Національно-демократичної революції 4 страница
Славу О. Курбасу принесла постановка «Гайдамаків» Т. Шевченка (1920), музику до якої написав К. Стеценко. Як режисер з тонким відчуттям стилю, він не раз ставив спектаклі, що не вписувалися в рамки жодного з існуючих напрямів. Наприклад, у «Гайдамаках» режисер виявив себе неперевершеним майстром масового дійства, яке викликало і в акторів, і в глядачів стан справжнього трансу. Дивним було те, як О. Курбасу вдалося у цьому спектаклі використати багату палітру національного і народницького театру і при цьому надихати зал по-авангардистськи масовим почуттям. Подібні підходи були характерними і для його спектаклів експресіоністського плану (п’єса німецького драматурга Кайзера «Газ», 1922).
Наприкінці 1930 р. О. Курбас став керівником реорганізованого Харківського театру малих форм «Веселий пролетар». Раніше за його ініціативи в Харкові були створені театри для дітей і української опери. Активна діяльність О. Курбаса на ниві української національної культури ще в 1927 р. викликала необґрунтовані нападки і звинувачення режисера в націоналізмі, формалізмі, відхиленні від реалій радянського життя. Була заборонена п’єса А. Берга «Войцек», не допускалася до постановки і п’єса М. Куліша «Патетична соната». Керівництво республіки вимагало від О. Курбаса зречення від своїх «помилок» та осудження діяльності М. Хвильового і М. Скрипника. Однак майстер це зробити відмовився. У 1933 р. О. Курбаса було усунено від виконання обов’язків творчого керівника театру «Березіль», заарештовано, засуджено і заслано на Соловецькі острови, де він був страчений (за іншими даними – помер).
Під впливом новаторських ідей О. Курбаса в Україні працювало багато театральних колективів. Великих успіхів досягли Київський російський драматичний театр ім. Лесі Українки, Одеська держдрама (сучасна назва – Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька), Запорізький драматичний театр ім. М. Заньковецької, Сумський драматичний театр ім. М. Щепкіна, Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка та ряд ін.
Одним з кращих в Україні став колектив Київського театру опери та балету, в якому сформувалися такі видатні майстри оперного співу як М. Литвиненко-Вольгемут, О. Петрусенко, І. Паторжинський, М. Донець, З. Гайдай, М. Гришко. У його репертуарі була широко представлена оперна класика – «Наталка-Полтавка» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Мазепа» та «Євгеній Онєгін» П. Чайковського, «Снігуронька» М. Римського-Корсакова. Театр здійснив постановку опер «Трагічна ніч» К. Данькевича, «Тихий Дон» І. Дзержинського та інших, в яких виявилося намагання відобразити історичну тематику і сучасність. Але поява нових образно-тематичних настанов відбивала не стільки реальний пафос так званого соціалістичного творення, скільки ілюзорний світ бажаного.
У 30-ті роки також робилися спроби осучаснити балет, вкласти в його зміст національну, виробничу тематику, зокрема у спектаклях «Дніпрельстан» А. Рудницького (1930) та «Пан Каньовський» М. Вериківського (1930). Проте їх рівень виявився не досить високим, що не викликало позитивних відгуків ні у представників владних структур, ні у глядачів.
Значну роль у розбудові українського театру в Західній Україні відіграв відомий актор і режисер, керівник театру «Заграва» В. Блавацький. Театр знаходився у провінційному на той час містечку Коломия, проте його репертуар був сучасним, затребуваним: від «Слова про Ігорів похід» і «Мини Мазайло» М. Куліша до західноєвропейської класики. Наприкінці 30-х років цей театр було переведено до Львова, але там він працював уже під іншою назвою. Такі приклади були непоодинокі.
У складних умовах відбувалося становлення кіномистецтва 20-х років. Навколо шляхів його розвитку точилися різні дискусії, заклики до експериментаторства, пошуків нового, що починалося, як правило, з відмови від старого. На характер цих дискусій, безперечно, мали вплив літературні і мистецькі угрупування, організації, особливо «Гарт», який тоді відігравав провідну роль у творчому житті і впливав на формування проблематики в кіно.
