Система громадського обслуговування
Багатоманітність процесів, які здійснюються населенням у житловому середовищі міста, визначає складне поєднання різноманітних потреб і, відповідно до цього, різних моделей поведінки тих чи інших груп населення і сімей різних типів.
Організація побутового обслуговування населення відбувається за двома основними моделями залежно від величини і вікового складу сім’ї. Першу модель за переважним напрямком пересування можна умовно назвати “з дому”, “з квартири”, і вона характерна для великих сімей, що складаються з людей різних вікових категорій, або ж для сімей людей похилого віку, пенсіонерів. Другу модель відповідно можна назвати “з міста”, і вона характерна для працюючого населення.
В обидвох випадках важливою вимогою є забезпечення т.зв. “попутності” обслуговування, тобто формування такої просторової ситуації, коли щоденні пересування людини в межах кварталу, мікрорайону чи житлового району дають змогу скористатися установами і закладами обслуговування “по дорозі”.
З урахуванням згаданих двох моделей формується система обслуговування населення на сельбищній території. Частина об’єктів громадського обслуговування формують мережі обслуговування і рівномірно розташовуються на території безпосередньо біля житлової забудови, ніби “всередині” житлових кварталів і мікрорайонів.
Наближення до житлових будинків потребують функції виховання, навчання і відпочинку дітей, відпочинку людей похилого віку, деякі комунально-побутові потреби. Тому поблизу житла повинні бути розташовані дитячі садки-ясла (радіус пішохідної доступності 200-300 м), а також школи (радіус доступності до 1500 м). Дитячі садки-ясла доцільно розташовувати у внутрішніх просторах житлової забудови та ізолювати їх ділянки від сусідства транзитного транспорту, подібна вимога стосується і загальноосвітніх шкіл.
Інша частина громадських об’єктів концентрується, і вони формують центри обслуговування, які розташовуються переважно біля зупинок міського транспорту на магістральних вулицях. Такі центри різного рівня і переліку об’єктів формуються у мікрорайонах, житлових районах і сельбищних районах як складова загальноміської системи громадських центрів.
Важливою обставиною формування системи обслуговування є взаємне пов’язання на сельбищній території мереж пішохідного і транспортного руху. На транспортних магістралях (де рухається громадський транспорт) розташовуються громадські центри, до яких сходяться пішохідні шляхи з прилягаючих кварталів. Такі центри суміщаються з місцями пішохідних переходів і зупинок громадського транспорту.
На перетинах головних пішохідних шляхів у середині міжмагістральної території (в житлових кварталах, мікрорайонах) розташовуються школи, дитячі садки, озеленені відпочинкові території. Навколо таких внутрішніх громадських територій групується основна житлова забудова.
Установи і заклади громадського обслуговування можна (з певною умовністю) поділити на три групи за критерієм частоти користування ними: повсякденного, періодичного та епізодичного користування.
До першої групи (повсякденного обслуговування) належать: дитячі садки-ясла, школи, магазини продовольчих товарів, невеликі заклади громадського харчування, які зазвичай розташовуються в межах мікрорайону. Дитячі садки-ясла і школи розташовуються на окремих ділянках в окремих будівлях, натомість заклади торгівлі і громадського харчування можуть знаходитися у перших поверхах житлових будинків. В умовах становлення ринкової економіки спостерігається швидке (часто хаотичне) зростання кількості невеликих закладів торгівлі і громадського харчування всередині житлових кварталів.
До другої групи (періодичного обслуговування) належать переважно заклади та установи місцевого значення: клуби, кінотеатри, бібліотеки, універсальні зали, житлово-експлуатаційні контори, відділення пошти, Ощадбанку, аптеки, магазини продовольчих і промислових товарів (т.зв. супермаркети), ринки продовольчих товарів тощо. Перелічені заклади і установи мають розрахунковий радіус доступності 700-1500 м, що відповідає їх розташуванню у центрі житлового району, тут можливе блокування частини закладів згідно із спорідненістю функцій. Як було сказано вище, такі центри розташовуються переважно біля зупинок громадського транспорту на магістральних вулицях.
До третьої групи (епізодичного обслуговування) належать: адміністративні установи (міська, обласна рада, районна, обласна адміністрація тощо), заклади культури загальноміського значення (театри, художні музеї, галереї, наукові бібліотеки), установи масової інформації (редакції радіо, телебачення, газет і журналів), установи зв’язку міського і позаміського значення (головний поштамт), великі заклади торгівлі (гіпермаркети, універсальні магазини, спеціалізовані салони), тобто об’єкти, призначені для обслуговування населення міста і прилеглого регіону.
Житлова забудова
Організація розпланування сельбищної території значно залежить від характеристики забудови. Забудова сельбищної території у містах України здійснюється переважно багатоповерховими будинками, хоча останніми роками набула поширення і малоповерхова житлова забудова різних типів.
