СУЧАСНА ЛІНГВІСТИКА: НАПРЯМИ ТА ПРОБЛЕМИ. інформацію, відбираючи суттєву та блокуючи несуттєву
інформацію, відбираючи суттєву та блокуючи несуттєву. Експериментально
встановлено, що цей фільтр діє на етапі сприйняття як фізичних, так і
змістових характеристик інформації (У. Найссер, Д. Бродбент).
Інтерактивні моделі протиставляються пасивним й активним: перші
передбачають сприйняття мовлення шляхом звірення з еталоном й упізнанні
ознак на сенсорному рівні без когнітивної обробки за принципом bottom - up;
другі враховують когнітивні аспекти за принципом top - down [Sternberg 1996],
однак останні практично поєднують два наведені принципи. Наприклад, теорія
поглибленої фонетичної переробки передбачає спершу пасивний аналіз
акустичного сигналу, а потім активну переробку й упізнання шляхом пошуку
з ряду кандидатів [Залевская 2000, 240]. До активних теорій сприйняття
мовлення належить концепція російської дослідниці, учениці О. Леонтьева
А. Штерн, яка виокремила оперативні одиниці перцептивного процесу, тобто
істотні для сприйняття мовні ознаки, які і є одиницями прийняття рішень
у процесі розпізнавання. У різних умовах прийому слухачі застосовують різну
кількість таких ознак, їхні набори та порядок за значущістю: у гарних умовах
при низькому рівні шуму використовуються насамперед фонетичні ознаки,
середні умови передбачають урахування семантичних ознак, найгірші умови -
частотності. Слухач обирає певну стратегію сприйняття залежно від
установки, що задана заздалегідь або формується при сприйнятті. А. Штерн
експериментально встановила тотожність механізму сприйняття ізольованих
слів і слів у тексті [1992].
Теорії сприйняття, орієнтовані на письмове мовлення, подібні до
окреслених вище еталонних теорій: читач орієнтується на паттерни слів -
конкретні зразки, що служать еталонами сприйняття, або прототипи, які є
більш абстрактними. Експериментальні дані свідчать про фокусування більшої
уваги читачів на довгих, менш знайомих, не частотних, ядерних у висловленні
словах та на кінцевому слові в реченні. Сприйняття слів у єдності графічного
вигляду та змісту підтверджується експериментами з написанням позначень
кольору іншими кольорами фарби, ніж їхній зміст, це викликало затримку
у сприйнятті. Різні за розміром букви у слові також ускладнюють сприйняття
[Белянин 2003, 90-94].
На відміну від сприйняття мовлення, розуміння мовлення є когнітивною
операцією осмислення й засвоєння інформаційного масиву повідомлення або
тексту на підставі сприйняття семантичного змісту висловлень, їхньої
мисленнєвої обробки із залученням імпліцитного плану тексту, процедур
пам’яті, тобто власного тезаурусу адресата та знань норм комунікації,
притаманних певній культурі. Розуміння мовлення реалізується у взаємодії
усвідомлюваного й неусвідомленого, вербалізованого і того, що не підлягає
вербалізації, і не є простим відтворенням задуму адресанта та змісту його
повідомлення, воно є творчим процесом звірення сприйнятого з інформацією,
що зберігається у пам’яті адресата з урахуванням процедур категоризації, а
також обробки й переробки інформації, які визначають формування відмінного
від породженого мовцем змісту, хоч і в межах заданих смислів (Ю. Лотман).
Г. Богін розглядає розуміння як широкий та розчленований процес і
ПСИХОЛІНГВІСТИКА
диференціює його типи: «розуміння, яке семантизує, тобто таке, що приписує
знакові відповідний референт; розуміння когнітивне, що дозволяє побачити
зв’язки й відношення в колі безлічі референтів; розуміння, що розпредмечує,
яке дає змогу відновити системну мисленнєво-діяльнісну ситуацію та світ
змістів продуцентів тексту» [1999, 7].
В. Дем’янков, узагальнюючи наявні концепції сприйняття мовлення,
характеризує д е в ’ять модулів (інтерпретаційних процедур) оптимальної
комунікації (розуміння): 1) використання мовного знання; 2) побудову та
верифікацію гіпотетичних інтерпретацій, їхню паралельність; 3) засвоєння
того, про що говорять (наприклад, фіксація у пам’яті того чи іншого
художнього твору); 4) реконструкцію намірів автора (підтексту та концепту
автора); 5) установлення ступеня відповідності внутрішнього та модельного
світів; 6) установлення зв’язків між цими світами (внесення неусвідомлених
презумпцій інтерпретатора); 7) співвідношення модельного світу з безпосередніми
складниками дійсності; 8) співвідношення з поведінкою; 9) вибору тональності
чи «ключа» (забезпечення цілісності результату, гармонії між мовцем та
адресатом) [Кубрякова и др. 1996, 124-126].
У психолінгвістиці проблема сприйняття тексту розглядається у зв'язку
з його породженням, тому що процеси, які протікають при сприйнятті,
вважаються в цілому конверсивними процесам продукування тексту. Однак
між ними не може бути повної відповідності, яку постулює Е. Леннеберг (пор.:
«механізм розуміння у своїй основі не розрізняється з механізмом планування
висловлення при його продукуванні» [Lenneberg 1967, 106]), оскільки якщо
при породженні мовець базується на власних уявленнях і поняттях хоч і
з урахуванням «голосу чужих» (за М. Бахтіним) і чинника адресата, то при
сприйнятті повідомлення й тексту свідомості реципієнта насамперед нав’язується
чужа свідомість і світосприйняття, які він мусить осмислити і зрозуміти,
маючи певну свободу варіативності.
Тривалий час дискусійним питанням проблеми сприйняття тексту
у філософській герменевтиці, літературознавстві й лінгвістиці залишався баланс
змісту, що передається, і змісту, що сприймається реципієнтом. У герменевтиці
й філософії Ф. Шлейєрмахер, Е. Гуссерль, Г.-Г. Гадамер не розмежовували
свідомість автора й адресата, вимагаючи розуміти автора краще, ніж він сам
себе розумів. Таке герменевтичне гасло сприймалося по-різному, однак глибина
його логіки в тому, що інтерпретатор, віддалений від автора, вивчивши його
мову й епоху, бачить текст у подальшій діалогічності, тому може побачити
більше й пояснити точніше. О. Потебня звів це гасло до закономірності, згідно
з якою читач може краще, ніж автор, опанувати ідею його твору, а розуміння
іншого здійснювати через розуміння самого себе [1993, 112-181].
У структуралістській текстології також існувала теорія розуміння тексту
як дублювання у свідомості читача задуму автора. Б. Томашевський,
заперечивши можливість орієнтації на конкретну психологію випадкового
читача-індивіда, відстоював поняття ідеального читача [1928, 138], що був би
дзеркальним відбиттям автора. Концепція пасивного розуміння, замкнутого
в мові, була підґрунтям європейської лінгвістичної семантики середини 50-х р. р.