Тема 2. Регіональний розподіл світових природних ресурсів
2.1. Характеристика природних ресурсів
Природні ресурси – це земля, корисні копалини, запаси води, лісу, природних угідь, поголів'я диких звірів, наявність риби, які перебувають у розпорядженні підприємства; це елементи і сили природи, що можуть використовуватися у виробничій і невиробничій діяльності людини.
Класифікація природних ресурсів:
ü мінеральні (корисні копалини і мінерально-будівельна сировина). Підрозділяються на паливні, рудні та нерудні;
ü земельні (ґрунти і види господарського використання земель: рілля, косовиці та пасовиська, ліси і чагарники, малопродуктивні землі тощо);
ü водні (води Світового океану і води суходолу, що складаються з поверхневих і підземних вод);
ü біологічні ресурси (рослинний і тваринний світ);
ü ресурси Світового океану (містяться у воді в розчиненому стані, на морському дні і під ним у товщі земної кори);
ü рекреаційні (бальнеологічні і заповідні ресурси);
ü кліматичні і космічні (сонячна енергія, енергія вітру, внутрішнє тепло Землі, енергія хвиль, освітленість тощо).
За ступенем вичерпності природні ресурси поділяються на:
ü невичерпні;
ü такі, що вичерпуються, абовичерпні;
ü невідновні (до них прийнято відносити корисні копалини і мінерально-будівельну сировину).
Рис. 3.4. Класифікація природних ресурсів
Варто зазначити, що природні ресурси поділяються на непоновлювані та поновлювані. До непоновлюваних відносяться: традиційні енергоносії (нафта, вугілля, природний газ), а також мінеральні ресурси (наприклад, залізна або нікелева руда). Це твердження умовнеим: вони поновлюються, проте протягом дуже великого часу, не співставного з життям багатьох поколінь людей. До поновлюваних належать лісові, рибні та інші ресурси. У найближчому майбутньому запас непоновлюваних природних ресурсів стабільний (тобто не зростає). Очевидно, що їх запас скорочуватиметься на величину ресурсів, які вилучаються. У зв'язку із цим з приводу розпорядження ресурсами виникає конфлікт між сьогоденням і майбутніми поколіннями. Запас поновлюваних ресурсів, навпаки, може збільшуватися впродовж того ж часового інтервалу. Приріст запасів залежить від багатьох чинників, особливо від величини початкового запасу. Для поновлюваних ресурсів взаємозв'язок між використанням ресурсів у даний час і можливістю їх використання у майбутньому складніший, ніж для непоновлюваних. Використані наукові терміни не означають, що поновлювані ресурси є невичерпними. В історії Землі достатньо прикладів виснаження цих ресурсів (хоча б, скорочення різноманіття видів). Останнім часом людина особливо “старалася” в цьому напрямі, погіршуючи умови відновлення природних ресурсів (особливо, внаслідок забруднення навколишнього середовища). Незважаючи на певну можливість взаємопереходу цих ресурсів, таке термінологічне розмежування все ж таки має сенс. Надалі ми побачимо, що такий критерій відмінності як здатність до зростання, суттєвий і при аналізі ринкових процесів, і при вивченні “суспільних інтересів”.
Ресурси, що надаються природою, можна розрізняти за тим, наскільки можливість їх споживання на даний час залежить від їх використання у минулому. Тут можливі три випадки:
• По-перше, існують природні ресурси, споживання яких у минулі роки негативно вплинуло на їх наявність на даний час. У цьому випадку має місце конкуренція процесів споживання, що належать до різних тимчасових інтервалів. Приклади таких ресурсів численні. Це запаси нафти, урану або, скажімо, оселедця у Північному морі.
• По-друге, є ресурси (хоча це і важко собі уявити), наявність яких зараз не залежить від масштабу їх споживання у минулому. Прикладом ресурсів, що виявляють таку міжчасову “незалежність”, є, перш за все, енергія, яку не можна мати в запасі і споживання якої сьогодні не залежить від інтенсивності її витрачання у минулому. Конкретніше: випромінювана сонячна енергія. Крім того, існують природні ресурси, які неможливо повністю “спожити”, тобто які після використання, як і раніше, перебувають у розпорядженні людини. Це земля, що розуміється як частина суходолу. Ми можемо позбутися можливості її використання, але тільки, скажімо, за умови розширення меж Світового океану.
• По-третє, уявімо випадок, коли споживання ресурсу позитивно впливає на його наявність у майбутньому. Прикладом є ліс. Заготівля деревини, що проводиться з точним обліком норм безперервного лісокористування, дозволяє створити сприятливі умови не тільки для зняття щорічно лісового урожаю, а і для збільшення лісоспоживання у майбутньому. Проте даний випадок на практиці практично не реалізується.
Серед особливо значущих природних ресурсів, які охороняються, виділяють екологічні і культурно-естетичні ресурси, які класифікуються за групами: природні території, що особливо охороняються; ресурси природно-заповідного фонду; лікувально-оздоровчі і рекреаційні ресурси; просторові ресурси.
Складова природних ресурсів, що використовуються суб’єктом господарювання, індивідуальна.
Природні умови і ресурси істотно впливають на особливості територіальної організації виробництва.
Класифікація держав залежно від використання сировинної бази:
¾ продавці сировини – ціни на сировину на світовому ринку постійно знижуються через те, що пропозиція перевищує попит, а також через поступове впровадження у розвинених державах безвідходних технологій. Прикладом можуть слугувати країни Латинської Америки, які розвиваються (Венесуела – нафта, Чилі – мідь), країни Африки (Замбія – мідь, Заїр – кольорові метали).
