Від операційної діяльності 5 страница
В стародавньому Римі існувало майнове і особисте (поголовне) оподаткування. Для його здійснення проводилася оцінка майна і перепис населення цензорами і чиновниками. На основі огляду майна цензори складали його опис. В залежності від розмірів майна громадяни поділялися на декілька класів. Ті, що мали майно на незначну суму (шостий клас) повністю звільнялися від оподаткування. Інші повинні були виплачувати податки у визначених розмірах. В разі, коли виявлялося, що громадянин приховував обсяги майна, сума податків збільшувалася в 3-4 рази. Намагання уникнути податків могло призвести навіть до продажу громадянина в рабство. Особистий податок використовувався для осіб, що проживали в римських провінціях. В його основу було покладено земельний податок, що складав 1/10 частину доходів, одержаних з земельної ділянки. Враховувалися і додаткові об’єкти оподаткування: кількість фруктових дерев, виноградних лоз, нерухомості, худоби, рабів, цінностей та ін.
В період середньовіччя податкова система вдосконалювалася. З одного боку, право установлення податкових платежів, що першочергово належало королю, почало обмежуватися парламентом. Податки вилучалися як республіканською, так і місцевою владою. Використовувалися нові форми оподаткування. Так, у Франції податки установлювалися королем. Але з часом такі повноваження фактично перейшли до Верховної Ради, що існувала в системі королівської влади. В Англії на чолі фінансового управління стояв король. Його представники діяли в графствах (шерифи). В общинах фінансами керували органи самоуправління. Але поступово, в ході запеклої класової боротьби повноваження короля з питань впровадження податків обмежувалися діяльністю Парламенту.
В Германії податкова система охоплювала земельний податок, поголовний збір, судовий збір, воєнний збір, торгове, промислове, дорожнє та ринкове мито, службові збори та ін. На початку ХІХ ст. почали використовуватися інші податки: при одержанні документів, судові збори, мито з наслідування та ін. Було введено штрафи. В 1808 р. почали використовувати пропорційний прибутковий податок, а також майновий податок. В 1810 р. впроваджено промисловий податок.
Перехід від абсолютизму до конституціоналізму в Європі привів до збільшення державних витрат. Одержала подальшого розвитку теорія державних фінансів. Монтеск’є, Руссо та інші вчені обґрунтовували, що податки повинні впроваджуватися законодавчою владою. А вона має здійснюватися представниками народу і тому діяти в його інтересах. Так, Монтеск’є обґрунтовував, що податки мають бути пропорційними волі громадян. Ф.Кене рекомендував використання єдиного податку – земельного. Працівники і підприємці не включалися ним до складу суб’єктів оподаткування. А.Смітом були розроблені основні принципи оподаткування.
В Київській Русі державна фінансова система почала формуватися в ІХ ст. Основним джерелом доходів княжої казни була данина. Вона вилучалася двома способами: привозом (коли данина привозилася до Києва) і полюддям (коди князі і їх дружини самі їздили за її одержанням). Населення поділялося на дві групи. До першої відносилися особи, що не включалися до суб’єктів оподаткування (духовенство, слуги князів та ін.). Друга група – це платники податків: землевласники та городяни. В якості предметів оподаткування виступала земля, двори, будинки (дими), особи.
В період татаро-монгольської навали основним податком був “вихід”. Він збирався спочатку баскаками (уповноваженими хана), а потім російськими князями. Вихід вилучався з кожної особи чоловічої статі та з худоби. Кожен з князів збирав данину і передавав її великому князю для відправки в Орду. Обсяги виходу залежали від домовленостей великих князів з ханами. Татари вимагали виплати десятої частини майна. Але крім цього, данина вилучалася також і на користь місцевих князів і великих князів.
