Методичні рекомендації до вивчення Розділу 3.2
При вивченні Розділу 1.1. важливо:
- вивчаючи пункт 1, зупинитися на основних вимірах гендерної політики;
- вивчаючи пункт 2, зверніть увагу на врахування гендерної проблематики в політиці.
Навчальний матеріал.
| 1. Прочитайте, виділіть основні риси та законспектуйте |
Політика є тією сферою суспільства, яка активно впливає на соціальну діяльність у цілому. Всі сторони, підходи до визначення політики пов’язуються з діяльністю, спрямованою на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами для здійснення своїх потреб та інтересів. Політика охоплює впливом усі сфери суспільного життя, може сприяти прогресу, прискорювати суспільний розвиток або уповільнювати його, а може відкидати суспільство назад.
Політика функціонує в системі соціальної культури суспільства, перебуваючи під її впливом. Вона істотно залежить від усіх змін і перетворень, яких зазнає суспільство. І в ХХІ ст. політика лишається найактивнішою впливовою силою, важливим інструментом ґендерного оновлення та ґендерних перетворень у суспільстві. Сьогодні активізується й науковий інтерес до гендерної політики, її практичної спрямованості на реальні гендерні перетворення. Це зумовлено тим, що ґендерні проблеми все більше враховуються в умовах реконструювання сучасного політичного простору світової спільноти й упорядкування політичної сфери життя національних суспільств. Гендеризація політики стає об’єктивною потребою розвитку.
Гендерна політика не самодостатня. Вона потребує поєднання з соціальною й іншими видами політики. Але гендерна політика може претендувати на своє оригінальне буття, оскільки в ній є інтерес суб’єктів – чоловіка й жінки, спрямований на її реалізацію. Прогресивний розвиток суспільства можливий не поза гендерними проблемами, а разом з ними. Отже, гендер є способом політичного мислення та політичного буття.
Гендерний складник у політиці є певною формою організації нації, її політичної системи, оформлення через способи політичного формування маскулінності й фемінності. Цей процес ще визріває й формується. Отже, ґендерний підхід до політики, гендерний компонент у її структурі, гендерний конструкт у політичній системі суспільства, гендерний аспект соціального впорядкування за допомогою політико-правового інструментарію і відпрацьованих технологій – все це становить складову частину наукового світогляду і предмет вивчення діяльності сучасних суспільств.
Гендерна політика – визначення міжнародними органами та державами, політичними партіями основних гендерних пріоритетів і фундаментальних цінностей, принципів і напрямів діяльності, відповідних методів та способів їх втілення, спрямованих на утвердження рівних прав, свобод, створення умов, можливостей і шансів, гарантій забезпечення рівного соціально-політичного статусу чоловіків і жінок, на розвиток ґендерної демократії та формування гендерної культури в суспільстві.
Вплив сучасної світової й національної політик суттєво залежить від причетності до неї і відбиття в ній вибору жінкою й чоловіком індивідуального, колективного та суспільного життя, активності їх ставлення до перетворень у політичній сфері, і насамперед у системі влади; осмислення ними свого місця та ролі в розвиткові й функціонуванні всієї політичної системи суспільства, в набуттінеобхідного рівня політичної культури. Втілення фемінності й маскулінності як полюсів ґендерної диференціації можливе лише в комплексному баченні сучасного стану політики, її впливу на долю і життєвий шлях кожної зі статей, на гармонію відносин між ними в реальних процесах повсякденної діяльності.
У ХХІ ст. все більш актуалізуватиметься диференціація чоловічого та жіночого. Вироблення політичної суб’єктивності стає високим соціальним замовленням сучасної історії. Воно є умовою, напрямом, способом, соціальною силою забезпечення політичного поступу. І воно є також умовою запобігання явищам соціально-політичного регресу – насильству, гнобленню, пригніченню, експлуатації. У такому разі дедалі важливішим стає питання якості політичного виробництва та продукованої політичної суб’єктивності. Відповідь на нього дає аналіз ґендерного складника в механізмі політичного життя суспільства в усіх його проявах і ракурсах. Ґендерний складник у політичній тканині сучасного суспільства розкриває втілення фемінності й маскулінності в теперішньому політичному просторі світу й країни в межах нинішнього політичного часу. Час стає виміром можливості й рівня суб’єктів політичного перетворення, їх ґендерного потенціалу й політичної активності, обсягу залучення інтелектуального ресурсу жінки та чоловіка сучасною політикою. Політична тканина суспільства є ґрунтом кореляції ґендеру з іншими сферами й структурами, які сукупно дають уявлення про місце жіночого та чоловічого в національному самовизначенні, його формуванні й розвиткові.
Гендерний підхід все більше проникає в сфери політичного врядування й управління, стає реальною політичною силою впливу на забезпечення розвитку, рівності й миру. Такий підхід до політики передбачає її гендерний вимір.
Гендерний вимір у політиці – це застосування кількісних і якісних оцінок діяльності чоловіків і жінок у політиці, характеристик їхніх маскулінності й фемінності, відносин для визначення ступеня й рівня політичної культури їх соціостатевого самовираження й самореалізації, ефективності політичного впливу на всі сфери організації, управління й планування приватного й публічного життя, ефективності впливу на всі напрямки суспільнополітичного розвитку, моделювання й прогнозування соціально-політичних процесів на принципах справедливості, рівності, миру й прогресу.
Гендерний вимір політики в Україні свідчить про ще досить поширене патріархальне приписування жінці таких властивостей, як потреба в керівництві розумним чоловіком, підкореність чоловікові, схильність до афективності, безсловесної покори, близькість до природи, зосередження на материнстві тощо. Акцентування на тілесності жіночої статі й пов’язування з нею жіночості свідчить про намагання звузити це поняття, усунути з духовної сфери, доказування її єства як не здатного мислити, нерозвиненого, котре потребує чоловічого контролю, що є аргументом для усунення жінок зі сфери політичної активності й волевиявлення.
Ідеальне, і в його структурі – політичне, протягом тисячоліть ототожнювали з чоловічим. І сьогодні навіть в офіційних виступах ще відчувається вплив минувшини, досі трапляється сприйняття жінки в соціально-політичній безякісності через асоціювання з її “природою”. Порушення “смиренності щодо наявного гендерного порядку й рангу цінностей” є показником сучасного мислення.
