Прикладне застосування політико-психологічних досліджень у сфері міжнародних відносин.

Говорячи про характерні риси сучасних міжнародних відносин, слід, насамперед, відзначити, що концепція неминучого і непереборного, безперервно триваючого «центрального конфлікту» між двома супердержавами епохи холодної війни (СРСР і США) наклала незгладимий відбиток на тип мислення переважної більшості сучасних політичних діячів країн світу, визначила їхні погляди на економіку, політику, ідеологію, військову стратегію їхніх держав і держав – союзників. «Центральний конфлікт» став на довгі роки віссю системи міжнародних відносин, а «залякування» - розглядалося як одна з ведучих форм зовнішньополітичного впливу поряд із тиском, переконанням, пропагандою і торгом. В умовах сучасного багатополярного світу, а якщо бути точним – однополярного, відмова від старих стереотипів міжнародних відносин, зобов’язаних своєю появою феноменові холодної війни, відбувається повільно, у той самий час як динаміка сучасних міжнародних відносин вимагає якісно іншої психологічної підоснови зовнішньополітичної діяльності держав і окремих політиків. У цих умовах, як ніколи раніше, зростає значення тієї ролі, яку можуть виконувати політичні психологи, застосовуючи свої знання і навички в сфері нормалізації й оптимізації психологічного клімату міжнародних відносин.

Прикладом збереження старих психологічних стереотипів в області міжнародних відносин можуть служити слова А. Шлезінгера – одного із «стовпів» американської зовнішньополітичної доктрини 1980- х рр.: «Моральна чистота – це область святих, а політики повинні бути, насамперед, діючі». Справедливості заради, слід зазначити, що подібну точку зору розділяє значна частина політиків, для яких політика як така є звичайною технікою досягнення успіху. Проте, історія другої половини XX ст. свідчить про небезпеку подібної позиції. Не випадково тому, помітною рисою сучасної моделі міжнародних відносин стає формування загальновизнаних фундаментальних цінностей і відповідних норм поведінки, що утворять «кодекс існування», який не вичерпується тільки нормами міжнародного права. Ці норми доповнюються і зміцнюються моральними нормами й оцінками, у першу чергу в тих сферах м.в. у яких гармонійне існування народів перебуває під загрозою ядерної війни. А також зубожіння в країнах «третього світу».

Процес «моралізації» політики прискорюється, таким чином, через два незаперечні факти: 1). Розв'язання ядерної війни ставить під загрозу подальше існування людства; 2). Підтримка миру усе більше переплітається зі зростаючою бідністю в економічно відсталих країнах. Бідність породжує локальні конфлікти серед країн, а також вивільняє почуття ненависті бідних до багатих, що знаходить свій прояв у феномені тероризму.

Сучасна фаза міжнародних відносин характеризується ростом значення світової суспільної думки (а, отже, і психологічного сприйняття світовим співтовариством політичних процесів і реакції на них). При реакції на події міжнародної політики, наслідки яких негативні для світового співтовариства, переважає моральний осуд. Засуджується також однобічна користь, яку черпають розвиті держави зі співробітництва з країнами «третього світу». Це порушує право даних країн на відшкодування збитку, що вони несуть, наприклад, у зв'язку з т.зв. «витоком мозків» у високорозвинені країни Заходу.

У цілому ж, зростаюча конфліктність і ускладнення структури міжнародних відносин, вихід на зовнішньополітичну арену нових гравців і зниження адаптивної ролі старих стереотипів політичної свідомості – усе це значно підвищує роль психологічних факторів у міжнародному політичному процесі, а, отже, і політичних психологів як таких.