Податкова система Росії з часом помітно змінювалася. Так, Іван Грозний ввів стрілецьку подать для створення регулярної армії, податки з чорносошних селян і посадських людей. Одиницями земельних мір були плуг або соха. Далі до них стали додаватися коні, неводи, ковалі та ін. Соху як одиниця виміру податків було скасовано в 1679 р.. Основою оподаткування став двір. В період правління Петра І (1672 – 1725) впроваджувалося багато нових податків. До них, зокрема, відносилися промислові збори, податки з постоялих дворів, печей, суден, кавунів, горіхів, найму будинків та ін. Така практика пояснювалася стрімким зростанням державних витрат, пов’язаних з фінансуванням значних перетворень в країні, розвитком державного будівництва та проведенням чисельних воєн.
В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Росії було установлено систему оподаткування, що відповідала вимогам розвитку країни тих часів. Її основу складали три податки: подушний податок, питний збір і митні платежі. Важлива роль належала державному промисловому податку, введеному 1898 р. Акціонерні товариства мали сплачувати додатково податок з капіталу та процентний збір з прибутку. Ставки оподаткування прибутку були невисокими (від 3 до 6%), що стимулювало розвиток промисловості.
Перша світова війна та лютнева революція в Росії (1917 р.) привели до погіршення фінансового стану країни. Стрімко збільшилися грошові емісії та державні позики. Систематично підвищувалися ставки податків і зборів. Запроваджувалися нові форми оподаткування. Тимчасовий уряд Керенського довів країну до фінансового краху. Грошові знаки настільки знецінилися, що сучасники рекомендували використовувати керенки як шпалери. Це було дешевшим, ніж купівля за них шпалерного паперу.
Розвиток фінансової системи Росії після перемоги жовтневої революції 1917 р. ще більше погіршився. Основним джерелом доходів радянської влади стали грошові емісії та примусові збори (контрибуції). І тільки після прийняття комуністичною партією нової економічної політики відмічалось покращення економічного розвитку. Починаючи з 1921 р. була знята заборона на розвиток торгівлі та приватної власності. Впроваджувалося використання концесії. Приймалися заходи зміцнення грошової одиниці. Суттєвих змін зазнала система оподаткування. Було введено (замість продрозверстки) сільськогосподарський та промисловий податки. Почали використовуватися дохідно-майновий податок, рентний та гербовий збори, мито, акцизний збір та ін.
Та починаючи з другої половини 1920 – х років в СРСР здійснювався перехід до командно-адміністративної системи (за прийнятим визначенням – до соціалізму). В умовах командної економіки податки перестають відігравати роль важливих фінансових механізмів. Зростає значення адміністративного перерозподілу створеного в країні продукту з боку міністерств, відомств та місцевих органів влади. При цьому керуючою і направляючою силою в їх діяльності є єдина комуністична партія. Тому в цей період система оподаткування виступала в якості важеля поглиблення госпрозрахунку та регулювання соціальних відносин. Так, до основних видів податків в СРСР відносилися: прибутковий податок з кооперативних підприємств і суспільних організацій (включаючи колгоспи); прибутковий податок з громадян; податок на холостяків, одинаків і малосімейних громадян СРСР; сільськогосподарський податок; місцеві податки (податки з власників споруд; земельний податок; податок з власників транспортних засобів).
Податки в СРСР розглядалися як додатковий, підпорядкований соціалістичним принципам розподілу суспільного продукту важіль. До того ж, передбачалося, що їх роль буде скорочуватися. Так, в “Финансово-кредитном словаре” (М.: Финансы и статистика, 1986 ), зазначається: “Податки, що використовуються в соціалістичних країнах, по своїй соціально-економічній сутності принципово відрізняються від податків при капіталізмі. В умовах панування суспільної власності на засоби виробництва соціалістична держава здійснює прямий розподіл національного доходу і формує переважну частину доходів державного бюджету за рахунок надходжень від соціалістичного господарства. Податки … слугують додатковим джерелом ресурсів для покриття суспільних витрат на задоволення суспільних потреб… Оскільки розширене відтворення і підвищення матеріального і культурного рівня життя народу все більше забезпечується за рахунок нагромаджень соціалістичного господарства, податкова система в цьому відношенні втрачає свою значущість” (т.ІІІ, с.260; 267).
