Соціологія праці й управління, її поняття і категорії
Самостійна робота №18
У радянській соціологічній науці не було розроблено такого напряму, як економічна соціологія, оскільки офіційно визнавалася лише одна теоретична економіка: марксистсько-ленінська; всі інші альтернативні спроби розвитку теорій такого роду узагальнення були загалом неможливі й заборонені. Тому економічна соціологія поширена в західному світі і лише починає свої перші кроки в Україні. Натомість у колишньому СРСР досить активно розробляли соціологію праці й управління як емпіричну соціологічну дисципліну з яскраво вираженим прикладним застосуванням. Навіть у визначеннях соціології праці й управління у словниках радянського періоду відверто акцентувалось на її значенні насамперед для зростання продуктивності праці в соціалістичній економіці. Недарма В.Ленін, присвятивши низку статей критиці системи Тейлора як «системи витискання поту», «системи поневолення людини машиною», водночас рекомендував застосувати її елементи в соціалістичній практиці.
У радянські часи соціологія праці й управління була зосереджена передусім на вивченні таких проблем:
• підготовка молоді до праці, її професійне самовизначення як основного резерву робочої сили і трудових ресурсів;
• професійний добір, підготовка і розстановка кадрів;
• матеріальне і моральне стимулювання;
• формування трудового колективу, посилення його виховного впливу;
• організація соціалістичного змагання, роботи бригад комуністичної праці тощо;
• зміцнення трудової дисципліни і т. ін.
Уже сам перелік цих напрямів дає уявлення про утилітарне, суто практичне призначення соціології праці та управління у радянському суспільстві. Звичайно, у кожному суспільстві підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва є одним з основних напрямів економічної політики держави. Але за соціалізму досягнення цієї мети було самоціллю і супроводжувалося величезними людськими втратами та визискуванням робочої сили. Так, за часів Й.Сталіна найдешевшою робочою силою були засуджені й репресовані, на багатьох велетенських новобудовах працювали в’язні (згадаймо будівництво Біломорського каналу або будови в Сибіру). Нині відбувається процес очищення української соціології від ідеологічних нашарувань, формування її понятійно-категоріального апарату й концептуальної схеми, зміна її загальної орієнтації із забезпечення за будь-яку ціну високих виробничих результатів на досягнення ефекту за рахунок перебудови і вдосконалення всієї економічної системи, у центрі якої стоятиме людина.
Отже, соціологія праці, на думку українських соціологів Г.Дворецької та В.Махнарилова, — це спеціальна галузь соціологічної науки, яка вивчає закономірності формування, розвитку і функціонування різних соціальних утворень (систем, спільнот та інститутів) і пов’язаних з ними явищ і процесів у сфері праці. Інші дослідники дають схоже визначення соціології праці, акцентуючи на дослідженні трудової діяльності як соціального процесу, впливові техніко-технологічних і соціальних умов на ставлення людей до праці.
Найоптимальніше визначення, на нашу думку, міститься у матеріалах до лекційного курсу «Соціологія» (Київ, 1996). У ньому зазначається, що до соціології праці доцільно додати і розглядати разом ще й соціологію управління, оскільки це два тісно пов’язані аспекти економічного життя соціуму. Автор відповідного розділу В.Полторак вважає, що соціологія праці й управління — це галузь соціології, яка вивчає трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну підсистему суспільства, його інститути, а також соціальні спільноти у сфері праці, соціально-трудові відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них. У соціології праці й управління предметом першої є соціально-трудові процеси і відносини взагалі, а другої — управління ними.
Якщо дотримуватись останнього визначення, то у предметі цієї соціологічної науки можна вирізнити п’ять складових:
• суб’єкти праці;
• соціальні інститути у сфері праці;
• соціально-трудові відносини;
• соціально-трудові процеси;
• соціальне управління ними.
Суб’єкти праці — це ті соціальні верстви, групи, спільноти й окремі люди, які беруть участь у трудовій діяльності (підприємці, менеджери, інженерно-технічні працівники, службовці, робітники тощо) і різняться своїм соціальним становищем, місцем і роллю в трудових колективах.
Усі вони мають різні кваліфікацію, трудовий досвід, рівень і канали одержання прибутків, нарешті інтереси, які не завжди збігаються. Останнє може виступати (а на думку марксистів, є обов’язковою причиною) виникнення конфліктів (у марксистському варіанті — загострення класової боротьби).
