Американські школи психолінгвістики: дескриптивізм і генеративізм
Американська психолінгвістика протягом свого становлення й розвитку
мала кілька методологічно та теоретично відмінних течій, що розробляли
власні моделі цієї науки. Першою течією став постблумфілдіанський
біхевіоризм, що втілився в найбільш ранньому дескриптивістському напрямі
американської психолінгвістики.
Біхевіоризм (від англ. behaviour - поведінка) був напрямом психології,
що розглядав діяльність людини як реакцію на стимули зовнішнього середовища на підставі інтуїції (мислення не бралося до уваги, свідомість як
предмет психологічних досліджень узагалі усувалася). Основоположником
цього напряму був американський психолог Дж. Вотсон, який на початку
XX ст. під впливом ідей функціоналізму та прагматизму Дж. Дьюі розробив
головні положення біхевіоризму як альтернативи інтроспективній психології -
науки про зміст свідомості (програмна стаття 1913 р. «Психологія з точки зору
біхевіориста», книга 1925 р. «Біхевіоризм»), Вважаючи психологію експериментальною
наукою, дослідник представляв поведінку людини як сукупність
різних реакцій на певні стимули при панівній ролі інтуїції.
Праці Дж. Вотсона та його співвітчизника Е. Торндайка стали підґрунтям
розвитку необіхевіористських течій (Е. Толмен, К. Халл, Б. Скіннер, Ч. Осгуд
та ін.), хоч до багатьох положень раннього біхевіоризму послідовники
поставилися критично. Наприклад, Е. Толмен уважав схему «стимул -
реакція» наївною й недостатньою для опису поведінки, яку він розглядав як
цілеспрямований акт, що використовує м’язові рухи, організовані відповідно
до мети і спрямовані когнітивними чинниками, зокрема, когнітивною картою,
створеною на підставі досвіду [2003, 143-164]. К. Халл запропонував видозмінену
схему поведінки «стимул - організм - реакція», а головною детермінантою
поведінкової діяльності він уважав потребу [2003, 509-530]. Концепція К. Халла
викладена у вигляді математичних формул, теорем, постулатів і ґрунтується на
емпіриці експериментальних досліджень. Б. Скіннер висунув теорію оперантного
біхевіоризму, у якій відмовився від будь-яких внутрішніх детермінант
поведінки і виокремив три типи поведінки: безумовно-рефлекторну, умовнорефлекторну
й оперантну, - остання не пов’язана з відповідним стимулом і є
довільною спробою адаптації. Дослідник розробив технології управління
поведінкою, головною з яких є контроль за режимом позитивних оперантних
реакцій, що уможливлює маніпулювання нею [2003, 531-567].
У мовознавстві прямий вплив біхевіоризму мали погляди американського
лінгвіста Л. Блумфілда, який розвинув біхевіористську теорію мови як форми
реактивної поведінки на мовні стимули. Впливовим положенням Л. Блумфілда для
дескриптивізму була теза про те, що пояснення мовних явищ на підставі
категорій мислення та психіки (менталізм) є головною перешкодою для
перетворення лінгвістики на точну науку.
Ідеї вченого та польові дослідження ним амеріндських мов за
формальними критеріями дистрибуції мовних одиниць із виключенням
значеннєвого компонента, а також положення біхевіористської позитивістської
течії у психології визначили психолінгвістичну концепцію першого етапу
психолінгвістики США - дескриптивізму (від англ. descriptive - описовий),
що виник приблизно у 30-ті p. p. XX ст. Представниками дескриптивізму були Ч. Осгуд, 3. Харрис, Б. Блок, Б. Скіннер, Дж. Трейджер, Ч. Фриз, Ю. Найда,
К. Пайк, Ч. Хоккет, Г. Глісон, Дж. Гринберг, П. Гарвін, Ч. Вьоглін й ін.