Українське радянське кіно починалося з хроніки. У 1919 – 1921 рр. було створено більше 50-ти агітаційних фільмів: «Усе для фронту», «Мир хижам – війна палацам», «Революційний тримайте крок», «Два світи», «Це буде останній і вирішальний бій» та ін. За участю політорганів Червоної Армії випускалася пропагандистська хроніка, ставилися документальні фільми: «Взяття Одеси червоними військами», «Звільнення Криму від Врангеля», «Відправка на фронт Першого інтернаціонального полку», «Перший випуск радянських лікарів». Тоді ж з’явилося українське науково-популярне кіно (сільськогосподарські та санітарно-просвітницькі фільми). Розпочався випуск художніх фільмів. Була реорганізована Одеська кіностудія, а в середині 20-х років почалося будівництво кінофабрики в Києві. Біля витоків українського радянського кіно стояли такі відомі режисери, письменники, актори, оператори та художники як О. Довженко, І. Кавалерідзе, Г. Стабовий, Ю. Яновський, А. Бучма, Н. Ужвій, Д. Вертов, М. Охлопков, П. Чардинін та ін.
Поряд з ідеологічними поступово утверджувалися реалістичні тенденції в кінематографі, про що свідчать сюжети фільмів «Два дні» (1927, режисер Г. Стабовий), «Нічний візник» (1928, режисер Г. Тасін), «Тарас Шевченко» (1926, режисер П. Чардинін) тощо.
Безперечно, визначальною постаттю в українському кінематографі наприкінці 20-х – на початку 30-х років був Олександр Довженко (1894 – 1956), який вивів його на високий рівень розвитку і став засновником поетичного напряму в світовому кіномистецтві. Поставлені ним фільми «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Звенигора» (1927), «Аероград» (1935) та ін. увійшли до світової кінокласики. Зокрема, фільм «Земля» міжнародним журі в 1958 р. був занесений до списку 12 найкращих кінострічок. У ньому режисер оспівував перемогу колгоспного устрою, нового життя радянського села. З цієї причини фільм «Земля» був неоднозначно сприйнятий критиками-сучасниками. Але попри всі полярні оцінки фільмів О. Довженка, вони і сьогодні доносять до нас подих того часу та романтично-піднесене бачення його митцем.
У 30-ті роки українське кіно, як й інші види мистецтва, потрапило під жорсткий ідеологічний контроль. Було заборонено фільми «Кармалюк», «Тарас Трясило», «Аероград» і «Земля», в яких нібито «біологічні моменти переважали над соціальними». О. Довженко – співець романтики життя й краси опинився в полоні жорстокої реальності, з якої так і не зумів вирватися.
Період 20-х років був також одним із найінтенсивніших у розвитку української музики. У великих містах України створювалися оперні та музично-драматичні театри, філармонії. Зусиллями композиторів молодого покоління в цей час вирішується одне з нерозв’язаних завдань попередніх століть – вокальна однобічність української музики. Почали цей рух композитори старшого покоління – М. Леонтович, Я. Степовий і К. Стеценко. Провідними стали хорові жанри, в яких розкривалися теми, народжені революцією і радянською дійсністю, розпочався процес формування нового інтонаційного ладу на основі синтезу українського фольклору та революційної пісні (В. Борисов, Ф. Попадич, Ф. Надененко, Г. Верьовка, Л. Ревуцький та ін.). Нову тематику відобразили хори М. Леонтовича «Криголам», «Літні тони» та ін. У 1920 р. створюється капела «Думка», колектив якої об’їздив усю Україну, Кубань, Кавказ , виїжджав на гастролі до європейських країн, де його концерти пройшли з величезним успіхом.
Наприкінці 20-х років були написані симфонічні твори, що стали класичними, – 2-а симфонія Л. Ревуцького та увертюра Б. Лятошинського, майстра композиції та аранжувань, представника модерного напряму в українській музиці. Він написав три симфонії, опери «Золотий обруч» та «Щорс», два концерти для фортепіано з оркестром, близько 50 пісень на слова Т. Шевченка, І. Франка, М. Рильського, обробляв народні пісні, створював музику до фільмів, здійснив інструментовку опери М. Лисенка «Тарас Бульба», як педагог разом з Л. Ревуцьким виховав цілу плеяду композиторів.