Психологія зовнішньої політики держав і міжнародних відносин досліджує ті психологічні компоненти зовнішньої політики, що формуються націями на рівні зовнішньополітичної свідомості, яка відбиває як політичні відносини усередині даного суспільства, з приводу об'єктів зовнішньої політики, так і зовнішньополітичний процес у даній державі, міжнародні політичні відносини в цілому. Психологічні компоненти зовнішньої політики виявляються в зовнішньополітичних діях учасників міжнародних відносин – від націй до конкретних індивідів. Це впливає, у свою чергу, на політичні відносини усередині суспільства й у міжнародні політичні відносини. Одним із важливих постійних об'єктів досліджень є процес прийняття зовнішньополітичних рішень державами в міжнародних кризових ситуаціях.

Традиція вивчення психологічного фактора в міжнародних відносинах є найбільш тривалою в американській, англійській і канадській політології і політичній психології, де більшість досліджень мають практичні виходи в зовнішню політику даних держав. В американській політичній психології, особливо в сучасних дослідженнях сфери зовнішньополітичних рішень, домінують кілька підходів:

1) ПСИХОАНАЛІТИЧНИЙ. Тут основна увага приділяється особистісним особливостям політичних діячів, насамперед – президентам США, розглядається динаміка їхніх потреб і мотивів. Показовою в цьому відношенні є робота Маргарет Херманн «Оцінка особистості на відстані: профіль Рональда Рейгана». На основі контент – аналізу висловлень Р. Рейгана, створений психологічний профіль його особистості: «Має гіпертрофований націоналізм, сильну потребу у владі, високу здатність концентруватися на поставленій задачі. Слабка потреба в схваленні з боку інших людей і держав, сильне прагнення до влади і низька самооцінка складають синдром «творця імперій». Р. Рейгану властива сильна схильність до стереотипізації і спрощення, некритичному сприйняттю будь-якої інформації, що суперечить його системі переконань. Розділяючи світ на сили «зла» і сили «добра» і ототожнюючи себе з останніми, Р. Рейган дає вихід деяким своїм подавленим до часу емоціям: люті і злості. Твердість мислення Р. Рейгана має прямий зв'язок з відомим спрощенням реальності. У результаті суто виборчого відношення до інформації, сприйняття тільки того, що «уписується» у його власні погляди, у Р. Рейгана формується «тунельне бачення світу».

2) Ще один напрямок досліджень особистості президентів і інших політичних лідерів формується в роботах учених, що виявляють інтерес до пошуку «типових» ознак, властивих для політичних лідерів різних рівнів. Прикладом може служити дослідження С. Уолкера «Мотиваційні основи системи політичних переконань: нове звернення до аналізу концепції операціонального коду». У своїй моделі він прагне зв’язати воєдино ведучі мотиви особистості політичного лідера: потребу у влади, потребу в досягненні мети і потребу в схваленні з визначеними типами системи зовнішньополітичних переконань і політичним поводженням лідера в умовах міжнародної кризи. На цій основі С. Уолкер виділяє політиків двох типів:

1). «ТИП А». Сильна потреба в схваленні як ведучий мотив діяльності, низька потреба у владі і досягненні характеризують систему переконань типу «А». Політик з такою системою переконань вважає, що конфлікт у міжнародних відносинах – явище тимчасове, його джерелом є людська природа. Гарні знання і спілкування, поліпшили б умови для миру. Конфліктів можна уникнути.

2). «ТИП Б». Високі потреби у владі і досягненні, низька потреба в схваленні. Такі політичні лідери в кризі будуть застосовувати тактику «залякування». Їхні домінуючі переконання: основним джерелом конфлікту є агресивні держави. Умовами миру є «залякування», реформа або усунення агресивних держав. Роль конфліктів, при деяких обставинах, досить функціональна. У «ТИП Б» вписуються багато президентів США.