Головними положеннями дескриптивізму були залежність засвоєння
мови дітьми від потреб поведінки; розгляд мовленнєвої діяльності як
інтуїтивної поведінкової реакції на стимули зовнішнього середовища;
заперечення пояснювального зв’язку мовних одиниць із категоріями мислення;
оперування при дослідженні мовлення атомарними одиницями (фонами й
морфами) при ігноруванні семантики, оскільки вона не підлягала прямому
спостереженню. Принципами дескриптивізму дослідники називають: 1) реактивність
мовленнєвої діяльності як форми поведінки людини (зв’язок
стимулу й реакції через кодування та декодування мовних сигналів на основі
інтуїції мовця); 2) індивідуалізм (дослідження вилученого з конкретного
середовища мовця); 3) атомізм (членування мовлення на мінімальні сегменти -
фони, морфи; дистрибутивний аналіз їхніх відповідників у мові; слово
не виділялося окремо); 4) асоціативність (використання математичного
методу У. Вівера та К. Шеннона, що став передумовою асоціативного методу
в лінгвістиці); 5) антименталізм (заперечення пояснювального зв’язку мовних
одиниць із категоріями мислення та психіки); 6) асемантизм (орієнтація лише
на мовленнєві та мовні форми, хоч із 60-х років відбувся поворот деяких
представників дескриптивізму як різновиду необіхевіоризму до аналізу
семантичних явищ шляхом такого ж структурного моделювання. Американський
дескриптивізм виявився у двох найбільш потужних напрямах.
Перший був утілений у розробках методик дистрибутивного аналізу
Йєльської школи. Головні принципи дистрибутивного аналізу були
сформульовані Л. Блумфілдом у 20-ті р. р. XX ст. Цей метод був
упроваджений і розроблений у 30-50-ті р. р. американським лінгвістом
3. Харрисом і його послідовниками щодо опису оточення фонів і морфів
у мовному потоці. Метою дистрибутивного аналізу було встановлення ознак і
функціональних властивостей певної мовної одиниці шляхом визначення
сукупності сполучуваних із нею елементів (дистрибуції, оточення) однакового
рівневого статусу (фонем, морфем, лексем тощо) у всіх можливих контекстах
(детальніше див. розділ 1).
Другий напрям дескриптивізму сформувалася в помірно-структуралістській
Анн-Арборській школі тагмеміки, очолюваній К. Пайком (йому належить
тритомна праця «Мова відносно інтегрованої теорії структури людської
поведінки» 1954-1960 р. р.) Становлення тагмеміки, яке датують 50-ми р. р. XX ст., проходило під впливом практичних потреб перекладу Біблії на ще не
вивчені екзотичні мови й розробленої у формальному американському
структуралізмі дистрибутивної методики. Головними положеннями тагмеміки
були: 1) виділення емічного й етичного рівнів мови як рівня мовної системи
з її абстрактними одиницями й мовленнєвого, на якому відбувається конкретна
реалізація інваріантів (К. Пайк); 2) визнання центральними одиницями мовної
поведінки тагмем - мінімальних функціонально навантажених формальних
елементів, наповнювачами яких є частини мови; 3) розгляд різноаспектності
одиниці мови, яка має набір перспектив (тагмему), що містить позиції одиниці
в тексті (функціональні слоти суб’єкта, об’єкта і под.), у поведінці людини,
в певному класі одиниць, ролі в реченні й відношення до інших елементів
висловлення, тексту; 4) протиставлення тагмемам тагмів - конкретних
реалізацій, фонів і морфів; 5) уведення нової емічної одиниці для
характеристики поведінки людини в мовленнєвому акті - біхевіореми і т. ін.
У межах тагмеміки, яка загалом виявилася неперспективною через
непослідовність і відсутність чіткої методики, були описані деякі маловідомі
мови, розроблені ряди перспектив щодо деяких одиниць, переважно фонів і
морфів. Анн-Арборська школа зберегла етнографічну й етнолінгвістичну
орієнтацію і спрямовує зусилля на вивчення амеріндських мов у зв’язку з
культурою й етносвідомістю індіанців.
До концепцій дескриптивізму відносять ще і стратифікаційну граматику
С. Лема, розроблену наприкінці 60-х p. p. XX ст. Головними її положеннями
були: 1) виділення в мові як системі мережі ієрархічних відношень підсистем
(стратів, стратумів), серед яких найвищою є семантика; 2) розгляд значення на
кожному стратумі системи; 3) фіксація на кожному стратумі системи
комбінаторних обмежень як правил семотактики, лексотактики, морфотактики
й фонотактики; 4) виокремлення трьох планів характеристики мовних одиниць:
інваріантів системи (емічного), складників цих інваріантів (конститутивного) і
плану матеріальної реалізації (етичного); 5) кваліфікація мови як динамічної
системи, страти якої дають змогу ступенево кодувати значення у звуках і
розуміти мовлення шляхом руху від звуків до значень і т. ін. Стратифікаційна
граматика хоч і будувалася на засадах дескриптивізму, проте намагалася
подолати його недоліки: асемантизм й атомізм. Модель аналізу стратифікаційної
граматики була багатоступеневою й тому ускладнювала представлення
результатів досліджень, зокрема, в живому мовленні.