Відтворення традиційних підходів, твердження про “чужорідність” теорій і практик фемінізму чи ґендерних підходів для української нації, а їх втілення в українську політику – як посягання на її особливий розвиток – анахронізм і мислення, й дії.
Гендерні перетворення в Україні збіглися з загальними процесами реформування, перебудови, оновлення всієї системи її політичного, економічного та соціального життя. Перетворення країни відбувається на основі якісно нової моделі, яка суттєво впливає на ґендерні процеси. Зміна статусу соціального суб’єкта накладає відбиток і на соціально-політичну поведінку статей, їх гендерне самовизначення. Нова конфігурація соціальних відносин і системи соціальних інститутів зумовлює нові форми політичного способу самовираження статей і їх взаємовідносин.
Перехідне суспільство зумовлює й перехід жінки та чоловіка до нового стану і способу їх життєдіяльності як політичної. Перебування на межі якісно старого та нового соціального буття статей є етапом: звільнення від такого стану відбувається через ґендерну адаптацію, що означає еволюціонування (а не просте сприйняття) до нових ґендерних форм буття, прийняття їх як належних (а не просто пристосування), засвоєння (а не звичайне наслідування) їх як власних, органічно значущих цінностей.
Процес гендерної адаптації статей до нових соціально-політичних відносин тісно пов’язаний із соціально-політичним оновленням суспільства загалом.
Україна не може розвиватися відокремлено від світового розвитку і світової політичної й ґендерної думки. Національні особливості прояву та вираження відмінностей жіночих і чоловічих начал історично стримувалися або прискорювалися в розвитку залежно від того, які відносини влади, власності тощо панували в той чи інший період, які ідеологічні та політичні постулати проголошувалися, як розвивалися і вкорінювалися соціальні норми (зокрема право й мораль) та як змінювалося ставлення до особистості представників обох статей, а згодом і до людини як найвищої соціальної цінності. Таке ставлення до людини як суб’єкта політики зумовлює потребу в політиці творення суспільства гендерної рівності.
Політика творення суспільства гендерної рівності – це цілеспрямована діяльність ґендерно орієнтованих і гендерно чутливих політичних структур у визначенні стратегічних політичних напрямів, методів, окресленні політичних і соціальних сил із забезпечення формування та функціонування такого суспільства, де жінки й чоловіки мають рівні права, свободи та можливості для добровільної участі, як рівноправні партнери, у всіх сферах життєдіяльності суспільства і мають змогу користуватися рівними політичними, економічними, соціальними і культурними привілеями, а також нести однакову відповідальність.
Політика творення суспільства ґендерної рівності передбачає: визначення основних положень ґендерної стратегії розвитку, вироблення й здійснення напрямів політик гендерної рівності в усіх сферах суспільного життя, утвердження гендерних принципів такого суспільства, окреслення політичних методів і способів досягнення ґендерних цілей. Політика досягнення гендерної рівності вимагає змін усталеного соціального порядку, взаємин чоловіків і жінок задля того, щоб забезпечити рівну оцінку різних соціальних ролей, які вони відіграють як батьки, працівники, обрані посадовці тощо; щоб запровадити рівне партнерство в процесах прийняття суспільно важливих рішень і побудови справедливого та паритетно організованого суспільства.
Така політика потребує чіткого розуміння гендерної перспективи, змістом якої є долання ґендерної невідповідності та забезпечення гендерного вирівнювання.
Гендерні невідповідності – це розходження в гендерній рівності, яка реально існує в світовій співдружності, регіонах таокремих країнах, а також в абсолютному гендерному статусі й становищі жінки і чоловіка.
У всіх країнах світу існують гендерні розходження щодо рівності перед законом, рівності можливостей (в отриманні винагороди за працю, рівності доступу до інформації, можливості висловити свою думку, заявити про свій інтерес, скористатися результатами людської праці за власним вибором тощо). Проте обсяг їх різний залежно від історичної ситуації минулого та сьогодення, соціально-економічного й культурного становища, ступеня розвитку демократії. Гендерна дискримінація проникла в численні сфери життя незалежно від гендерних перетворень у бік досягнень ґендерної рівності, що охопили світ в ХХ столітті.
У ХХІ ст. забезпечення гендерної рівності стало політичним пріоритетним напрямом розвитку. Одним із ключових елементів цього є долання ґендерної невідповідності й забезпечення гендерного вирівнювання в усіх життєвих сферах через їх ефективний розвиток.
Гендерним вирівнюванням називають вироблення суб’єктами політики системи науково обґрунтованих заходів і здійснення відповідних кроків та дій, спрямованих на згладжування специфічних форм ґендерної дискримінації та гендерних заборон у суспільстві (в трудових колективах, на робочих місцях і в сім’ї) з метою утвердження гендерної рівності щодо рівномірного розподілу ресурсів та участі.
Гендерне вирівнювання розраховується на певні відрізки політичного часу. Воно може орієнтуватися на коротко-, середньо- та довготермінову перспективу залежно від гендерного розвитку суспільства та ґендерних невідповідностей у ньому. Особливо впливова тут роль держави. На основі гендерної експертизи всіх сфер життя держава має виробляти необхідні параметри, за якими можна відстежувати ґендерні зміни в суспільстві, вирівнювати гендерні невідповідності, досягати позитивних результатів у здійсненні гендерної політики. Політика гендерного вирівнювання стосується імплементації ґендеру в усі сфери суспільного життя. Така імплементація передбачає й зобов’язує враховувати гендерну проблематику в політиці.
| 2. Прочитайте, виділіть основні риси та законспектуйте |
Під врахуванням ґендерної проблематики в політиці мають на увазі процес оцінювання політичних наслідків, що впливають на соціально-політичне становище чоловіків і жінок. Така політична оцінка стосується будь-яких запланованих заходів у сфері політики, законодавства, окремих програм; всіх галузей і рівнів влади. Йдеться про політичні стратегії, завдяки яким проблеми, що постають перед жінками й чоловіками, і нагромаджений ними досвід їх розв’язання мають стати невіддільними складниками діяльності з розроблення, здійснення, контролю й оцінювання політики й відповідних програм у всіх сферах життя, для того щоб і жінки, й чоловіки однаково користувалися плодами такихзусиль і для нерівності не лишалося місця. Кінцева мета полягає в забезпеченні рівності жінок і чоловіків. Так визначає врахування ґендерної проблематики Економічна і соціальна рада ООН.
