З курсу „Історія української літератури 2 страница

 

Гуманізм (з лат. – людський, людяний) – моральний принцип, в основі якого лежить переконаність у безмежних можливостях людини, у її здатності до вдосконалення, у її праві на свободу, захист людської гідності, щастя.

 

Гуманізм в літературі – відображення у літературних творах загальнолюдських прогресивних ідей, суть яких полягає у визнанні цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і вияв своїх здібностей, в утвердженні блага людини як критерію оцінки суспільних відносин.

 

Гумор (англ. – настрій, вдача) – різновид комічного; бачення і відображення смішного в житті у доброзичливому, жартівливому тоні.

Д

Дактиль (з грец. – палець, міра довжини) – у силабо-тонічному віршуванні трискладова стопа з наголосом на першому складі.

 

Демонізм(від демон – божество, дух) – форма давніх вірувань, що грунтувалася на вірі в існування надприродних істот – демонів.

 

Демонологія – у ряді релігій - віровчення про злих духів (демонів), що виникло на основі первісної віри у духів.

 

Денаціоналізація (франц.) – 1) втрата етнічною спільністю частини або всіх своїх специфічних рис, що призводить до розпаду системних зв”язків усередині неї; 2) цілеспрямована політика панівної нації, що має на меті примусити підлеглі народи зректися своєї самобутності.

 

Децима (лат. - десята) – строфа з десяти віршів.

 

Деталізація художня – бажання автора досягти вичерпної повноти зображення; включення у твір численних деталей, які роблять зображення максимально докладним.

 

Деталь художня (від франц. - подробиця) –характерний штрих, риса чи подробиця, яка, не набуваючи самостійного значення, служить глибшому й яскравішому змалюванню картини чи образу, підкресленню важливого й створенню ілюзії неповторного.

 

Детективний (від англ. – сищик, з лат. - викриття) сюжет – різновид пригодницького сюжету, що розвивається надзвичайно динамічно, події розгортаються швидко, з великим напруженням. У детективному сюжеті розкривається певна таємниця, пов’язана із злочином.

Дидактизм – повчальність, не приховане автором виховне спрямування твору, моралістична тенденційність.

 

Дискурс (лат. - міркування) – сукупність висловлювань стосовно певної проблематики, що розглядаються у зв’язку з цією проблематикою, а також у зв’язках між собою.

 

Діалог (грец. – розмова, бесіда) – 1) один із типів організації усного мовлення, який за своєю формою є розмовою двох або декількох осіб; 2) літературно-драматичний твір у формі розмови.

 

Документальність – ознака художнього твору, яка виявляється у активному залученні фактів, документів, цитуванні свідчень і джерел.

 

Драма (з грец. - дія)– вид художнього твору в діалогічній формі, який призначено для показу на сцені і якому притаманні серйозність конфлікту й глибокі переживання героїв, але розв”язка не має трагічного характеру.

 

Драма ідей – літературний драматичний твір, у якому суспільно-історичні події чи життєві ситуації трактуються відповідно до власних ідеологічних (морально-етичних) переконань автора.

 

Драматизм – велика напруженість дії твору будь-якого роду літератури, гострота конфлікту; збіг обставин у житті персонажа, коли він потрапляє у безвихідне чи надзвичайно складне становище.

 

Драматична поема – літературний твір, у якому поєднуються драматичне, епічне і ліричне розкриття теми, виклад матеріалу відзначається стислістю й лаконізмом, відсутній широкий фон подій і зовнішня інтрига, а вся увага зосереджена на розкритті ідейного конфлікту між основними противниками. Така будова Д.п. зумовлює емоційну напруженість і гостроту вираження художньої думки. Структура Д.п. порівняно з драмою більш вільна; ліро-епічний елемент у ній переважає над драматичним, що ускладнює її сценічне втілення.

 

Драматичний діалог – основна форма драми; обмін репліками між дійовими особами. Головний критерій Д.д. – комунікативність та зворотність спілкування.

Думка – невеликий ліричний вірш переважно елегійно-медитативного змісту у творчості українських та польських романтиків першої половини ХІХ ст. Виникла на основі народної пісні, сприйнявши такі її риси: узагальненість характеру, драматизований виклад змісту, іноді – поєднання ліричного зображення з епічним.