¾ переробники власної сировини – держави, що мають природні ресурси і використовують їх для розвитку власної економіки. Наприклад, країни ОПЕК, деревообробні комплекси Швеції та Фінляндії.
¾ переробники імпортної сировини – держави, що не відзначаються наявністю природних ресурсів на своїй території, проте мають розвинену переробну промисловість. Наприклад, Японію можна назвати “переробним комплексом", тому що, маючи тільки 5 % необхідних природних ресурсів і завозячи решту 95 %, країна лідирує у виплавці сталі і кольорових металів з подальшим їх експортом.
G Саме відсутність природних ресурсів сприяла розробці в Японії безвідходних промислових технологій у 70-х роках ХХ століття, що було підтримано багатьма іншими державами.
Рис. 3.5. Класифікація держав залежно від використання сировинної бази
Природні умови і ресурси мають сильний вплив на галузеву структуру народного господарства країни і види виробництва, що залежать від природних умов (наприклад, від того, що виробляє промисловість або сільське господарство).
Забезпечення потреб суспільства в природних ресурсах перш за все пов'язане з такими проблемами: обмеженість природних ресурсів за видами, об'ємами і споживчими властивостями; низький техніко-економічний рівень експлуатації та якості природних ресурсів; недостатній розвиток знань про природні ресурси, екологічні і соціальні наслідки їх експлуатації та застосування.
2.2. Територіальний розподіл природних ресурсів
Європа та Азія утворюють материк Євразія, площа якого 54,6 млн. км2 (37 % суходолу світу), де розташовано 99 країн, населення яких складає 4,6 млрд. осіб.
Європа – частина світу в Північній півкулі, площа якої, за різними оцінками, становить 10–11 млн. км2. У Європі понад 40 держав, у яких проживає понад 800 млн. осіб, у містах мешкає понад 70 % населення. Європу омивають Атлантичний і Північно-Льодовитий океани та їх моря. Тут переважають великі рівнини – Східноєвропейська, Середньоєвропейська, Середньо- та Нижньодунайська, а також Паризький басейн. На гори припадає 17 % території, основні – Альпи, Піренеї, Карпати, Апенніни, Урал, гори Скандинавського та Балканського півостровів. Діючі вулкани є в Ісландії та в Середземномор'ї. У горах, час від часу, трапляються землетруси.
На більшій частині території Європи клімат помірний, на Заході – морський, на сході – континентальний, на Північних островах – арктичний і субарктичний, у Південній Європі – середземноморський. На островах Арктики та вздовж узбережжя Північно-Льодовитого океану розташовані арктичні пустелі й тундра, далі на Південь – лісотундра, тайгові, мішані та широколисті ліси, лісостепи, степи, субтропічні середземноморські ліси та чагарники; на Південному Сході – напівпустелі. Природно-кліматичні умови Європи загалом не можна вважати ідеальними, але ці умови цілком задовільні для господарської діяльності. На європейське узбережжя не насуваються цунамі, землетруси, виверження вулканів трапляються не скрізь і не часто, відсутні руйнівні тропічні урагани. Рельєф та клімат не заважають спорудженню шляхів сполучення й об'єктів економіки, веденню сільського господарства та промислового виробництва.
У межах Європи виокремлюють чотири великі регіони.В основу поділу Європи на регіони покладено історико-географічні чинники.
Перший регіон – Східна, або Центральна Європа (Польща, Україна, Молдова, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Югославія, Македонія, країни Балтії, Росія).
Країнами Балтії називають Естонію, Латвію, Литву, що розташовані на узбережжі Балтійського моря. Це суверенні незалежні держави, які вийшли зі складу СРСР на початку 90-х років ХХ ст. унаслідок його розпаду. Географічне положення, подібність природних умов, історії розвитку та формування господарства, напрям сучасних політичних та соціально-економічних перетворень об'єднують їх у певну соціально-економічну спільноту. Надра не багаті на мінеральну сировину. Сучасна економіка країн Балтії визначається багатогалузевою промисловістю та інтенсивним сільськогосподарським виробництвом. Дефіцит сировинних ресурсів зумовив розвиток тут неенерго- та нематеріаломістких виробництв. Галузями спеціалізації є: точне, наукоємне машинобудування, що розвивається, спираючись на кваліфіковану робочу силу. Це, передусім, такі його галузі як радіо- та електротехніка, приладо- та верстатобудування, розвинуте також транспортне машинобудування – виробництво вагонів та мікроавтобусів (Латвія), суднобудування та судноремонт (Клайпеда, Лієпая, Рига, Таллінн).
Країни Центральноєвропейського регіону досить різні за природно-ресурсним потенціалом, характеристиками населення, рівнем економічного розвитку, проте мають тісно сплетений зв'язок історичної долі та взаємодоповнювальні структури господарства, що дає змогу розглядати їх як певну територіальну соціально-економічну єдність – Центральноєвропейський регіон. Промисловість відіграє в господарстві країн цього регіону провідну роль. Кожна країна має власну сировинну базу. Провідними є галузі паливно-енергетичного комплексу та комплексу виробництва конструкційних матеріалів. Основа паливно-енергетичного комплексу – вугільна промисловість, що базується на видобутку та переробці бурого вугілля (на Центральну Європу припадає майже третина світового видобутку бурого вугілля). В агропромисловому комплексі Центральної Європи розвинуті всі сфери виробництва. Світове значення має туризм.