Врахування ґендерної проблематики як основної глобальної політичної стратегії сприяння ґендерній рівності розглядається в матеріалах Четвертої всесвітньої конференції зі становища жінок (Пекін, 1995 р.), Двадцять третьої Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН (Нью-Йорк, 2000 р.) та ін. Врахування ґендерної проблематики необхідне для забезпечення прав людини і соціальної справедливості. Це слід розуміти так, що питання ґендерної рівності мають стати ключовими при аналізі середньострокових планів, бюджетів діяльності інституційних структур і процесів. Таке врахування потребує комплексного бачення проблеми рівності статей.
Комплексний підхід до проблеми рівності чоловіків і жінок – передбачає оцінювання того, які наслідки матиме для жінок та чоловіків здійснення будь-якого планового заходу, включаючи впровадження законодавства, стратегічної політики і програм в усі сфери і на всіх рівнях.
Впровадження ґендерних підходів означає обов’язкове врахування інтересів та досвіду як жінок, так і чоловіків під час розроблення, втілення, моніторингу та оцінювання стратегічних заходів. Це необхідно для забезпечення отримання жінками і чоловіками однакової вигоди від реалізації цих заходів та ліквідації будь-якої нерівності.
Впровадження ґендерних підходів унаочнює ґендерний вимір при прийнятті рішень у всіх галузях. В таких ситуаціях ґендерна рівність постає не окремим питанням, а органічною складовою при розробленні стратегічних напрямів і програм. Такий підхід означає, що жінки не ізольовано, а разом з чоловіками справедливо стають повноправними учасниками процесу забезпечення стабільного людського розвитку.
Отже, підготування й прийняття політичних рішень є важливим методом втілення ґендерної проблематики в політичній діяльності. Аналіз світових реалій засвідчує, що саме в цій царині жінка найбільше віддалена, порівняно з чоловіком, саме тут проявляється політична нерівність статей.
Політична нерівність статей – це нерівномірність, дисбаланс у становищі жінки й чоловіка при їх політичному волевиявленні та прийнятті політичних рішень. Тому при політичному волевиявленні слід враховувати ґендерний підхід. Під егідою ООН розроблене Практичне керівництво щодо впровадження ґендерного підходу, яке визначає 12 ступенів впровадження ґендерного компонента при прийнятті політичних рішень, що передбачає:
• ґендерний підхід до складу учасників, які розробляють рішення на політичному рівні;
• ґендерний підхід до програми, в якій розкривається суть питання;
• ґендерний підхід до досягнення рівноправності, що вказує на поставлену мету;
• відбиття реальної ґендерної ситуації, розкриття наявної інформації про неї;
• знання питання: дослідження й аналіз;
• розроблення стратегії й визначення заходів у рамках певного проекту з урахування ґендерного інтересу;
• аргументи на підтримку ґендерного підходу;
• реалізація проекту і звітність з позицій ґендерного підходу;
• постійний контроль за перебігом подій з позицій ґендерного підходу;
• оцінювання досягнень у сфері ґендеру;
• конкретизація й уточнення ґендерної програми – погляд на суть питання;
• взаємодія в інтересах зміцнення позицій ґендерного підходу.
Ці 12 ступенів – єдиний цикл врахування ґендерного компонента в прийнятті політичних рішень у будь-якій сфері життєдіяльності.
За прийняття рішень важливим є визнання того, що законодавство й політика по-різному впливають на жінок і чоловіків. Тут потрібні такі дії в рамках юрисдикції суб’єкта політики, щоб забезпечувати прозорість наслідків цього впливу. У процесі вироблення й прийняття політичних рішень на основі ґендерного підходу потрібне врахування ґендерних особливостей рівня життя суспільства.
Ґендерні особливості рівня життя – наявність пропорцій або диспропорцій, виражених у показниках, що характеризують відмінності у формуванні й отриманні індивідуальних доходів за статевою ознакою. Такі ґендерні диспропорції в Україні виражаються в значно нижчому рівні особистих прибутків жінок у порівнянні їх з відповідними показниками для чоловіків: загалом розрив становить близько 30%. Отже, жінка має особистий прибуток десь до 70% від особистого прибутку чоловіка. Джерелами особистих прибутків як жінки, так і чоловіка є винагорода за працю, пенсії, прибутки від продажу продукції власного виробництва, присадибного господарства, різних пільг, допомог. Ґендерна асиметрія в рівні особистих прибутків має певні відмінності в місті й у селі, між регіонами. На неї також впливає галузева структура економіки. На ґендерний розрив у рівні прибутків впливає перебудова й реформування економічної системи суспільства, де високі прибутки у високооплачуваних галузях промисловості здебільшого належать чоловікам. Жінки зазвичай займають нижчі посади з меншою відповідальністю та кваліфікаційними вимогами і мають відповідно нижчі прибутки.
З урахуванням особливостей життєвого рівня визначається й індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП). Він становить систему показників, за допомогою яких визначається наявність або брак в населення країни вибору й можливостей, необхідних для тривалого й здорового життя, а також для підтримки відповідного життєвого рівня. ІРЛП введений у Доповіді про розвиток людини за 1997 рік, яка щорічно готується для Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй (ПРООН). За допомогою ІРЛП визначається рівень прогресу країн з погляду середньої тривалості життя, рівня освіти й прибутку. В основу ІРЛП покладено розуміння перспективи, що визначає рівень і темпи розвитку, враховуючи поступ, досягнутий усіма групами населення країни – від бідних до багатих.
Та політичні рішення мають враховувати не лише систему загальних показників людського розвитку, а й ґендерні показники, що розглядаються як ґендерний індекс людського розвитку.
Вони відбивають ґендерні особливості життєвого рівня країни. Ґендерний індекс людського розвитку (ГІЛР) – показники виміру досягнутого в країні загального рівня розвитку людського потенціалу, що визначають нерівність становища жінок і чоловіків, до яких належать: довголіття, здоров’я, рівень освіти та гідний рівень життя (ВВП на душу населення) тощо. ГІЛР існує для визначення рівня соціально-політичного прогресу. Чим більша нерівність між жінками й чоловіками з погляду базових критеріїв розвитку людини, тим нижчий ГІЛР країни.
