Основні складові соціології політики
Оскільки політика — явище складне і багатогранне, то й структура соціологічного знання про неї є складною і розгалуженою. З огляду на це дослідники вирізняють такі внутрішні складові соціології політики, як соціологія політичних рухів і партій: держави; політичної свідомості і політичної поведінки; міжнародних відносин тощо. Зупинимося докладніше на деяких із них.
Коли йдеться про соціологію політичних рухів і партій, то наголошується насамперед на їхній типології та понятті політичної системи.
Політичні рухи організовуються суспільними силами, які намагаються змінити існуючий соціальний лад або закріпити його через здійснення тиску на уряди чи шляхом боротьби за владу. Політична партія є політичним рухом, який має високий ступінь організації і прагне до реалізації своїх цілей, борючись за владу або за здійснення цієї влади в соціальній практиці. Є.Вятр будує типологію політичних рухів, виходячи з різних критеріїв. Якщо брати до уваги роль суспільних класів у створенні політичних рухів, то можна вирізнити рухи, які мають класовий (робітничий, селянський рух тощо), міжкласовий (національно-визвольний рух) і позакласовий характер (політичні рухи, в яких беруть участь професійні групи або соціальні прошарки).
Якщо йдеться про ставлення до існуючого політичного устрою, то з цього погляду можна вирізнити:
• консервативні політичні рухи (які прагнуть зберегти існуючий стан речей);
• реформаторські (які стоять на позиціях збереження певного політичного устрою, але вважають за потрібне вдосконалити його);
• революційні (які відкидають існуючий лад і мають намір замінити його іншим);
• контрреволюційні (які скеровані проти певного політичного ладу, що встановився внаслідок перемоги революційних або реформаторських рухів, і мають на меті замінити його попереднім устроєм).
Залежно від статусу в політичній системі партії поділяються на урядові (і до того ж консервативні, бо прагнуть зберегти владу у своїх руках) і опозиційні (або радикальні, бо прагнуть усунути правлячі партії від влади).
Функціональний критерій зумовлює поділ на партії «індивідуального представництва» (які концентрують свою діяльність на доборі кандидатів на виборні посади) та «соціальної інтеграції» (метою яких є згуртування довкола своїх гасел різнорідних верств населення).
Відмінності в організаційній побудові дозволяють вирізнити так звані децентралізовані (наприклад, консервативні й ліберальні в Західній Європі та США), централізовані (наприклад, соціалістичні партії континентальної Європи) і строго централізовані (комуністичні і фашистські) партії.
Партії є важливим елементом політичної системи, до якої, крім них, входять політичні інститути, а також політичні ролі, відносини, процеси, принципи політичної організації суспільства, політична свідомість, політична культура тощо. Як наголошують українські соціологи, політична система суспільства визначається:
• класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентського, президентського);
• типом держави (монархія, республіка);
• характером політичного режиму (демократичним, тоталітарним, авторитарним);
• характером соціально-політичних відносин (стабільних або нестабільних, конфліктних або консенсусних);
• характером політико-правового статусу держави (конституційна, з розвиненими або нерозвиненими правовими структурами);
• характером політико#ідеологічних і культурних відносин (відкритих або закритих із паралельними, тіньовими, маргінальними структурами чи без них);
• історичним типом державності;
• етнічною структурою тощо.
Американський вчений Г.Кінлох вирізняє три підходи до розуміння політичної системи. Згідно зі структурно-функцюналістським підходом (Т.Парсонс та інші) політична система становить собою усталену структуру, що складається з держави та її органів, політичних партій, засобів масової інформації, корпорацій тощо. Вона націлена на усунення дисфункцій і розладів у соціальній сфері через застосування важелів влади та інших засобів узгодження. У такому разі політичний процес розуміється як функціонування системи в цілому в узгодженості з її окремими елементами зокрема. Це дозволяє уявити політичні процесита інститути як природні та необхідні. Певними вадами такого підходу є акцент на стабільності і сталості системи та виведення з поля аналізу основного двигуна політичних змін — політичних суб’єктів.
Згідно з конфліктною моделлю (Р.Дарендорф та інші) політична система — це передовсім відкритий простір зіткнення соціально-політичних суб’єктів.
Політичний процес у цій моделі — це процес боротьби за владу, статуси і ресурси між соціальними групами і спільнотами. Але, з другого боку, це й процес формування політичних механізмів розв’язання і попередження конфліктних ситуацій. Акцент на динаміці та ролі політичних суб’єктів, утім, не супроводжується проникненням у мотиви участі в політичних акціях, у соціально-психологічні основи конфліктної поведінки.