Другий регіон – Середня, або Західна Європа (Великобританія, Франція, ФРН, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Швейцарія, Австрія, Ліхтенштейн, Ірландія). В цілому мінеральні ресурси Західної Європи досить різноманітні, але їх запаси значно вичерпані. Мало залізних руд та руд інших металів. Споживаються переважно імпортовані паливні ресурси. У галузевій структурі зайнятості за останні десятиліття помітна тенденція різкого зростання зайнятих у невиробничій сфері і зменшення працюючих у галузях матеріального виробництва.
Третій регіон – Північна Європа (Ісландія, Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія).
Четвертий регіон – Південна Європа (Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Албанія, Андорра, Монако, Сан-Марино).
Азія– найбільша частина світу (близько 43,9 млн. км2). На її частку припадає третина суходолу планети. Азія майже вся розташована у Північній півкулі. Зі Сходу на Захід вона простягається від мису Баба у Західній Туреччині до мису Дежньова у Беринговій протоці, що становить 16 тис. км. Протяжність Азії з Півночі на Південь – 8 тис. км. Найвища гора планети (Еверест, 8 848 м) і найнижча западина (Мертве море), найбільші хвойні ліси (тайга Сибіру), найбільше замкнуте море (Каспійське), найглибше озеро (Байкал) – усі вони розташовані саме в Азії. Населення становить понад 3,5 млрд. осіб (близько 60% населення Землі).
В Азії гори і плоскогір'я займають майже три чверті її території. Основні гірські системи – Гімалаї, Каракорум, Памір, Тянь-Шань, Гіндукуш, Куньлунь, Великий Кавказ, Алтай, Саяни, хребти Верхоянський і Перський. Великі нагір'я – Тибетське, Іранське, Вірменське, Малоазійське, Станове, Коряцьке. Плоскогір'я – Середньосибірське, Аравійське, Декан. Найбільші рівнини – Західно-Сибірська, Туранська, Велика Китайська, Індо-Гангська, Месопотамська. На Камчатці, островах Східної Азії та Малайського архіпелагу багато діючих вулканів, висока сейсмічність. Надра Азії різноманітні й багаті. У східній її частині простягається олов'яно-вольфрамовий пояс – єдиний на планеті. Руди чорних і кольорових металів залягають, як правило, на глибині, іноді виходять на поверхню (наприклад, на півострові Індостан). Азія має багаті запаси вугілля (Кузнецький і Тунгуський басейни, родовища на Великій Китайській рівнині, у Монголії). Газ і нафта залягають у прогинах земної кори (Аравійський півострів, Месопотамія, Західний Сибір, Прикаспійські території). У Казахстані, Китаї та інших країнах багаті запаси бокситів. Якутія відома родовищами алмазів.
Клімат Азії змінюється від арктичного на Півночі до екваторіального на островах Індонезії. Приблизно чверть її території займає багаторічна мерзлота і стільки ж – пустелі. На Оймяконському нагір'ї температура знижується майже до – 70 °С, а в пустелях Індії підіймається до +53 °С. На значній території Азії клімат помірний. На Тихоокеанському узбережжі в субтропічному поясі мусонний тип клімату – літо помірно тепле, але надмірно дощове. На Аравійському півострові, у Месопотамії та на півдні Іранського нагір'я клімат тропічний. Там упродовж цілого року домінують сухі гарячі континентальні повітряні маси. Температури високі, взимку – +18–24 °С, влітку – +30–35 °С, опадів випадає мало – від 50 до 200 мм на рік. В Індостані й Індокитаї – клімат субекваторіальний, сухий і дощовий сезони чергуються. На Малаккському півострові та островах Малайського архіпелагу клімат екваторіальний: жарко, парко, дощі йдуть протягом усього року. Тут немає сезонів, цілий рік – суцільне дощове літо. Річки Азії належать до басейнів усіх чотирьох океанів Землі. Ця частина світу має великі запаси прісної води та гідроенергії. В Азії наявні всі природні зони планети.
Узагальнено Азію поділяють на три регіони: Західна Азія (більша частина Росії та країни Закавказзя), Центральна Азія, Східна Азія.
Західна частина Азії має різноманітні природні умови. Наявні мінерально-сировинні, гідроенергетичні, агрокліматичні, рослинні й тваринні ресурси. Трудові навички населення та його етнокультурний потенціал сприяють розвитку господарства країн регіону.
Азіатська частина Росії багата на природні ресурси. Родовища нафти, газу, золота, алмазів мають світове значення. Ця територія виходить до Північно-Льодовитого океану, наявні морські шляхи.
Країнами Закавказзя є Азербайджан, Вірменія, Грузія. Регіон, розташований Чорним та Каспійським морями, має вигідне географічне положення. Морські узбережжя створюють сприятливі умови для розвитку економічних зв'язків. Регіон займає порівняно невелику, компактну територію, яка відрізняється великою різноманітністю природних умов та ресурсів. Майже 2/3 території Закавказзя – гори, і це відповідним чином впливає на характер і особливості використання території. Закавказзя має значні поклади мінеральних корисних копалин, особливо паливно-енергетичних та рудних. Нафту та газ добувають в Азербайджані на півострові Апшерон, Куро-Араксинській низовині та на шельфі Каспійського моря (Нафтові Камені). Незважаючи на значну експлуатацію цих родовищ, вони й досі визначають чільне місце Азербайджану та Закавказзя в цілому на євразійському ринку. Марганцевими рудами багата Грузія, залізними – Азербайджан та Вірменія, мідні та поліметалічні руди добувають у Вірменії та Грузії. Велике значення для економіки країн регіону мають мінеральні та термальні води. На їх базі розвивається лікувально-курортний комплекс.