Порівняно з багатьма іншими країнами Україна має переваги в ГІЛР. Індекс ґендерного розвитку в ній дорівнює індексові людського розвитку. Це є показником базової ґендерної рівності. Проте Україна відстає за індексом співвідношення можливостей за статтю, що є наслідком обмеженого залучення жінок до парламенту, на вищі керівні посади, а отже, й до прийняття загальнополітичних рішень. За індексом співвідношення можливостей за статтю Програми розвитку ООН на рубежі століть Україна перебувала на рівні 25 відсотків найменш розвинених країн світу. Задля усунення ґендерної невідповідності Україна потребує дальшого поступу в сфері ґендерної рівності.
Політичні рішення ґендерно спрямовані й ґендерно чутливі, якщо вони враховують ґендерні індикатори. Ґендерні індикатори – кількісні та якісні виміри змін, процесів і розвитку в суспільстві, що стосуються його ґендерної характеристики. Ґендерні індикатори розкривають ґендерну ситуацію в суспільстві, результативність та ефективність ґендерної діяльності державних, партійних та інших організацій, показують конечність політичних напрямків і необхідних дій щодо ґендерних змін, свідчать про розвиток ґендерної демократії та ґендерної культури чоловіків і жінок, соціальних спільнот та розвиненості сфер, де вони функціонують. Прикладом може бути втілення цих індикаторів у прийнятих Україною “Цілях Розвитку Тисячоліття. Україна”.
На визначення перспектив розвитку, зокрема й ґендерного, було звернено увагу на Всесвітньому саміті ООН з нагоди нового третього тисячоліття (вересень 2000 р.) у прийнятому документі – Пакті Розвитку Тисячоліття. Лідери країн, які підписали цей документ і серед яких президент України, взяли розвиток за основу глобального плану дій. У ньому йдеться не лише про зміни, зростання, розширення, нагромадження й інші параметри, а саме про розвиток. Перспективи, визначені в цьому документі, окреслені до 2015 року. Серед Цілей Розвитку Тисячоліття “Розвиток ґендерної рівності та надання повноваження жінкам”. Важливим у документі є положення: “Усі країни, що прийняли цей Пакт розвитку Тисячоліття, мають підтвердити свої зобов’язання стосовно Цілей Розвитку Тисячоліття, а також свою готовність до прийняття відповідальності, яка супроводжує ці зобов’язання”.
Серед зобов’язань, які взяла на себе Україна, – подолання бідності, забезпечення рівних можливостей здобуття початкової освіти, створення здорового довкілля, зменшення поширеності інфекційних хвороб, насамперед ВІЛ/СНІД, – є зобов’язання щодо просування ґендерної рівності. Привертає увагу той момент, що серед восьми цілей тисячоліття, визначених у Проекті тисячоліття, підготовленому Програмою розвитку ООН, ціль щодо розвитку ґендерної рівності визначена як третя, тоді як серед цілей у прийнятому в Україні документі “Цілі Розвитку Тисячоліття. Україна” вона визначена як шоста. Графік виконання завдань щодо підвищення ґендерної збалансованості в Україні до 2015 р. показує розуміння останніми роками необхідності ґендерних перетворень, бачення місця України в європейському і світовому просторах як ґендерно розвиненої й ґендерно впорядкованої країни, розуміння ролі ґендерної демократії в структурі соціальної демократії та ролі права, зокрема ґендерного, в її забезпеченні.
Індикатори Цілей Тисячоліття, визначених Україною, вносять новий ґендерний імпульс в переосмислення та втілення Концептуальних засад стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 рр., політичних стратегій у різних галузях, прийнятих державними структурами. Серед політичних документів, що потребуватимуть переосмислення з урахуванням ґендерного компонента буде й Національний план розвитку України щодо утвердження ґендерної рівності.
Політичні рішення сучасного змісту втілюють ґендерну концепцію прогресивних соціальних перетворень, передбачають суспільний і державний погляди на життя обох статей як рівних, збалансованість можливостей їхнього розвитку, долання всіх форм історичної несправедливості щодо ставлення до них та оцінювання результатів їхньої діяльності, забезпечення умов для самотворення й самовираження жінки й чоловіка як рівних у правах, свободах, обов’язках та відповідальності. Такі рішення приймають суб’єкти політики, насамперед державні структури та політичні партії.
Аналіз міжнародного досвіду створення механізмів розв’язання ґендерних проблем засвідчує подібність рис у національних державних механізмах регулювання ґендерними процесами.
Державний механізм потрібен для реалізації виробленої ґендерної політики. Кожна держава, орієнтована на утвердження себе як демократичної, соціальної та правової, для забезпечення рівних прав і можливостей виробляє ґендерну політику. Цей процес відбувається складно, навіть болісно, але він прямує до формування того, що можна визначати як державну ґендерну політику.
Державна ґендерна політика – це діяльність (або бездіяльність у разі навмисного непровадження такої політики) державних інституцій, спрямована на здійснення (безпосередньо або опосередковано) та гарантування рівних прав, свобод і можливостей для жінок і чоловіків, утвердження ґендерної демократії та формування ґендерної культури в суспільстві.
Для державної ґендерної діяльності характерні:
• вироблення ґендерних стратегій і способів їх досягнення;
• цілеспрямоване розроблення планів, програм втілення ґендерних стратегій;
• імплементація ґендерного конструкту в усі сфери суспільного життя;
• вироблення державних механізмів забезпечення ґендерної рівності в суспільстві, узгодження їх із громадськістю;
• прийняття ґендерного законодавства, ґендерна експертиза чинного законодавства;
• гарантування здійснення державної та правової політик щодо ґендерної рівності;
• сприяння науковим установам у розробленні ґендерних проблем і проведенні ґендерного аналізу соціальних процесів у країні.
Оскільки реальне становище жінки суттєво відрізняється від становища чоловіка, то особливий наголос у структурі ґендерних стратегій і їх реалізації ставиться завжди на політиці щодо поліпшення становища жінок. І це справедливо. Водночас така справедливість не унеможливлює, а, навпаки, передбачає в структурі ґендерної політики наявність надзвичайно важливого її напряму – оновлення становища чоловіків стосовно формування ґендерно якісніших, адекватних потребам сучасності світогляду, поведінки, громадських і державних форм діяльності, долання неадекватності сприйняття ними сучасних перетворень світового й національного рівнів, насамперед у сфері ґендеру.