Під впливом розвитку комп’ютерної науки на той час дескриптивісти,
американські психологи Дж. Міллер, Ю. Галантер і К Прибрам у книзі «Плани
та структура поведінки» розробили так звану ТОТЕ-модель - схему поведінки,
що містила у своїй структурі проміжний механізм, відправним моментом якої
є ланка «стимул - реакція» [2003, 568-585]. Назва моделі пояснюється
ланцюгом операцій поведінки: Test - проба, Operate - операція, Test - проба,
Exist - результат). Модель доводить, що операції, здійснювані організмом,
постійно регулюються результатами різних проб. У цій моделі центральною є
ідея зворотного зв’язку, який уможливлює корекцію поведінки й можливість
досягнення результату. Дослідники проводили аналогії поведінки людини з діями ЕОМ за принципом стимулу й реакції. Однак проміжним механізмом
між стимулом і реакцією вони вважали образ і план. Образом є всі накопичені
й організовані знання людини, а план розглядається як алгоритм процедур, що
сприяє контролю й організації поведінки людини. План керується пробами, які
здійснюються в умовах, створених образом. Ідея моделі загалом була
перспективною, хоч і механістичною. Вона застосовується в сучасних
когнітивних концепціях.
Приблизно у 60-ті р. р. дескриптивізм поступився місцем у психолінгвістиці
США генеративному напрямові. Найбільш помірні у своїх поглядах
дескриптивісти перейшли до аналізу етнолінгвістичної та соціолінгвістичної
проблематики. Дескриптивізм посприяв розробці в мовознавстві формальних
методів дослідження, зокрема, дистрибутивного аналізу, математичних і
логічних методик, збагатив лінгвістику новим термінологічним апаратом.
Однак асемантизм, атомізм, механістичність, антименталізм (інтуїтивізм),
статичність цього напряму призвели до неможливості розв’язання поставлених
ним завдань пізнання мови, її структури й функціонування. Течіями, які
намагалися подолати недоліки дескриптивізму, в межах американського
структуралізму стали стратифікаційна та трансформаційна граматика,
тагмеміка, теорія компонентного аналізу, синтаксичної семантики тощо.
Другою течією американської психолінгвістики стала генеративістська
(від англ. to generate - породжувати), яка досліджувала мовлення, його
синтаксичну організацію під кутом зору універсальних принципів і параметрів
природних мов, моделей глибинних синтаксичних структур, правил
трансформації їх у поверхневі, обмеження цих правил у різних мовах й
обгрунтовувала концепцію вродженої мовної здатності з незалежними
внутрішніми закономірностями. Термін «генеративізм» уперше з ’явився
в роботах Дж. Сьорля на початку 70-х р. P. Генеративізм має різні школи й течії, однак стрижневою для нього
залишається концепція американського лінгвіста Н. Хомського (Чомські), яка
виникла як альтернатива дескриптивізму (зокрема, його антименталізму й
реактивності) у межах структурної парадигми, що накопичила значний
потенціал нових формально-аналітичних методів дослідження мови. Але
американський структуралізм на той період зосереджувався виключно на
поведінковому аспекті функціонування мови, ігноруючи реальне мислення та
психічну діяльність мовців і не дотримуючись принципу цілісності мовних
об’єктів. Це призвело до категоричного неприйняття структуралістських
постулатів Н. Хомським [Chomsky 1957; Barsky 1998, 88] і, як вважають деякі
дослідники, до виникнення нової лінгвістичної парадигми - генеративізму,
який, запозичивши певні структуралістські ідеї й методи формалізації мови,
орієнтувався на пошук універсального ментального підґрунтя правил
побудови граматично правильних речень Підґрунтям концепції Н. Хомського були насамперед раціоналістські й
редукціоністські погляди Р. Декарта, теорія універсальної граматики Пор-
Рояля, а також наукові розробки трансформаційної граматики американського
лінгвіста 3. Харриса («Методи структурної лінгвістики» 1951 p.), ідея «похідної
форми» і «глибинних форм» американського дескриптивіста Ч. Хоккета («Дві
моделі граматичного опису», 1954 р.) і психологічні теорії Дж. Міллера, який