До складу Центральної Азії входять незалежні країни: Казахстан, Узбекистан, Киргистан, Туркменістан, Таджикистан. У них спільна історична доля та особливості господарювання. Водночас рівень соціально-економічного розвитку, особливості внутрішньополітичної ситуації, зовнішні політичні та економічні орієнтири, темпи та напрями процесів перебудови спричинили появу істотних відмінностей між країнами регіону. Регіон має значні запаси корисних копалин. Тут розробляються родовища газу, нафти, кам'яного вугілля, руд кольорових металів, особливо мідних та поліметалічних, ртуті, сурми, золота. Унікальне значення мають запаси мінеральних солей затоки Кара-Богаз-Гол. Важливе місце в економіці регіону посідає аграрно-промисловий комплекс, що спирається на розвинуте сільське господарство.
На території Східної Азії, що займає 1/4 частину Азії, розташовані Китайська Народна Республіка (КНР), Монгольська Народна Республіка, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Республіка Корея, Японія. Країна, розташована на о. Тайвань, не визнається КНР як незалежна держава. Мінерально-сировинні ресурси регіону – багаті, дають змогу розвивати практично всі напрями господарської діяльності. Запаси вугілля трапляються в усіх частинах регіону і становлять 1/3 частину світових. Нафта є в Північно-Східному Китаї, в Джунгарській западині та на шельфі. Регіон посідає одне з провідних місць у світі за запасами залізної руди, руд кольорових металів, особливо олова, ртуті, молібдену, вольфраму, сурми.
Більш деталізована класифікація Азії передбачає її поділ на регіони:
Країни СНД: частина Росії, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан, Киргизстан.
Південно-Західна Азія (Туреччина, Сирія, Ліван, Ізраїль, Йорданія, Іран, Ірак, Афганістан, Саудівська Аравія, Ємен, Оман, Кувейт, Бахрейн, Катар, Об'єднані Арабські Емірати). Регіон характеризується передусім видобутком і переробкою нафти. Поряд з багатими є й дуже бідні країни. Очевидно, найбільш комплексно розвинутий серед них Ізраїль.
Південна Азія (Пакистан, Індія, Непал, Бутан, Бангладеш, Шрі-Ланка, Мальдіви). Найрозвиненіші – Індія та Пакистан, у більшості країн переважає відстала аграрна економіка.
Південно-Східна Азія (М'янма, Таїланд, Малайзія, Індонезія, Сінгапур, Філіппіни, Лаос, Камбоджа, В'єтнам). Це великий світовий регіон вирощування рису, рибальства, видобутку мінеральної сировини, один із центрів світової торгівлі.
Східна Азія (Китай, Монголія, Північна Корея, Південна Корея, Японія). Це регіон контрастів, у якому співіснують соціалізм і капіталізм, відсталість і прогрес, надія на майбутнє і відчай.
Америка – частина світу, утворена двома материками. Цей континент колись ще назвали Новим Світом, на відміну від уже обжитого європейцями Старого Світу. Ця частина світу складається з двох континентів – Північної Америки і Південної Америки.
До Північної Америки належать Центральна Америка і Вест-Індія. Разом з островами площа Північної Америки становить 24,2 млн. км2 (16 % суходолу Світу), а кількість населення – 507,26 млн. осіб, які проживають у 38 країнах. Клімат Північної Америки змінюється від арктичного (на Крайній Півночі) до тропічного (у Центральній Америці і Вест-Індії), у прибережних районах – морський, у внутрішніх – континентальний. Грунтово-рослинний покрив представлений серією зон від арктичних пустель до тропічних вічнозелених лісів. Загалом, ліси різних типів охоплюють третину площі материка: типова тайга, високостовбурні хвойні ліси, мішані, широколисті й вічнозелені. Степи і напівпустелі переважають у внутрішніх регіонах материка. У внутрішніх районах Кордильєр подекуди розкидані пустелі. На Північноамериканському континенті є поклади корисних копалин світового значення: залізна руда, нікель, кобальт, золото, уран (Лаврентійська височина); кам'яне вугілля, нафта, горючі гази, калійні солі (Канада); нафта і газ (Примексиканська низовина, північна частина Канадського Арктичного архіпелагу); азбест (Північні Аппалачі); кольорові і рідкісноземельні метали (Кордильєри). Природа Північної Америки зазнала значного впливу людської діяльності.
Південна Америка сполучена Панамським перешийком з Північною Америкою, а її площа сягає 17,8 млн. км2 (12 % суходолу Світу). Населення – 371,53 млн. осіб, які проживають у 15 країнах.
Природні ресурси Південної Америки багаті й різноманітні. Існують обширні райони з родючими ґрунтами (наприклад, пампа Лаплатської низовини). Більшість річок належить до басейну Атлантичного океану, найбільші з них – Амазонка, Оріноко, Парана і Парагвай. Річки плоскогір'їв порожисті, як і в Андах, багаті на гідроенергію, мають чималі резерви прісних вод, використовуються для внутрішнього судноплавства. У Південній Америці є великі масиви екваторіальних і тропічних лісів.