Відродження державності України та прийняття курсу на перехід до ринкової економіки поставили багато складних питань в розвитку фінансової системи. Та найбільш гострі проблеми виявилися в сфері оподаткування. Система оподаткування, що існувала в СРСР, виявилася зовсім непридатною для обслуговування розвитку ринкових відносин. Тому стало питання про повну її перебудову. Разом з тим, формування адекватної податкової системи для перехідного періоду виявило багато складних проблем. Зокрема, до них можна віднести: зубожіння населення, різке зменшення обсягів ВВП, скорочення виробництва і навіть повна зупинка більшості провідних підприємств, зростання безробіття, збільшення інфляції, що переросла в гіперінфляцію, та ін. За таких умов використання досвіду зарубіжних країн в розбудові податкової системи в Україні було обмеженим. Тому формування раціонального податкового законодавства здійснювалося на протязі багатьох років. Продовжується така робота і зараз.
Податки відіграють важливу роль в процесі соціально-економічного розвитку країни. Зокрема, з їх використанням здійснюється фінансування доходів до державного бюджету та до найбільш важливих державних цільових фондів: пенсійного фонду, фондів соціального страхування, фондів забезпечення інвестиційного та інноваційного розвитку та ін. Разом з тим, податки використовуються як дійовий важіль впливу держави на розвиток економічних і соціальних процесів. Оподаткування впроваджується з метою обмеження (або прискорення) розвитку окремих галузей, надання пільг певним категоріям громадян, регулювання економічних зв’язків з іншими державами та ін. Особливої актуальності використання податкового механізму регулювання соціально-економічних процесів набуває в перехідному періоді.
Характеристика основних видів оподаткування
В процесі історичного розвитку використовувалися різні види і способи оподаткування. Їх класифікація здійснювалася виходячи з використання різних критеріїв. До них, зокрема, відносяться: наявність еквівалентного обміну між платниками і державними фондами, цільовий характер надходжень податків; виплата коштів до певного державного фонду, вилучення податків безпосередньо з платників або віднесення їх до складу цін товарів та ін. Таке розмежування дає можливість більш раціонально використовувати оподаткування в процесі регулювання соціально-економічного розвитку країни.
З урахуванням таких критеріїв всі податки поділяються на такі групи: податки, збори, платежі та обов'язкові відрахування. Термін "податки", з одного боку, використовується в широкому розумінні. В такому випадку він відображає всі можливі види оподаткування: як безпосередньо податки, так і збори, платежі та відрахування. Та використання поняття "податки" має і більш вузьке значення. Тоді воно розглядається як одне з особливих, відмінних від зборів, платежів та відрахувань визначень. Різні види податків, що обслуговують фінансову систему, сьогодні мають певне призначення і в сукупності використовуються для забезпечення її збалансованого розвитку.
Податки, як правило, розглядаються як обов'язкові виплати визначених суб'єктів до державного або місцевого бюджету. Вони не використовуються для формування доходів державних цільових фондів. Важливим є також те, що термін "податки" не передбачає прямого еквівалентного обміну між платником і державними органами управління. Обсяг благ, що одержують платники від держави в обмін на виплачені податки, не має точних вимірів і може бути визначеним лише умовно. Податки, в зв'язку з цим, не мають цільового призначення. Це означає, що кошти, залучені до державного бюджету в формі податків, використовуються державними органами управління за різними, попередньо не фіксованими напрямами з метою фінансування загальнодержавних або місцевих витрат.