став адептом теорії Н. Хомського, що значно посилило її авторитетність. Генеративізм отримав особливе місце в мовознавстві XX ст. (його
фундатор Н. Хомський є найбільш цитованим лінгвістом - за даними «The Arts
and Humanities Citation Index» - 4000 цитат протягом 1980-1992 p. p.). Дослідники
вважають найбільш вагомими моментами генеративної граматики Н. Хомського;
1) пріоритет гіпотетико-дедуктивного підходу до мови на противагу емпіричному,
індуктивному; 2) розгляд мови як ментального феномена; 3) концепцію нативізму
як вродженої бази мовних знань; 4) посилену увагу до універсальних структур
синтаксису, їх трансформацій та обмежень на них з огляду на граматичну
правильність; 5) принципову розбіжність моделей мовної компетенції (competence)
і мовної активності (performance), які належать ідеальному носієві мови;
6) подолання атомізму, властивого концепції дескриптивістів; 7) можливість
застосування розробок генеративної граматики в машинному перекладі й
автоматичній обробці мови тощо [Кубрякова 1995, 175].
Генеративна теорія Н. Хомського еволюціонувала протягом 50 років і
пройшла чотири етапи. На етапі автономного синтаксису дослідник спробував
представити формалізований опис природної мови й висунув ідеї: 1) рекурсивних
правил (recursive rules), які дають змогу породжувати речення різної довжини,
зберігаючи при цьому наявні синтаксичні відношення; 2) можливості
формального опису мови; 3) протиставлення внутрішньої й зовнішньої мов. 4. Проблема породження (продукування) мовлення.
Породження (продукування) мовлення є складним інтенційно,
інтерактивно й ситуаційно зумовленим психічним процесом формування
висловлення, повідомлення на підставі мовної здатності людини, її мовної,
комунікативної й культурної компетенції. Проблема породження мовлення є
предметом дослідження у психолінгвістиці й визначається загальними засадами
течії або школи. О. Залевська звертає увагу дослідників цієї проблеми на розбіжність
термінів «породження» (speech generation) і «продукування» (speech production)
[2000, 203]. Перший застосовується в генеративізмі, другий виходить із
концепцій радянських психологів Л. Виготського і С. Рубінштейна. На думку
М. Копиленко, породження є процесом штучним, який існує в теоретичних
побудовах мовознавців, а продукування мовлення є природною та скритою
мовно-мисленнєвою діяльністю [1969, 99]. Термін «породження мовлення»
уживається інерційно й почасти втратив свою приналежність лише генеративізму.
Розробка проблеми породження мовлення в американській психолінгвістиці
має дескриптивістську й генеративістську орієнтації. Необіхевіо-
ристська течія дескриптивізму в американській психолінгвістиці розглядала
цей процес як послідовний механізм отримання реакцій на стимули фонів і
морфів «зліва направо» на підставі інтуїції без залучення семантичних
компонентів (Ч. Осгуд, Б. Скіннер та ін.). Послідовність переробки в цій
моделі передбачала, що людина переходить від одного рівня до іншого лише
по завершенню попереднього процесу. У ряді оглядів цієї проблеми і
класичних підручників стверджується, що спершу моделі продукування
мовлення були послідовними, а згодом з ’явилися моделі паралельної
переробки мовної інформації, що ґрунтувалися на визнанні можливості
одночасної переробки мовлення на багатьох рівнях (детальніше див.: [Carrol
1994; 195-202; Белянин 2003, 75]). О. Залевська цілком слушно застерігає від
такого прямолінійного протиставлення двох типів моделей і пояснює їхню
наявність використанням перших у комп’ютерному моделюванні, де
послідовність була єдино можливим шляхом для перших поколінь ЕОМ, другі
ж відображали реальність самого процесу продукування мовлення й не були
пов’язані з комп’ютерним моделюванням [2000, 207].
Класична модель Ч. Осгуда є ймовірнісною з кінцевим числом станів і
репрезентує паралельний процес породження мовлення на трьох рівнях
(реченневому, морфемному й фонетичному) за властивими їм закономірностями,