З курсу „Історія української літератури 1 страница
(перші десятиріччя ХІХ ст.)”
Іван Котляревський
1. „Енеїда”: уривок із ІІІ-ої частини поеми – „Тепер Еней убрався в пекло...” – „Були в огні на самім дні” (7 строф).
2. „Наталка Полтавка”: арія Возного „Всякому городу нрав і права...”
3. „Наталка Полтавка”: арія Наталки „Ой я дівчина Полтавка...”.
Євген Гребінка
1. „Ведмежий суд”.
2. „Черные очи”.
Микола Костомаров
1. „Спить Вкраїна та руїни...”.
2. „Восени-літо”.
Амвросій Метлинський
1. „Рідна мова”.
Олександр Афанасьєв-Чужбинський
Є.П.Гребінці” („Скажи мені правду, мій добрий козаче...”).
Віктор Забіла
1. „Гуде вітер вельми в полі...”.
Олександр Корсун
1. „До Шевченка” („Скажи, брате, кобзареві...”)
Микола Петренко
1. „Небо” („Дивлюсь я на небо...”).
Екзаменаційна програма
з курсу “Історія української літератури”
(перші десятиріччя ХІХ ст.)
1. Ознаки нової української літератури.
2. Періодизація нової української літератури.
3. Загальна характеристика періоду становлення нової української літератури.
4. Особливості жанрової системи нової української літератури періоду становлення.
5. Історико-суспільні умови становлення нової української літератури.
6. Розвиток освіти та культури в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. як важливі чинники становлення нової української літератури.
7. Періодичні видання та альманахи Східної України початку ХІХ ст.
8. Стильовий синкретизм як визначальна ознака нової української літератури періоду її становлення.
9. Зовнішньолітературні впливи в новій українській літературі періоду становлення.
10. Дмитро Чижевський про нову українську літературу як “неповну” літературу.
11. Проблема української мови в новій українській літературі.
12. Бурлескно-травестійна традиція нової української літератури.
13. Класицизм й сентименталізм в новому українському письменстві.
14. Ідеї просвітництва в новій українській літературі.
15. Утвердження просвітницького принципу “писання з натури” в новій українській літературі.
16. Літературно-естетичні та суспільно-політичні погляди І.Котляревського.
17. Просвітницькі ідеї у творчості І.Котляревського.
18. Традиції давньої української літератури і поема І.Котляревського “Енеїда”.
19. Західноєвропейські традиції літературного травестування та поема І.Котляревського “Енеїда”.
20. “Енеїда” І.Котляревського серед світових травестувань Вергілієвої “Енеїди”.
21. Історія України у поемі І.Котляревського “Енеїда”.
22. Особливості жанрової природи поеми І.Котляревського “Енеїда”.
23. Форми типізації у поемі І.Котляревського “Енеїда”.
24. Реалістичні тенденції поеми І.Котляревського “Енеїда”.
25. Жанрова природа п’єси І.Котляревського “Наталка Полтавка”.
26. Полемічний характер п’єси І.Котляревського “Наталка Полтавка”.
27. Фольклорний характер та пісенне начало п’єси І.Котляревського “Наталка Полтавка”.
28. Водевіль І.Котляревського “Москаль-чарівник”.
29. Поняття “котляревщина” в новій українській літературі.
30. П.Гулак-Артемовський і становлення нової української літератури.
31. І.Красіцький і розвиток нової української байки.
32. Просвітницькі ідеї твору П.Гулака-Артемовського “Справжня Добрість”.
33. Баладна творчість П.Гулака-Артемовського. Її травестійний характер.
34. Експериментальні пошуки П.Гулака-Артемовського у жанрі байки.
35. Художній аналіз байки П.Гулака-Артемовського “Пан та Собака”.
36. Жанр байки-казки у творчості П.Гулака-Артемовського.
37. Загальна характеристика літературної творчості П.Білецького-Носенка.
38. Розвиток жанру байки в українській літературі початку ХІХ ст.
39. Жанрові різновиди української байки початку ХІХ ст.
40. Особливості розвитку нової української прози.
41. Світогляд та естетичні погляди Г.Квітки-Основ’яненка.
42. Ідеї Просвітництва у творах Г.Квітки-Основ’яненка.
43. Періодизація творчості Г.Квітки-Основ’яненка.
44. Проблема української мови та літературно-критична діяльність Г.Квітки-Основ’яненка.