За поверховістю житлова забудова в Україні поділяється на малоповерхову - 1-2 поверхи, середньої поверховості — 3-5 поверхів, багатоповерхову -6-10 поверхів, підвищеної поверховості - 11-16 поверхів і висотну - вище 16 поверхів.
У Львові у 1990 р. малоповерхова житлова забудова становила 23,5 %, багатоповерхова - відповідно 76,5 %. Поверховість останньої, своєю чергою, поділялася так: забудова 4-5 поверхів - 32,0 %, забудова 6-9 поверхів - 36,7 %, забудова вище 10 поверхів - 5,8 %. Тобто середня поверховість становила 6,4 поверху. Щодо основних конструкцій, то у житловій забудові Львова на початку 1990-х років переважали будинки з традиційними цегляними несучими конструкціями, їх у місті було 75 %, великопанельних налічувалося втричі менше -24,2 %, будинків з інших матеріалів - 0,8 %.
Характер житлової забудови визначається величиною міста, природними умовами, демографічною структурою населення.
Житлові будинки за кількістю квартир поділяються на одноквартирні і багатоквартирні Щодо просторового об’єднання квартир, багатоквартирні будинки можуть бути секційними, галерейними, коридорними, комбінованими (коридорно-секційними, галерейно-секційними), блокованими, терасними.
У побудованих протягом другої половини XX ст. мікрорайонах і житлових районах великих міст України переважають багатоповерхові житлові будинки секційного типу.
Житлова забудова, що складається з дво-, триповерхових житлових блокованих будинків, характерна для периферійних житлових районів і передмість міст Західної Європи.
Для малоповерхової забудови характерні будинки садибного типу для однієї сім’ї, двох і більше сімей з квартирами в одному або двох рівнях з безпосереднім виходом на ділянку; блоковані у ряд вздовж вулиці з ділянками біля кожної квартири; блоковані просторово навколо двориків з невеликими ділянками при них.
Будинки блокованого типу можна поділити на одноповерхові, двоповерхові з квартирами у двох рівнях, двоповерхові з квартирами на кожному поверсі.
Просторове блокування квартир з прилягаючими двориками може сформувати так звану “гратчасту” або “килимову” забудову, поширену у країнах і зонах теплого клімату, наприклад, на узбережжі Середземного моря.
Секційні будинки складаються з секцій, тобто груп квартир, які об’єднані на поверхах вертикальними комунікаціями: сходами (до 5 поверхів) і сходами та ліфтами (вище 5 поверхів). Будинки такого типу використовуються у забудові різної поверховості (зазвичай від 2 до 16 поверхів). За числом секцій вони поділяються на односекційні (т. зв. баштові) та багатосекційні.
Секційні будинки з різним числом секцій і набором квартир є основним типом житлової забудови міст України. У нових житлових районах Львова переважають багатосекційні будинки, декілька будинків баштового типу збудовано у масиві Сихів. Натомість будинки такого типу поширені у нових житлових масивах Києва, Дніпропетровська, Харкова, Донецька.
У будинках коридорного типу квартири розташовані вздовж коридору, який сполучає їх з вертикальними комунікаціями (сходами і ліфтами) з однієї або двох сторін. Коридори можуть знаходитися всередині будинку при розташуванні квартир з обох сторін або біля зовнішньої стіни при їх односторонньому розташуванні.
За складом квартир коридорні будинки поділяються на будинки готельного типу для малих сімей та гуртожитки для робітників і студентів. У таких будинках можна проектувати і багатокімнатні квартири у двох рівнях з внутрішніми сходами.
У галерейних будинках квартири розташовуються вздовж відкритих галерей, розміщених з одного боку будинку, куди орієнтовані входи у квартиру і нежитлові приміщення (передпокій, кухня, санітарний вузол). Житлові кімнати орієнтовані на протилежний бік і зазвичай обладнані лоджіями. Галерейні будинки поширені у зонах теплого клімату, де необхідне постійне наскрізне провітрювання квартир.
Будинки готельного типу з невеликими 1-2-кімнатними квартирами призначаються для невеликих сімей (переважно без дітей), що ведуть домашнє господарство у невеликому обсязі.
Будинки-гуртожитки зазвичай складаються з житлових кімнат або їх блоків (2-4 кімнати з передпокоєм) без кухонь і розраховані на проживання 1-4 осіб у кімнаті. Кухні, кімнати для відпочинку і занять, підсобні та господарські приміщення розташовуються окремо на поверхах. При великих гуртожитках можуть влаштовуватися їдальні та зали універсального призначення (для проведення культурно-масових та спортивних заходів).
Будинки готельного типу і гуртожитки можуть мати комбіновану коридорно-секційну планувальну схему поверхів.
Потреба підвищення комфорту проживання та забезпечення різноманітних форм обслуговування обумовила розвиток житлових будинків-комплексів, де поряд з квартирами окремі поверхи відводяться під конторські приміщення, магазини, клубні приміщення, гаражі, заклади громадського харчування. Наприкінці XX ст. будинки такого типу поширилися у великих містах України.