Виходячи з цього, можна дати таке визначення податків у вузькому їх значенні. Податки - це обов'язкові виплати визначених суб'єктів до державного бюджету, що не мають цільового призначення і не передбачають прямого еквівалентного обміну. За допомогою податків державні органи влади залучають кошти до державного бюджету з метою фінансування видатків, що не можуть мати точного еквівалентного виміру. До них, зокрема, відносяться: фінансування обороноздатності, освіти, науки, культури, міжнародних відносин та ін..
Термін "платежі" відображає фіксовані виплати до державного бюджету, пов'язані з використанням природних ресурсів, що знаходяться у державній власності. Такі явища мають місце у випадках, коли суб'єкти залучають природні ресурси з метою здійснення господарської діяльності. Тому платежі не є обов'язковими для всіх платників. Важливим є і те, що платежі передбачають еквівалентність обміну між платниками і державою. Характерно, що такий обмін не передбачає відповідних виплат платнику з державних фондів. Він одержує право на використання певних державних природних ресурсів. А розміри плати за них установлюються законодавством.
Враховуючи вищезазначене, платежі як особливий вид оподаткування можна визначити таким чином.
Платежі - це цільові, фіксовані законодавством виплати окремих платників до державного бюджету в обмін на одержання прав користування державними природними ресурсами. Як правило, суб'єкти господарської діяльності звертаються до державних органів управління для одержання дозволів на використання таких природних ресурсів як водні ресурси, лісові ресурси, надра (для добування корисних копалин) та ін.. Нерідко платежі ототожнюються зі зборами. Але це не зовсім точно. Поняття зборів лише частково співпадає зі змістом платежів.
Збори, як правило, визначаються як установлені законодавством платежі фізичних та юридичних осіб до державного бюджету чи державних цільових фондів. При цьому, такі виплати передбачають одержання платником певних прав чи послуг від державних органів управління. Під зборами розуміють також платежі, що здійснюються виробниками окремих товарів до бюджету. Так, акцизний збір сплачується виробниками і імпортерами певних видів товарів.
Ліцензійний збір - це сплата експортерами або імпортерами визначених платежів за одержання дозволу на перевезення товарів через кордон. Збір на обов'язкове державне пенсійне страхування - це виплати платників до Пенсійного фонду. Використовуються також разові збори (плата за користування місцем торгівлі на ринку), гербові збори (за оформлення визначених документів), митні збори та ін..
Таким чином, збори - це обов'язкові, установлені законодавством виплати платників до державних фондів з метою одержання певних прав, послуг чи забезпечення наступних надходжень. В разі, коли збір розглядається як плата за одержання певних прав, тоді він співпадає з поняттям платежів. Але останні не охоплюють акцизних зборів, виплат до державних цільових фондів та інших платежів, що відображає термін "збір". Разом з тим, поняття збору має деякі спільні риси з відрахуванням. Вони пов'язані з забезпеченням наступних надходжень.
Відрахування передбачають проведення платежів до державних цільових фондів з метою формування коштів, необхідних для фінансування певних програм. Вони мають цільове призначення, оскільки кошти, перераховані фондам, можуть використовуватися тільки на визначені законодавством витрати. Відрахування установлюються до певної бази, на основі якої проводяться їх розрахунки. Тому відрахування – це обов’язкові платежі платників, розраховані на основі визначеної бази, до державних цільових фондів, що мають цільове призначення.
Обов’язкові відрахування можуть розглядатися як внески або як збори. Та термін внески менш точно відображає зміст таких операцій. Адже в випадках, коли здійснюються внески, наприклад, до статутних капіталів, фондів інвестування та ін., суб’єкти одержують певні права. А обов’язкові відрахування до цільових фондів далеко не завжди передбачають надання відповідних прав. Не зовсім вдалим є і зведення відрахувань до зборів. Адже при цьому далеко не завжди платники в обмін на такі платежі одержують певні права або послуги. Тому такі платежі більш доцільно називати відрахуваннями.
