Поняття і категорії соціології нації
Самостійна робота №14
Трактування нації в дусі атомістичного (механістичного, позитивістського) підходу здійснював український дослідник С.Рудницький у своїй праці «До основ нашого націоналізму», надрукованій у віденському тижневику «Воля» (1920, т. 2, ч. 5; т. 3, ч. 9). Націю він розглядав як певну групу людей, що має сукупність своєрідних, так званих питомих прикмет: антропологічну расовість, самостійну мову, питомі історичні традиції, питому культуру і суцільну територію, на якій була, є, або може бути питома національна держава.
До атомістичного напряму належать концепції як одного фактора, так і багатофакторності. Так, наприклад, український соціолог М.Шаповал у своїй праці «Загальна соціологія» (Прага, 1929) здійснив спробу аналізу нації у межах своєї оригінальної соціологічної теорії. Вона була побудована на ідеї розгляду суспільства як складної соціальної системи, елементи якої з’єднуються на підставах кумулятивного (від лат. cumulatio — скупчення) зв’язку. Автор мав на увазі, що суспільство становить собою скупчення певних об’єктів у межах певної системи. Такими об’єктами-елементами є прості й складні скупчення, або верстви, агрегати (сума простих і складних скупчень), громади (село, місто, держава). Самі ж скупчення мають власну внутрішню структуру, своєю чергою складаючись із певних зв’язків між субелементами.
З такої позиції М.Шаповал аналізує й етнічні процеси, вирізняючи як їхні проміжні ступені плем’я, народність і націю. На його думку, всі ці спільноти складаються з індивідів, об’єднаних певними кумуляціями — подвійними, потрійними тощо. Здавна українці були лише лінгвістично-професійним скупченням (мовно-хліборобським), тобто подвійно-кумулятивною верствою.
Згодом відбувається перехід до племінної верстви, що характеризується діяльністю чинників мови, релігії і раси. Наступним скупченням (проміжним між племенем і нацією) є народність як верства мовно-територіальна.
Національне відродження і змагання за державність перетворили її на потрійну кумулятивну верству#націю. Згідно з М.Шаповалом, нація — це складне соціальне скупчення (верства), що характеризується діяльністю чинників мови, території та держави. Звідси першим чинником в усіх цих формах виступає мова, яка входить у різні сполучення з іншими чинниками і в різних комбінаціях дає різні верстви.
Нація є типовою для модерних часів (ХІХ—ХХ ст.) складною верствою
(а отже, і М.Шаповал був прихильником модерністської концепції націотворення). Що більше є ліній об’єднання, то більш соціально міцним є скупчення, більш виробленими і солідарними є людські одиниці (типи), які до нього входять.
Таким чином, концепція М.Шаповала, перебуваючи в межах розуміння суспільства як системи, давала приклад синтезу західних соціологічних учень з українським соціологічним матеріалом. Водночас не можна не зауважити, що його концепція недалеко відійшла від згаданих атомістичних підходів, з тією лише різницею, що в ній об’єктивні ознаки етносу не розглядаються як самостійні і незмінні, а витворюють складні комбінації, які розвиваються в історичнопросторових формах, коли одна з них змінює іншу.
Аналізуючи атомістичний напрям, багато вчених вказують на його недостатність із двох причин. По#перше, в історії існували різні групи людей, нації, які не охоплюються такими загальними спільними характеристиками (наприклад, євреї розселені по всьому світу, однак вважають себе однією нацією). По-друге, як слушно зазначав український дослідник В.Старосольський, сама однаковість людей ще не означає, що вони становлять органічну цілісність, міцну спільноту. Він не визнає науковим підхід до визначення нації через перелік тих чи тих зовнішніх прикмет цієї спільноти.
Безперечно, вони є важливими умовами для народження та існування нації, відокремлення однієї національної спільноти від іншої, вироблення національної свідомості через розрізнення понять «ми» і «вони». Але суть нації може лежати лише в ній самій, не ззовні, а всередині.
Саме тому більшість українських соціологів, що працювали в умовах еміграції, схилялися до суб’єктивістського підходу в розумінні нації. Серед багатьох прихильників цієї концепції можна назвати В.Старосольського (1878—1942) та О.І.Бочковського (1884—1939), які виходили з антипозитивістської парадигми в дослідженнях нації, започаткованої у працях Е.Ренана і передовсім у його відомій лекції «Що таке нація?», виголошеній у Сорбонні 1882 року.