Центральною Америкою вважається південна частина материка Північна Америка, розташована у тропічних широтах між Тихим і Атлантичним океанами, на стику з Південною Америкою, між западиною Бальсас біля південного краю Мексиканського нагір'я до Дар'єнського перешийка. Інколи південною межею Центральної Америки вважають перешийки Теуантепек і Панамський.
Латинська Америка – загальна назва країн, розташованих у південній частині Північної Америки на південь від р. Рю-Гранде-дель-Норте (включаючи Вест-Індію) і в Південній Америці. Латинську Америку поділяють на кілька регіонів. Перший регіон – Центральна Америка (Беліз, Гватемала, Гондурас, Коста-Рика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор, Мексика). Найрозвиненішою країною в регіоні є Мексика. Разом із США та Канадою вона входить до північноамериканського “Спільного ринку" (НАФТА). Решта країн – переважно сільськогосподарські. Кава, банани і цукрова тростина – основна продукція їх міжнародної спеціалізації. Другий регіон – Вест-Індія, часто його ще називають Карибським басейном. До Вест-Індії належать Багамські, Великі та Малі Антильські та інші острови, на яких розташовані такі держави: Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Гаїті, Гренада, Домініка, Домініканська Республіка, Куба, Сент-Вінсент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Тринідад і Тобаго, Ямайка, а також володіння США, Нідерландів і Франції. Основа економіки – сільське господарство, переважно плантаційне. Продукція – кава, банани, цукрова тростина. Розвинуті гірничодобувна промисловість і кольорова металургія (Куба, Ямайка). Досить потужна нафтопереробна промисловість працює на імпортованій сировині. Багато країн є великими центрами міжнародного туризму. Третій регіон – Андські країни (Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія, Чилі). В економіці цієї групи країн значну роль відіграє гірничодобувна промисловість: у Венесуелі добувають нафту, у Перу та Чилі – мідь, у Болівії – олово. Експортними сільськогосподарськими культурами є кава, цукрова тростина, бавовник. Четвертий регіон – басейн Ла-Плати (Парагвай, Уругвай, Аргентина). Це, насамперед, великий агропромисловий комплекс, який спеціалізується на вирощуванні зернових та олійних культур і на розведенні худоби. В Аргентині та Уругваї є галузі обробної промисловості. Парагвай, поки що, залишається економічно відсталою країною. П'ятий регіон – окреме угруповання: Гайана, Суринам та Гвіана. Основою економіки Суринаму та Гайани є видобуток бокситів і виробництво глинозему. Тваринництво погано розвинуте, рослинництво – дещо краще. Його продукцією є рис, банани, цукрова тростина, цитрусові. Гвіана є сільськогосподарським заморським департаментом Франції. Основна продукція Гвіани – цукрова тростина; розвинуте рибальство та добування морепродуктів (зокрема, креветок). Шостим регіоном вважається велика країна Бразилія.
Африка є другим за величиною, після Євразії, материком планети; площа з островами становить 30,3 млн. км2 (20 % суходолу Світу), кількість населення – 877 млн. осіб, або 13,5 % всього населення світу. До складу континенту входить 61 держава, 53 з яких є незалежними. Колоніями є: острів Святої Єлени – володіння Великобританії, Реюньйон – заморський департамент Франції, Суема і Мелілья – володіння Іспанії, Західна Сахара – територія, зайнята Марокко. Екватор розділяє континент на дві практично рівні частини, початковий меридіан також пролягає через Африку. Отже, вона, водночас, розташована у чотирьох півкулях планети – Північній, Південній, Західній та Східній.
Територія Африки простяглася з Півночі на Південь на 8 тис. км, а із Заходу на Схід – на 7,5 тис. км. У Північній частині більшу частину території займає пустеля Сахара, а у Південній – центральне плато. Найвищою точкою материка є вулкан Кіліманджаро (5895 м), а найнижчою – озеро Ассаль у Джибуті, яке на 155 м нижче рівня океану. Гори Атлас розташовані на Північному Заході, Капські – на Півдні материка. На Півдні розляглися пустелі Калахарі, Наміб та Керу. По обидва боки від екватора простягаються пояси сухих саван, які називаються Сахель. Савани і пустелі займають 80 % території материка. Середньомісячна температура влітку становлять +25–30 °С, а взимку –10–25 °С. У пустелі Сахара зареєстровано найвищу на Землі температуру повітря +58 °С. Але у горах вона може бути нижче 0 °С. Щорічно взимку у горах Атлас випадає сніг. Їм притаманна висока сейсмічність.
Як правило, Африку поділяють на два великі регіони – Північну і Тропічну Африку. Окремим регіоном є Південно-Африканська Республіка.
Загальна площа Північної Африки – близько 10 млн. км2, кількість населення – понад 150 млн. осіб. Майже вся її економіка зосереджнена у прибережній смузі, де розміщуються промислові підприємства і зони субтропічного землеробства. У південній частині регіону землеробство можливе лише в пустельних оазах. Основною споживчою і товарною культурою пустельних районів є фінікова пальма. В алжирській та лівійській Сахарі розвинутий нафтопромисел. Майже все населення Північної Африки говорить арабською мовою. Основна релігія – іслам.