Прикладами обов’язкових відрахувань до державних цільових фондів можуть бути платежі на обов’язкове державне пенсійне страхування, на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, на формування державних інвестиційних та інноваційних фондів та ін. Так, відрахування на загальнообов’язкове соціальне страхування в Україні виконують роботодавці та наймані працівники. В якості бази розрахунків прийнято суму фактичних витрат на оплату праці найманих працівників та суму оплати праці. Відрахування проводяться до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків та Пенсійного фонду України.
Прямі та непрямі податки і їх використання
В залежності від способів вилучення податків всі вони поділяються на дві групи: прямі та непрямі. Таке розмежування використовується з метою установлення найбільш раціональної для відповідного рівня розвитку країни системи оподаткування. Адже впровадження різних способів вилучення податків повинно в найбільшій мірі відповідати умовам розвитку країни. До них відносяться: життєвий рівень населення, стан розвитку економіки, наявність досконалого механізму стягнення податків, рівень податкової культури та ін. Тому впровадження і використання відповідних для даного стану розвитку країни способів оподаткування є однією з найбільш важливих задач податкової політики.
Прямі податки безпосередньо накладаються на певного платника, який може бути як фізичною, так і юридичною особою. При цьому оподаткування пов’язується з доходами, власністю (розпорядженням) рухомим та нерухомим майном або з проведенням визначеної діяльності. Зовсім не обов’язково, щоб активи використовувалися з метою одержання прибутків. Прямі податки (крім податків на доходи) по суті встановлюються на активи (діяльність), що дають можливість одержання доходів. В окремих випадках прямі податки накладаються за завдання шкоди навколишньому природному середовищу та за використання державних природних ресурсів. Таким чином, прямі податки –це податки, які безпосередньо накладаються на певного платника, що одержує доходи, використовує визначене майно або здійснює визначену діяльність.
Прямі податки поділяються на особисті та реальні. До особистих відносяться податки, що установлюються на ту чи іншу особу, яка одержує доходи або здійснює певну діяльність. Зокрема, вони включають податок на прибуток підприємства, прибутковий податок з громадян, податок на промисел, що вилучається з певного суб’єкта, та ін. Реальні податки – це податки, що установлюються на визначене майно. Якщо воно знаходиться у власності суб’єкта, тоді він визнається платником такого податку. При цьому виплаті підлягає сума податку незалежно від того, чи використовується майно з метою одержання доходів. До реальних податків відносяться: податок на землю, податок на нерухомість, транспортний податок, податок з власників тварин та ін. Схему, що відображає основні форми прямого та непрямого оподаткування, відображено на рис.5.1.
 |
Рис. 5.1.Форми прямого та непрямого оподаткування
Непрямі податки за способами вилучення помітно відрізняються від прямих. До найбільш важливих відмінностей відносяться: це податки, що накладаються безпосередньо не на платників, а установлюються на окремі товари та послуги, що ними використовуються;
непрямі податки можуть установлюватися безпосередньо і на платника, але при цьому вони пов’язуються не з обсягами його доходів чи вартістю активів, а з сумами операцій з обороту продукції, або з величиною доданої вартості;
це обов’язкові відрахування до державних цільових фондів, що мають за мету вирішення певних макроекономічних або соціальних задач, але безпосередньо не пов’язані з діяльністю платника;
сума таких податків включається в ціну продукції поверх ціни реалізації, розрахованої на основі показників діяльності окремого підприємства.
Таким чином, непрямі податки пов’язані з оподаткуванням не доходів або майна
платника, а його споживання, товарного обороту або з вилученням обов’язкових відрахуваннями до державних цільових фондів. Збори до державних цільових фондів, зокрема, до фондів соціального страхування, як правило, не відносяться в нашій країні до непрямих податків. Але і пряме оподаткування тільки умовно може їх охоплювати. Адже ці збори не пов’язані ні з доходами, ні з активами, ані з діяльністю платника. Тому більш доцільно такі виплати віднести до непрямого оподаткування. Враховуючи вищезазначене, можна дати таке визначення: непрямі податки – це податки, пов’язані з операціями з продукцією (товарами, роботами, послугами), а також обов’язкові відрахування до державних цільових фондів.