Е

Езопівська мова (від імені д.-грец. байкаря Езопа) – спосіб замасковано виражати думку за допомогою натяків, недомовок, алегорій тощо з метою уникнення цензурних заборон або для того, щоб приховати справжній зміст.

 

Екзотика (від грец. – чужий, іноземний) – 1) предмети, явища, риси, властиві віддаленим країнам і які є для людей іншої місцевості дивними, незвичними; 2) щось незвичайне, дивне.

 

Еклектика (грец. – той, що вибирає) – поєднання у літературному творі різнорідних, органічно несумісних стильових елементів.

 

Екскурс (лат. – відхилення, відступ) – у літературному творі – відхилення від основної сюжетної лінії задля з’ясування додаткових питань. Розрізняють часовий Е. (заглиблення у минуле чи майбутнє) та просторовий Е. (перенесення в іншу місцевість, країну тощо). Реалізується через введення у художній текст додаткових епізодів, вставних новел, нових персонажів, авторських ретроспекцій.

 

Експресія (з лат. – чітко вимовляю) – виразність, підкреслене виявлення почуттів, переживань. Досягається за допомогою різноманітних художніх засобів: тропів, стилістичних фігур, звукових повторів тощо.

 

Елегійний – властивий елегії, сумний, мрійливий.

 

Елегійний дистих – поширена в античній поезії строфа: двовірш, у якому перший рядок – гекзаметр, а другий – пентаметр.

 

Елегія (грец. – журлива пісня) – жанр медитативної лірики, вірш, у якому виражені настрої суму, журби, меланхолії.

 

Емпіризм (грец. - досвід) – філософський напрям, представники якого, на противагу раціоналізмові, вважають чуттєвий досвід єдиним джерелом знань і критерієм пізнання, применшуючи значення логічного аналізу і теоретичних узагальнень.

 

Енциклопедія (від грец. – коло знань) – наукове або науково-популярне довідкове видання, що містить найістотнішу інформацію з усіх або окремих галузей знань і практичної діяльності.

 

Епігонство (від грец. – народжений пізніше) – нетворче, механічне відтворення художніх прийомів і засобів попередників, використання їх стилістичних зворотів як „готових” художніх засобів; несамостійність художнього мислення.

 

Епіграф (від грец. - напис) – цитата, вислів, прислів’я, вміщене автором перед текстом художнього (публіцистичного, наукового) твору чи його частини. Епіграф пояснює основну колізію, тему, ідею чи настрій твору, викликаючи у читача асоціації між змістом даного твору і твору, цитованого в епіграфі, виражає ставлення автора до зображуваного, створює певну настроєвість.

 

Епілог (грец., букв. - післямова) – заключна частина художнього твору, в якій повідомляється про долю героїв після зображених у творі подій. Безпосереднього відношення до розвитку конфлікту твору не має, але робить характеристику персонажів повнішою.

 

Епістола (лат.) – послання, лист.

 

Епістолярій (від грец. – послання, лист) – опубліковані листи видатних діячів, учених письменників.

 

Епітет (від грец. - додаток) – один з тропів, художнє означення, що виділяє в зображуваному характерну рису чи ознаку, визначальну якість, індивідуалізує предмет, поняття, дію та викликає до них певне ставлення.

 

Епічна поема - віршований сюжетний твір, у якому зображені визначні події та видатні вчинки головних героїв.

 

Епопея (від грец. – слово, оповідь і творю) - у сучасному розумінні – великий за обсягом монументальний твір епічної форми (роман чи цикл романів), в якому становлення характерів головних героїв відбувається у зв’язку з вирішальними подіями у житті народу.

 

Естетика (від грец. – чуттєво сприйнятий) – 1) філософська наука, що вивчає суть і форми прекрасного у художній творчості, природі, житті; 2) краса, художність чого-небудь; 3) система чиїхось поглядів на мистецтво.

 

Естетичне почуття – психічна здатність людини сприймати предмети і явища об’єктивного світу з погляду їх краси.

 

Естетичний ідеал – високі зразки прекрасного у житті, поведінці людей, праці, у взаєминах, суспільних відносинах, особлива досконалість у мистецтві, які викликають естетичні почуття радості, задоволення й бажання наслідувати їх.

