав рівних у викритті кріпацтва, самодержавства та національного гноблення. Прикладами влучного й гострого таврування кривдників народу стали його поеми «Гайдамаки» (1841), «Єретик» (1845), «Кавказ» (1845), «Катерина» (1838), «Наймичка» (1852 – 1853), «Сон» (1844) та ін. У них поет оспівує широкі маси народних месників – борців проти знущань над народом, живе інтересами українців, поділяє їх горе й радощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі і демонструє свою безмежну відданість Україні.
Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, протесту і бунтарства, щирої віри в мудрість свого народу та нездоланність його духу. Ці риси творчості мислителя втілені в якостях його улюбленого героя – народного лицаря (повстанця-гайдамаки, козака-запорожця), який є носієм правди і честі, виступає оборонцем рідного краю. У той же час гнів поета спрямований проти різних утискувачів і гнобителів, пришлих і доморощених.
Творчий подвиг Т. Шевченка також полягає у тому, що він зумів серед мертвої тиші, підозри, ненависті посіяти серед українців надію на визволення. Як ніхто інший, він підніс і розширив національну самосвідомість народу, стверджуючи не тільки його етнічну й культурну самобутність, своєрідність історичного розвитку, але і його невід’ємне право на створення своєї державності. Поезія великого співця України пробуджувала національно-патріотичне почуття русифікованої або спольщеної української молоді, байдужої до рідної мови й культури. Так, на початку 60-х років ХІХ ст. вона сприяла поверненню численної групи молодих людей із шляхетних родин Правобережжя в українське національно-культурне середовище і допомагала їм прилучитися до праці для свого народу. Серед них – економіст і публіцист Тадей Рильський (батько відомого українського поета М. Т. Рильського), історик, археолог і етнограф Володимир Антонович, мовознавець Костянтин Михальчук, етнограф Борис Познанський та ін.
Поезія великого Тараса також кардинально змінила світогляд багатьох молодих галичан із незаможних родин. Вірші Т. Шевченка, що не зазнали цензури і були видані в 1859 р. у Лейпцигу, а згодом потрапили до Галичини, вражали молодь як щось зовсім нове і нечуване. Про визначальну роль духовної спадщини великого мислителя в єднанні української інтелігенції, у формуванні психологічної соборності української нації виразно писав Павло Грабовський (1864 – 1902) у статті «Тарас Григорович Шевченко»: «Чем в 1845 году Шевченко был для Киева, тем ещё в большей степени он стал в 60 гг. для Львова и всей Австрийской Руси… . С произведениями Шевченко в первый раз проникли из России в Галичину лучшие веяния освободительной эпохи, в первый раз произошло на почве этих веяний истинно братское единение между Австрийской и Российской Русью…, которое спасло Русинское общество в Австрии от окончательного слияния с польско-мадьярско-румынско-шляхетскими элементами…». Ці слова відомого українського поета і революціонера переконливо свідчать про величезне значення шевченківської поезії для етнічної консолідації населення в Галичині. Таким же був їх вплив і в інших регіонах України.
Отже, з 40-х років ХІХ ст. творчість Т. Шевченка перетворилася на визначальний чинник культурно-національного відродження в усій Україні. Вона надала йому національних масштабів і системного характеру.
Великим був вплив творів Т. Шевченка і за межами України. «Борітесь і поборете» стало палким закликом поета до всіх народів, які відстоювали свою незалежність. З цим закликом він звертається не лише до земляків-українців, але й до поляків, казахів та всіх волелюбних народів.
В історичній поемі «Єретик», або «Іван Гус[319]», яка була присвячена П. Шафарикові[320], Т. Шевченко виклав широку програму демократичного єднання народів слов’янського світу:
Щоб усі слов’яни стали
Добрими братами,
І синами сонця правди…
Це послання дійшло до адресата і свідки оповідають, що коли його читав П. Шафарик, він «плакав вдячними сльозами».
Революційні демократи часто використовували твори Т. Шевченка у боротьбі з гнобителями. Ними захоплювалися учасники польського повстання 1863 р., вони надихали болгарських революціонерів у боротьбі проти поневолення, їх друкували різними мовами за кордонами Російської імперії, незмінно підкреслюючи велич і геніальність народного поета. При цьому митці зі світовим визнанням, будучи самі неординарними особистостями, вражалися не тільки силою пристрасті і глибиною майстерності українського самородка, але й унікальною широтою напрямів, видів і жанрів його діяльності. І дійсно, Т. Шевченко був не лише послідовним революційним демократом, але й поетом-реалістом, ліриком і романтиком. Проте головним у його творчості став її народний характер, що цілком природно і зрозуміло. Поет виріс з українського фольклору, ним жив і ніколи не поривав зв’язків з народною творчістю. Один з істориків української літератури ще на початку ХХ ст. писав: «З Котляревським до літератури увійшов народ і сів у ній на покутті, остаючись там і по сей день бажаним гостем». Однак якщо про літературу до Т. Шевченка ще можна було висловитись у такий спосіб, то з приходом Кобзаря народ в українській літературі став не гостем, а справжнім господарем. Сам же поет піднявся до рівня мислителя й народного співця, тобто творця українського фольклору, що дало підставу називати його «національним пророком» (П. Куліш) і революційним сміливцем, чия поезія «розривала завісу народного життя» (М. Костомаров), «останнім кобзарем і першим великим поетом нової великої літератури слов’янського світу» (А. Григор’єв). Сучасні фахівці називають Т. Шевченка основоположником нової української літератури і національної літературної мови. Кожен з цих висловів характеризує непохитний авторитет Т. Шевченка, а всі вони разом – його геніальність і світове значення.
Більшість шевченківських ідей, пов’язаних із соціальним і національним визволенням українського народу, було покладено в основу діяльності Кирило-Мефодіївського товариства – першої національної громадсько-політичної організації таємного характеру, що була створена в Києві у 1845 р. і проіснувала до березня 1847 р., коли її було розгромлено царським урядом. «Батьком» цього товариства був Микола Костомаров, який зібрав навколо себе гурток молодих ентузіастів, романтиків. Серед них були: М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Навроцький, Д. Пильчиков, М. Савич, Г. Андрузький, І. Посяда, О. Тулуб та ін. До цього гурту трохи пізніше приєднався і Т. Шевченко, який на той час перебував у Києві. Основні ідеї братства припали близько до серця поета. Самі ж братчики радо привітали приєднання до них знаменитого земляка.
Центральними постатями товариства безумовно були Т. Шевченко, М. Костомаров і П. Куліш. На чолі з М. Костомаровим братчики розробили основний програмний документ своєї організації – «Закон Божий» («Книга буття українського народу»), підготували «Статут» й установчу «Записку».