Серед творців модерної музики плідно працювали професор Київської консерваторії, композитор і піаніст В. Косенко, автор опер «Кармалюк», «Кочубеївна», «Карпати»; професор Київської консерваторії, композитор та диригент М. Вериківський , автор першого українського балету «Пан Каньовський», який писав також кантати й сюїти. У ці ж роки творили Г. Хоткевич, К. Богуславський, М. Фоменко.
Провідною у творчості багатьох українських композиторів стає обробка народних пісень. З’являються перші українські романси. У цьому жанрі формувався новий для української музики різновид твору – балада, над становленням якої успішно працювали Б. Лятошинський, К. Данькевич, А. Штогаренко та ін.
На початку 30-х років формується українська оперета, переважно зусиллями композитора А. Рябова («Сорочинський ярмарок», «Весілля у Малинівці» та ін. ). У ці ж роки зароджуються нові для української музики симфонічні жанри – поеми (В. Борисов, Г. Майборода, К. Данькевич) та концерти для інструментів з оркестром (Л. Ревуцький, В.Косенко, Д. Клєбанов, Г. Таранов). У камерному жанрі виступали Д. Клебанов, М. Колесса, А. Філіпенко.
Плідною виявилася також творчість композитора П. Козицького, автора кількох вокальних композицій на тексти П. Тичини, В. Сосюри та інших поетів, симфонічного твору-сюїти «Козак Голота», присвяченої народному героєві Устиму Кармалюку.
У 1939 р., з приєднанням західноукраїнських земель до Радянської України, Спілка українських композиторів УСРР поповнилася групою музичних фахівців на чолі з С. Людкевичем – В. Барвінським, М. Колессою, О. Кос-Анатольським, Р. Сімовичем та ін.
Як література, музика, театр і кіно, образотворчемистецтво на початку 20-х років було відносно вільним і не зарегламентованим. Комуністична партія намагалася поступово підпорядковувати діяльність художників. Першим кроком у цьому напрямі стало створення при Наркоматі освіти Всеукраїнського відділу мистецтв, який відав проблемами образотворчого мистецтва та охорони пам’ятників старовини. У його підпорядкування перейшла Українська академія мистецтв, художні училища, технікуми і промислові школи.
У цей час поряд з опануванням здобутками класичного мистецтва та вирішенням проблем його подальшого розвитку набуло розповсюдження мистецтво пропаганди, яке слугувало виключно інтересам партії. Йдеться про створення політичних плакатів, сатиричної графіки та наочної агітації.
Значний вплив на розвиток образотворчого мистецтва справила Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), яка ставила своєю метою об’єктивне відображення дійсності. На аналогічних позиціях стояло Товариство ім. К. Костанді в Одесі. Інше спрямування мала Асоціація революційних митців України, що була створена в 1921 р. і об’єднувала художників різних напрямів, які орієнтувалися на новітнє західноєвропейське мистецтво. Подібні позиції займало активне в 1928 – 1930 рр. Об’єднання мистецької молоді України (ОММУ). Його членами були переважно студенти художніх інститутів. Спілка художників на чолі з А. Петрицьким насамперед цікавилася передовим модерним малярством і називалася «Об’єднанням сучасних митців України» (ОСМУ).
Найбільш колоритною постаттю монументального живопису того часу був Михайло Бойчук (1882 – 1939), який у пошуках нового монументального стилю, гострої виразності звертався до традиції мистецтва раннього Відродження, українського іконопису та стилізації образів. Разом зі своїми учнями він здійснив монументально-декоративні розписи Київського художнього інституту, українського павільйону на першій Всесоюзній сільськогосподарській виставці у Москві в 1923 р., Одеського санаторію «Куяльник» тощо.
З 1920-х років в Україні набуває інтенсивного розвитку театрально-декоративне мистецтво з елементами конструктивізму та кубізму (А. Петрицький, В. Меллер, О. Хвостенко-Хвостов), книжкова (І. Іжакевич, Г. Нарбут та ін.) і станкова (В. Заузе, В. Касіян) графіка та плакат (А. Страхов). У цей же час розпочалося становлення станкового живопису, до якого митці формалістичного спрямування ставилися негативно. Одним з кращих творів цього роду зображувального мистецтва є триптих[396] «Життя» (1927) Федора Кричевського(1879 – 1947), який приніс художнику визнання на Міжнародній виставці у Венеції.