Як правило, до непрямих податків відносять акцизи спеціальні та універсальні, а також мито. Спеціальні акцизи – це обов’язкові збори, що установлюються на окремі товари та послуги. Як правило, це продукція спиртової промисловості, вино, пиво та тютюнові вироби, автомобілі, хутра, електронне обладнання та ін. До універсальних акцизів відносять податок з обороту та податок на додану вартість. Мито – це податки, що справляються у разі проведення визначених операцій: укладання договорів, продажу цінних паперів, перевезення товарів через державний кордон та ін. Розрізняють ввізне (імпортне) та вивізне (експортне) мито, а також державне мито. До непрямих податків відносяться також гербовий збір, мито зрівнювальне, патентне, преференційне, протекціоністське, транзитне та ін.
Пряме оподаткування має як позитивні, так і негативні сторони. До його переваг відносять те, що за допомогою прямих податків установлюється прямий зв’язок між доходами платника і виплатами до державних фондів. Більш високі доходи забезпечують збільшення відрахувань до бюджету. Разом з тим, пряме оподаткування є досить складним і потребує впровадження не простого механізму вилучення податків. Використання прямого оподаткування пов’язується з рівнем розвитку ринкової економіки. Чим більш зрілою вона є, тим більш широким стає використання прямих податків.
Дещо інша роль належить непрямому оподаткуванню.. Останнє реалізується в структурі цін на товари та послуги. А джерелом їх виплати є кошти споживачів. Оскільки запровадження таких податків, як правило, приводе до підвищення цін на товари, то це є основою збільшення виплат споживачів до державних фондів. Механізм вилучення доходів реалізується через ціноутворення, а не безпосередньо шляхом вилучення доходів з платників. Тому такі податки називаються непрямими. Позитивними сторонами непрямого оподаткування є відносно не складна форма вилучення податків, обмеженість примусових заходів до платників.
До недоліків відносять непропорційний розподіл податкового тягаря серед населення, обмеження доходів підприємців та ін.
Загальнодержавні і місцеві податки
Всі податки, що здійснюються в будь-якій країні, поділяються на окремі групи в залежності від території , яку вони охоплюють. Як правило, це загальнодержавні (в федеративних республіках – федеральні), республіканські ( або податки, що впроваджено на окремих територіях держави: штатах, графствах та ін.) та місцеві. Така класифікація зумовлена необхідністю забезпечення фінансового розвитку на різних рівнях. Адже в межах кожної з названих ланок вирішуються певні проблеми. Існування різних рівнів пов’язано з доцільністю впровадження відносної (в межах єдиної держави) самостійності економічної діяльності окремих територій, що одержали особливого статусу та представлені відповідними органами державної влади.
На загальнодержавному рівні податки є основою фінансування видатків на забезпечення державного управління (законодавчої та виконавчої влади), судової влади, міжнародної діяльності, наукових досліджень, національної оборони, правоохоронної діяльності, освіти, охорони здоров’я , соціального захисту та соціального забезпечення, культури та мистецтва, фізичної культури і спорту та ін. Таким чином, доходи, що мобілізуються на федеральному рівні, використовуються з метою фінансування програм та установ, що мають загальнодержавне значення. В законодавчих нормах країни ці положення конкретизуються. Адже витрати, наприклад, на державне управління та освіту можуть здійснюватися на різних рівнях. Так, в Україні за рахунок загальнодержавних витрат фінансуються такі ланки освіти: в сфері загальної середньої освіти – спеціалізовані школи та школи соціальної реабілітації, професійно-технічна освіта, вищі навчальні заклади та деякі інші установи, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій
На місцевому рівні фінансуються заходи, направлені на розвиток освіти (дошкільної та загальної середньої), фінансування органів місцевого самоврядування, медичної допомоги, забезпечення соціального захисту, проведення державних соціально-економічних та театрально-видовищних програм та ін. На рівні республіканському підтримуються програми, що відносяться до компетенції республік, Це, як правило, заклади та установи, що перебувають у республіканській власності, республіканські програми (охорони здоров’я, соціального забезпечення, культури та мистецтва та ін.).