Програма братства складалася з двох частин – внутрішньої і зовнішньої. Внутрішня частина була спрямована на визволення українського народу від національного гніту, ліквідацію самодержавства, встановлення демократичного ладу та піднесення масової національної свідомості населення, яке мешкало на українських землях. Вирішувати ці завдання пропонувалося за допомогою розвитку шкільної освіти, виховання молоді та проведення інших заходів культурного характеру. Зовнішня частина програми полягала в організації роботи щодо перебудови слов’янського світу на основі єднання окремих слов’янських народів в єдину федеративну державу. Фундаментальними принципами такого єднання пропонувалися: загальна рівність народів, однакові права для всіх громадян, свобода особи і віри, скасування будь-яких станових привілеїв, загальна народна освіта, повага до національних традицій і мови тощо.
Зміст цих принципів було покладено не тільки в основу організаційних документів Кирило-Мефодіївського товариства, вони пронизують всю творчість лідерів братства. Так, у своїх яскравих історичних нарисах, присвячених Володимиру Мономаху, Данилові Галицькому, Петру Могилі, Павлу Полуботку та іншим видатним постатям української історії, М. Костомаров правдиво розповідав про тяжкі кривди, які зазнала Україна від царизму, із співчуттям писав про спроби українських діячів відстояти хоча б рештки суверенних прав свого народу. Як зазначав М. Драгоманов, численні праці з російської історії М. Костомаров теж писав як «український народовець», трактуючи історичні події з позиції «своїх українсько-федеративних думок». Подібну оцінку великій монографії М. Костомарова «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії» (1857) дав і Т. Шевченко: «Прекрасная книга, вполне изображающая этого гениального бунтовщика».
Син російського дворянина і кріпачки-українки, М. Костомаров щиро захоплювався українською мовою, постійно ставав на її захист. «Любовь к малорусскому слову более и более увлекала меня, – констатував письменник, – мне было досадно, что такой прекрасный язык остаётся без всякой литературной обработки и сверх того подвергается совершенно незаслуженному презрению».
Через усі наукові і художні твори М. Костомарова чітко і цілеспрямовано проводиться ідея духовного відродження людини, свободи та пошуку шляхів її реалізації.
Розглядаючи творчість ще одного провідного діяча Кирило-Мефодіївського товариства Пантелеймона Куліша(1819 – 1897), романтика, письменника, історика, фольклориста, етнографа, поета, перекладача й мовознавця слід зазначити, що він був невтомним організатором цілої низки українських видань (збірка «Записки Южной Руси», «Хата», журнал «Основа», популярна серія «Сільська бібліотека»), оригінальним мислителем і громадським діячем. Він написав перший в Україні класичний історичний роман «Чорна рада, хроніка 1663 року»(1845 – 1857), тим самим поклав начало українській історичній романістиці, збагатив скарбницю рідного слова перекладами Біблії, творів У. Шекспіра (переклав тринадцять п’єс), І. Гете, Ф. Шиллера, Дж. Байрона, І. Гейне, А. Міцкевича, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Фета, інших видатних поетів. На широкому полі української культури ХІХ ст., де ще було багато незайманої цілини і перелогів, П. Куліш виконував неймовірно важку роботу першопрохідця: поряд з М. Костомаровим, був одним з перших українських критиків та літературознавців. Серед історичних праць П. Куліша особливо популярними є нариси «Хмельниччина» (1862), «Виговщина» (1862), «История воссоединения Руси» (1874 – 1876) та тритомний твір «Відпадіння Малоросії від Польщі» (1889 – 1890), зворушують душу також його збірки віршів «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893), «Позичена Кобза» (1897). Автору «Чорної ради…» належить честь створення українського правопису на фонетичній[321] основі (одного з перших) – так званої «кулішівки» й підручника«Граматика» (1857) для початкової школи. Таким невтомним трударем у численних галузях української культури був після П. Куліша хіба що І. Франко.
Більшість дослідників творчості П. Куліша відзначають суперечливість і непослідовність його світоглядних і культурологічних позицій. Дійсно, протягом життя він не раз переходив від однієї світоглядної позиції до іншої, відмінної. У його поглядах є і відданість ідеалам романтизму, і симпатії до позитивізму[322], і щире слідування ідеалам православ’я, і еволюція до ідей створення єдиної для всього світу природної релігії. У творах, написаних П. Кулішем у різні роки, дослідники також виявляють риси козакофільства[323] і козакофобства[324], «західництва»[325] і гострої критики західної культури, які свідчать про його непослідовність та ідейні «хитання». Вони звертають увагу і на альтернативність ідей П. Куліша (з їхнім акцентом на проблемах етики і культури) революційним настроям Т. Шевченка, що дає підставу цим вченим протиставляти «культурника» П. Куліша революціонерові Т. Шевченку. Безперечно, дослідники мають право на таку думку, тому що П. Куліш – типовий романтик, а покликання романтика – це прагнення еволюції, зміни, перш за все у своєму світогляді. Людина такого умонастрою сама все хоче відчути, все «спробувати», боїться опинитися на узбіччі життя, стати мертвою духом. Саме таким невгамовним і був П. Куліш. Що стосується його ідейних розбіжностей з Т. Шевченком, то він дійсно розходилися з Кобзарем у засобах і шляхах вирішення деяких основних соціально-політичних питань відтворення української державності. Але в обстоюванні національних прав українського народу та його культури П. Куліш був однодумцем з Т. Шевченком. У своїх соціально-історичних і культурологічних концепціях він глибоко відданий просвітницьким, культурницьким ідеалам, загальнолюдським заповідям гуманності, справедливості і братолюбства.
Постійним і незмінним у творчості П. Куліша є стрижень, який має назву «проблема національної культури». Місію всього свого життя П. Куліш вбачав у піднесенні українського народу до національного самоусвідомлення. Її він реалізовував і через розвиток антеїстичних та екзистенціально- кордоцентричних традицій вітчизняної духовної культури, і прославляючи героїчне минуле народу, і закликаючи українців повернутися до так притаманного їм, на його думку, хуторянського способу життя.
Отже, не дивлячись на певну суперечливість світоглядних позицій П. Куліша, його творчість, як і діяльність інших провідних фундаторів Кирило-Мефодіївського товариства, відіграла значну роль у відродженні української культури, надала нове дихання українській національній ідеї.
Поштовхом до подальшого соціально-економічного і культурного розвитку українського народу стали буржуазні реформи в Австрійській та Російській імперіях, проведені в середині ХІХ ст. Під тиском революційних подій в Європі (1848 – 1849) австрійський уряд був змушений скасувати кріпосне право та проголосити скликання парламенту. У Російській імперії селянська реформа відбулася в 1861 р. Приблизно в цей же час були проведені земська, військова і судова реформи та зміни у місцевому самоврядуванні й освіті. Всі ці новації були не послідовними, мали суперечливий характер, але в той же час вони створили умови для вдосконалення капіталістичних відносин, сприяли лібералізації суспільно-політичного життя.
Зазначені вище революційні події в Європі, а також діяльність Кирило-Мефодіївського товариства та консолідуючі зусилля творчості Т. Шевченка, сприяли активізації в середині ХІХ ст. національно-визвольного руху в Галичині, який очолила місцева інтелігенція і греко-католицьке духівництво. Їх представники 19.04.1848 р. вручили губернатору Галичини петицію на ім’я імператора, в якій висунули вимогу про негайне введення в школах і в діловодство Східної Галичини української мови, гарантований доступ українцям до всіх посад та надання однакових прав духівництву всіх віросповідань. Уряд пообіцяв ці вимоги задовольнити.