Соціально-біхевіористська модель політичної системи (Г.Блумер, П.Блау та інші) розглядає її з погляду ефективності каналів і мотивів політичної активності. Тут політична система — це сукупність механізмів підтримки певної структури цінностей і зразків поведінки, а політичний процес — насамперед політична участь окремої людини, соціальних груп і спільнот у вирішенні їхніх проблем. У межах цього підходу аналізуються форми і типи політичної поведінки, умови і чинники, що змушують людей займатися політикою.
Соціологія держави є важливою складовою соціології політики й охоплює такі питання: генезис і функції держави, її типи і форми; склад, структура і функції держапарату.
У науковій літературі дається трояке розуміння поняття «держава»:
• як організація великої суспільної групи (тут синонімами терміна «держава» є слова «країна», «народ», «суспільство», «вітчизна»);
• як відносини політичної влади (сукупність зв’язків між громадянами та органами держави, між органами держави — урядом і парламентом, між ними й політичними партіями; таке розуміння зводиться до поняття «влада»);
• у вузькому сенсі слова «держава» ототожнюється виключно з виконавчо-розпорядними адміністративними органами і з системою правових норм, на основі яких вони функціонують.
Держава як соціальний інститут і одночасно політична організація
має свої прикметні ознаки:
• наявність певної території, кордонами якої обмежена ця держава і на соціальному просторі якої існує територіально#державна спільнота людей;
• відокремлення публічної влади від суспільства, її неспівпадіння з організацією всього населення, поява прошарку професіоналів-управлінців;
• суверенітет, тобто верховна влада на певній території, яка володіє винятковим правом видання законів, розпоряджень і норм, обов’язкових для всього населення;
• існування особливої системи органів і установ, котра в сукупності утворює механізм держави — органи законодавчої, виконавчої, судової влади, апарат примусу: армія, поліція (міліція), органи безпеки тощо;
• монополія на стягнення податків із населення, що необхідні для утримання чисельних службовців і для матеріального забезпечення державної політики: економічної, соціальної, культурної, освітньої, зовнішньої тощо;
• наявність права, тобто обов’язкових норм і правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою і таких, що об’єднують її громадян у певний правовий союз (громадянство).
У працях Н.Смелзера також розглядаються основні форми держави, до яких він зараховує:
• тоталітарну державу (така держава прагне повністю підкорити собі громадян, придушуючи і контролюючи всі інші соціальні інститути суспільства, навіть первинні групи, як#от сім’я або друзі. Американські дослідники С.Фрідріх та З.Бжезинський називають шість основних особливостей тоталітарної держави: панування і широке поширення однієї ідеології; однопартійна система з одноосібною диктатурою і придушенням опозиційних партій; широке застосування терору; контроль над засобами масової інформації; розпорядження зброєю і монополія на її застосування; контроль над економікою з державним економічним плануванням і доведенням завдань до кожного підприємства);
• авторитарну державу (в якій влада зосереджена в руках монарха або диктатора, які правлять за допомогою сили; такі режими подібні до тоталітарних, але є набагато слабшими від них: допускається існування різних політичних партій та інших ідеологій, менше контролюється приватне життя тощо);
• демократичну державу (сучасна демократія зазвичай асоціюється з представницькою демократією, коли народ на певний термін передає владу своїм представникам, що мають переобиратися; для таких держав характерними є, згідно з Н.Смелзером, віра у високу значущість особи, утвердження рівності і справедливості, важливе значення індивідуалізму загалом; наявність конституційного уряду, законодавства про розподіл та обмеження політичної влади; загальна згода громадян бути керованими представниками, обраними ними, періодичність виборів, підзвітність державних чиновників та обмеження терміну їх повноважень і, нарешті, наявність лояльної опозиції з її багатопартійною системою і можливістю вільно висловлювати свою думку).
Суть держави виявляється в її функціях як основних напрямах діяльності. До них належать: регулювання економічного життя, культурно-виховна функція, сприяння розвитку освіти і науково-технічного прогресу, забезпечення обороноздатності країни, співробітництва з іншими державами й народами. На думку Є.Вятра, до цих основних внутрішніх і зовнішніх функцій слід додати функцію формування нації в тих випадках, коли держава є інструментом національної інтеграції. Це зауваження польського соціолога важливе для сучасних процесів націотворення в Україні, коли держава відіграє консолідуючу роль у суспільстві, сприяючи створенню сучасної нації в сенсі території і громадянства, що закріплено в новій Конституції країни. Такої ж думки дотримується при аналізі етнонаціональних процесів в Україні й відомий американ ський вчений О.Мотиль.
Ці та схожі питання вивчає соціологія політичної свідомості. Отже, різноманітність політичного життя зумовлює його вивчення не лише окремими соціогуманітарними науками, а й спеціальними підрозділами соціології політики.