45. “Конотопська відьма” Г Квітки-Основ’яненка як сатирично-міфологічна повість.
46. Фольклорні джерела бурлескно-реалістичної прози Г.Квітки-Основ’яненка.
47. Особливості творчої манери Г.Квітки-Основ’яненка.
48. Основні принципи сентименталістської поетики прози Г.Квітки-Основ’яненка.
49. Традиції давньої української прози у повісті Г.Квітки-Основ’яненка “Маруся”.
50. Полемічний характер повісті Г.Квітки-Основ’яненка “Маруся”.
51. “Сердешна Оксана” Г.Квітки-Основ’яненка у контексті літературних творів про нерівне кохання.
52. П’єса Г.Квітки-Основ’яненка “Сватання на Гончарівці”: художній аналіз.
53. Петербурзький період життя і творчості Є. Гребінки.
54. Художній аналіз поезії Є.Гребінки “Українська мелодія”.
55. Тема поміщицької сваволі у прозі Є.Гребінки.
56. Роман Є Гребінки “Чайковский” як твір на історичну тему. Творення образу епохи.
57. “Историческая быль” Є. Гребінки „Нежинский полковник Иван Золотаренко”.
58. Тема “малої людини” у прозі Є. Гребінки.
59. Жанрово-композиційні особливості повісті Є.Гребінки “Приключения синей ассигнации”.
60. Драматична поема Є.Гребінки “Богдан”.
61. Поетична творчість Є.Гребінки.
62. Новаторство Є.Гребінки-байкаря. Жанрово-стильові особливості жанру байки у творчості митця.
63. Художній аналіз байки Є.Гребінки “Ведмежий суд”.
64. Специфіка художнього мислення романтиків (романтичний “спосіб думання”).
65. Проблеми у вивченні українського романтизму 20-40-х рр. ХІХ ст.
66. Національне й інтернаціональне в естетиці романтизму.
67. Романтизм і проблеми національного самоутвердження народу.
68. Зміст і характер розвитку українського романтизму 20-40-х років ХІХ ст.
69. Жанрова система українського романтизму 20-40-х років ХІХ ст.
70. Харківська школа романтиків.
71. Фольклорно-міфологічна тематично-стильова течія українського романтизму 20-40-х років ХІХ ст.
72. Фольклорно-історична тематично-стильова течія українського романтизму 20-40-х років ХІХ ст.
73. Громадянська тематично-стильова течія українського романтизму 20-40-х років ХІХ ст.
74. Особистісно-психологічна тематично-стильова течія українського романтизму 20-40-х років ХІХ ст.
75. Баладна творчість Л.Боровиковського.
76. Реалістичні тенденції байкарської творчості Л.Боровиковського.
77. Жанр балади у творчості А.Метлинського.
78. Фольклорна основа балад Л.Боровиковського.
79. Загальна характеристика збірки А.Метлинського “Думки і пісні та ще дещо”.
80. Художній аналіз балади А.Метлинського “Підземна церква”.
81. Історичне минуле України в інтерпретації А.Метлинського.
82. Позитивний герой балад А.Метлинського.
83. Романтичні образи поетичної творчості А.Метлинського.
84. М.Костомаров і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.
85. М.Костомаров – історик, фольклорист, етнограф.
86. Поетична творчість М.Костомарова.
87. Художній аналіз балади М.Костомарова “Пан Шульпіка”.
88. Романтичні балади М.Костомарова.
89. Петербурзький період життя і творчості М.Костомарова.
90. Історична драматургія М.Костомарова.
91. Новаторство М.Костомарова-драматурга: теми, жанри, прийоми.
92. Проблематика п’єси М.Костомарова “Сава Чалий”.
93. Драма М.Костомарова “Кремуций Корд”: проблематика, автобіографічний підтекст.
94. Повість М.Костомарова “Черниговка”: історична основа, проблематика, образ епохи.
95. Історична проза М.Костомарова.
96. Проблематика та особливості системи образів повісті М.Костомарова “Кудеяр”.
97. Нова література на західноукраїнських землях: соціально-політичні та національно-культурні умови розвитку.
98. Львівський гурток “Руська трійця” та істориколітературне значення його діяльності.
99. Історія видання альманаху “Русалка Дністровая”, його романтичний характер.
100. Мотиви лірики М.Шашкевича.