Керівним органом національного руху в Галичині стала створена 02. 05.1848 р. у Львові Головна руська рада, яка мала майже 50 філій на місцях. Це була перша легальна українська політична організація. Вона підтримала план створення в межах Австрійської держави слов’янської федерації і послала на Слов’янський з’їзд у Прагу свою делегацію, яку очолив Г. Гинилевич. Влітку 1848 р. у зверненні до рейхстагу, уряду й імператора Головна руська рада висунула вимогу про розділ Галичини і виділення з неї Східної Галичини в окрему провінцію з крайовим управлінням у Львові, сподіваючись у такий спосіб підірвати засилля в провінції польської шляхти та забезпечити кращі умови для культурно-національного розвитку українського населення. Ця вимога, що була підтримана українцями, наштовхнулася на рішучий опір польської панівної верхівки, яка боялася втратити економічні та політичні привілеї в краї. Центральна рада народова[326], Руський собор[327] і шляхетські депутати рейхстагу виступили проти розділу краю, залякуючи австрійський уряд можливим приєднанням Східної Галичини до Російської імперії. Під їх тиском уряд відмовився від цього проекту. З метою створення власних збройних сил Головна руська рада і місцеві ради також висунули вимогу про організацію української національної гвардії.
Панівні кола Австрії проігнорували більшість вимог українського населення і погодилися лише на введення з 1848 р. навчання українською мовою в народних школах, викладання її як обов’язкового предмета в гімназіях та на створення кафедри української мови і літератури при Львівському університеті (відкрита на початку 1849 р.).
Велике значення для активізації національно-культурного руху мало проведення в 1848 р. у Львові першого з’їзду діячів української науки, освіти і культури – «з’їзду ста вчених» та заснування товариства «Галицько-руська матиця[328]» (на зразок «матиць» південно-західних слов’янських народів). Метою цих заходів було сприяння розвитку національної науки, української мови і літератури. На реалізацію цієї мети також було спрямоване видання перших українських газет і журналів – «Зоря Галицька», «Галицько-Руський вісник», «Новини» та ін.; заснування Народного Дому у Львові та діяльність у Коломиї, Пшемислі і деяких інших містах аматорських театрів.
Представники польської шляхти негативно зустріли підвищення активності українського руху. Аргументовану дискусію з ними вели у своїх публіцистичних виступах І. Бирецький, А. Петрушевич, Т. Леонтович, В. Подолинський. Розпочинаючи з осені 1848 р., в умовах наступу реакції, український національний рух в Галичині втратив масовий характер. На початку 1849 р., у зв’язку з введенням в краї воєнного стану, найбільш активні місцеві ради були ліквідовані. У 1851 р. оголосила про свій розпуск і Головна руська рада.
Однак дух свободи на українських землях не розвіявся, сама пам'ять про кирило - мефодіївців та борців за національні права в Галичині живила і наснажувала нові покоління інтелігенції. Майже всі українські «шістдесятники» [329] – Олександр Маркович, Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Стороженко, Леонід Глібов, Анатоль Свидницький, Олександр Кониський, Юрій Федькович –зазнали цього впливу. Відбратчиків йшли імпульси спадкоємного зв’язку і до поміркованих політично, але самовідданих у своїй культурницькій та науковій діяльності українофілів - громадівців, і до галицьких радикально-демократичних кіл, на чолі яких височилася постать І. Франка – мислителя, письменника, вченого, – йшли, щоб перетворитися в напружену, сповнену гострих дискусій та ідейної боротьби, духовну діяльність початку ХХ ст. А поки що, у 60-ті роки ХІХ ст., романтизм поступово занепадає під впливом філософських ідей гегельянства і позитивізму та внаслідок посилення інтересу до соціальної проблематики українського суспільства.
Спостерігаючи злиденне життя міста і села, українські письменники звертаються до нового літературного напряму – реалізму[330]. На початку 60-х років Анатолем Свидницьким (1834 – 1871) був написаний перший український соціальний роман«Люборацькі» (1861 – 1862), опублікований І. Франком лише у середині 80-х років ХІХ ст. (1886) і названий Каменярем «першим реалістичним романом на побутовому тлі». У ці роки (60-ті) в Наддніпрянщині розпочинається друга хвиля національного відродження.
У 1861 р. в Петербурзі, де осіли звільнені із заслання кирило - мефодіївці (Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський), починає виходити журнал «Основа» (1861 – 1862) – перший український «литературно-научный вестник», як зазначалося на його титульній сторінці. Видання «Основи», незважаючи на короткий термін її існування, стало значним проривом у галузі національної журналістики, сприяло виявленню молодих літературних сил та їх гуртуванню навколо маститих письменників. За короткий час тут побачили світ твори І. Котляревського, Г. Квітки - Основ’яненка, Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка та ін. Діяльність «Основи» стала ідейним кроком на шляху до реформи 1861 р.
Після невдалої для царської Росії Кримської війни (1853 – 1856) і смерті імператора Миколи І, що трапилася перед її завершенням, політична ситуація в державі дещо пом’якшилася. Цим спробувала скористатися українська інтелігенція, розгорнувши пропаганду своїх ідей за допомогою народної освіти. У 1859 р. у різних містах України стали створюватися недільні школи, які призначалися для міщанства, ремісничої молоді, а також навчання грамоті неписьменних. Заняття проводилися в приміщеннях шкіл, гімназій, вищих навчальних закладів. Учителями були здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Для цього було видано низку підручників, зокрема «Южно - русский букварь» Т. Шевченка (1861), «Граматику» П. Куліша (1857), «Щотницю» О. Кониського (1863). Крім надання елементарних знань, на цих заняттях широко пропагувалася українська культура в різноманітних видах, жанрах і формах її вияву.
Серед молоді, яка брала участь у заходах недільних шкіл Києва, виникла організація «Громада», що об’єднувала студентів, вчителів і молодих вчених. До неї ввійшли такі згодом відомі на всю Україну діячі культури як Володимир Антонович (1834 – 1908), Павло Житецький (1836 – 1911), Орест Левицький(1848 – 1922), Борис Познанський (1841 – 1906 ), Тадей Рильський(1841 – 1902), Павло Чубинський(1839 – 1884) та ін. Головним напрямом діяльності громадівців стало заснування шкіл, видавнича справа, читання лекцій, проведення бесід. Цей просвітницький рух швидко набув сили, що викликало занепокоєння царського уряду. Ситуація ускладнилася в зв’язку з Січневим повстанням 1863 р.[331] у Польщі. У Києві та в інших містах України було проведено арешти, значна кількість активних діячів «Громади» опинилася у в’язницях та в засланні. Царський уряд всерйоз занепокоївся можливим об’єднанням революційних сил Польщі й України, тому посилив репресії проти них. Припинилося видання журналу «Основа». «Громада» перейшла на нелегальне становище, кількість її осередків зменшилася, але їх згуртованість підвищилася. Саме в цей час (1863) міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв своїм «знаменитим» циркуляром[332] забороняє видання українською мовою навчальної, науково-популярної та релігійної літератури, підкреслюючи, що «никакого отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Фактично припинилося друкування й української художньої літератури. Все це викликало незадоволення і протести серед української інтелігенції. Частина місцевих громад стала на радикальні позиції боротьби з царатом і значно активізувала свою діяльність у 70-ті роки. Визначною подією в громадівському русі цього періоду була участь членів «Київської громади» в роботі Південно-Західного відділення «Русского географического общества» (1873 – 1876). Результатом цієї діяльності стало семитомне наукове дослідження в різних сферах буття українського народу. Побут, традиції, фольклор, вірування, мова народу постали у ньому яскраво і переконливо, настільки цікаво, що не залишали байдужою жодну людину. У підготовці видання взяли участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Русов, П. Житецький, В. Антонович та інші відомі дослідники й вчені.