 

Етнографізм (з грец. – писати про народ) – відображення у літературі і мистецтві національного традиційного побуту, звичаїв, обрядів. Органічний складник національного у мистецтві. Суттєвою ознакою Е. в художній літературі є національна мова, словесний фольклор.

Є

 

Євангелія (грец., букв. – добра звістка) – жанрове визначення перших чотирьох книг новозавітної частини Біблії, у яких викладаються основи християнського віровчення. Сучасна наука датує написання Є. кінцем І – початком ІІ ст. Вони є продуктом тривалої колективної праці ранньохристиянських проповідників. Містять розповіді про Ісуса Христа, його життя, вчення, мученицьку смерть і воскресіння. Канонічними вважаються чотири Є.: Матвія, Марка, Луки та Івана. За жанровою природою Є. – поєднання оповіді, учительної проповіді та циклів сентенцій-притч. Відзначаються сталістю та незмінністю тексту.

 

Єдність часу, місця і дії (Закон трьох єдностей) - термін класицистичної драматургії. Драматургія класицизму ставила до розгортання подій у п”єсі такі вимоги: мають відбуватися протягом недовгого часу – не більше однієї доби (єдність часу), в одному місці (єдність місця) та відображати єдиний драматичний конфлікт (єдність дії).

Ж

Жарт – невелика комічна п’єса з побутовими подробицями на одну дію.

 

Журнал (з франц. – газета, щоденник) – одна з популярних форм періодичної преси. У Ж. публікуються суспільно-політичні, наукові, літературознавчі й іншого змісту статті різних авторів, художні твори тощо.

З

 

„Запорожская старина” – фольклорні й історико-літературні збірники, упорядковані й видані І.Срезневським у Харкові протягом 1833-1866 рр. у шести випусках. Основну частину змісту складали історичні пісні і думи ХVІ-ХVІІІ ст., а також народні перекази, легенди, уривки з козацьких літописів тощо. Публікація окремих народно-поетичних текстів є свідченням редакторської обробки, здійсненої І.Срезневським у романтичному стилі. До збірок видавець включив і власні фольклорні стилізації та статті з історії козацтва та українського народу. Збірки набули великої популярності, стали для багатьох українських письменників джерелом тем і сюжетів.

 

Збірка – видова назва видань авторських творів, пройнятих спільною чи близькою тематикою або зібраних за хронологічним принципом.

 

Зображувально-виражальні (художні) засоби – це мовні засоби, за допомогою яких створюється образність і емоційно-естетична виразність: тропи (епітети, метафори, алегорії тощо), поетичні фігури (риторичні звороти, анафори тощо) та фоніка (алітерації, асонанси тощо).

І

 

Ідеал (грец. – ідея, поняття, уявлення) – уявлення про досконалість; зображення прекрасного як належного; вищий зразок краси (духовної, фізичної), добра, істини, які можуть бути втілені в людині.

 

Ідеалізація (від франц. - наближення до ідеалу, прикрашення) – послідовне прикрашення реальності; приписування людині рис ідеалу; відхід від життєвої правди внаслідок свідомого чи вимушеного прикрашення митцем предмета зображення.

 

Ідеологія (від грец. – поняття і запис) – система поглядів, ідей, характерних для того чи іншого суспільства, того чи іншого класу або політичної партії.

 

Ідея (грец. – вигляд, образ, начало) – основна думка художнього твору, в якій виявляється громадянська позиція митця і об’єктивне спрямування його мистецтва. Від І. залежить основний зміст твору, а суть і особливості вияву ідеї визначає тлумачення автором теми і сюжету.

 

Ідилія (грец. – зображення, малюнок)– невеликий, частіше поетичний твір, у якому зображено мирне доброчинне сільське життя на фоні прекрасної природи. Тематично зосереджується на звичайних реаліях буття (народження, кохання, шлюб, праця, доброчесне життя тощо). Ідилія завжди пройнята настроями умиротворення, внутрішньої гармонії, радості від спілкування з природою.

 

Імпровізація (від лат. – несподіваний, раптовий) – різновид художньої творчості; творення у процесі виконання, без попередньої підготовки.

 

Інвектива (лат. – лайлива промова) – 1) творчий прийом, що полягає у різкому викритті, сатиричному висміюванні реальних осіб, фактів суспільного життя; 2) художній або публіцистичний твір, який подає гнівно-нищівні оцінки якогось неприйнятного соціального явища.