Загальна площа Тропічної Африки – близько 20 млн. км2, кількість населення – понад 500 млн. осіб. Тропічна Африка – найменш урбанізований регіон земної кулі. Переважна частина населення належить до екваторіальної раси. Населення Тропічної Африки говорить мовами родини банту, поширена мова суахілі, на Мадагаскарі – австронезійські мови. Тропічна Африка – найбільш економічно відсталий регіон планети. Вирізняється лише один район гірничорудної промисловості – мідний пояс Замбії та Демократичної Республіки Конго. Переважає примітивне сільське господарство споживчого напряму (вирощують маніок, ямс, батат, просо, сорго, кукурудзу, банани, овочі). В окремих районах товарного рослинництва вирощують какао, каву, арахіс, гевею, олійну пальму, чай, спеції.
Взагалі на Африку припадає 10 % площі лісів світу, що становлять 17 % світових запасів деревини – однієї з основних статей африканського експорту. За площею лісів Африка поступається лише Латинській Америці, але вирубування перевищує природний приріст лісів, що викликає тривогу. Надрові запаси Африки дуже різноманітні. Вона багата на корисні копалини світового значення: руди чорних і кольорових металів, алмази, золото. Понад 30 % світових мінералів, зокрема понад 50 % алмазів і близько половини золота, видобувається в Африці. Алмази добувають у Центральній та Південній Африці; золото, уран – у Південній; руди заліза, алюмінію – у Західній; мідь, кобальт, берилій, літій – в основному, у Південній Африці; фосфорити, нафту, природний газ – у Північній і Західній Африці. Найбільші поклади міді у Демократичній Республіці Конго та Замбії, бокситів – у Гвінеї, а залізних руд – у Мавританії. Здебільшого, мінеральна сировина високоякісна і видобувається відкритим способом. Завдяки новим відкриттям збільшується частка Африки в розвіданих світових запасах енергетичної сировини. Запаси фосфоритів, хромітів, титану, танталу більші, ніж у будь-якій частині світу. Всесвітнє значення мають запаси бокситів, мідних, марганцевих, кобальтових, уранових руд, алмазів, рідкоземельних металів, золота тощо. Основними районами зосередження мінерально-сировинного потенціалу є: “мідний пояс” Африки, що тягнеться з району Катанги в Заїрі через Замбію у Східну Африку (родовища міді, урану, кобальту, платини, золота, марганцю); Гвінейська частина Західної Африки (поклади бокситів, залізної руди, марганцю, олова, нафти); зона гір Атласу та узбережжя Північно-Західної Африки (кобальт, молібден, свинець, цинк, залізна руда, ртуть, фосфорити); Північна Африка (нафта, газ – узбережжя і шельф Середземного моря).
Для сучасного господарства країн Африки найтиповішими є такі особливості: а) багатоукладність господарства; б) низький рівень економічних показників (національного доходу); в) аграрний характер економіки більшості країн; г) різке розмежування в сільському господарстві товарно-експортного виробництва, натурального і дрібнотоварного господарства, яке обслуговує місцеві потреби; д) поширення монокультури у сільському господарстві; е) переважання у промисловому виробництві гірничодобувної промисловості; є) збереження колоніального характеру у зовнішній торгівлі. Істотними особливостями розміщення господарства більшості країн Африки є зосередження економічної діяльності в кількох центрах і значний розрив у рівнях заселення, освоєння та економічного розвитку окремих територій та країн.
Океанія – це сукупність островів у центральній та південно-східній частинах Тихого океану між Австралією, Малайським архіпелагом на заході і широкою смугою океану, де немає островів, – на півночі, сході і півдні. До складу Океанії, згідно з британською класифікацією, входять Австралія, Нова Зеландія, Полінезія (Французька Полінезія, Лінійні острови, Піткейрн, Самоа, Тонга, Тувалу), Мікронезія (Каролінські острови, Гуам, Кірибаті, Маріанські та Маршаллові острови), Меланезія (Фіджі, Нова Каледонія, Папуа – Нова Гвінея та Соломонові острови). Загальна територія Океанії (разом з Австралією і Новою Зеландією) становить 8,5 млн. км2 (6 % суходолу світу). Населення 33,34 млн. осіб. Площа власне островів, становить 1,26 млн. км2. Інколи Океанію розглядають як самостійну частину світу. Значну частину Океанії становлять володіння Австралії, Великобританії, Нової Зеландії, США та Франції. Клімат на островах океанічний, переважно субекваторіальний та екваторіальний, на півдні – субтропічний та помірний. Щороку випадає, в основному, 1 000 мм опадів, на навітряних схилах великих островів – до 10 тис. мм. На островах рослинність представлена вологими тропічними лісами, саванами і луками. У зв'язку з невеликим внутрішнім ринком виробництво Океанії на 70 % орієнтовано на експорт.
Австралія – материк у Південній півкулі, його площа становить 7 687 тис. км2. Населення 20,1 млн. осіб. Середня частина Австралії – низинна, із западиною, де розташоване озеро Ейр (-16 м). Західна частина країни – плоскогір'я заввишки 400–500 м з окремими хребтами та горами. На двох третинах території Австралії клімат пустельний і напівпустельний. Більша частина Австралії лежить у тропіках, північ – у субекваторіальних широтах, південь – у субтропіках. Середня температура липня в Австралії коливається у межах 12–20 °С, січня – від 20 до понад 30 °С тепла. Кількість опадів зменшується зі сходу на захід від 1 500 мм до 250–300 мм і менше. Сніг узимку можна побачити лише на острові Тасманія та на горі Косцюшко (2 228 м). 60 % території Австралії – бізсточні регіони.
