Формування соціологічних ідей про працю

Формування теоретичних уявлень про працю охоп­лює три періоди: донауковий, класичний і сучасний.

Донауковий період. Він є найдовшим (III ст. до н. є. — XVIII ст. н. є.) і характеризується формуван­ням найзагальніших уявлень про працю, її місце в сус­пільстві та житті окремої людини. Пов'язаний з розвит­ком відповідних ідей у Давньому Єгипті, античних ци­вілізаціях Греції та Риму, середньовічній Європі.

Класичний період. Охоплює цей період XVIII — по­чаток XX ст. Головні його напрями:

— обґрунтування протестантської етики (М. Лютер, Ж. Кальвін);

— політекономічні дослідження праці (А. Сміт, Д. Рікардо, В. Петті);

— утопічні уявлення про працю (Т. Мор, К.-А. Сен-Сімон, ПІ. Фур'є, Р. Оуен);

— вивчення характерних особливостей індустріаль­ного суспільства (О. Конт, Е. Дюркгейм, М. Вебер, К. Маркс, Ф. Енгельс);

— емпіричні дослідження проблем праці (Ч. Бут, Б. Вебб, Л. Віллерме);

— розробка основних категорій і понять соціології праці (Е. Дюркгейм, М. Вебер, К. Маркс).

Саме в цей період було започатковано формування соціології праці як самостійного наукового напряму. Якщо раніше центром розвитку соціології праці була Західна Європа, то наприкінці XIX ст. він поступово перемістився у СПІА.

Сучасний період. Розпочався він у 20—30-ті роки XX ст. Саме тоді на провідні позиції вийшла американська соціологія. Детальне вивчення праці окремого ро­бітника, функціонування та організацію промислово­го колективу започаткував американський інженер Фредерік-Вінслоу Тейлор (1856—1915), який одним з перших почав розглядати організацію управління тру­довим процесом як самостійну галузь. Внаслідок сис­тематичних спостережень, експериментів та хрономе­тражу (винахід Тейлора) йому вдалося встановити, що промислові робітники є особливою соціально-психоло­гічною групою з певними цінностями, психологією, ідеологією, яким властиві стримування своїх трудових зусиль та обмеження норм виробітку. Назвавши це явище рестрикціонізмом — працею з прохолодою, Тейлор виробив систему заходів щодо його нейтраліза­ції. Найголовніші з них:

— нормування і раціоналізація трудового процесу;

— ретельний добір і професійне навчання робітників;

— дотримання принципів управління (значна заро­бітна плата, висока денна норма, відповідні умови пра­ці, обов'язкове матеріальне стягнення за невиконання норми);

— вміння керувати робітниками, для чого необхідні розум, освіченість, досвід, такт, енергія, кмітливість, чесність, здоров'я;

— запобігання соціальним конфліктам на вироб­ництві, створення умов для максимального виявлен­ня та реалізації розумових і фізичних можливостей робітника.

Ф.-В. Тейлор першим спробував виробити соціотехнічну систему, яка об'єднала технічний і соціальний аспекти виробництва, обґрунтував головні засади нау­кового менеджменту, які були реалізовані на багатьох підприємствах світу.

 

Однак вже у 20-ті роки XX ст. тейлоризм почали критикувати, бо за нових соціально-економічних і політичних умов він уже не міг гаранту­вати високої продуктивності праці, соціальної злагоди між адміністрацією та найманими працівниками, уникнення страйків. Тому пошуки вчених у галузі соціоло­гії праці були спрямовані на вивчення нових чинників, які могли б позитивно впливати на ефективність виробництва, соціальний настрій працівників. Внаслідок цього постала теорія людських стосунків, розроблена у 20—30-ті роки професором індустріальної соціології Гарвардського університету Елтоном Мейо (1880— 1949) на підставі досліджень на підприємствах елект­ротехнічної фірми «Вестерн електрик». Ці досліджен­ня, що дістали назву «Хоторнський експеримент», по­кликані були з'ясувати, як впливає на підвищення ефективності виробництва поліпшення соціально-пси­хологічних відносин між працівниками у трудовому колективі. Ретельні дослідження впродовж 1920— 1930 рр. виявили, що норма виробітку працівника за­лежить не так від його фізичних зусиль, як від тиску на нього робітничої групи, яка задає певний темп праці й правила поведінки. Тому й методи, запропоновані Е. Мейо, були спрямовані на вдосконалення соціально-психологічних стосунків між робітниками у групі та між робітниками і керівниками, поліпшення мораль­но-психологічного клімату.

Головними елементами теорії людських стосунків є: орієнтація на людей, а не на технічний аспект вироб­ництва; заміна індивідуальної винагороди колектив­ною; формування позитивного морально-психологічно­го клімату, підвищення задоволеності робітників своєю працею; гуманізація праці, участь робітників в управ­лінні виробництвом.