 

Інверсія (лат. - переставляння) – розміщення слів у реченні у незвичному порядку, щоб виділити, підкреслити слово чи вираз, на які в такому разі переноситься логічний наголос.

 

Індивідуалізація (від лат. – неділиме, особистість) – надання змальованим у художньому творі картинам та образам своєрідних, неповторних рис, показ їх у різноманітності, життєво достовірно.

Інсценізація (від лат. – на сцені) – переробка літературного твору (роману, повісті, поеми, оповідання) для постановки на сцені. Має на меті передати засобами драматургії ідейно-художній зміст, головний конфлікт, систему образів, поетику першотвору. Не виключає інтерпретації.

 

Інтелігенція – соціальний прошарок, що складається з освічених людей, які мають велику внутрішню культуру і професійно займаються розумовою працею.

 

Інтерпретація (лат. - пояснення) – 1) тлумачення, роз’яснення смислу, значення чого-небудь; 2) творче розкриття художнього образу або музичного твору виконавцем.

 

Інтертекстуальність (франц. - міжтекстовість) – міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у відтворенні у літературному творі конкретних літературних явищ інших творів через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання тощо. Також виявляється у явному наслідуванні чужих стильових ознак і норм, тобто у різновидах стилізації.

 

Інтимна лірика (від лат. – найглибший, потаємний) – ліричні твори, у яких панівним мотивом є любовна пристрасть ліричного героя або автора.

 

Інтонація (лат. – голосно вимовляю)– один з основних чинників змістової й емоційної виразності та структурної організації вірша. Під інтонаційною організацією вірша розуміють упорядкованість синтаксичної системи віршової мови й пов’язаних з нею елементів інтонації, найсуттєвішими з яких є мелодика (підвищення та зниження голосу) й пауза.

 

Інтрига (від лат. – заплутую) – складне й заплутане розгортання подій у художньому творі для відображення гостроти боротьби між персонажами, досягання особливого напруження у розгортанні подій, зацікавлення читачів. Розрізняють І. політичні, пригодницькі, любовні тощо.

 

Іронія (грец. – лукавство, удавання, глузування) – художній засіб, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. Насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою. Є дієвим засобом гумору й сатири. Може виражати широку гаму сміху: сміх фамільярно-доброзичливий, лукавий, зневажливий, глузливий тощо.

 

Історизація – показ подій або персонажів літературного твору в соціальній перспективі, тобто в історичному контексті певної епохи.

 

Історизм – літературознавче поняття, яке визначає одну з важливих властивостей художньої літератури – її здатність у живих картинах, конкретних людських долях і характерах передавати певну історичну епоху.

 

Історизм літератури – властивість у живих картинах, конкретних людських долях передавати образ певної історичної епохи. У більш вузькому значенні І. твору чи творчості пов’язаний з тим, наскільки точно і тонко письменник розуміє і зображає суть історичних подій.

 

Історизми – різновид архаїзмів: слова, які означають ті явища минулого, що вже перестали існувати в житті.

 

Історична драма – драматичний твір, побудований на історичному матеріалі.

 

Історична повість - епічний твір, який характеризується однолінійним сюжетом і побудований на історичному матеріалі.

 

Історичний колорит – наявність у творі, сцені чи описі, а також у мові персонажів ознак історичної доби: імена людей, історичні герої, описи старовинних звичаїв, згадки про історичні події, історизми, архаїзми тощо.

 

Історичний роман - роман, побудований на історичному сюжеті, в якому минула епоха та її діячі відтворюються так, щоб передавалися місцевий колорит та своєрідність національних характерів. У І.р. історична правда поєднуються з правдою художньою, історичний факт – з художнім вимислом, справжні історичні особи – з особами вигаданими.

 

Історичні жанри – художні твори, у яких увага автора зосереджена на подіях і проблемах відносно далекого історичного минулого.

Історіографія (з грец. – пишу історію) – наука, що вивчає процес нагоромадження історичних знань, походження і розвиток історичної науки, розкриває закономірності її розвитку.