У радянській соціології конфлікти, пов’язані з трудовою діяльністю суб’єктів праці, не ставали предметом спеціального аналізу. Положення про безконфліктність соціалістичного суспільства загалом гальмувало дослідження тих суперечностей, які виникали і у сфері економіки. Якщо й визнавалось існування напруженості, конфліктів та боротьби носіїв несумісних інтересів у галузі виробництва, то лише як притаманних капіталістичному суспільству. Явище відчуження, описане К.Марксом, аналізувалося також лише щодо капіталізму. Стосовно ж соціалізму, про нього стало можливо згадувати лише з початком горбачовської «перебудови». Натомість Н.Смелзер зазначає, що відчуження — феномен всезагальний. Явища відчуження, що з’явилися на перших етапах розвитку індустріального суспільства, у постіндустріальному суспільстві не лише не зникають, а посилюються і прибирають різних форм.
Смелзер наголошує, що вплив різних типів технології та організації праці на робітника становить величезний інтерес для соціологів.
Наслідок цього впливу — процес відчуження— передбачає три елементи:
• почуття безпорадності (робітникам не належать інструменти, якими вони користуються; вони не купують необхідних ресурсів і не продають вироблені ними товари);
• почуття беззмістовності своєї праці (у виготовлення кінцевого продукту робітник вносить лише одну операцію, наприклад, встановлює електропроводку для освітлення автомобіля; він часто-густо не має контактів з іншими робітниками);
• почуття відстороненості (у багатьох професіях втрачається можливість «просунутися» на службі, проводити свій час із колегами у праці; робітник не відчуває гордості й задоволення від процесу творення).
В.Блавнер унаслідок аналогічних досліджень доходить висновку, що причина відчуження — не самі умови праці, а радше соціальні структури, які складаються в різноманітних трудових обставинах. Він вивчав ситуації у чотирьох різних галузях американської промисловості: автомобільній, текстильній, хімічній та поліграфічній, маючи на меті з’ясувати, де є найбільше відчуження робітників. Найвищий рівень відчуження спостерігався серед робітників автомобільної промисловості, найнижчий — серед друкарів. Перші з них, працюючи на конвеєрах, лише незначною мірою контролюють умови своєї праці; вони практично дуже мало відповідають за кінцевий результат праці, позбавлені можливості спілкуватись один з одним у робочий час. Їхні профспілки дбають лише про підвищення заробітної плати й поліпшення умов праці. Натомість друкарі належать до профспілки, яка має давню історію; вони самі визначають режим праці й наочно бачать наслідки своєї роботи, відчувають задоволення, перетворюючи рукопис у видрукований продукт: книжку, брошуру, альбом репродукцій, придатний для широкого розповсюдження.
Соціальні інститути у сфері праці — це господарські об’єднання, заводи, банки, ринки, трудові колективи, профспілки тощо. Вони забезпечують усю сукупність виробничих зв’язків у суспільстві, одночасно з’єднуючи економічне життя з іншими підсистемами. Кожен соціальний інститут в економічній підсистемі має свої, чітко окреслені функції. Коли ж нормальне функціонування певного соціального інституту порушується, а зв’язки з соціальним середовищем набирають викривленого або неповного характеру, з’являється так звана дисфункція соціального інституту. Так, дисфункція деяких економічних інститутів стає причиною існування «тіньової економіки», виливається у спекуляцію, хабарництво, крадіжки, тягне за собою корумпованість і господарського, й управлінського апарату. Ці явища особливо болісно даються взнаки під час «перехідного періоду» — періоду трансформації командно-адміністративної системи в ринково орієнтовану систему вільного підприємництва, що яскраво видно на прикладі майже всіх посттоталітарних країн разом з Україною.
Соціально-трудові відносини складаються на виробництві між суб’єктами — представниками різних соціальних спільнот і груп. Цей тип відносин, як слушно зазначає В.Полторак, на відміну від відносин функціональних, описаних раніше, у соціології кваліфікують як відносини рівності й нерівності між працівниками та соціальними групами (наприклад, між підприємцями та робітниками).
Н.Смелзер розглядає такі відносини у трьох типах економічних систем: капіталістичній, демократично-соціалістичній та комуністичній радянського типу. У першій з них, капіталістичній, підприємець є головною дійовою особою і встановлює свої правила стосунків із працівниками. На перших етапах існування капіталістичної системи уряд не втручався у справи підприємців. Але з часом, коли розвиток вільного підприємництва породив жорстоку експлуатацію найманої праці, уряд посилив контроль за діяльністю капіталістів, запровадивши заходи для соціального захисту громадян, перерозподілу прибутків через оподаткування, обмеження монополізації ринку (антитрестівське законодавство).