Свого часу ця теорія була поширеною в Америці та за її межами. Діяли спеціальні центри, у багатьох уні­верситетах було запроваджено навчальний курс з теорії людських стосунків. Згодом, з розвитком умов і змісту праці, вона почала втрачати своє значення. Теза про те, що можна безмежно підвищувати продуктивність пра­ці, задовольняючи соціальні потреби робітників щодо належності до певного колективу, користування поша­ною керівників і колег по роботі, не підтверджувалася на практиці. Тому наприкінці 50-х років виникла необ­хідність пошуку дійовіших засобів підвищення ефекти­вності виробництва.

 

У 1950 р. була розроблена теорія збагачення праці, її автор, американський вчений Фредерік Херцберг (нар. 1921), вважав, що існує дві незалежні системи чинників, які по-різному впливають на трудову поведінку людей. До першої належать «гігієнічні» чинники, які не стосуються змісту роботи. Якщо на підприємстві створено нормальні умови праці (немає шуму, загазованості, вібрації тощо), побуту (є роздягальні, душові, кімнати відпочинку, їдальні), вироблено ре­жим роботи (оптимальна тривалість робочого часу, своє­часні перерви та ін.), працівники належно забезпечені різними пільгами, житлом, встановлені комфортні психологічні стосунки між ними, то слід очікувати не високого задоволення роботою чи зацікавлення у ній, а лише відсутності невдоволення. Отже, за Ф. Херцбергом, хороші «гігієнічні» умови праці стабілізують пер­сонал, але не обов'язково спонукають його до підви­щення продуктивності праці.

Другу групу чинників становлять так звані мотиватори, що задовольняють потреби людини. Вони поляга­ють у визнанні досягнутих нею успіхів у роботі, інтересі до її змісту, відповідальності, самостійності та ін. Саме ці чинники зумовлюють задоволення робо­тою і підвищують трудову активність. Звідси випливає, що за допомогою профілактичних («гігієнічних») захо­дів, поліпшення трудового середовища можна усунути невдоволеність працівників. Для підвищення зацікав­леності у праці потрібні додаткові заходи, пов'язані з ЇЇ сутнісними, змістовими характеристиками. На підставі цієї теорії Херцберг виробив концепцію збагачення пра­ці, яка була використана багатьма американськими та європейськими компаніями.

 

Наприкінці 50-х років значного поширення набула також теорія управління «X» і «У» американського вче­ного Дугласа Макгрегора (нар. 1912). Теорія «X» пропа­гує риси авторитарного стилю: акцент на матеріальні стимули, жорсткий контроль, примусову працю, нега­тивні санкції тощо. Теорія «У» акцентує увагу на демо­кратичному стилі керівництва: використання творчих здібностей, участь працівників в управлінні, застосу­вання соціальних і соціально-психологічних стимулів тощо. Доцільність використання авторитарного чи де­мократичного стилю управління визначають на підста­ві детальної діагностики умов, функціонування колек­тиву, організації.

 

У формуванні сучасної соціології праці помітну роль відіграла теорія якості життя, що постала наприкінці 50-х років завдяки працям американських економістів Дейвіда Рісмена (нар. 1909) і Джона-Кеннета Гелбрейта (пар. 1908). У 60-ті роки Л. Девіс обґрунтував необхід­ність вироблення поняття «якість робітничого життя», яку, починаючи з 70-х років, вивчають у США за допо­могою статистичної інформації та опитування окремих категорій працівників. Ця теорія передбачає дослі­дження взаємин між працівником та його виробничим оточенням і ґрунтується на з'ясуванні таких питань: встановлення причин плинності кадрів; дослідження установок працівників для вироблення національних програм формування нового їх контингенту; оцінка ефективності управлінських систем; вивчення впливу несприятливих умов праці на появу психологічних стресів; вирішення конфліктів між управлінцями та ря­довими працівниками.

 

Останнім часом найбільшого поширення набула при­кладна соціологія, яка розвивається за двома напряма­ми: клінічна соціологія (дослідження соціальних явищ, процесів, встановлення на цій основі соціологічного ді­агнозу, проведення консультацій і пропонування пев­них «профілактичних засобів» щодо вирішення дослі­джуваних проблем) і соціальна інженерія (вироблення соціальних технологій, програм і рекомендацій, орієн­тованих на практичне впровадження задля досягнення реального соціального ефекту). їх розвиток зумовив формування так званих нових форм організації праці (НФОП), застосування яких передбачає:

— визнання зв'язку між індивідуальними рисами особи та її працею;

— поєднання формальної та неформальної організа­ції спільної діяльності;

— забезпечення умов, за яких зміст праці не має роз­порошуватися на незначні операції, а повинен станови­ти єдність різноманітних завдань;

— обов'язкова обізнаність працівника з кінцевими результатами своєї праці;

— перевага самоконтролю над контролем з боку адмі­ністрації у регулюванні трудової поведінки працівників.