Отже, складниками державної ґендерної політики є: політика щодо жінок, забезпечення їм рівного соціального статусу з чоловіками шляхом гарантування можливостей для їх рівноправного розвитку як соціально-демографічної групи; політика щодо чоловіків, формування в них ґендерної свідомості, культури ґендерної поведінки, орієнтації на паритетність відносин з жінкою; державно-правове регулювання ґендерних відносин; сприяння розвиткові ґендерної демократії та ґендерної культури в суспільстві.
Оскільки в системі відносин статей найдискримінованішими в суспільстві є жінки, то в структурі державної ґендерної політики цій статі приділяється особлива увага, тобто виділяється як самостійний її напрямок – державна політика щодо жінок.
Державна політика щодо жінок – складник соціальної політики, спрямований на подолання ґендерної нерівності в становищі жінок для забезпечення їм рівного соціального статусу з чоловіками через гарантування можливостей їх рівноправного розвитку.
На основі узагальнення історичного світового досвіду наука й практика визначають типи державної політики щодо жінок, яким мають відповідати й необхідні механізми її реалізації:
• патріархатна політика держави – діяльність, метою й змістом якої є визначення ролі жінки як виконавиці природної функції материнства і ведення домашнього господарства, усунення її від участі в публічній сфері життя та обмеження в професійній діяльності, визнання залежності жінки від влади, власності й ідеології, формованої чоловіками;
• патерналістська політика держави – напрям державної діяльності щодо жінок, змістом якої є проголошення й захист державою їх прав і свобод нарівні з чоловіками, організоване залучення жінок до державних форм організації влади й управління, створення системи пільг і захисту материнства і дитинства, державне регулювання участі жінок у системі виробництва, пропаганда образу жінки як рівної з чоловіком;
• егалітарна державна політика щодо жінок – цілеспрямована діяльність держави на забезпечення прав і створення умов та можливостей для самоорганізації жінками своєї життєдіяльності нарівні з чоловіками, гарантування їм волевиявлення, самоствердження й самореалізації, а також самовираження особистісних сил людей обох статей як рівних у правах, свободах, відповідальності.
Егалітарна державна політика ґрунтується на концепції рівності прав та можливостей чоловіків і жінок, вільному доступові жінки нарівні з чоловіком до формування й функціонування всіх сфер публічного життя, форм власності, сповідування ідеологій, вибору професійної діяльності, здійснення репродуктивної функції тощо.
Характер державної політики зумовлює зміст ґендерних стратегій та прийняття відповідної до них політики в усіх сферах життя, наявність механізмів її втілення, ставлення до ґендерних перспектив. Тобто в характері державної політики закладено, який ґендерний вибір втілює держава.
Ґендерний вибір – чітке визначення соціумами, їх організаціями напрямків ґендерного розвитку й дійового забезпечення прогресу в сфері ґендеру.
Вибір характеру ґендерної політики зазвичай визначається в Основному Законі держави. В Конституції України в ст. 24 чітко визначено національний вибір ґендерного розвитку українського суспільства, а саме як суспільства рівності соціального статусу чоловіків і жінок та їх рівноправності у всіх сферах життєдіяльності й забезпечення для цього державних гарантій. Конституційно закріплюється свобода вибору як основного права чоловіка та жінки жити відповідно до своїх потреб та інтересів, переконань і моральних норм, власного розуміння моделі свого буття, свободи особистості як засобу самовдосконалення особистісного розвитку. Ґендерний вибір відкриває простір для чоловіка й жінки у їх самореалізації, виявляє виміри внутрішньої свободи, унікальності, неповторності, самоцінності, розкриває волю до самоусвідомлення й самотворення власного життя на принципах паритетності, нової ґендерно сформованої духовності, ґендерно насиченого світосприймання й ґендерно зумовленої світобудови.
Вибір державою характеру ґендерної політики визначає й характер її державного забезпечення.
Державне забезпечення рівних можливостей для чоловіків і жінок – стратегічне й практичне спрямування діяльності державних структур на створення умов у всіх сферах суспільного життя для самоутвердження чоловіків і жінок як рівних перед законом та рівноправних у самоорганізації й самозабезпеченні ними власних потреб та інтересів.
Державне забезпечення ґендерної рівності в суспільстві відбувається через формування державної ґендерної політики й створення державних механізмів її втілення.
Формування державної ґендерної політики – це участь у роботі державних структур, діяльність яких спрямована на вироблення стратегій і відповідних до них політик ґендерних перетворень, забезпечення рівних прав, свобод і можливостей для жінок та чоловіків, утвердження принципів ґендерної демократії в реальному житті й формування ґендерної культури в суспільстві.
Державний механізм забезпечення ґендерної рівності. Забезпечення втілення сформованої ґендерної політики передбачає наявність системи державних інститутів, компетенція і діяльність яких спрямовані на втілення ґендерних стратегій та утвердження в реальній практиці ґендерної демократії. Всі ці інститути взаємопов’язані метою та злагодженістю дій, і за наукової організації й управління діють як механізм.
Державний механізм забезпечення ґендерної рівності – це система взаємопов’язаних і системно дійових державних інститутів, компетенція і діяльність яких спрямовані на втілення ґендерних стратегій та утвердження в реальній практиці ґендерної демократії відповідно до історично набутої ґендерної культури суспільства.
Державні інститути можуть бути різні за формою. Але без цих організаційно та юридично оформлених структур ґендерна політика не має механізмів здійснення та цілеспрямованої реалізації.
Процес ухвалення законів про ґендерну рівність у країнах різного рівня розвитку, різної історичної долі й темпів перетворень є й формою відпрацювання національних механізмів утвердження ґендерної рівності. Ці механізми постійно вдосконалюються.
Ґендерна державна політика здійснюється через певну систему взаємопов’язаних державних органів, що діють як механізм. Усі органи діють результативно, якщо мають чітко визначену компетенцію щодо ґендерного компонента своєї діяльності.