3). Дослідження впливу «малих груп» у практиці прийняття зовнішньополітичних рішень.Під «малими групами» тут розуміються спеціальні «мозкові трести» при президентах США – Рада національної безпеки, група по врегулюванню міжнародних кризових ситуацій тощо. Показовою в цьому відношенні є робота І. Джейніса «Жертви групового мислення». Автор проаналізував чотири явних провали США в зовнішній політиці: Перл – Харбор у грудні 1941 р.; рішення адміністрації Г. Трумена про вступ американської армії в Північну Корею; рішення адміністрації Дж. Кеннеді про висадження в затоці Кочинос (Куба) і рішення адміністрації Л. Джонсона про ескалацію війни у В’єтнаму. Кожне з цих рішень було прийняте в результаті серії дискусій у «малих групах». На думку американського психолога, існує більш ніж випадкова імовірність, що однією з причин помилкового рішення була саме сильна тенденція до згоди, що являє собою мотивацію, яка дає початок усім симптомам групового мислення. Групове мислення, у свою чергу, характеризується погіршенням інтелектуальної діяльності, якості перевірки фактів щодо реальних подій, суджень, що є результатом внутрігрупової згуртованості, «сверхоптимізмом», недоліком пильності і шаблоновим мисленням відносно «слабості» і «аморальності» їхніх супротивників.

Кожен суб’єкт міжнародних відносин при здійсненні своєї зовнішньополітичної діяльності є не тільки носієм визначених образів, настанов, стереотипів, але й виступає як джерело тих самих феноменів політичного життя для своїх контрагентів на міжнародній арені. Будучи учасником міжнародних відносин він стає одночасно і суб’єктом і об’єктом сприйняття. ПРИКЛАД: Франція, беручи участь у висадженні військ у Лівану, не тільки опинилася під впливом образів і стереотипів ліванської ситуації, але й сама стала джерелом такого роду образів і стереотипів для корінного населення.

Настанова суб’єкта міжнародніх відносин на об’єкт означає, насамперед, образ цього об’єкта у формі якогось знання, вже зафіксованого свідомістю, емоційне ставлення до цього об’єкта на основі наявного образу і, як результат, – готовність до дії у відношенні до об’єкта. У свою чергу, образ виступає у формі зафіксованого знання, тобто як відбита суб’єктом міжнародних відносин картина існуючої реальності, і створює значення об’єкта для суб’єкта, як би «вбудовує» цей об’єкт у ціннісну систему. Тут відбувається порівняння об’єкта з вже наявними у суб’єкта міжнародних відносин еталонами. Так, наприклад, при зіткненні з новими зовнішньополітичними подіями, глава держави співставляє образ цієї події з цілою системою норм і цінностей, що устоялися у нього протягом життя. Він шукає місце, яке ця подія могла б зайняти. Він визначає значення цієї події для себе. Образ – значення, що створює особистісний зміст зовнішньополітичної події, забезпечує можливість вибору дій у відношенні об’єкта.

Поряд з образами в психологічній сфері суб’єкта міжнародних відносин діють стереотипи – спрощені уявлення про об’єкт, що мають яскраве емоційне забарвлення, які прямо не випливають із власного досвіду. Стереотип впливає на сприйняття і розуміння явищ навколишньої дійсності. Він є також неправильним узагальненням. Стереотипи визначають ставлення людини до деякої групи об’єктів. Так, у 1941 р. для американців, особливо західного узбережжя, на повну силу працював стереотип: «Усі японці – вороги». Саме «усі». Механізм дії цього стереотипу був надзвичайно простий. Поняття «японець» втрачало індивідуальне забарвлення. Потрапивши в категорію «японець як тип», конкретний японець ототожнювався у свідомості з категорією «усі японці», а, отже – «ворог», що і спонукало до відповідного поводження у відношенні нього.

Система переконань у значній мірі контролює зовнішньополітичну поведінку. Можна сказати, що вона виконує функцію «здорового глузду», змушує співвідносити практичну користь кожного вчинку, його цінність з емоційним задоволенням. Помилкові сприйняття виникають у ході чинності закону асиміляції і контрасту, відповідно до якого суб’єкт міжнародних відносин інформацію, що підкріплює наявний образ, розглядає як більш вірну, а ту, що відрізняється від його «еталону» розгляжає як суперечну і, отже, відкидає її.