У 1874 р. розпочинає виходити газета «Київський Телеграф», яка стає органом «Київської громади» і активно включається в культурницький рух. Наступає нове пожвавлення в діяльності громадівців, а вслід за ним посилюються утиски та переслідування патріотично налаштованих діячів культури. У 1876 р. російський імператор Олександр ІІ підписав указ[333], згідно з яким не допускалося ввезення до імперії із-за кордону будь-яких книг українською мовою, заборонялося видання на території імперії оригінальних творів та перекладів «на малороссийском наречии», не дозволялися сценічні вистави українською мовою, навіть тексти до музикальних нот, написані рідною мовою основоположника української класичної музики М. Лисенка, і ті заборонялися. Виключення складало друкування історичних пам’яток і документів (в оригіналі), творів красного письменства[334], які все рівно повинні були піддаватися місцевій і головній цензурі. Південно-Західне відділення «Русского географического общества» було закрито, припинилося видання газети «Київський Телеграф».
Незважаючи на урядові утиски діячів української культури, друга половина ХІХ ст. виявилася періодом активного становлення українського професійного театрального мистецтва. Значною мірою цьому сприяла поява обдарованих акторів, драматургів та режисерів Марка Кропивницького[335] (1840 – 1910, автор понад 40-ка п’єс) і Михайла Старицького[336] (1840 – 1906, автор понад 20-ти п’єс). У 1882 р. М. Кропивницький створив у Єлизаветграді з акторів-аматорів та професіоналів першу українську професійну трупу, яка стала називатися «Театром корифеїв». У 1883 р. ця трупа об’єдналась з аматорами М. Старицького. До складу об’єднаної трупи ввійшли видатні актори М. Заньковецька, брати Тобілевичі, І. Бурлака, О. Маркова, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Карпенко, Л. Квітка та ін.
Неоціненну роль у діяльності театру корифеїв відіграла родина Тобілевичів, яка дала світові неперевершених драматургів, акторів, організаторів професійних театральних колективів. Це відомий український драматург і актор Іван Карпович Тобілевич (Карпенко – Карий; 1845 – 1907), театральні режисери і актори Панас Карпович Тобілевич (Панас Саксаганський; 1859 – 1940), Микола Карпович Тобілевич (Микола Садовський; 1856 – 1933), Марія Карпівна Тобілевич (Марія Садовська-Барілотті; 1855 – 1891). Театральні псевдоніми Тобілевичі взяли від батька і матері: Іван обрав собі псевдонім, складений з імені батька Карпа та прізвища улюбленого героя з п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля» – Гната Карого (Карий); Микола і Марія взяли дівоче прізвище матері (Садовські), а Панас – назву містечка Саксагань, де народилася мати (Саксаганський).
Успішне становлення українського професійного театрального мистецтва було б неможливим без розквіту драматургії в другій половині ХІХ ст. Велику популярність у цей час мали п’єси М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або павук» (1882), «Пошилися в дурні» (1875); інсценізовані обробки М. Старицького «За двома зайцями» (1883), «Сорочинський ярмарок» (1883), «Циганка Аза» (1888), «Різдвяна ніч» (1872) та його соціально-побутові драми «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890), «Не судилося» (1883); глибоко психологічні п’єси І. Карпенка-Карого «Наймичка» (1885), «Безталанна» (1886), його сатиричні комедії «Мартин Боруля» (1886) і «Сто тисяч» (1890), історичні драми «Сава Чалий» (1889) та «Бондарівна» (1884); драматичні твори Івана Нечуя-Левицького (1838 – 1918; «Маруся Богуславка», 1875; «Микола Джеря», 1878; «Кайдашева сім’я», 1879); Панаса Мирного (1849 – 1920; «Лимерівна», 1899; «В монахинях»); Бориса Грінченка (1863 – 1910; «Степовий гість», 1897 та «Ясні зорі», 1884 – 1900); Івана Франка (1856 – 1916; «Украдене щастя», 1891; «Учитель», 1896; «Кам’яна душа», 1895) і т. д. Багато з цих п’єс не сходять зі сцени й сьогодні.
Проте розвиток української драматургії гальмувався офіційною владою. Так, у 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив гастролі трупи М. Кропивницького на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині та Поділлі. У той же час ця трупа успішно виступала в Петербурзі і Москві, бо, як пояснював цей чиновник, «там театр – мистецтво, тут – політика».
Більш прихильно ставилася влада до репертуару та стильових новацій двох інших київських професійних театральних колективів – театру«Соловцова» та Міського театру. Це були російські театри, а тому їм надавалася всіляка матеріальна та організаційна підтримка з її боку.
У 1891 р. відомий російський актор Микола Соловцов[337] (1852 – 1902) заснував у Києві перший у Наддніпрянщині постійно діючий приватний драматичний театр. Основна риса соловцовського колективу проявилася відразу: як писала тогочасна преса, справи в ньому «велися жваво і впевнено», «все виглядало солідно й містило в собі надійний фундамент не тільки для тривалого існування протягом одного сезону, але й для успішного розвитку в майбутньому». Постановочна культура театру представляла значне художнє явище. Постійний акторський склад, ретельна підготовка вистав, кропітка і вимоглива робота режисера з виконавцями ролей, кращий вітчизняний і зарубіжний репертуар, безумовний талант і сміливість М. Соловцова-адміністратора, що не боявся величезних матеріальних витрат, – все це перетворило антрепризу[338] на найбільший театр провінції і в найбагатший російський приватний театр. Українські професійні трупи такими коштами навіть приблизно не володіли.
У М. Соловцова грали найвідоміші провінційні актори: Марія Глєбова (дружина М. Соловцова; 1840 –1919), Іван Киселевський(1843 – 1898), Микола Рощін-Інсаров (справжнє прізвище – Пашенний; 1861 – 1896), Ганна Пасхалова (1867 – 1944), Володимир Немирович-Данченко (1858 – 1943), Іван Шувалов (справжнє прізвище – Єгоров; 1865 – 1905), Марія Велізарій (дружина І. Шувалова; 1864 – 1944) та ін. Найбільш відомими постановками театру були: «Смерть Івана Грозного», «Цар Федір Іоаннович», «Цар Борис» О. Толстого; «Ревізор» М. Гоголя, «Зимова казка» В. Шекспіра, «Влада темряви» Л. Толстого, «Дядя Ваня», «Три сестри», «Чайка» А. Чехова та ін.