Нація — це спільнота, основою якої є, за висловом В.Старосольського, араціональна, стихійна воля; вона утворюється інстинктом, психічною схильністю та настроями членів угруповання, що утримує її як внутрішньо зв’язану цілісність. На противагу до спільнот, заснованих на фізичних підставах кровного зв’язку (родина, рід, плем’я), нація базується на інстинктах «другого ступеня», типом яких є ідея. Що ж до об’єктивних прикмет нації, то вони, на думку В.Старосольського, є чинниками, котрі в певних історичних умовах допомогли національним спільнотам створитися і виступають формами та символами, в яких нація сьогодні проявляє себе, свою суть.
У власному розумінні нації В.Старосольський використовує думки відомого представника німецької формальної соціології Ф.Тьонніса, який поділяє угруповання людей на спільноти і спілки (ґемайншафт і ґезельшафт). За Ф.Тьоннісом, вони різняться тими типами волі, за якими об’єднуються індивіди, що їх утворюють. В основі спільноти лежить «стихійна воля», в основі спілки — «свідома воля». Отже, націю В.Старосольський розглядає як спільноту, згуртовану стихійною волею. Водночас він, спираючись на думки Ф.Тьонніса, далі розвиває їх стосовно нації, розробляючи положення про внутрішній зв’язок «стихійної» і «свідомої» волі (воля «стихійна» здатна раціоналізуватися, а воля «свідома» набирає емоційних проявів, можливість витворення нових сполук обох типів воль і заснованих на них об’єднань людей тощо). В.Старосольський у багатьох позиціях не погоджується з Ф.Тьоннісом, полемізує з ним, про що скажемо далі.
О.І.Бочковський, головні праці якого про націю з’являються одночасно або пізніше від книжки В.Старосольського «Теорія нації» (1919), вважає останнього разом із М.Драгомановим «першими каменярами» спеціальної соціологічної науки — української націології. Основний мотив концепції Бочковського збігається з положеннями В.Старосольського про визначальну роль психічного чинника — національної свідомості, який об’єднує і перетворює первісний народ у новітню націю.
З огляду на це він розрізняє етногенез (тобто процес творення європейських народів з VIII до XVIII ст.) та націогенез (тобто процес творення націй, розпочатий з часу французької революції 1789 р.). Націогенез завершується створенням новітньої нації, яку О.#І.Бочковський розуміє як окрему суспільно-культурну осібність, індивідуальність, посталу через масове усвідомлення себе як самості. Ним особливо підносяться національна свідомість і воля як вирішальні сутнісні ознаки нації.
Завершується праця О.#І.Бочковського міркуваннями про відносини між нацією і державою. Він стверджує, що розвиток нації історично й неминуче призводить до утворення власної держави, а якщо нація ще не готова витворити її, тоді держава «може й має виплекати зі свого різнонаціонального населення — одну націю».
У сучасній західній соціологічній літературі відбуваються активні пошуки якогось проміжного підходу до нації, в рамках якого вдалося б подолати як однобічність і поверховість атомістичних концепцій, так і надмірний акцент на ролі психічних чинників у суб’єктивістських концепціях.
Такий третій підхід на основі врахування сучасної строкатої етносоціальної реальності передбачає нове, синтетичне поняття нації, що має в собі деякі елементи суб’єктивістської характеристики. Подібну спробу здійснює нині професор Колумбійського університету (США) О.Мотиль. На його думку, націю сьогодні можна найкраще зрозуміти як сукупність людей, що поділяють певну семіотичну систему, об’єднані певною семіотичною мережею і які є свідомі цього (тобто усвідомлюють таку семіотичну пов’язаність). Цю семіотичну мережу О.Мотиль розглядає як систему символів і знаків, котрі відрізняють одну національну спільноту від іншої. До них належать спільні способи і знаки комунікації, спільні символи, мова, спосіб мислення і поведінки, міфологія, спільні символічні вартості тощо. Очевидно, такий підхід намагається поєднати певні об’єктивні характеристики нації, які набувають великої ваги в сучасному світі (насамперед систему культурних вартостей і символів) із прагненням належати до спільноти, в основі якої подібна система культури й закладена, й існує, і розвивається. Такий підхід загалом можна вважати одним з найпоширеніших у сучасній західній соціологічній думці.