До найвідоміших прообразів житлових комплексів другої половини XX ст. належить “Житлова одиниця” авторства Ле Корбюзьє у Марселі, розташована на південній околиці міста серед малоповерхової забудови у 1953 р.
В одному об’ємі багатоповерхового будинку коридорного типу знаходяться 340 квартир і об’єкти обслуговування. Більшість квартир влаштовані у двох рівнях, кількість кімнат у квартирах від 1 до 6 з житловою площею від 32 до 136 м .
На сьомому і восьмому поверхах комплексу розміщені магазини, ресторани, пошта, приймальний пункт пральні, амбулаторія і готельні номери на 18 місць. На двох верхніх поверхах розміщені: дитячий садок, дитячі майданчики (на терасі експлуатованої покрівлі), плавальний басейн, спортивний зал, кафе. Опалення комплексу здійснюється центральною котельнею, сміття спалюється у спеціальному обладнанні. На ділянці загальною площею 3,8 га поряд з основним будинком розташовано підземний гараж.
Здійснене у марсельській “житловій одиниці” просторове об’єднання житла і об’єктів повсякденного обслуговування стало поштовхом до численних проектних пропозицій і реалізацій у багатьох країнах світу, хоча водночас його і критикували за надмірну “запрограмованість” побуту мешканців.
Слід зауважити, що забудова різної поверховості відрізняється за соціально-економічними і екологічними ознаками. Багатоповерхова забудова забезпечує високу щільність забудови, малоповерхова забудова характерна безпосереднім пов’язанням житла з ділянкою і природним довкіллям.
Житлові будинки з квартирами у перших поверхах необхідно розташовувати з відступом від червоних ліній вулиць. На червоній лінії допускається розташовувати житлові будинки з вбудованими у перші поверхи приміщеннями громадського призначення.
При формуванні малоповерхової високощільної забудови слід компактно розташовувати блоковані житлові елементи - квартири та їх секції. Допустимі розміри внутрішніх двориків (атріумів) визначаються вимогами інсоляції при забезпеченні відстані між вікнами квартир, розміщених з протилежного боку, не менше 15 м. Проїзди у внутрішні дворики повинні мати ширину не меншу за 3,5 і висоту не меншу за 4,25 м.
3.5. Структура розпланування житлового району і кварталу
Житловий район може являти собою територіальну цілісність у межах міжмагістральної території або ж складатися з розділених магістралями декількох мікрорайонів (житлових кварталів). Своєю чергою, мікрорайон також може бути єдиним комплексом або складатися з первинних житлових утворень (житлових кварталів або комплексів).
У структуру розпланування території житлового району входять мікрорайони (квартали) з закладами повсякденного обслуговування, громадські центри та інші заклади періодичного режиму обслуговування, озеленені території районного значення: сквери, бульвари, парки, спортивні комплекси і спортивні площадки, комунально-господарські підприємства, магістральні та житлові вулиці
Комплексним показником, що дає уяву про інтенсивність освоєння території житлового району чи мікрорайону є щільність населення, яка визначається числом мешканців на одиницю території (осіб/га).
Показник щільності “брутто” охоплює територію всього мікрорайону (кварталу), житлового району, сельбищної території чи всього міста.
Щільність населення житлових районів і житлових кварталів необхідно диференціювати залежно від їх розташування у планувальній структурі міста і відповідно приймати: підвищену - у центральній частині міста; середню - у серединній зоні міста; низьку - у периферійній зоні міста, поза основними архітектурно-планувальними осями і вузлами.
У країнах розвинутої ринкової економіки у міському розселенні важливе значення має рівень доходів населення. Практика свідчить, що житлові квартали і райони нової забудови з більшою щільністю заселяються людьми менш заможними, натомість житлові території низької і особливо низької щільності заселяються людьми з високими доходами.
Показовими у цьому сенсі є нові міста Стівенедж, Гарлоу, Ренкорн, Кем-бернолд, Мілтон-Кейнс та інші, побудовані у Англії протягом 1950-1970-х років. Щільність населення в них вагається від 100 до 380 осіб/га, а в кварталах, забудованих віллами для заможних людей, становить тільки 10 осіб/га. Водночас у найбільших містах Англії - Лондоні, Глазго, Манчестері - щільність населення у центральних житлових кварталах перевищує 500-600 осіб/га. До речі, середня щільність населення в межах сельбищної території Львова у 1996 р. становила 514 осіб/га, що обумовлено значною концентрацією житлового фонду в історичній центральній частині міста.
Розрахункова щільність населення в містах України нормативно встановлена для житлових районів малих міст 110-170 осіб/га і відповідно 190-220 осіб/га для значних міст. Щільність населення житлового кварталу з повним комплексом об’єктів обслуговування приймається в межах 180-450 осіб/га (табл. 8.1).
Таблиця 8.1
Показники розрахункової щільності населення (брутто)