Для забезпечення надходжень до державних фондів на різних рівнях податки установлюються на відповідних територіях. Так, в США податкова система включає федеральні податки, податки штатів і податки місцевих органів влади. Федеральні податки включають прибутковий податок з громадян , податки на соціальне страхування, податок на прибуток корпорацій, акцизні податки та ін. До податків штатів відносяться податки з продажу тютюнових виробів та спиртових напоїв, прибутковий податок з громадян (додатковий до федерального), майнові податки, податки з корпорацій, податки зі спадщини та подарунків. Місцеве оподаткування охоплює майнові податки, податки з продажу окремих товарів, акцизи на тютюнові вироби та спиртові напої, прибутковий податок з громадян та ін.
В Польщі податкова система складається з державних податків, місцевих податків та квазіподатків. До загальнодержавних податків відносяться податок на доходи фізичних осіб, податок на доходи юридичних осіб, податок на товари та послуги (або податок на додану вартість) та податок з ігор. Місцеві податки і збори, що справляються на рівні ГМІН, включають податок зі спадщини та дарування, сільськогосподарський податок, податки на лісове господарство, податок на нерухомість, транспортний податок та податок з власників собак.
В Германії установлено податки на рівнях федерації, земель та комун. Федеративні податки включають податок на страхування, податок на обмін, податок з імпортного обороту, податок на предмети споживання, митні збори та ін. На рівні земель вилучаються податок з майна, автомобільний податок та податок зі спадщини. До податків, що установлюються на рівні комун, відносять земельний податок, податок з видовищних та розважальних закладів та податок на напої. В цілому, податкова система Германії вважається однією з найбільш складних систем оподаткування в Європі.
Загальнодержавні (федеральні) податки установлюються парламентом країни, а республіканські та місцеві – відповідними структурами влади в регіонах. Правилом є те, що всі податки пов’язані між собою, а порядок їх впровадження та використання регламентується законодавством країни. Загальнодержавні податки вилучаються на всій території країни. Республіканські та місцеві податки діють тільки в межах відповідних територіальних одиниць. Логічним є заснування таких податків і зборів, які з одного боку забезпечують необхідні надходження до загальнодержавного бюджету. З іншого – республіканські та місцеві бюджети повинні мати достатні джерела фінансування. Ці задачі вирішуються в процесі формування зваженої податкової системи.
Доцільним є запровадження окремих податків для кожного рівня. Разом з тим, за таких умов виникають певні проблеми. Так, якщо на території області вилучаються податки, що перераховуються до загальнодержавного бюджету, тоді місцеві органи влади не будуть зацікавленими в збільшенні обсягів їх вилучення. Для вирішення таких проблем використовуються певні підходи. Одним з них є розмежування загальнодержавних податків між різними ланками державного бюджету (загальнодержавним, республіканським та місцевим). Іншим - використання засобів бюджетного регулювання, що має за мету досягнення збалансування доходів між різними ланками бюджетної системи.
Податкові ставки та їх різновиди
Важливим елементом оподаткування є податкова ставка. Вона установлюється з метою визначення суми виплат, що платник повинен виконати до державних фондів. Податкова ставка застосовується до об’єкта оподаткування.
Але враховуючи, що в якості об’єкта можуть бути доходи, майно, природні ресурси та ін., податкова ставка пов’язується з одиницею оподаткування. Одиниця оподаткування – це показник, за допомогою якого здійснюється вимір об’єкта. Він може зводиться до грошової одиниці (даної країни або зарубіжних країн). Такий спосіб застосовується, коли об’єкт оподаткування має грошову форму.