Австралія багата на підземні води, запаси яких є на 40 % території. Це значно спрощує проблему водопостачання, зокрема для потреб тваринництва. Внутрішня частина Австралії зайнята пустелями. Тут є солоні озера. В Австралії не буває сильних землетрусів, немає вулканів. Це пояснюється тим, що більша її частина лежить на Австралійській платформі. Австралійські енергетичні ресурси – високоякісне кам'яне вугілля, нафта, природний газ та уран – становлять близько п'ятої частини усіх світових запасів. Країна багата на залізну руду (щороку видобувається понад 100 млн. т), боксити, ільменіт, рутил, вісмут, свинець, цинк, нікель, уран, вольфрам, золото, срібло, кам'яне вугілля, нафту, природний газ. Розвинута чорна і кольорова (рафінована мідь, цинк, алюміній) металургія. Австралійська сира нафта задовольняє потреби країни на 70 %. Частково країна навіть експортує свою нафту. Існують підприємства нафтопереробної та нафтохімічної галузей промисловості.
Антарктида – південна полярна область Землі. Це материк, який оточують Тихий, Атлантичний та Індійський океани (іноді всі ці частини океанів називають Південним океаном). Антарктида площею 14 млн. км2 (9 % суходолу Світу) – найбільш нерозвіданий материк з вірогідно високим природним потенціалом. Достовірно відомо, що там зосереджено близько 70 % світових запасів прісної води, але вся вона в замерзлому стані. Антарктида – найбільш ізольований і єдиний материк, що не має корінного населення. Влітку чисельність тимчасових жителів складає близько 4 000 осіб, взимку – 1 500 осіб.
2.3. Екологічна ситуація у світі
Екологія впливає на всі сфери людської діяльності, охоплює практично всі сторони життя на Землі. Забруднення навколишнього природного середовища – це негативний продукт господарської діяльності, який завдає збитків національному добробуту. Несприятливий вплив на навколишнє середовище набув катастрофічних масштабів, особливо в Україні, де відбулася Чорнобильська та мають місце інші техногенні катастрофи. Серед загальносвітових тенденцій розвитку людства, які впливають на екологічну безпеку суспільства, можна визначити головні, це: глобалізація, інформатизація і зростання “інтелектуальних” галузей економіки, демографічні зміни, лібералізація, поширення уваги до екологічних проблем та безпеки життєдіяльності людини.
У сучасних умовах екологічна безпека виступає найважливішим фактором формування ринкової економіки та переходу до нової моделі економічного зростання. Без розвиненої екології в сучасному світі немає і не може бути розвиненої економіки держави. Зараз існує реальна загроза того, що економічний розвиток Землі може припинитися внаслідок: а) зменшення притоку енергоносіїв; б) обмеження ресурсів; в) деградації довкілля. До основних видів втрат суспільства від негативного впливу на природне середовище слід віднести: забруднення атмосфери (стаціонарними джерелами і транспортом); забруднення води; вилучення водних ресурсів із природних водоймищ; порушення ландшафтів (формування котлованів, насипів тощо); складування відходів; вилучення земельних ресурсів; негативну дію на ґрунти; прямий вплив на здоров'я людини; погіршення інформаційних властивостей природного середовища і соціально-психологічну дію на людину; вплив на біологічні об'єкти рослинного і тваринного світу.
Ситуація навколо планетарної води, повітря, флори і фауни загострюється й далі. Людство інтенсивно споживає природні ресурси і високими темпами забруднює навколишнє середовище. Так, для половини населення планети нафта недоступна вже нині. Як джерела палива бідне населення використовує дерево та деревне вугілля, кізяк, відходи рослинництва. Використання деревини для опалювання та приготування їжі призводить до збезлісіння, темпи якого набули загрозливих масштабів.
Землі як планеті загрожує і “парниковий ефект": її огортає “ковдра" з двоокису вуглецю, двоокису сірки, метану та інших забруднювачів. Озонова діра над Антарктидою уже вдвічі перевищує територію США. Гумусний шар втрачається через вітрову та водну ерозію, яку спричинює надмірна обробка ґрунтів. Розорюються площі, що були зайняті трав'яною рослинністю. З господарського обороту вилучаються значні площі через неналежну іригацію. До води потрапляють побутові і промислові відходи, токсичні хімікати отруюють її.
Підвищення температури води Тихого океану лише на чверть градуса викликало наприкінці XX ст. катастрофічні зміни клімату в Центральній і Південній Америці, а також збитки вартістю кілька мільярдів доларів. Згідно з прогнозами, середня температура на планеті підвищиться на 4,5 градуса до 2050 року. Це означатиме підняття рівня Світового океану на 2,2 м, що спричинить затоплення величезних площ і зникнення з карти світу багатьох держав, передусім, в Океанії.
Застосування недосконалих технологій, зокрема, спалювання нафти, вугілля і природного газу, призвело до того, що вміст вуглекислого газу в повітрі щорічно зростає на 0,5 %, а за останні 150 років він зріс на 25 %, причому на 12 % – за останні 30 років. Найбільшої шкоди завдають теплові електростанції, які працюють на вугіллі. Вони становлять 75 % усіх ТЕЦ і на їх частину припадає третина всіх викидів СО2. У пилогазових викидах міститься понад 1 400 шкідливих для людини речовин. Вміст двоокису вуглецю в атмосферу зростає, тому температура земної поверхні за останні сто років зросла на 0,6 %. Унаслідок цього підвищився рівень Світового океану на 10 %, а швидкість наступу океану на суходіл постійно прискорюється і становить 1,1 см за 10 років. Протягом XX ст. снігова шапка на горі Кіліманджаро в Африці зменшилася на 80 %. Ще два–три десятиліття – і вона остаточно зникне.