101. Художній аналіз оповідання М.Шашкевича “Олена”.
102. Балади І.Вагилевича “Мадей”, „Жулин і Калина”.
Словник
Термінів та понять
А
Абсолютизм (лат. - необмежений) – форма державного правління, за якої верховна влада повністю належить монархові.
Авантюрний (від франц. - пригода) або Пригодницький сюжет – сюжет, наповнений великою кількістю пригод та незвичайних подій. Для нього властиві динамізм, нанизування великої кількості цікавих епізодів, у яких героєві загрожує небезпека. Для А.с. характерні мотиви викрадення, переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування.
Автентичність (від грец. – достовірно) – оригінальність, справжність, точність тексту.
Автобіографізм - ознака художнього твору, текст якого наповнений фактами з власного життя письменника.
Автограф (від грец. – сам пишу) – власноручний рукописний текст твору.
Авторське мовлення – у епічному літературному творі мовлення автора чи персоніфікованого оповідача, тобто весь текст твору, окрім мовлення персонажів. А.м. доповнює й поглиблює саморозкриття персонажів, яке досягається через їх пряму мову. Здебільшого подається від третьої особи. У драматичних творах зводиться до ремарок. Своєрідною формою А.м. у ліро-епосі є ліричні відступи.
Агіографічна (від грец. – святий, благочестивий і – пишу) або житійналітература – жанр християнської історико-біографічної літератури, у якій описувалося життя святих і аскетів-подвижників. Повчальна література, мета якої полягала у створенні позитивного ідеалу християнина. Ієрархічна типологія А.л. визначається типом героїв: мученики, сповідники, святителі, преподобні, стовпники. Відповідно розрізняються види житій – мученицькі, сповідницькі, святительські, преподобницькі, стовпницькі тощо. На Русі А.л. почала розповсюджуватися з прийняттям християнства і стала найбільш продуктивною і масовою з-поміж інших видів літератури.
Акт (лат. – приводжу в рух), або Дія – закінчена частина драматичного твору чи театральної вистави, яка зумовлює наступний розвиток сюжету. Під час вистави акти розмежовуються антрактами.
Актуальність (від лат. – справжній, сучасний) твору – важливість, злободенність твору у певний момент життя суспільства, здатність твору своїм змістом і формою викликати жвавий інтерес у читачів.
Алегорія (грец. - інакомовлення) – художній засіб, який належить до групи метафоричних тропів; вислів з переносним значенням, у якому абстрактне поняття чи судження передається через конкретний художній образ. Найсуттєвіша ознака байки, притчі, літературної казки тощо.
Алітерація (від лат. – уподібнення звуків) – стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних звуків у певному уривку тексту (поетичного чи прозового) для підсилення звукової чи інтонаційної виразності мови.
Альманах (від араб. – час, міра, календар) – як правило, неперіодичний збірник календарно-довідкового характеру, що містить відомості про історичні події, літературні новини, наукові відкриття або літературні твори, об’єднані за певною ознакою (тематично, жанрово, територіально тощо).
Альбомна лірика – жанр інтимної поезії ХІХ ст., призначений для приватних альбомів. А.л. відзначалася камерністю звучання, дрібнотем”ям, невисоким мистецьким рівнем.
Алюзія (від лат. – жарт, натяк) – художньо-стилістичний прийом; натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, який має цей натяк витлумачити.
Аматорство – заняття якоюсь справою не професійно, а з любові до неї.
Амбівалентність (від лат. – обидва і сила, міць) – двоїстість, суперечливість емоційного переживання, яке виражається у тому, що один і той же предмет, подія викликає у людини одночасно два протилежних почуття – симпатію й антипатію, утвердження і заперечення тощо.
Амебейна (від грец. - взаємний) композицій – своєрідний композиційний паралелізм: двочленна будова вірша, розповсюджена в народних піснях. Складається за принципом паралельного розвитку двох мотивів.
Ампліфікація (від лат. – збільшення, прикрашування, розширення) – ораторський і стилістичний прийом, який полягає у нагромадженні однакових тропів (епітетів, метафор), однотипних виразів чи синтаксичних структур. Застосовується для підсилення емоційного впливу поетичної мови.
Амфібрахій (грец. – короткий з обох боків) – у силабо-тонічному віршуванні трискладова віршова стопа з середнім наголошеним складом.