Стосовно до зовнішньополітичних форм сприйняття, доцільно говорити про три страти в будь-якому суспільстві. Це, відповідно, керівництво країни, інтелектуальна еліта, і маси. Такий розподіл можливий на підставі двох критеріїв – рівня доступу до інформації і здатності активно впливати на утворення форм сприйняття (тих або інших моделей міжнародного політичного процесу у свідомості людей). Механізм утворення зовнішньополітичних форм сприйняття має три основних складових:

1. Досвід соціуму (керівництва, інтелектуальної еліти, мас у тій або іншій пропорції).

2. Ситуація в соціумі.

3. Ситуація за рубежем.

Досвід і ситуація, пройшовши через сито бажань і можливостей інтелектуальної еліти, доходить до керівництва. Керівництво, у якого утворяться форми сприйняття, знову – таки, через інтелектуальну еліту доносить їх, з одного боку, до мас, з іншого боку – до зовнішнього світу. Слід думати, що у формуванні того або іншого образу зовнішньополітичного процесу, вольовий початок, як правило, слабкіше стихійного. ПРИКЛАДИ – невдала спроба Мао Цзэдуна поміняти місцями образи США і СРСР у Китаї в 70 – рр. – нові образи ненадовго пережили самого Мао; спроба Сталіна потіснити сприйняття Німеччини як «ворога №1» у 1939 р. після підписання пакту «Ріббентроппа – Молотова».

Вплив форм сприйняття настільки величезний, що вони часом заслоняють дійсність, існують всупереч логіці історичного розвитку, визначаючи, при цьому, зовнішню політику країни. Отже, образ реальності в міжнародних відносинах треба ставити нарівні із самою реальністю.

Уже згадане вище ускладнення структури міжнародного політичного процесу за рахунок появи в ньому нових учасників і центрів впливу, неминуче відбилося на підвищенні конфліктності міжнародних відносин і, відповідно, на ефективності традиційних методів раціоналізації конфліктних ситуацій. Безумовно, традиційні методи посередництва в двох - і багатосторонніх переговорах, методи міжнародного впливу на конфліктуючі сторони продовжують зберігати свє важливе значення, але мають потребу в доповненні новими підходами. І тут особливо зростає роль політичних психологів, яких усе частіше залучають для участі в складних процесах медіації. Специфіка психологічного підходу до процесів міжнародних переговорів досить, складна, але в ній можна виділити ряд ключових моментів:

1. Наголос на взаємодії сторін. Будь-який конфлікт – це завжди результат конкурентної взаємодії, принаймні, двох сторін. Кожне з рішень конфліктуючих сторін розглядається як продукт рішення групи з урахуванням згаданого уже вище феномена групового мислення і головного його результату – зсуву границі ризику до неприпустимо високих меж. Одним із діючих прийомів нормалізації відносин у цих випадках є постановка перед конфліктуючими сторонами якихось «над завдань», що змогли б замінити або «переступити» існуючі границі конфлікту. Прикладом може бути протистояння двох ядерних держав, що загрожує не тільки програшем однієї з них, але й реальною загибеллю всього людства (рамки двостороннього конфлікту – перейдені).