 

„Історія Русів” – найвизначніша пам”ятка української історико-політичної думки кінця ХVІІІ ст., своєрідний трактат про історичний розвиток України від давнини до другої половини ХVІІІ ст. Авторство не встановлене. Головне місце у творі займає інформація про визвольну війну українського народу 1648-1654 рр. та про діяльність Б.Хмельницького, якого автор вважає ідеальним політиком. Серед важливих ідей твору – думка про те, що національна історія починається з часів Київської Русі, яка, в свою чергу, трактується як державне утворення саме українського народу. „І.Р.” справила значний вплив на формування історіософських поглядів та на творчість Є.Гребінки, О.Маркевича, Т.Шевченка, П.Куліша та інших.

 

К

 

Катрен (франц., від - чотири)- строфа з чотирьох рядків. Система римування в К.: абаб (перехресне римування), аабб (парне римування), абба (оповите, або кільцеве римування).

 

Канцеляризми – слова і звороти, що стали штампами в діловодстві. Використовуються в літературних творах для індивідуалізації мовлення чиновників і бюрократів.

 

„Киевлянин” – літературно-науковий альманах, виходив у Києві (кн.1-2, 1840-1841) та Москві (кн.3, 1850), редактор-видавець М.Максимович. Публікувалися матеріали з історії Києва, ряду давніх міст. Вміщено художні твори Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, П.Куліша.

 

Кирило-Мефодіївське братство – таємна політична антицарська організація, виникла у Києві у середовищі національно свідомої української інтелігенції у грудні 1845 – січні 1846 рр., проіснувала до березня 1847 р. Засновниками стали М.Гулак, М.Костомаров, В.Білозерський. До товариства входили О.Маркович, О.Навроцький, І.Посада, П.Куліш, Д.Пильчиков, О.Тулуб, Г.Андрузький та М.Савич. З квітня 1846 р. – Т.Шевченко.Освіченість і християнська мораль - основа уявлень К.-М.б. про засади майбутнього ладу. Братчиків об’єднувала любов до України та її історії, мрії про самостійне існування кожного слов’янського народу на засадах парламентаризму, про слов’янську федерацію як рівноправне об’єднання незалежних держав, про загальне знищення кріпосництва. Програмним документом стала „Книга буття українського народу” („Закон Божий”), автором якої був М.Костомаров.

 

 

Класицизм (з лат. - взірцевий) – художній стиль і естетичний напрям у європейській літературі та мистецтві ХVІІ- поч. ХІХ ст., пов’язаний з Просвітництвом та його ідеями раціоналізму, гармонії, порядку, розумної закономірності. Був орієнтований на зразки античності, яка проголошувалась ідеальною, класичною (зразковою), гідною наслідування. Для творів К. властивий образ героя-громадянина, який почуття підпорядковує розумові, а дії – суспільно корисним цілям. К. властиві суворі стилістичні нормативи, ієрархія жанрів за античними зразками – “високі” (трагедія, епопея, ода тощо) і “низькі” (комедія, сатира, байка тощо). Найбільшого розвитку досягає у Франції (ХVІІ ст.). Для К. властивий аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви. Героями класицистичних творів були переважно люди високого походження.

 

„Книга буття українського народу”(„Закон Божий”) -твір М.Костомарова, який став програмою Кирило-Мефодіївського товариства (1846-1847). У ньому стисло викладено історію українського народу, релігійні заповіді, висловлене прагнення до ліквідації національної і соціальної нерівності, до відновлення української держави як „неподлеглої”в союзі слов’янськім.

Козацькі літописи – історико-літературні твори, у яких висвітлюється історія України XV–XVIII ст., зокрема історія козацтва та його боротьби з турецько-татарською та польською агресією. Найвидатніші з них: Літопис Самовидця, літописи Г.Граб’янки і С.Величка. Представники козацької старшини склали Короткий опис Малоросії, “Короткий опис Малої Русі – 1506 по 1770 рік”, Лизогубівський літопис та ін. К.л. містять різноманітний літературно-фольклорний матеріал – народні оповідання, перекази, легенди, прислів’я, приказки й вірші тощо.

 

Колізія (від лат. - зіткнення) – сутичка персонажів, зіткнення протилежних сил, інтересів, переконань, форма реалізації конфлікту у творі.

 

Коломийковий вірш, розмір – віршовий розмір, що використовується у піснях коломийках, виконуваних за усталеною мелодією, нерідко – як жартівливі приспівки до танцю. Строфа К.в. – дворядкова з жіночими римами. Рядок має 14 складів з постійною цезурою після восьмого складу; 8-складова група поділяється на два коліна; силабічна схема рядка: 4+4+6.