Це є ефективною умовою їх функціонування. Така компетенція охоплює: вироблення ґендерної політики по горизонталі та вертикалі; координацію дій, спрямованих на впровадження ґендерних принципів у законодавство, державну політику, програми й проекти; зібрання й поширення дисагрегованих даних та інформації з ґендеру для планування цілей, контролю й оцінювання діяльності; моніторинг впливу програм і політики на ґендерну рівність; підтримку ґендерного навчання на всіх рівнях і розвиток методів і засобів оцінювання впливу ґендеру, а також розвиток основних принципів ґендерного навчання й ґендерного контролю над усіма діями уряду; організація інформаційних кампаній з метою зосередження громадської думки на ґендерних проблемах тощо. Компетенція названих структур передбачає чітко виписану відповідальність за впровадження і просування ґендерних підходів.
Ґендерна мета по-різному формулюється в законодавстві різних країн, проте зводиться до спільного: створення суспільства ґендерної рівності, формування державної політики, орієнтованої на ґендерну перспективу, впровадження в суспільстві рівних прав і можливостей, принципу недискримінації, створення умов справедливості, свободи для вільного й повноцінного самовираження та самореалізації особистості жінки і чоловіка. Визначення мети потребує чіткого її розуміння, тому важливим є усвідомлення того, що стоїть за кожним складником такої мети. Проте всі складники підкорені одному – створенню суспільства ґендерної рівності.
Суспільство ґендерної рівності – це суспільство, в якому чоловікам і жінкам надаються рівні можливості й шанси для добровільної участі в усіх видах діяльності як рівноправним партнерам і де чоловіки та жінки користуються рівними політичними, економічними, соціальними і культурними правами й свободами, а також виконують обов’язки та несуть однакову відповідальність.
Державний механізм ґендерної рівності реалізує державну стратегію в галузі рівності, що становить вироблені напрями загальнодержавних позитивних дій, спрямованих на фактичне забезпечення інтеграції ґендерних підходів у всі стратегії, програми, плани, що їх приймає держава. Ґендерний компонент займає своє місце у формуванні та функціонуванні державного механізму, про що свідчить порівняльний аналіз практики різних країн світу й України.
I. Парламент. Світовий досвід забезпечення ґендерної рівності в парламенті засвідчує пов’язаність з процесами його формування та функціонування.
Участь у виборах – як пасивна, так і активна – один із найважливіших напрямів самотворення чоловіком і жінкою своєї власної ґендерної сутності, політичного самовизначення статі й ґендерно свідомого політичного середовища. Вибори детерміновані ґендерним статусом їх учасника, ґендерною ієрархією в суспільстві, моделями ґендерної поведінки громадян, ґендерною належністю виборців, вбудованою в структуру всіх інститутів поряд з національною, класовою належністю, яка відповідно задає тональність у системі реальних соціальних відносин “панування – підкорення”.
Все це, безумовно, відбивається на результатах виборів як до парламенту, так і до органів місцевого самоврядування.
У сучасних умовах парламенти в більшості країн світу залишаються за своїм складом чоловічими, а жінки в них становлять невеликий відсоток. І все ж можна констатувати, що з другої половини ХХ ст. світова практика формування парламентів засвідчує тенденцію до паритетності їх складу. Найліпше вона проявляється в північних країнах Європи. Зокрема, в складі парламентів на 2003 рік відсоток жінок становить: Швеція – 45,3%, Данія – 38,0%, Фінляндія – 37,5%, Нідерланди – 36,7%, Норвегія – 36,4%, Іспанія – 36,0%, Бельгія – 35,3%, Австрія – 33,9%, Німеччина – 32,2%, Ісландія – 30,2%, Болгарія – 26,2%, Швейцарія – 25,0% та ін. Про зростання ґендерної орієнтації в парламентах інших регіонів свідчить обрання жінок до їх складу в Мозамбіку – 30,0%, Південно-Африканській Республіці – 29,8%, Коста-Риці – 35,7%, Аргентині – 30,7%, Австралії – 25,3% та ін.
Така тенденція зумовила виникнення в світовій політології та ґендерних дослідженнях терміна “паритетний парламент”.
Паритетний парламент – це парламент, у складі якого досягнуто (або майже досягнуто) ґендерну рівність 50/50.
Паритетними парламентами називають парламенти Португалії, Швеції, в складі яких понад 50% становлять чоловіки і близько 50% – жінки. Майже 50-відсоткового представництва жінок і чоловіків досягли регіональні парламенти в Німеччині, Шотландії.
До Конституції Франції внесено зміни, відповідно до яких у парламент Франції має обиратися по 50% жінок і чоловіків.
Органічна особливість будь-якого тоталітарного суспільства – суперечливість, розходження декларацій з реальними діями. Задекларована ґендерна рівність, яка протягом кількох десятиліть зовні поставала як реальність у найвищому органі влади країни, не сформувала ні в жінок, ні в чоловіків ґендерного світогляду та розуміння механізмів його втілення на принципах свободи. Показником цього є склад Верховної Ради України, обраної в умовах реального вибору 90-тих років і на початку XXI століття. Протягом усіх чотирьох скликань жінки в парламенті – Верховній Раді незалежної України – становлять від 3 до 8 відсотків. Тенденції кардинальних ґендерних змін поки що не спостережено.
Відповідно до загальної кількості жінок і чоловіків у парламенті розподілялись і депутати в 25 парламентських комітетах, у партійних фракціях. В низці комітетів парламенту взагалі немає жінок – народних депутатів України.
Можна визначити п’ять основних чинників, що забезпечують чоловікам переваги у входженні до владних структур, до яких слід віднести: сталу історичну традицію чоловічого домінування; зосередженість основної частини власності й управління економікою в чоловічих руках; обмеженість ґендерного світогляду в чоловічої частини населення загалом; обмеженість політичних поглядів і пріоритетів лідерів жіночих організацій; поширення традиційних поглядів про сферу діяльності жінки як передусім “приватну”, а чоловіка – як передусім “публічну”.
Державна влада на глобальному й регіональному рівнях залишається чоловічим простором діяльності, де чоловік самореалізується, будуючи свою кар’єру.
Власне, джерелом формування депутатського корпусу значною мірою є працівники управлінських структур, які виконують рішення, краще за інших знають механізми доступу до їх творення, до проходження в органи законодавчої влади. Жінки майже відсторонені від цих механізмів, вони обслуговують, виконують другорядні ролі, а тому лише одиниці проходять до законодавчого органу. Основна маса обранців – бюрократія, причому це перші особи керівників, а не спеціалісти, що їх обслуговують. Цей склад має доступ до засобів масової інформації, вільні можливості пересування, широке спілкування, доступ до владних важелів, вибудувану систему залежності від них тощо.