Нині у світі налічується понад 700 млн. автомобілів. За останні 30–40 років забруднення середовища вихлопними газами зросло утричі. В пострадянських країнах у великих промислових центрах 60 % викидів припадає саме на автомобільний транспорт. Унаслідок гіршої якості автомобілів у країнах СНД кожний із них викидає у повітря в 6 разів більше забруднених речовин, ніж автомобілі у країнах Європи. Особливо складна екологічна ситуація в Україні. Кістки сучасної людини містять свинцю в 50 разів більше, ніж кістки давніх предків. Тому погіршення якості довкілля вже не є проблемою окремих країн, а це вже справді проблема світового масштабу.
Протягом останніх 100 років на планеті було знищено четверту частину оброблюваних площ і дві третини лісів. Кожні 10 років з господарського використання вибуває 7 % родючих ґрунтів. Поля планети щороку втрачають 26 млрд. т гумусу. Площа пустель щороку збільшується на 6–7 млн. га. Щосекунди у світі площа лісів зменшується на півгектара, тобто за два роки утворюється площа, порівняна до території Фінляндії. Внаслідок заболочування, засолення, вилуговування планета щорічно втрачає 1,5 млн. га.
Ця ситуація ускладнюється збільшенням кількості людства на планеті. Наприкінці епохи палеоліту (15 тис. років до н. е.) кількість населення Землі становила 3 млн. чол., а до кінця неоліту (2 тис. р. до н. е.) вона збільшилася до 50 млн. чол. У першому р. н. е. було 200 млн. осіб. Для того, щоб населення планети досягло 1 млрд. чол., потрібен був проміжок часу від виникнення людства і до 1850 року. Двомільярдного населення планета досягла за 80 років – на 1930 p., тримільярдного – за 30 років, у 1960 р. Четвертий мільярд з'явився за 16 років – у 1976 p., а п'ятий – за 11 років, у 1987 році. Через штучне сповільнення темпів народжуваності шестимільярдної позначки населення планети досягло за 12 років.
У п'яти країнах світу – Китаї, Індії, США, Індонезії та Бразилії зосереджена половина населення Землі. “Демографічному вибуху" передусім сприяє “третій світ" – бідні народжують бідних. Причиною загострення глобальних проблем також є швидка урбанізація населення, зростання гігантських мегаполісів, що супроводжується скороченням сільськогосподарських угідь, лісів, бурхливою автомобілізацією. Збільшуються мегаполіси – на 0,3 % території планети сконцентровано 40 % населення Землі. Нині існують десятки міст, кількість мешканців яких перевищує 10 млн. осіб. Проблема води стає першочерговою. 80 % усіх випадків захворювань пов'язані зі споживанням неякісної води. Чисельність цих міст і їх мешканців і надалі зростатиме. Урбанізація, тобто збільшення міст і міського населення, значною мірою зумовлена збільшенням кількості населення. Надмірна його кількість стримує економічне зростання, вичерпує природні ресурси і руйнує довкілля. Існують два основні напрями демографічної політики: підвищення народжуваності (притаманний економічно розвиненим країнам); зниження народжуваності (у країнах, що розвиваються).
Найшвидшими темпами збільшується населення Африки – щороку на 1/2. Кожна кенійська жінка, в середньому, народжує сім разів. “Демографічному вибуху" сприяють не лише високі темпи народжуваності, а й сповільнення темпів смертності населення планети. Очікується, що у 2025 р. кількість населення становитиме 8,5 млрд. осіб.
Якщо нинішні темпи народжуваності збережуться, то, за підрахунками експертів ООН, через триста років кількість населення Землі становитиме катастрофічну цифру – 13 трлн. чол., тобто у 20 тисяч разів перевищуватиме нинішню кількість. Як би вдалося забезпечити ситуацію, що кожна жінка народжуватиме по двоє дітей, то кількість населення Землі становила б через триста років 9 млрд. чол. При цьому чверть населення земної кулі проживатиме в Африці. Найбільшими країнами світу за кількістю населення будуть Індія, Китай та США. Середній вік планетарного населення збільшиться з 26 до 50 років.
Цікаво, що більшість міст-гігантів світу належить саме країнам, що розвиваються. Наприклад, з 25 найбільших міст світу лише чотири розташовані у групі економічно розвинутих країн. У Лімі, Бангкоку, Багдаді, Буенос-Айресі проживає понад 40 % населення відповідних країн.
На початок нового тисячоліття, за оцінками ООН, на Землі проживали 175 млн. мігрантів, лише протягом останніх 25 років їх чисельність подвоїлася.
XX століття називають століттям біженців. У 1980 р. кількість біженців у світі дорівнювала 9,6 млн. осіб, а у 1994 р. – перевищила 27,4 млн. осіб. Змушена міграція набула світового масштабу, торкнувшись багатьох країн. Утворення деяких самостійних держав супроводжувалося переселенськими рухами величезного масштабу.
Тому погіршення якості довкілля вже не є проблемою окремих країн або регіонів. Це справді проблема світового масштабу. В результаті індустріалізації в країнах, що розвиваються, виникають екологічні проблеми, з якими країни Заходу вже зіштовхувалися. Екологічне співробітництво має бути справді універсальним (планетарним) і брати в ньому участь – обов'язок кожної держави світу.