Аналіз літературного твору (від грец. – розкладання, розчленування) – логічна процедура, суть якої полягає у розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи, які розглядаються як кожний окремо, так і у взаємозв’язках, з метою характеристики своєрідності цього твору, осягнення його художньо-естетичної вартості.
Аналогія (від грец. - відповідність)– подібність, відповідність у чомусь між поняттями, явищами і предметами, які загалом є різними. У літературному творі – засіб, який нагадує розгорнуте порівняння, коли характеристику одних явищ заміняють описом інших, подібних і зрозумілих читачам.
Анапест (з грец. – відбитий назад, обернений) – у силабо-тонічному віршуванні трискладова стопа з кінцевим наголошеним складом.
Анафора (грец. - піднесення) – єдинопочаток; одна з риторичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур.
Анахронізм (від грец. – вгору, супроти; час) – неусвідомлені або зумисні неточності (побутові, культурно-історичні, часові тощо) у зображенні минулого у художньому творі; привнесення в нього ознак більш пізнього часу; помилка щодо хронології зображуваних подій.
Анекдот (грец. - неопублікований) – коротка усна жартівлива оповідка про якийсь життєвий випадок чи ситуацію з дотепним закінченням.
Антагонізм (грец. – опір, боротьба)– непримиренна суперечність між протилежними або ворожими силами чи сторонами, що протистоять одна одній.
Антагоніст – персонаж літературного твору, який виступає непримиренним противником стосовно інших.
Антигерой – тип літературного образу-персонажа, який позбавлений справжніх героїчних рис, але часто є центральним у творі.
Антиподи – герої протилежних поглядів або характерів у драматичному чи епічному творі.
.
Антитеза (від грец. - протиставлення) – стилістична фігура контрасту; зіставлення контрастних або протилежних образів. Ширше – будь-яке зіставлення протилежних понять, ситуацій чи якихось інших елементів у художньому творі.
Античний (з лат. - стародавній) – 1) той, що належить до давньогрецького або давньоримського суспільного ладу, культури, мистецтва; 2) класично правильний.
Античність (лат. – давнина, старовина) – 1) давньогрецький, давньоримський світ, його культура, історія; 2) сукупність історичних і культурних надбань стародавніх греків і римлян, яка стала фундаментом європейської культури.
Антологія (грец. – збирання квітів, квітник) – збірник літературних творів різних авторів переважно одного жанру чи літературного періоду.
Апокрифічна (від грец. – прихований, таємний) література, апокрифи – перекладні оповідання легендарного характеру про осіб і події Біблійної історії, які не визнавалися церквою, пізніше заборонені і переслідувані нею. Мали значні ідеологічні розходження з Біблією, але у жанровому відношенні і за назвами близькі до книг Святого Письма. Первісною основою А. були легенди іудеїв, що не увійшли до біблійного канону. А.л. відображала боротьбу різних релігійних течій у християнстві. На Русі з’явилися у ХІ ст. Тематично поділяються на старозавітні (Мале Буття, або Книга Ювілеїв; Псалми Соломона; Пророцтва, або Одкровення Еноха, Іллі, Ісаії, Єремії тощо), новозавітні (Євангелія Никодима, Якова; Переписка Ісуса Христа з Авгарем; Подорож Апостолів і Євангелістів; Плач Богородиці; Діяння Апостольські тощо) та есхатологічні (“Ходіння Богородиці по муках”). Хоча А. часто називаються “пророцтвами”, “євангеліями”, “одкровеннями”, вони за своєю поетикою досить відмінні від Біблійних книг і ближчі до легендарних переказів. І.Франко зібрав “Апокрифи і легенди з українських рукописів” у 5-ти томах.
Апострофа (від грец. - звертання) – стилістична фігура, що полягає у безпосередньому звертанні автора до персонажів художнього твору, як присутніх, так і відсутніх, до зображуваних речей, як живих, так і неживих.
Антропоцентризм – філософський принцип, згідно з яким людина є центром Всесвіту і найвищою метою всіх подій, що відбуваються у світі.
Аполог (від грец. букв. – оповідання, казка про тварин, байка) – різновид морально-дидактичної поезії; невелика алегорична оповідь морально-повчального змісту з одверто висловленою мораллю. Персонажами А. виступають предмети, рослини, тварини, люди.