Непростою була доля київського Міського театру. Час заснування першого Міського театру Києва достовірно не відомий, імовірно, це відбулося у 1806 р.
Історія київського видовищного мистецтва склалася так, що місто до початку ХІХ ст. не мало свого театру, точніше – спеціального приміщення для нього. Причина такого стану приховувалася не в байдужості киян до театральних вистав. Навпаки, незважаючи на велику кількість політичних, соціальних та економічних проблем, театральні вистави залишалися найулюбленішим і найпопулярнішим видом дозвілля мешканців міста.
Як відомо, елітарні кола городян надавали перевагу драматичним постановам, які відбувалися ще в Києво-Могилянському колегіумі, пізніше – Духовній академії. Спектаклі ставилися під керівництвом професорів, а ролі розподілялися між студентами. Київське міщанство розважалося, в основному, на виставах вертепу – пересувного українського лялькового театру. Наприкінці ХVІІІ ст. у Києві сталися зміни, які не тільки підняли інтерес до театру, але й сприяли побудові міської споруди для нього. У 1797 р. до Київської губернії, велика частина якої розташовувалася на Лівобережжі, було приєднано правобережні райони, що активізувало соціально-економічне життя регіону загалом і Києва зокрема. Ще більше значення мало перенесення до Києва Контрактового ярмарку з м. Дубна. Економічним центром краю став Київ, що відразу відбилося на культурному житті міста. Ярмарок влаштовували на Різдво. Поміщики, як правило, зі своїми родинами, прагнули «побачити світ», завести нові знайомства. Місяць, протягом якого тривав ярмарок, супроводжувався бурхливим світським життям: безперервними балами, концертами, театральними виставами, що викликало настійну потребу у великому, спеціально обладнаному приміщенні. Таке приміщення було зведено з дерева у 1806 р.
Репертуар Міського театру задовольняв усе розмаїття смаків вимогливого київського глядача: ставили драми, трагедії, комедії, опери, балети, пантоміми, лялькові спектаклі, влаштовували концерти. Театр приймав російські, українські (коли на це був дозвіл влади), французькі, італійські трупи, видатних акторів першої половини ХІХ ст. – Михайла Щепкіна(1788 – 1863), Павла Мочалова(1800 – 1848), Василя Живокіні(1805 – 1874), Олександра Мартинова(1816 – 1860), Єлизавету Сандунову(1772 (1777) – 1826), Анжеліку Каталані (1780 – 1849) та ін. Вистави давали цілий рік, навіть влітку, і припиняли лише на Великий Піст. На урочисті Царські дні театр багато «ілюмінували», а вхід у «галерею» і «партер» був безкоштовним.
Через об’єктивні причини ця споруда театру проіснувала менше 50 років. Вона швидко стала непридатною, до того ж її невелика місткість вже не задовольняла киян, чисельність яких, порівняно з початком ХІХ ст., зросла майже вдвічі. Був необхідний новий театр, який було засновано у 1867 р.
У Західній Україні професійний театр виник у 1864 р. у Львові. Засновником театру став актор і режисер Омелян Бачинський(1883 – 1907). У 1869 р. при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда» в Чернівцях виникають аматорські драматичні гуртки, а в 1884 р. письменник та композитор Сидір Воробкевич(1836 – 1903) засновує «Руське літературно-драматичне товариство», яке справило значний вплив на розвиток театрального мистецтва в західноукраїнських землях.
Однак політична ситуація і духовна атмосфера на українських землях, що входили до складу Російської імперії, продовжувала ускладнюватися. Після Емського указу виникла перша українська інтелектуальна еміграція на чолі з Михайлом Драгомановим[339](1841 – 1895), який спочатку виїхав до Австрії, а потім – до Швейцарії. Там він заснував збірник (1878), згодом – україномовний журнал «Громада», видавав твори Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Олександра Герцена та інших письменників. З 1889 р. М. Драгоманов – професор кафедри загальної історії Софійського університету (Болгарія), там і помер.
За своїми політичними поглядами М. Драгоманов був соціалістом, прихильником так званого громадівського соціалізму етичного типу, подібного європейському соціал-демократизму. Ідеалом державного устрою для нього був слов’янський федералізм (Шевченкова ідея створення слов’янської федерації у М. Драгоманова набуває конкретності[340]) та західноєвропейський парламентаризм у поєднанні з громадівським рухом, в якому він бачив опору для боротьби з царатом. Головне місце в його творчості посідає публіцистика. Її провідною темою була боротьба проти національного і соціального поневолення народів Російської та Австро-Угорської імперій. Тому своє творче кредо М. Драгоманов визначив так: «У культурі – раціоналізм, у політиці – федералізм, у соціальних питаннях – демократизм».
Будучи всебічно обізнаним у різних галузях суспільних наук і гуманітарного знання в цілому, глибоко засвоївши зміст тогочасних філософських і політичних систем (кантіанства, гегельянства, позитивізму, утопічного соціалізму, марксизму, різних форм державного устрою та правління), М. Драгоманов критично поставився до світового досвіду та загальновизнаних теорій, постійно акцентуючи увагу на ідеї гуманістичного просвітництва, необхідності забезпечення свободи розвитку особистості у вільній громаді, створення реальних умов для життєдіяльності народів у багатонаціональній державі на основі рівності та конституційних свобод. Саме на підставі таких позицій М. Драгоманов і підходив до вирішення проблеми майбутнього федеративно-автономного устрою держави, в якій буде жити український народ, до обґрунтування ролі науки й культури у подоланні національного гноблення і завоюванні свободи. Тому І. Франко мав беззаперечні аргументи заявити, коли писав про свого вчителя, що він: «На світло вирвав нас із темноти, на волю вивів із мертвої темниці».
М. Драгоманов був послідовним і непримиренним критиком самодержавства, закликав до його негайного скасування. При вирішенні цієї проблеми він покладав великі надії на консолідацію здорових елементів суспільства, антицарських еволюційних рухів, зокрема громадівських сил, які змогли б забезпечити радикальні політичні зміни в суспільстві аж до соціалістичних перетворень включно з їх обов’язковою народною власністю на землю та знаряддя виробництва.
У галузі економіки М. Драгоманов приділяв велику увагу дослідженню пореформених аграрних відносин в Росії і в цьому плані висловив низку оригінальних оцінок аграрної реформи 1861 р[341]. На його думку, ця реформа мала позитивне значення, була в цілому корисною для суспільства, і водночас містила в собі антинародну спрямованість. Вона проводилася, як підкреслював мислитель, в інтересах поміщиків, капіталістів і самого царя, а селяни отримали від неї лише так звану волю «без землі». Тому реформа, зазначав він, не тільки не дала селянам землі, «але й відібрала ту, яка у них була».