За статтю це чоловіки, що становлять гомосоціальний “адмінресурс”, з відлагодженими міжособистісними стосунками, зв’язками по вертикалі й горизонталі. Жінка, яка досить довго була відсторонена від публічної сфери, має увійти в неї тоді, коли чоловік уже освоїв всі її ніші й розташував у них всю систему особистісних залежностей. Чоловіки створили своє звичаєве право, виробили традиції, а в умовах становлення ринку – свої кодекси честі й безчестя.
Вся соціальна система, попри спроби висунення до влади жінок, побудована так, що здобути місце у владній системі для жінки майже неможливо. Потрібен досвід оволодіння організацією (яка часто лежить не на поверхні, а має викривлені, утаємничені форми) і правовими основами входження в систему влади.
Культура формування влади не подолала насильницьких форм оволодіння нею, які в наш час не тотожні збройним.
За таких умов модернізація владного простору передбачає й зміну ставлення влади до жінки. Вона не має бути об’єктом контрольованої чоловіком дійсності. Модернізаційні процеси державно-владних перетворень передбачають і введення як їх складника в поле бачення відносин чоловіка й жінки в системі влади. Радикальна модернізація української владної культури потребує не лише структурного перетворення державної влади, а й зміни соціальної її структури, модернізацію ґендерних відносин у ній, відмову від розгляду статусу жінок лише як об’єкта впливу. А це вимагає змін у системі влади в напрямку забезпечення політичних можливостей для включення жіночих координат і цінностей як суспільно значущих, а їх виявлення як державно забезпеченого.
Схвалювати пасивні чоловічі рішення, не підкріплені діянням новотворень і прогресу, а сповнені лише патріотичною риторикою, – стало тягарем для сучасної жінки-об’єкта влади. Вона все більш стає владаркою власного життя й шукає шляхи й нішу комфортного самоутвердження й самотворення. Вона прагне власного вивищення, реалізації інтелекту, освіченості.
У сучасних умовах, коли ринок охопив не лише економіку, а й політику, жінка входить у політичний ринок лише з напрацьованими правовими нормами, без рівної з чоловіками економічної опори. В такій ситуації чоловік виглядає сильнішим і таким є насправді. Держава має виробити механізми входження жінки в систему влади, якщо вона прагне до демократичної соціальної перспективи, в структурі якої виписані ґендерні можливості.
Нині власність і управління економікою значною мірою перебувають у чоловічих руках: зокрема, великий бізнес практично одностатево чоловічий.
Велика власність стає могутнім важелем при формуванні владних структур: при висуненні (самовисуненні) кандидатів у депутати, проведенні виборчої кампанії, використанні засобів масової комунікації та проходженні до органів влади. Таких економічних важелів, як у чоловіків, жінки не мають і найближчим часом не матимуть.
Будучи об’єктом політичної й економічної влад, жінка втрачає можливості політичного самовизначення й самоствердження, інтелектуального зростання та реальні можливості втілити індивідуальну свободу.
Підсвідома протидія чоловіків входженню жінки в політику пов’язана з усталеним розумінням ними влади як застосування сили.
У традиційних суспільствах сила розглядалася як спосіб утвердження влади і як метод управління. Підсвідомість багатьох чоловіків і сьогодні підтримується й живиться ґендерними стереотипами: “політика – чоловіча справа”, “політика – сфера не для жінок”, “жінка – не для політики”. Публічна пропаганда, яку формують переважно керівники-чоловіки, ґрунтується насамперед на чоловічому баченні змін і перетворень. Тому вона великою мірою зосереджена на представленні жінки як виконавиці природних функцій, на відміну від чоловіка, загалом не здатної до участі в публічних формах організації суспільного й державного життя.
Водночас чоловіки іноді намагаються підміняти ґендерні проблеми демографічними, тобто проблемами народжуваності. В загальній європейській скорочуваності народжуваності Україна займає своє місце. Така скорочуваність зумовлена неефективністю економічної політики останніх десятиліть, несформованістю соціальної політики, що стає все більш визначальною в світі і яка ще й досі в Україні перебуває в стані упослідженості, меншовартості. І, головне, Україну характеризує не зменшення народжуваності порівняно з іншими державами, а відкладувана народжуваність, передусім через ті економічні й соціальні чинники, зберігати які намагається концепція “захисту” їхнього становища.
Сучасна жінка потребує не чоловіка-заступника, а чоловіка-партнера. Це не так проблема жінки-матері, як проблема нового підходу до чоловіка-батька в сім’ї. Конституційне закріплення їх рівності, як і рівноцінної турботи держави про материнство й батьківство, а також про дитинство, не усуває проблеми реальних перетворень. Сильна жінка, яка прагне вийти з кола приватних інтересів, не лише мусить шукати доступу до чоловічого світу, а й мати чітку життєву програму, складниками якої мають стати: перетворення чоловічого світу, вплив на чоловічі ідеали; творення жіночих п’єдесталів, вироблення політичних ідеалів жінки-політика, утвердження принципів товариськості й розвінчування мономаскулінності в політиці, пошуку активного діалогу жінок-політиків між собою.
Ґендерні квоти – спосіб забезпечення представництва жінок у владних структурах, відповідно до якого правовим чином відводиться певна частина депутатських місць у парламенті для обрання жінок депутатами.
Ґендерні квоти взагалі можуть встановлюватися для обох статей. Але оскільки частка чоловіків у різних органах управління перевищує 90%, то позитивна дискримінація використовується переважно для встановлення ущемлених жіночих прав.
Ґендерні квоти передбачають збільшення жіночого представництва на виборних посадах. Головною метою ґендерного квотування є подолання історичної несправедливості: ізоляції жінки від участі в політичному житті; залучення жінок до прийняття політичних рішень; гарантування участі жінок у представницьких органах влади. Ґендерні квоти не тотожні жіночим, що їх практикували за радянських часів. Ґендерна рівновага в демократичному суспільстві має бути предметом турботи всіх виборців, політичних і державних структур, громадськості.
