Проблема істини у пізнанні: істина і правда
Якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питання постає у гносеології як питання про істинупізнання Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності.Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так, людський інтелект у процесі пізнання створює так звані "ідеальні об'єкти" ("ідеальне коло" в геометрії, "ідеальний газ" у фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не існує. Далі, в процес пізнання ми залучаємо свої прагнення, уподобання, інтереси, ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності. Пізнаючи об'єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та напрямів пізнання. Але реально об'єкт єдиний. Чому відповідають наші предметні "зрізи" певного об'єкта? На це запитанні, в межах розуміння істини як відповідності знань дійсності навряд чи можлива
| відповідності знань та уявлень дійсності (кореспондентська) конвенціональна прагматична регулятивна |
| Основні концепції істини |
якась переконлива відповідь,. Теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і термінів. їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, що остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання.
Спробою обминути згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким (у науці або й повсякденному житті). В науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії. Доповнює ці погляди прагматичнетлумачення істини як ступеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають свої досить помітні недоліки.
Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисністю. Тому в сучасній гносеології авторитетною постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика. У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснення.
♦ Отже, істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як спрямування інтелектуального складника суспільно-історичного життя на вироблення найбільш виправданих засобів людської взаємодії із світом. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Тому й ознаки істини на різних рівнях її функціонування можуть бути різні. Чуття засвідчує нам фактичність існування або неіснування будь-чого; Мислення фіксує суттєві та необхідні зв'язки, характеристики, риси реальності. Практика та досвід окреслюють умови та межі застосування розумових конструкцій.
Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед істина — це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Але, крім того, істина — це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.
Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду. Тобто, в кінцевому підсумку, істина — це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це поняття, як і будь-яке еталонне, ідеальне утворення свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного, належного. В дійсності ж ні ідеального, ні еталонно завершеного не існує, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної повноти. Тому істина наявна в реальному пізнанні, інакше ми були б неспроможні оцінювати знання. Проте вона наявна тут у вигляді лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до оптимальних взаємодій із світом через інтелектуальне відтворення дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності не самої по собі, не відстороненої від людини, а дійсності як царин и людської життєдіяльності.
Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збагнути у всій повноті. Тому нерідкісними, а, скоріше, типовими, постають однобічні підходи до неї, які можуть виливатись:
у позицію догматизму— перебільшення значення сталого, незмінного елемента в
пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною;
> у позицію релятивізму— перебільшення значення мінливості знань, проголошення
усіх знань відносними;
у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент
виявились виправданими і корисними;
у позицію нормативногоставлення до істини - істина недосяжна, проте слід
виділяти в пізнанні те, що є найбільш виправданим і приймати його в якості істини.
Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань. Залежно від їх конкретних складників знання якісно характеризують як очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні.
Очевидністьхарактеризує максимально повне співпадіння ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людське сприйняття або розуміння. Як правило, очевидність супроводжується відсутністю найменших сумнівів щодо точності знання. Достовірністьзасвідчує наявність у певних знаннях тих чи інших (чуттєвих, логічних, смислових, об'єктивних чи суб'єктивних) ознак істинності. Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості. колинемає точних свідчень про їх помилковість або про достовірність. Правильні знання - це знання, що відповідають усталеним нормам або правилам їх вибудовування та використання.
В негативному планіякість знання оцінюється через поняття: а) заблудження - коли знання сприймаються як достовірні, достатньо повні хоча мають такий ступінь неповноти, який реально виводить їх за межі достовірності. Заблудження - це не навмисне, а мимовільно невиправдане відношення до якості знання; б) помилки - коли порушується правильність у змісті, формі або функціонуванні знання; в) хиби (хибності) - коли знання свідомо перекручуються, але подаються як істинні чи достовірні
Пізнання є органічною складовою частиною людської життєдіяльності. Завдяки пізнанню людина дістає можливість ставитися до дійсності свідомо, зі знанням, оцінювати її, розуміти та збільшувати свої життєві можливості. Але акцентування лише позитивної сторони пізнання було б проявом однобічного підходу до нього. Із глибин історії до нас дійшло свідчення зовсім іншого його тлумачення: "Я віддався моїм серцем, щоб спізнати мудрість, спізнати глупоту і безумство, і я довідався, що й це гонитва за вітром, бо у великій мудрості — велика журба. Хто додає знання, додає страждання" (Біблія, Проп., 1, 17—18).
Бачення знання і пізнання у негативному аспекті засвідчено також давньогрецькими міфами (зокрема про царя Едіпа) та відомою ренесансною легендою про доктора Фауста. Французький філософ А. Берґсон пояснював негативні аспекти пізнання його обмеженістю, фрагментарністю, тим, що знання розтинає суцільність буття і тому неминуче його механізує, убиваючи життєвість.
Негативні аспекти пізнання пов'язані також із бажанням з його допомогою володіти реальністю, використовувати пізнане виключно з утилітарними, проте - частковими та обмеженими цілями і намірами. Саме останні моменти дають змогу зрозуміти, чому успіхи пізнання призвели до жахливої сучасної екологічної кризи, чому потужним прискорювачем пізнавальної діяльності впродовж останніх століть були військові потреби і розробки в галузі створення зброї масового знищення людей.
♦ Урахування як позитивних, так і негативних проявів пізнання підводить до думки, що його не можна відривати від цілості людини, що пізнає Знання може мати суто інформативний характер, характер зовнішньої обізнаності і не зачіпати глибинних інтересів людини Таке знання легко перетворюється на засіб діяльності і навіть на товар Але, крім того, знання може бути органічним глибинам людської особистості, внутрішньо, іманентно зрозумілим людині через те, що воно здобуте шляхом "поту і крові" У такому варіанті знання постає пов’язаним із намаганням досягти через пізнання найважливішого для людини самопізнання, вищих життєвих сенсів, життєвого щастя та душевної рівноваги Таке знання ми вже не можемо протиставляти ні людині, ні суцільності буття
У зв'язку з цим поряд із поняттям істини в оцінці пізнання використовується ще й поняття правди.За загальним визначенням, правда—це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об'єктивне окреслення того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому мистецьке пізнання, як і творчість узагалі, ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність тут постає в окресленнях людського ставлення до неї.
Отже, правда характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особистішу позицію щодо світу і буття.