На відміну від народників, М. Драгоманов констатував перехід Російської імперії на шлях капіталістичного розвитку. При цьому мислитель бачив як позитивні, так і негативні наслідки цього переходу, однак майбутнє суспільства пов’язував із соціалізмом (громадівством), як більш досконалим ніж капіталізм етапом в історичному процесі. Під соціалізмом М. Драгоманов розумів такий спосіб виробництва, в якому знаряддя, предмети і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля, знаряддя й результати сільськогосподарського виробництва – сільським громадам. Перехід до нового ладу він розглядав як еволюційний процес, хоча не заперечував і повстань (революцій), «без яких інколи не можна обійтись».
М. Драгоманов, будучи добре обізнаним з працями К. Маркса і Ф. Енгельса, не визнавав основ їх вчення. Він був противником марксистської теорії класової боротьби і соціалістичної революції, заперечував диктатуру пролетаріату, не дотримувався матеріалістичних поглядів на розвиток суспільства й історії. На його думку, марксистське твердження про вирішальну роль способу виробництва матеріальних благ у житті суспільства якщо не помилкове, то напевно метафізичне[342]. Суспільство – динамічна і складна система, тому стверджувати про визначальну роль якогось одного її елемента, навіть важливого, зазначав учений, не можна. Це стосується й діалектики базису та надбудови суспільства.
Соціалізм – справа далекого майбутнього, писав М. Драгоманов. Тому першочергове завдання прихильників соціалістичної ідеї, активним прибічником якої він розглядав і себе, полягає в задоволенні політичних свобод і вже на їх основі повинно здійснюватися проведення економічних і соціальних реформ.
Не всі ідеї М. Драгоманова витримали перевірку часом. Однак сьогодні можна з впевненістю констатувати, що багато думок мислителя стосовно розвитку суспільства, виявилися більш реалістичними, ніж ідеї деяких його опонентів.
Посилення репресій проти української інтелігенції суттєво вплинуло на еволюцію поглядів значної частини діячів української культури, наприклад, В. Антонович став надавати процесу культурно-національного відродження аполітичного характеру, П. Куліш виїхав до свого хутору Мотронівка, де зайнявся художньою творчістю, М. Костомаров запропонував використовувати українську літературу лише «для хатнього вжитку», щоб не розпалювати пристрасті в суспільстві.
Змінювалося ставлення до життя і в самого М. Драгоманова. Однак його концептуальні позиції були непохитними. Він продовжував закликати своїх читачів до політичної активності, при цьому постійно підкреслював, що свободу слід здобувати мирним шляхом. В «Автобіографічній замітці» вчений далекоглядно зазначав: «Будучи соціалістом за своїми ідеалами, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе тільки … при високому розвитку мас, а тому й досягти його можна скоріше за допомогою розумної пропаганди, ніж кривавих повстань».
Таким же виваженим і трепетним було ставлення М. Драгоманова до рідної мови та культури в цілому. «…Украинский язык, – зазначав письменник, – в богатстве, изяществе и гибкости форм не уступает ни одному из современных литературных языков славянства и вовсе не так беден понятиями, чтобы на нём затруднительно было передать глубину мыслей и живописать высокохудожественные образы. Это не язык простонародья только…, а язык нации, политическое будущее которой ещё впереди, но чьё место на право самостоятельного развития в ряду цивилизованных народов уже завоёвано и не может быть занято никем иным».
Отже, політична, літературно-критична і наукова діяльність М. Драгоманова охопила всі вирішальні сфери духовного життя суспільства – обґрунтування проблем створення базису суспільства, пошук шляхів і засобів відновлення української державності, формування національної свідомості народу – і як така склала цілу епоху в розвитку української культури. Після Т. Шевченка М. Драгоманов став першим українським мислителем, який синтезував вирощені, але розпорошені у різних галузях, суспільствознавчі і культурологічні знання, поєднав їх у продуману систему духовних цінностей, покликаних працювати на справу визволення свого народу. Він підніс українську національно-визвольну боротьбу на рівень загальноєвропейської проблеми, а це, в свою чергу, поставило його ім’я в центр подій тієї епохи. За влучним визначенням галицького літературного критика Михайла Павлика, в руках М. Драгоманова у 70 – 90-ті роки ХІХ ст. «сходилися нитки русько-українського руху в Австро-Угорщині і Росії». На позиціях духовного лідера нації М. Драгоманов залишався до виходу на політичну арену І. Франка.
У цей період в українській літературі плідно працювали прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко, І. Франко. Навколо них гуртувалися такі оригінальні таланти як Олександр Кониський, Юрій Федькович, Леся Українка, Степан Руданський, Яків Щоголів, Павло Чубинський, Леонід Глібов, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Іван Манжура та ін. Зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема, зосередженість на відтворенні життя селян, вони сягнули за межі етнографізму й зображення історично-героїчної проблематики, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. На зміну лірико-епічному стилю з його фольклорними засобами типізації й побутування приходить використання новітніх принципів творчості. Ці митці започаткували нову епоху в літературі, яка отримала назву «великого реалізму».
Одним з перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (справжнє прізвище – Левицький; 1838 – 1918) . Для його творів властиве критичне, широке й правдиве відображення української дійсності, новаторство у жанрі соціальної повісті і роману. Він створив низку класичних образів української прози: сільський бунтівник Микола (повість «Микола Джеря»), безталанниця Василина (повість «Бурлачка»), «темні» сільські власники Кайдаші (повість «Кайдашева сім’я»). У центрі уваги письменника дослідження змін в українському селі після скасування кріпацтва, акцентування волелюбної вдачі народу, показ його непримиренності з неправдою й злом, демонстрація здатності постояти за себе.
Новим в українській літературі було зображення І. Нечуєм-Левицьким різних груп вітчизняної інтелігенції: учительства, студентства, чиновництва (роман «Хмари», 1874 і повість «Над Чорним морем», 1893), показ актуальності формування «нової людини». Реалізм у підходах до вирішення цієї проблеми органічно поєднувався у автора з тонкою поетичністю і ліризмом, публіцистичністю та глибокими філософськими узагальненнями.
Велике значення надавав І. Нечуй-Левицький відтворенню лексичної і фразеологічної барвистості мови героїв своїх оповідань, зокрема в циклі «Баба Параска та баба Палажка» (1890), а також сатиричному висвітленню вад тогочасного життя (повісті «Афонський пройдисвіт», 1890; «Поміж ворогами», 1893 та ін.). Він плідно працював і в жанрі створення історичних оповідань, повістей, романів та п’єс («На Кожум’яках», 1875; «Маруся Богуславка», 1875 і т. д.).
Розмаїтість, оригінальність і глибина творчості І. Нечуя-Левицького дала підстави І. Франку назвати його «колосальним, всеобіймаючим оком України».