 

Колорит (італ. - колір) – сукупність особливостей, характерна своєрідність чогось, наприклад, епохи, літературного твору тощо.

 

Комедія ситуацій – жанровий різновид комедії, побудований на несподіваному повороті сюжетної лінії, інтризі чи непередбачуваному збігові обставин.

 

Комічна опера –драматичний твір на побутову чи етнографічно-побутову тему з демократичними типажами та любовним сюжетом, у якому драматичні та комедійні сцени чергуються з вокальними.

Комічне (від грец. – веселий, смішний) – естетична категорія. К. називають ті явища суспільного життя та образи мистецтва, які викликають сміх.

 

Композиція (з лат. – складання, поєднання, розміщення) літературного твору – побудова літературного твору, зумовлена його змістом і жанром, розміщення і співвідношення частин. Складовою частиною К. є сюжет і позасюжетні елементи.

 

Контраст (франц.) – підкреслена протилежність у рисах характеру людей, властивостях предметів чи явищ, яка часто використовується у літературі для увиразнення зображуваного.

 

Конфлікт (від лат. - зіткнення) – суперечність, зіткнення, що лежить в основі боротьби між персонажами і зумовлює розвиток подій у художньому творі. Залежно від сфери життєдіяльності персонажів твору К. поділяють на виробничі, громадські, політичні, побутові, соціальні, психологічні, морально-етичні тощо.

 

Краса – естетична категорія; сукупність якостей, які дають насолоду органам зору й слуху.

 

Криптонім (від грец. – приховане, секретне ім’я) – буква чи букви, які замість підписів іноді ставлять автори під своїми творами.

 

Культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії.

Л

 

„Ластівка” – український літературний альманах, що його підготував і видав у 1841 р. в Петербурзі Є.Гребінка. У редагуванні альманаху брав участь Т.Шевченко. У „Ластівці” надруковано уривки з п’єси І.Котляревського „Москаль-чарівник”, повість Г.Квітки-Основ’яненка „”Сердешна Оксана”, байки Л.Боровиковського, ліричні вірші В.Забіли, Є.Гребінки, О.Афанасьєва-Чужбинського та ін., поетичні обробки народних загадок, добірка народних пісень і приказок.

 

Легенда (лат. – належне для прочитання) – опоетизована розповідь, що ґрунтується на усних переказах про історичну або вигадану особу, подію тощо.

Ліризм – загальна якість художнього мислення, що може бути властива творчості певного письменника і виявлятися у різних родах і жанрах. Це відкритість суб’єкта твору читачеві у викладі переживань, почуттів, відображенні подій, ситуацій, орієнтована на емоційну співучасть читача.

 

Лірика – один з літературних родів (поряд з епосом і драмою). Основні особливості: визначальна роль образу-переживання (на відміну від об’єктивованих образів епосу й драми); велике значення емоційного і суб’єктивного начала, в якому, проте, знаходять вираз типові, соціально значимі риси людського характеру та суспільно-історичних обставин; концентрованість і згущеність художнього вислову.

 

Ліричний адресат – людина або група людей, яким адресується поетичний твір.

 

Ліричний відступ – прийом у ліро-епічному творі, висловлення автором своєї почуттів і думок у зв’язку із зображеним у творі.

 

Ліричний герой – герой ліричного твору, переживання, думки і почуття якого він відображає. Образ Л.г. не тотожний образу автора, хоча і охоплює весь комплекс ліричних творів, створених автором; на основі образу Л.г. формується уявлення про творчість поета.

 

Ліро-епічний твір – поетичний твір, у якому розповідається про вчинки персонажів (наявний сюжет) і разом з тим у прямій формі виявляється ставлення автора до цих вчинків, до героїв твору (ліричні відступи). Таким чином, в одному творі поєднуються епічні сюжетно-розповідні елементи і властива ліриці емоційність, віршова форма і ліризм. Основні жанри: поема, віршований роман, байка, балада, легенда, співомовка.

 

Літературна казка - жанр, що спирається на основні закони фольклорної казки; художній твір, у якому використано народний казковий сюжет, образи, органічно поєднано елементи дійсності та художньої вигадки.