 

У вітчизняній соціології проблеми праці тривалий час розглядали спорадично. Роками українська соціо­логія праці не була ідентифікованою, розвиваючись у фарватері російської, а згодом радянської соціології.

Певний час українські наукові центри діяли за межами України (20-ті роки XX ст. — у Чехо-Словаччині). Історію її формування умовно поділяють на чотири основні етапи: середина XIX ст. — 1917 р.; 20—30-ті роки XX ст.; 50—80-ті роки XX ст.; сучасний. Кожен :і них певною мірою відображає політичну та соціально-економічну ситуацію в країні, характеризується від­повідною методологічною орієнтацією, науковими школами, проблематикою, методами, об'єктами дослі­джень.

У соціології праці до 1917 р. виокремлювали проми­слову та аграрну галузі, які мали специфічні об'єкти дослідження. У цей період домінували дослідження аг­рарної праці. На початку XX ст. у зв'язку з активним розвитком промисловості, що породило специфічні проблеми (необхідність управління підприємствами і персоналом за нових економічних умов, зростання мі­ської злочинності, загострення житлового питання, по­гіршення здоров'я населення, підвищення рівня його смертності тощо), постала індустріальна соціологія, яка зосередилася на так званому робітничому питанні. У 20—30-ті роки соціальні проблеми праці вивчали у ба­гатьох наукових центрах. На підприємствах і в органі­заціях функціонували гуртки наукової організації пра­ці. Часописи висвітлювали питання управління та орга­нізації виробництва, соціально-психологічні проблеми праці, вміщували результати конкретних соціологіч­них досліджень.

 

Розвиток соціології праці у цей період відбувався за такими напрямами:

— теоретико-методологічний аналіз пращ;

— прикладні дослідження соціально-трудових про­цесів та явищ;

— соціальна інженерія;

— психотехніка, профорієнтація, профконсультування.

Одним з головних центрів досліджень трудового се­редовища став Всеукраїнський інститут праці (м. Хар­ків), який займався питаннями управління трудовими колективами, удосконаленням організаційної структу­ри і стилю управління. Тут проводили дослідження розпоряджень, наказів, звітів тощо, для чого були роз­роблені нові методи оброблення та аналізу документальної інформації.

 

Загалом внесок тогочасних науковців у формування соціології праці був значний, але з пригніченням у ко­лишньому СРСР соціології як науки цей доробок застиг на рівні концептуального осмислення, не створивши ці­лісної теорії праці. Відродження соціології праці поча­лося у середині 50-х років і пов'язується з так званим політичним потеплінням. На цій хвилі з'явилися масш­табні дослідження у сфері праці.

Починаючи з другої половини 60-х років, соціологія праці досягла значного розвитку в межах заводської со­ціології, втіленої в роботі соціологічних служб на під­приємствах. Вона добувала соціальну інформацію, яка використовувалася адміністрацією для прийняття уп­равлінських рішень, вироблення і впровадження соці­альних технологій.

Хрущовське «потепління» змінилося на початку 70-х років періодом «застою», який на тривалий час вніс у суспільне життя консервативний настрій та інертність, посилив цензуру, ідеологічний пресинг, переслідуван­ня інакодумців тощо. Творчі межі для соціології значно звузилися.

В останні десятиліття XX ст. соціологія праці, як і вся галузева соціологія, переживала кризу: значно ско­ротилася кількість дослідних установ, соціологічних служб на підприємствах; внаслідок відсутності фінан­сування було занедбано соціологічні дослідження тру­дових процесів та явищ.

 

Початок XXI століття характеризується поступо­вим відновленням інтересу до соціології праці, що пов'язано з новою економічною ситуацією, появою на­гальних проблем у сфері праці. Новітні проблеми со­ціології праці досліджують В. Ворона (дослідження підприємницької діяльності), С. Войтович (відтворен­ня професійної структури суспільства, трудова мо­більність), М. Лукашевич (трудова адаптація), Г. Мі-мандусова (сучасні тенденції у структурі зайнятості), В. Осовський (трудові орієнтації молоді), В. Пилипен-ко (соціальна регуляція трудової поведінки), І. Прибиткова (безробіття, бідність, соціальний захист зне­долених груп), Є. Суїменко (економічна поведінка, приватизаційні процеси), М. Сакада (відносини між робітниками і роботодавцями, стимулювання і моти­вація праці) та ін.