У 30-ті роки стає помітною еволюція в образотворчому мистецтві, що відбувалася під знаком гострої ідейної боротьби з «формалістичними тенденціями», спрямована на поглиблення його «громадянського змісту». Вона торкнулася творчості художників-реалістів як старшого покоління (Ф. Кричевський, І. Їжакевич, К. Трохименко, М. Самокиш, О. Шовкуненко, А. Петрицький та ін.), так і митців молодшої генерації (М. Бурачек, В. Касіян, М. Дерегус, В. Костецький, О. Довгаль, І. Гончар, М. Приймаченко та ін.). Напрям агітаційно-політичного плакату, що був характерний для 20-х років, поступився своїм місцем. Під тиском комуністичної ідеології провідне місце в живопису посіла тематична картина, яка віддзеркалювала пафос революційної боротьби та соціалістичного перетворення дійсності. Найпомітнішими з цього типу картин стали полотна «Довбуш» (1932) та «Переможці Врангеля» (1934 – 1935) Ф. Кричевського; «Бій Богуна з польським магнатом Чарнецьким» (1931), «Бій за прапор. Атака» (1922) М. Самокиша; «Дорога в колгосп» М. Бурачека (1937), «Кадри Дніпробуду» К. Трохименка і т. д. Багато було зроблено художниками України до відзначення 125-річчя з дня народження Т. Шевченка. Це і графічні твори Василя Касіяна (1896 – 1976) «Шевченко на Україні» (1939), «Шевченко серед селян» (1939); Михайла Дерегуса(1904 – 1997) «Катерина» (1936 – 1938) і серія «Дорогами України» (1940 – 1941), а також цикл ілюстрацій до ювілейного видання «Кобзаря» (1939), що були створені Іваном Їжакевичем (1864 – 1962).
Життєстверджуючі та гуманістичні настрої посилилися у жанрі портрету, де значне місце посіла творчість Анатоля Петрицького (1895 – 1864). Йому належать близько 150 портретів українських письменників та діячів культури й мистецтва. У жанрі пейзажу особливо плідно працювали митці старшого реалістичного покоління. Багато зробив для його розвитку й представник молодшого покоління М. Бурачек, якого називали «співцем української природи».
Образотворче мистецтво Галичини в 20 – 30-ті роки представляли насамперед художники І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний, І. Бокшай, А. Ерделі, А. Монастирський, О. Кульчицька, Я. Музика, М. Бутович. Так, Іван Труш (1869 – 1941) став творцем нового українського пейзажу в стилі імпресіонізму. Ним було написано майже 300 картин з мотивами Дніпра під Києвом. Скульптор С. Литвиненко створив погруддя І. Мазепи, В. Кричевського, А. Шептицького. Чільне місце у творчості західноукраїнських художників посідав іконопис.
Складну еволюцію переживав наприкінці 20-х і в 30-ті роки український авангард. Радянська влада не поділяла естетичні погляди авангардистів, тому розпочалося їх переслідування. Україна стала останнім пристанищем російського авангарду. Київський журнал «Альманах-Авангард» і харківський – «Нова генерація» наприкінці 20-х років ще продовжували друкувати вже переслідуваних у Москві та Ленінграді російських авангардистів, але незабаром українські авангардисти самі опинилися в становищі гнаних. Дехто з них, не витримавши гонінь, помер (О. Богомазов, К. Малевич, В. Пальмов), хтось емігрував (О. Екстер), багатьох засудили, а то й стратили (М. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, С. Налепинська-Бойчук та ін. ), і лише невеликій частині митців пощастило вижити і продовжити творчість.
Потяг до монументальності яскраво віддзеркалився у змісті скульптури цього часу. Встановлюються погруддя Т. Шевченка у Києві (роботи Ф. Балавенського) і Ромнах (роботи І. Кавалерідзе). За проектом відомого скульптора Матвія Манізера (1891 – 1966) споруджуються пам’ятники-монументи Т. Шевченкові у Харкові (1935), Каневі (1935) та Києві (1939). Було також встановлено пам’ятники Т. Шевченку і Г. Сковороді у Москві та Ленінграді, відповідно.