Революційно-демократичні погляди в українській прозі активно відстоював Панас Мирний[343](справжнє прізвище – Рудченко; 1849 – 1920). На відміну від І. Нечуя-Левицького він не обмежився аналізом соціальної нерівності на селі, показом глибокого класового розшарування, що настало після реформи 1861 р., а зосередився на дослідженні впливу соціальної несправедливості на психологічний стан людини. Так, у соціально-психологічному романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1880), написаному разом з братом І. Рудченком, реалістично, без жодних прикрас, подається майже столітня історія українського села, починаючи з введення кріпацтва і до пореформеної доби, майстерно замальовується задушлива соціально-психологічна атмосфера села, боротьба між різними соціальними групами, жорстока миколаївська солдатчина, поліцейське насильство та стихійний протест проти неправди і несправедливості.
В іншому соціально-психологічному романі «Повія» (1883)Панас Мирний ґрунтовно досліджує нові соціальні процеси в українському селі, зумовлені обставинами пореформеної дійсності – зростання жорстокої верстви – хижих багатіїв-визискувачів і зубожіння селян-трудівників. На цьому тлі він показує важке життя сільської дівчини Христі, яка стала беззахисною жертвою панича і трагічно загинула.
Тему повної економічної залежності малоземельних селян від поміщиків письменник продовжив у повісті «Лихо давнє й сьогочасне» (1897). Панаса Мирного захоплює світ людської душі, її почувань та переживань. Тонкий, вдумливий і ґрунтовний аналіз психології своїх героїв – Чіпки Вареника («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Івана Левадного («П’яниця», 1874), Христі («Повія») – надає творам Панаса Мирного правдивості, привабливості, художньої сили.
Панас Мирний став літературним вчителем наступних поколінь українських письменників, зокрема І. Франка і М. Коцюбинського, які підхопили і розвинули напрацювання видатного українського майстра художнього слова.
Однією з найбільш визначних постатей в українській культурі був Іван Франко(1856 – 1916) – видатний мислитель, філософ, соціолог, етнограф та історик, поет, прозаїк, драматург, блискучий публіцист, оригінальний вчений, невтомний перекладач і активний громадський діяч. І це ще далеко неповний перелік галузей, видів і жанрів науки й культури, що були предметом його інтересу.
У 1893 р. у Віденському університеті І. Франко захистив дисертацію, отримавши науковий ступінь доктора філософії, а згодом і почесний ступінь доктора філології. 1906 р. Харківським університетом йому присвоєно почесне звання доктора російської словесності. Не залишаючи публіцистичну й літературно-критичну діяльність, що пожвавилася в період російської революції 1905 – 1907 рр., І. Франко у подальшому головну увагу приділив літературній творчості, перекладам (з російської, польської, німецької, англійської, французької, чеської, словацької мов; перекладав твори Г. Гейне, У. Шекспіра, О. Пушкіна та ін.) і науковій діяльності (ним створено багато праць у галузі філософії, економіки, історії, фольклористики, етнографії, літературознавства). Він виявив себе новатором, який відкрив нові шляхи розвитку української суспільної думки, поезії, прози, драматургії.
Перший зрілий, глибокий за змістом збірник віршів І. Франка «З вершин і низин» (1887) – найбільш видатне явище української поезії після Т. Шевченка. У вірші «Гімн» (1880) оспівано «вічного революціонера» – творчий дух людини, яка перетворює світ. Пафосом революційної боротьби просякнуті цикли політичної лірики «Думи пролетаря» (1880), «Вільні сонети» (бл.1873), «Тюремні сонети» (1887), що складають ядро цього збірника; в них звучать відлуння «Маніфесту Комуністичної партії» та «Інтернаціоналу». Цей та інші збірники віршів і поем І. Франка – «Зів’яле листя» (1896), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє і нове» (1911), «Із літ моєї молодості» (1914) – вирізняються багатством і новизною тем та ідей, жанрів, строфіки[344], ритміки[345], новаторським удосконаленням канонізованих форм художньої творчості. Великим був внесок Каменяра і в розвиток жанру соціально-філософської поеми («Смерть Каїна», 1889; «Іван Вишенський», 1900; «Мойсей», 1905 та ін.).
Проза І. Франка започаткувала новий етап розвитку реалізму в українській літературі; він увів у літературу нові теми дослідження (пролетаризація селянства, формування робітничого класу, його перехід до організованої класової боротьби), взявся за осягнення нових конфліктів (між трудом і капіталом), продемонстрував уміння творити образи нових героїв – захисників інтересів трудящих (інтелігенції, селян, робітників). Поряд з традиційними на той час описами селянських злиднів («Борислав сміється», 1881 – 1882; «Boa Contrictor», 1878) І. Франко відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів («Нафтовик», «На роботі», 1877), вражає читача психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей («До світла», 1913; «Під оборогом»), ретельно і точно змальовує картини тюремного життя («На дні», 1882; «Панталаха», 1888), яскраво обробляє історичні сюжети («Захар Беркут», 1883; «Великий шум», 1907). У своїй творчості І. Франко зміг також сягнути вершин філософської думки і глибин ніжної любовної лірики.
Ще за радянських часів у літературі глибоко укорінилася думка, що І. Франко був досить близьким до марксистських ідей. Дійсно, він у своїх соціально-філософських пошуках часто звертався до марксизму, залучав його положення до аналізу економічного стану суспільства, посилався на деякі висновки К. Маркса і Ф. Енгельса. Це помітно навіть з побіжного огляду змісту ранніх його творів («Що таке соціалізм?», 1878 та ін.). Однак пізніше ставлення І. Франка до ідей К. Маркса і Ф. Енгельса набуває більш критичної спрямованості («Що таке поступ?», 1903).
І. Франко, як і його вчитель М. Драгоманов, досконало усвідомивши твори класиків марксизму, угледів у ньому як позитивні, так і негативні наслідки для майбутнього розвитку суспільства, при цьому визнавав соціалізм як суспільний ідеал. Каменяр не сприймав класовий підхід до оцінки соціальних явищ. Для нього найбільш важливими були загальнолюдські ціннісні орієнтації, а тому він відкидав марксистську ідею диктатури пролетаріату. Не підтримував І. Франко і марксистський погляд на революцію як насильницький шлях досягнення суспільного прогресу. Мислитель не закликав до руйнації старого лише з соціально-політичних міркувань, а прагнув звільнення людини від рабського духу, ствердження людської гідності. Ці думки пронизують весь зміст його твору «Вічний революціонер». У марксистських програмах він вбачав крайню абсолютизацію схоластичного підходу до перебудови основ суспільства, де гуманно-демократичні принципи соціалістичного ідеалу зводилися нанівець. Соціалістичний лад, на думку І. Франка, – це вільна федерація общин, організована за принципом широкого самоуправління.
Не сприймав І. Франко і підходи марксизму до розв’язання національного питання, якому той надавав другорядного значення. Дух покори, національний нігілізм, що вносились марксистами у свідомість українського народу, не могли дати свободу і незалежність Україні. Шлях до них, зазначав І. Франко, лежить через утвердження національної гідності й гордості українців, консолідацію усіх здорових сил суспільства, відчуття себе українцями, українською нацією, здатною до самостійного культурного і політичного життя. Для цього потрібне негайне створення власних шкіл, розповсюдження свого письменства, своєї освіти і науки. Особливу увагу у цій справі І. Франко приділяв розвитку, плеканню національної української мови, «без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу…».