Архаїзми (від грец. - стародавній) – слова чи мовні звороти, що на певному етапі розвитку мови є застарілими або зовсім вийшли із загального вжитку. У творах на історичну тему А. використовуються для відтворення духу епохи (давні назви одягу, зброї, їжі, звичаїв, посад тощо). У певному контексті А. надають мові твору урочистого звучання.
Архітектоніка (від грец. - будівництво) – структура, будова художнього твору, його композиція; гармонійне поєднання частин у єдине ціле.
Асонанс (з лат. - відгукуюсь) – повторення однорідних голосних звуків у поетичній мові з метою музичного увиразнення образу.
Астрофічний вірш (грец. - безстрофовий) – вірш, у якому відсутнє симетричне членування на строфи.
Атрибуція (лат. - приписування) – визначення достовірності, автентичності художнього твору; встановлення авторства літературного твору (якщо він анонімний або підписаний псевдонімом), часу й місця його створення.
Афоризм (грец – відокремлюю, визначаю) – короткий влучний вислів, у якому думка висловлена стисло і ємко; крилатий вислів.
Б
Байка –ліро-епічний жанр; короткий, переважно віршований, алегоричний твір повчально-гумористичного чи сатиричного змісту, в якому людське життя відтворюється або в образах тварин і речей, або зведене до простих чи умовних стосунків. Складається з оповідної частини та моральної сентенції (висновку-повчання, моралі).
Байка-казка – байка, яка має ознаки віршованого оповідання або казки: розгорнутий сюжет, деталізація обставин, відступи, авторські характеристики персонажів, зачини тощо.
Байка-приказка – невелика за розміром байка, написана на тему приказки чи анекдота. Не має розгорнутого сюжету, мова лаконічна. Дидактизм мало виразний.
Байронізм – ідейно-естетична концепція, яка постала у європейському романтизмі ХІХ ст. і веде свій початок від англійського поета Дж. Г.Н. Байрона (1788-1824). Основні риси Б. – тираноборство, волелюбність, бунтарство, демонізм, заперечення недосконалої дійсності, індивідуалізм. Позначився на творчості Є.Гребінки, М.Петренка, Л.Боровиковського, П.Куліша.
„Байронічний епос” – вільні, не скуті класицистичними нормами романтичні поеми. Серед особливостей: фрагментарний сюжет, значна кількість ліричних та філософсько-медитативних відступів, апострофування, змішування серйозних і гумористичних елементів, іронічне вираження серйозних думок.
Балада (франц. - танцювати)- жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту. Гострота, напруженість, а часом – і трагічність сюжету сполучається в Б. з виразним ліричним забарвленням. Змальовуються незвичайні герої, характери яких розкриваються в напружених монологах і діалогах. Жанр властивий романтичній поезії.
Бароко (італ. – вигадливий, химерний) – один із панівних стилів у європейській культурі, що розвився нерівномірно: із середини ХVІ ст. у Німеччині, Іспанії, Італії до середини ХVІІІ ст. у слов’янських країнах, зокрема в Україні. Для Б. властиві підкреслена змістова та формальна антитетичність, урочистість, пишність, динамічність. Література Б. характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму.
Белетристика (франц. – красне письменство) – у широкому розумінні – вся художня література, у вужчому – твори художньої прози, призначені для масового читача. Їм властиві гостросюжетність, інтрига, несподівані перипетії.
„Библиотека для чтения” – щомісячний літературний, громадсько-політичний журнал. Виходив у Петербурзі протягом 1834-1865 рр. Редакторами були О.Сенковський, М.Греч, О.Дружинін та ін. У різні роки в ньому друкувалася белетристика О.Пушкіна, М.Лермонтова, В.Даля, М.Полєвого, Л.Толстого та ін. Опубліковано чимало матеріалів, що стосувалися української літератури та культури.
Бурлеск (від італ. - жарт) – різновид комічної, пародійної поезії та драматургії, генетично пов’язаний із народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності між змістом і формою: зниження високого і піднесення низького.
В
Взаємодія літератур - зв’язки між окремими національними літературами, що розвиваються самостійно. Ступінь міцності цих зв’язків і їх широта можуть бути різними; це зумовлюється взаємодією культур загалом, яка формується на історичному ґрунті, а також на основі загальнонаціональних запитів.