У 20 – 30-ті роки в жанрі декоративно-прикладного мистецтва особливої популярності набула творчість народних майстрів П. Верна, Я. Халабудного (різьба по дереву), Д. Головка, І. Гончара, Є. Железняка, П. Цвілика (кераміка), А. Саєнка (інкрустація з соломи), П. Василенка, М. Вовка, Г. Вереса (ткацтво, у тому числі килимарство). Розвивалися вибійка й вишивка. З кінця 20-х років починають відроджуватися численні традиційні народні промисли – виробництво кераміки (Косів, Опішня), художнього скла тощо.
Архітектурна творчість 20 – 30-х років теж позначилася суттєвими здобутками. У середині 20-х років були складені генеральні плани реконструкції великих міст: Харкова, Запоріжжя, Сталіно (Донецька), Краматорська, Катеринослава (Дніпропетровська) та інших, висунуто низку пропозицій щодо планування житлових кварталів і типізації житлових будинків та громадських споруд, розгорнуто будівництво шкіл, клубів, палаців культури, лікарень і поліклінік. В архітектурі цього періоду використовувалися як форми українського національного стилю (комплекс будівель з елементами козацького бароко, що пізніше ввійшли до складу Української сільськогосподарської академії, архітектор Д. Дяченко; Центральний залізничний вокзал у Києві в стилі українського модерну, архітектор О. Вербицький), неокласицизму (Будинок рад у Первомайську, архітектор В. Естерович), так і – західноєвропейського конструктивізму (ансамбль площі Ф. Дзержинського в Харкові, архітектори С. Серафимов, Ф. Фельгер, С. Кравець). Небувалого розмаху набуло промислове будівництво, зразком якого став комплекс Дніпрогесу ім. В. Леніна (архітектори брати Весніни, Н. Келлі, Г. Орлов, С. Андрієвський, інженер І. Александров). У 30-х роках були зведені Криворіжсталь, Азовсталь, Краматорський машинобудівний та Луганський паровозобудівний заводи, металургійні заводи у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Алчевську.
Почалася інтенсивна реконструкція і забудова Сталіно (Донецька), Запоріжжя, Києва, Вінниці, Полтави та інших міст. Значну роль у вигляді міст набули монументальні громадські споруди, зведені у змішаному стилі (будівля Ради Міністрів, архітектори І. Фомін, П. Абросімов та будівля Верховної Ради, архітектор В. Заболотний, обидві – в Києві). Серед інших значних громадських споруд цього періоду помітне місце посідають театр опери і балету в Сталіно (архітектор Л. Котовський), центральний універмаг в Дніпропетровську (архітектор А. Красносельський), комплекс другої черги Харківського тракторного заводу (архітектор В. Богомолов) і т. д. Найбільш відомими архітекторами того часу стали П. Альошин, О. Вербицький, Д. Дяченко, В. Заболотний, І. Фомін.
Отже, у важких і тривожних буднях та радощах звершень закінчувався короткий, але буремний період 20 – 30-х років ХХ ст.. У цей час істинно ренесансного злету Україна переконливо та всебічно продемонструвала багатство талантів і обдарувань нашого народу. Митці й науковці натхненно і наполегливо працювали у різних умовах – і страшенної розрухи, голоду та холоду, і в перші – ще сприятливі для розбудови національної культури – пореволюційні роки, і в жорстокі часи тоталітарного режиму, творили надзвичайно інтенсивно і плідно науку й мистецтво найвищого рівня. Однак, попри великі досягнення, стало ясно, що життя не складається так, як було обіцяно п’ятирічними планами й резолюціями партійних з’їздів, сталінською Конституцією 1936 р. Проте український народ надіявся, що найважче вже позаду. Не думаючи про негаразди, люди мріяли про одне – мирне, спокійне життя, відвернення загрози нової війни. Та події у світі, особливо в Європі, розвивалися не так, як сподівався народ. Усе найважче було попереду.