І. Франко вірив у щасливе майбутнє України. Як і його Мойсей, котрий для свого народу бачив лише одну мету – незалежність і свободу, так і Франко не тільки розумів, що вирішення національно-економічних питань саме по собі веде будь-яку націю до виборювання політичної самостійності, але й вітав цей рух, робив усе залежне від нього для його зміцнення. Собіу цьому процесі мислитель відводив роль скромного каменяра нової України.
При вирішенні національного питання І. Франко ніде не протиставляв українську націю іншим, не говорив про її якусь винятковість, а констатував лише одне: усі народи рівні і всі мають однакове право на вільний розвиток.
Будучи сином сільського коваля, І. Франко з дитячих років добре пізнав ціну життя простої людини, а тому, ставши дорослим, своїм обов’язком вважав служіння трудовому народові. У зв’язку з цим він писав: «Вихований у суворій школі, я з малих літ засвоїв такі заповіді: перша – почуття святого обов’язку перед народом, друга – необхідність безперестанного труда, а третя – служити загальнолюдським, прогресивним гуманним ідеям». Це було кредо, якому письменник залишився вірним на все своє життя.
Важко уявити внесок І. Франка у світову скарбницю культури. Відомо, що його «Зібрання творів у 50 томах» охоплює ледь половину спадщини мислителя. За все своє життя він написав понад 6000 художніх творів і наукових праць. Це означає, що кожні два дні творчого життя завершувалися підготовкою одного твору! Світова літературна і наукова практика, мабуть, не знає подібних прикладів праці до самозабуття.
Розвиток української культури у другій половині ХІХ ст. тривав і в інших видах мистецтва. Він став продовженням духовних пошуків митців, що відбувалися у першій половині століття. Цей період позначився подальшим удосконаленням живопису, архітектури, музики. Так, Семен Гулак-Артемовський(1813 –1873) – композитор, співак, драматичний артист, драматург у 1862 р. створив першу національну оперу «Запорожець за Дунаєм». Її сюжет йому був підказаний М. Костомаровим і ґрунтувався на історичних подіях. Після зруйнування Запорізької Січі (1775) частина козаків осіла в Туреччині. Їх доля була трагічною і тільки після російсько-турецької війни (1828 – 1829) за умовами мирного договору запорожці отримали можливість повернутися на Батьківщину. Ці події С. Гулак-Артемовський переосмислив і переніс у ХVІІІ ст. Зміст опери наповнений ідеєю любові до України, прагненням козаків повернутися на рідну землю. Після польського повстання 1863 р. опера була заборонена царською цензурою і вперше поставлена українською мовою лише в 1884 р. у Ростові-на-Дону. Роль Карася виконав М. Кропивницький, Одарки – М. Садовська-Барілотті, Оксани – М. Заньковецька. Пізніше роль Карася увійшла до основного репертуару видатних майстрів театру П. Саксаганського і М. Садовського.
Великий внесок у фонд української класичної музики здійснили композитори Микола Лисенко–її фундатор (1841 – 1912; музичний цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», 1867 – 1869; опери «Різдвяна ніч», 1873; «Наталка Полтавка», 1889; «Тарас Бульба», 1890; «Енеїда», 1911 та ін.); Петро Сокальський(1832 – 1887; опери «Мазепа», 1859; «Майська ніч», 1876; «Осада Дубна», 1884; «Богдан Хмельницький»); Петро Ніщинський (1832 – 1896; музична картина з народного життя «Вечорниці», 1875); Михайло Калачевський (1851 – 1910; «Українська симфонія», 1876 ). В Західній Україні плідно працювали композитори Михайло Вербицький (1815 – 1870), Іван Лаврівський (1823 – 1873), Віктор Матюк (1852 – 1912), Анатоль Вахнянин(1841 – 1908), Денис Січинський(1865 – 1909). М. Вербицьким у 1862 р. було написано музику до вірша-гімну П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». Створюючи яскраві взірці національної музики, майже всі українські композитори активно розробляли тематику творів Т. Шевченка, М. Гоголя та поетичного фольклору.
Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на планування і забудову великих міст, їх архітектуру. На центральних майданах і вулицях споруджуються багатоповерхові будинки, створюються монументи. Серед кращих досягнень містобудування цього періоду – майдан Богдана Хмельницького з пам’ятником йому (відкритий у 1888 р., скульптор М. Микешин) у Києві, вулиці Дерибасівська, Пушкінська та Приморський бульвар в Одесі, майдан А. Міцкевича у Львові тощо. Споруджуються пишні собори, чудові залізничні вокзали, прекрасні будівлі театрів, бірж, банків, готелів, адміністративних установ, особняки аристократії. Здобутками архітектурного мистецтва стають: споруда Одеського національного академічного театру опери та балету (1809, сучасна будівля зведена у стилі віденського бароко в 1883 – 1887 рр., архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер), Володимирський собор (1852 – 1896, архітектори І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов) у Києві, будинок Галицького крайового сейму – нині приміщення Львівського національного університету імені І. Я. Франка (1872 – 1881, архітектор Ю.Гохбергер), будівля Купецького зібрання в Києві – нині Київська державна філармонія (1882, архітектор В Ніколаєв) та ін. При цьому їх архітектурні стилі часто відрізнялися. Наприкінці XІX ст. провідним напрямом у декоративно-пластичному оформленні архітектурних споруд стає еклектика як довільне, неорганічне поєднання елементів різних стилів. Її підходи дозволяли вільно використовувати елементи ренесансу, бароко, рококо, класицизму, народної творчості. Головним завданням для архітектора було раціональне планування споруди, а вибір стилю внутрішнього і зовнішнього оформлення вирішальною мірою залежав від призначення будівлі та від смаку замовника.
Відбуваються суттєві зміни і в українському образотворчому мистецтві. У другій половині ХІХ ст. у ньому поширюються принципи реалізму та народності. Воно виходить на одне з перших місць у духовному житті суспільства. Цьому сприяло відкриття художніх шкіл, а потім і училищ. Так, у 1865 р. в Одесі при Товаристві заохочення красних мистецтв була заснована рисувальна школа, яка 1885 р. отримала права середнього навчального закладу, а з 1889 р. стала художнім училищем при Петербурзькій академії мистецтв. Тут здобули освіту відомі художники і скульптори Р. Судковський, Ф. Рубо, М. Греков, Т. Дворников, Б. Едуардс, К. Костанді, П. Нілус, П. Володикін, Є. Буковецький та ін. Деякі з названих майстрів разом з Г. Ладиженським, М. Кузнєцовим, М. Скадовським і В. Заузе 1890р. заснували в Одесі Товариство південноросійських художників, яке відіграло велику роль у розвитку образотворчого мистецтва. Разом з передовою інтелігенцією воно у 1899 р. організувало в Одесі Міський музей красних мистецтв, який став джерелом знань про прекрасне та осередком естетичного виховання населення Південної України.