Вертеп (ст.-сл. – печера, у якій народився Ісус Христос), вертепна драма – популярний в Україні пересувний ляльковий театр, який виник у ХVІІ ст. Дія вертепної драми відбувалася у двоповерховій “скриньці”, відкритій з одного боку для глядачів. На верхньому ярусі розігрувалися сюжети релігійного характеру, пов’язані із різдвяною євангельською легендою, на нижньому – побутові інтермедії, героями яких були Дід і Баба, Циган, Жид, Москаль, Лях, Запорожець тощо.
Вимисел художній – народжена творчою уявою письменника і художньо передана дійсність. Митець не копією факти життя, а узагальнює, типізує явища дійсності, на їх основі створює нові художні факти, за допомогою яких розкриває закономірності життя. Особливо великого значення В.х. набуває у історичних, пригодницьких та фантастичних творах.
Вольний вірш, вольний ямб, байковий вірш – вид силабо-тонічного вірша, в якому число стоп у віршованих рядках різне, нема поділу на строфи, хоча й збережена традиційна рима. З’явився у байках, тому спершу його називали байковим віршем. Оскільки байки зазвичай писалися ямбом, цей вірш ще називали вольним ямбом. Згодом перейшов у віршовані драматичні твори.
Вільний переклад – переклад із свідомими значними відступами від оригіналу, неточний переклад.
Вірш-послання – віршовий твір, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб.
Вічні образи – літературні персонажі, які отримали численні втілення у словесності різних країн і епох та стали своєрідними „знаками” культури: Прометей, Дон Жуан, Гамлет, Фауст тощо. Традиційно до них відносять міфологічних та легендарних персонажів, історичних осіб, а також біблійних персонажів.
Водевіль (франц.)– легка комедійна, переважно одноактна п’єса з анекдотичним сюжетом, з динамічними діалогами, піснями, танцями. Як театральний жанр, стверджувався у Франції у роки буржуазної революції. Для В. характерна проста композиція, динамічний сюжет, дотепність, виразність мовних характеристик персонажів, гострота реплік.
Г
Гекзаметр (грец. - шестимірник) – віршовий розмір античної епічної поезії: шестистопний дактиль, у якому перші чотири стопи можуть бути замінені спондеями (у силабо-тонічних імітаціях гекзаметра - хореями), остання стопа майже завжди двоскладова – хорей. Всередині рядка – цезура, що ділить рядок на два піврядки.
Геонім (з грец. – земля, ім’я) – прибране ім’я (псевдонім), що вказує на місцевість чи країну, з якої походить письменник (Юрій Дрогобич, Грицько Основ’яненко, Леся Українка).
Гіпербола (грец. - перебільшення)в літературі – художній засіб: перебільшення певної ознаки чи якості з метою підсилення художнього враження, виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього.
Градація (від лат. – поступове підвищення, посилення) – стилістична фігура, суть якої полягає у нанизуванні виразів із все зростаючим чи спадним значенням або у наявності поступового переходу від одного до другого, від нижчого до вищого чи навпаки.
Графоманія – хвороблива пристрасть до написання художнього твору, яка не підкріплюється природним талантом.
Громадянська лірика – умовна назва ліричних творів, у яких превалюють соціальні та національні мотиви.
Громадянська течія романтизму – тематично-стильова течія українського романтизму 30-40-х років ХІХ ст., у творах представників якої оспівування героїчної боротьби народу проти чужоземних поневолювачів проектується на феодальну дійсність і набуває актуального звучання.
Гротеск (від франц. – смішний, незвичний) у літературі – засіб типізації, в основі якого лежить художня деформація явищ реального світу з метою гострішого виявлення їхньої суті. Характерними рисами є контрастне поєднання фантастичного й алогічного з реальним, комічного – з трагічним, тяжіння до граничного узагальнення, метафоричність, двоплановість, карикатурність тощо. У літературі гротеск як художній засіб застосовують переважно в царині сатири.
Групування персонажів – поділ персонажів на групи за соціальними, родинними, психологічними, морально-етичними та іншими ознаками. Важливий елемент композиції, який дає авторові можливість розкрити існуючі в реальності суперечності між людьми, а відтак – і зміст твору. Різні твори мають різну кількість персонажів, які перебувають у зв’язках і зіткненнях між собою. У творах із багатьма персонажами є один або кілька головних, другорядні, епізодичні. Автор відповідним чином їх описує, розміщує й групує, визначаючи кожному роль у розвитку сюжету твору.