2. Акцент на уявлюваному, а не на реально існуючому конфлікті: почуття, переконання і припущення, які учасники привносять із собою в конфлікт, значать набагато більше, ніж об'єктивна міра розходжень між ними. Упередження можуть змінити звичайні оцінки і конфлікту, і опонента, і самого себе. У даному випадку спостерігається ціла сукупність психологічних феноменів, що ускладнюють досягнення консенсусу: А). Феномен «вибіркового сприйняття» - вибіркова увага до одних компонентів конфліктної ситуації на шкоду іншим; Б). Стереотипні перекручування – спрощення сприйняття дійсності до простих опозицій: «гарне – погане», «чорне – біле», «з нами – проти нас» і т.п. Сюди ж можна віднести т.зв. «перекручування, що приписують,» - «Диявол за них, Бог за нас» і «пророкування, що самовиконуються,». У цих випадках досить часто політичні психологи прибігають до методу «імітаційних ігор». Імітуючи в ігровій формі розвиток того або іншого конфлікту, з’являється можливість передбачити варіанти розвитку реального процесу, а також розкрити його внутрішні, психологічні механізми. Якщо в грі беруть участь представники сторін – учасниць конфлікту, то це дозволяє уточнити особливості сприйняття і розуміння ними спірного питання. У свій час була дуже успішною дискусія такого роду між журналістами Сомалі, Ефіопії і Замбії з приводу територіальних претензій цих країн одна до одної (1969). У результаті досягнутого взаєморозуміння нормалізувався тон преси усередині цих країн, заспокоїлася суспільна думка, що і сприяло врегулюванню ситуації.

Якщо ж у грі беруть участь особи, що можуть безпосередньо впливати на ситуацію, то це ставить дослідження на грань прямого впливу психологів на політику. Так, на п. 1970-х рр. у Лондоні (Лондонський центр дослідження конфліктів) була проведена серія зустрічей представників керівництва грецької і турецької громад на Кіпрі в зв’язку з загостренням положення на острові. Група психологів розробила «правила гри» і умови зустрічей, а також утримувала учасників від взаємних образ, допомагала повніше і точніше сприймати ситуацію і позиції один одного. Тим самим, реально була підготовлена платформа для висновку угоди про врегулювання справ на острові.

3. Упор на взаємини. Тільки постійні контакти конкуруючих сторін дозволяють зжити національні й інші стереотипи в сприйнятті один одного.

Ми вже говорили про те, наскільки велика роль політичних психологів у веденні так званої «психологічної війни». Зараз уже не секрет, що дані розвідки про наміри супротивника рідко говорять самі по собі, а скоріше вимагають інтерпретації. Правильній інтерпретації перешкоджає психологічна і міжособистісна динаміка індивідуальної і групової поведінки. Поліпшення якості попередження криз вимагає не тільки більшої і кращої інформації, але також і поліпшення якості використання й оцінки цієї інформації. Тому вже з 1969 р. Конгрес США, насамперед сенатська комісія з інформаційних справ, установив робочі контакти з політичними психологами. Серед найбільших центрів політичної психології, що займаються спецпроектами в області зовнішньої політики, можна назвати Центр стратегічних і міжнародних досліджень Джорджтаунського університету і Гарвардську групу політичних психологів.

 

Література:

  1. Андреев А.Л. Политическая психология. – М.: Весь Мир, 2002. – 240 с.
  2. Головатий М.Ф. Політична психологія. – К.: МАУП, 2001. – 136 с.
  3. Корнєв М.Н., Слюсаревський М.М. Про історію політичної психології, її предмет та завдання на сучасному етапі суспільного розвитку //Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави. – К., 1995. – С.40-42.
  4. Московичи С. Век толп: Исторический трактат по психологии масс /Пер. с фр. Т.П. Емельяновой – М.: Центр психологии и психотерапии, 1998. – 477 с.
  5. Ольшанский Д.В. Основы политической психологии. – Екатеринбург: Деловая книга, 2001. – 496 с.
  6. Ольшанский Д.В. Массовые настроения в политике. – М.: Наука,1995. – 365 с.
  7. Очерки современной политической психологии Запада. – М.: Наука, 1989. – 200 с.
  8. Политическая психология лидерства. – Самара: Издательский дом «БАХРАХ», 1999. – Т. 1-2.
  9. Почепцов Г.Г. Психологические войны /Отв. ред. С.Л. Удовик. – М.: Рефл-Бук; К.: Ваклер, 2000. – 460 с.
  10. Хамаза Э. Проблемы избранности и национально-религиозной терпимости в социальной психологии и психологии религии //Вестник МГУ. – Сер. 7 Философия. – 2001. - №3.