У демократичних країнах соціалістичної орієнтації акцент ставиться на суспільній власності на засоби виробництва та розподіл товарів. У цих країнах, звичайно, можливе й існування приватної або змішаних форм власності, але пріоритетне місце посідає державна власність (принаймні націоналізація охоплює головні стратегічні висоти господарства). Відповідно й економічна політика держави позначена більшим втручанням в економічне життя і суворішою регламентацією підприємництва, а також соціальним захистом практично всіх верств населення, яке працює. «Шведська модель» демонструє найвищий здобуток оптимального поєднання інтересів підприємництва і найманої праці, який втілюється в один із найвищих у світі стандартів життя.
Комунізм радянського типу є системою, де вся власність є суспільною (за рідкісними винятками). У працях К.Маркса передбачено, що комуністичне суспільство має бути суспільством усезагального добробуту, без експлуатації, що в ньому житимуть вільні трудівники і при тому не буде суперечностей між розумовою і фізичною працею.
Насправді ж «комуністична економіка» (насамперед радянська) визначалася повним політичним пануванням однієї партії, суворим контролем, довгостроковим плануванням (п’ятирічні плани), а не стихією вільного ринку. Держава тут була повним власником, регламентуючи всі види виробничої діяльності і трудову поведінку кожного трудівника. Не заперечуючи, що така система спромагалася на піднесення економіки й досягнення окремих високих економічних результатів, Н.Смелзер наголошує, що це не означало її високої ефективності і продуктивності, які досягалися прямим і опосередкованим економічним визиском трудівників.
Під соціальними процесами у сфері праці соціологи розуміють функціонування і зміни становища соціальних груп, колективів і окремих
робітників — суб’єктів економічної діяльності. У їх структурі вирізняються:
• сама праця (у сфері якої виникають усі соціальні явища і процеси, що становлять предмет соціології праці; отже, праця є базовим
соціальним процесом);
• трудова адаптація (тобто пристосування до виробничого середовища);
• трудова мобільність (тобто пересування всередині соціальних груп, трудових колективів та між ними; вона враховує також плинність кадрів на виробництві);
• відносини співробітництва або конкуренції, суперництва і конфліктів між суб’єктами економічної сфери).
Соціальне управління соціально-трудовими процесами і відносинами передбачає їх планування і регулювання. У його структурі можна вирізнити такі складові:
• вироблення, прийняття і реалізація управлінських рішень;
• використання різноманітної інформації у процесі управління;
• вироблення певних методів та стилів керівництва;
• забезпечення самоврядування і виробничої демократії;
• планування процесів соціального розвитку трудового колективу (виховної, культурно-масової, спортивної роботи, удосконалення соціально-психологічного клімату, зміцнення дисципліни праці, заходів, спрямованих на зміцнення здоров’я трудівників, тощо).
В умовах перехідного періоду до ринково орієнтованої економіки значного поширення набуває менеджмент (від англ. management — управління, керівництво). В.Полторак зазначає, що менеджмент — це міждисциплінарна наука, яка поєднує економічний, соціальний, політичний, організаційний, правовий, психологічний та інші підходи до керування виробництвом. Крім загальних політико-економічних чи соціально-філософських теорій менеджменту, існують прикладні теорії організації та управління, спрямовані на вироблення конкретних підходів щодо раціоналізації та вдосконалення управління.
Інші українські соціологи наводять приклади, коли менеджмент дає змогу суттєво поліпшити виробничу діяльність і взаємини її суб’єктів. Це «менеджмент участі» (у США робітники обговорюють з адміністрацією дедалі більше управлінських рішень), «соціотехнічні системи» (бригадні форми організації праці, наприклад, у Швеції на підприємствах автомобілебудування «Вольво», які надають групам робітників повноваження щодо визначення режиму і графіка праці, можливості обміну робочими місцями тощо), «гуртки якості» (в Японії такі гуртки виробляють пропозиції щодо поліпшення виробництва, відповідають за статистичний облік якості продукції) і т. ін.
Предмет соціології праці та управління і предмет менеджменту, як бачимо, взаємно перехрещуються, але не повністю тотожні. Менеджмент виробляє і застосовує на практиці найефективніші моделі, технології, засоби, методи управління виробництвом. До сфери його дії належать:
• визначення цілей і завдань управління, розробка конкретних заходів для їх досягнення;
• розподіл завдань на окремі види операцій;
• розподіл робіт і координація взаємодії різних підрозділів усередині організації;
• удосконалення формальної ієрархічної структури на виробництві;
• оптимізація процесів ухвалення рішень;
• пошук адекватної (тобто відповідної) мотивації діяльності, виявлення найефективніших стилів керівництва та ін.