Введення ґендерних квот – явище тимчасове, засіб забезпечення рівних можливостей. Вони спрямовані на виправлення ґендерних перекосів у владі. З розвитком ґендерної культури жінок і чоловіків, з утвердженням їхніх рівних прав і можливостей у різних життєвих сферах потреба в ґендерних квотах об’єктивно відпаде не тільки де-юре, а й де-факто. В сучасних умовах ґендерні квоти – це вид позитивної дискримінації. Під позитивною дискримінацією мається на увазі встановлена державою система пільг, заохочень, заборон і компенсацій, спрямованих на підвищення соціального статусу жінок.
У частині першій ст. 4 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок про позитивну дискримінацію сказано: “Вжиття державами-учасницями тимчасових спеціальних заходів, спрямованих на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками й жінками, не вважається дискримінаційним, проте воно в жодному разі не повинно зберігати нерівноправні або диференційовані стандарти; ці заходи слід скасувати, коли будуть досягнуті цілі рівності можливостей і рівноправного ставлення”. Квоти може законодавчо встановлювати держава. Тоді вони діють як державні ґендерні квоти, тобто законодавчо визначена кількість місць для статей при формуванні органів законодавчої, виконавчої або судової влад.
Квоти можуть встановлювати й політичні партії, це партійні ґендерні квоти. Міжнародний досвід формування парламенту дав зразки партійних квот як форми долання ґендерних віддаленості та нерівноваги. Партійні ґендерні квоти – схвалені певною політичною партією ґендерні принципи й підходи до формування представницьких партійних і державних органів, управлінських структур, за яких у списках кандидатів пропорційно та почергово представлені обидві статі (жінка – чоловік, жінка – чоловік і так далі за списком).
До партійного ґендерного квотування вдаються політичні партії багатьох країн світу. Такі квоти встановлюються до 50 відсотків. Зокрема, 50%-відсоткову квоту для чоловіків і жінок у партійних списках встановили партія “Зелена альтернатива” Австрії, Соціалістична партія Бельгії, Ліберальні демократи та Робітнича партія Великої Британії, Партія лівих соціалістів Данії, Еквадорський революційний народний рух, Нова демократична партія Канади, Партія демократичного соціалізму Німеччини, Федерація зелених Італії, Революційна партія Мексики та інші.
Ґендерне квотування є показником не лише декларування, а й втілення реально визначеної практичної політики рівності й справедливості, пошуку критерію ґендерного прогресу. Ґендерне квотування також є політичною формою можливостей реалізувати конституційне право рівності чоловіків і жінок. Воно спроможне
• забезпечити долання ґендерної нерівноваги, віддаленості, дисбалансу, сприяти оновленню кадрів, складу політичної еліти країни;
• сприяти підвищенню значення в суспільстві державної соціальної політики, виробленню її стійких параметрів та індикаторів розвитку;
• активізувати розширення рядів політичних партій додатковим членством, зацікавленим в оновленні їх діяльності;
• зміцнити принцип паритетності, співробітництва статей як у межах державних і партійних організацій, так і поміж ними.
Упровадження квотування супроводжується й розв’язанням низки проблем, серед яких:
• питання про дефіцит жінок-практичних політиків;
• можливість виникнення “скляної стелі” та “скляної стіни”;
• намагання чоловіків відібрати й допустити до влади тих жінок, з якими їм зручно працювати, які обстоюють їх інтереси й потреби, якими легко управляти, маніпулювати;
• протидія чоловіків щодо залучення жінок – політиків-професіоналів, які об’єктивно за своїми здібностями можуть загрожувати їм витісненням із займаних місць;
• протидія прийняттю рішень, в яких відбиті ґендерні проблеми;
• загострення суперечностей у політичних партіях між прихильниками й супротивниками ґендерної рівності тощо.
Аналіз світового досвіду є певним аргументом для переосмислення власних поглядів і порівняння їх зі світовими партійними й виборчими процесами. В Україні питання ґендерних квот не порушує жодна політична партія. Мало того, жодна політична партія не стурбована ґендерним станом обраного парламенту. Це реальне засвідчення теперішньої ґендерної нерівноваги в країні, і воно є об’єктивною політичною перешкодою розвитку демократії в суспільстві, порушенням справедливості, відбиттям у політиці патріархатних поглядів і неорієнтованості на егалітарні перспективи.
Те, що Україна об’єктивно потребує партійних ґендерних квот, засвідчили парламентські вибори 2002 року. Вперше пропорційна частина нового парламенту становила 225 народних депутатів. У багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі обрано 211 депутатів-чоловіків (93,8%) і 14 депутатів-жінок (6,2%).
Серед них: 3 жінки – від блоку “Наша Україна”, 4 – від Комуністичної партії України, 2 – від блоку “За Єдину Україну!”, 1 – від Блоку Юлії Тимошенко, 2 – від Соціалістичної партії України, 1 – від Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), 1 – від Народно-демократичної партії. Партійна належність жінок, яких обрали народними депутатами України, є також ґендерним показником політичної зрілості політичних партій, розуміння ними процесу емансипації жінки, захисту її людських прав, необхідності формувати жінок-політичних лідерів і висувати їх до державних структур, підтримувати їхню діяльність.
Ґендерний зміст прогресивної діяльності політичної партії визначається:
• місцем і роллю ґендерної політики в системі обраних нею політичних пріоритетів і політичних методів її здійснення;
• ґендерно збалансованою структурою членства або прагненням до цього у разі ґендерної віддаленості та побудовою своєї внутрішньої діяльності на ґендерно збалансованих засадах;
• прагненням і здатністю долати ґендерну суперечливість, що характеризуються намаганням внести зміни в соціальне буття суспільства й держави – з одного боку, а з другого – несприйняттям нового, прогресивного, зокрема і в ґендерних відносинах, ґендерній культурі, ґендерній демократії, без чого неможливе сучасне соціальне новотворення. Партії, які не здатні сприймати новий ґендерний підхід у діяльності та впливі на різні сфери соціального буття, стоять ближче до громадських організацій, ніж до класичних політичних партій нового часу;
• масштабністю впливу на формування та функціонування ґендерного компонента в діяльності державних структур, долання її маскулінного характеру й змісту, який стримує викорінення всіх форм дискримінації щодо статей, особливо щодо жінок;
• активним сприйняттям міжнародних норм і рекомендацій міжнародних структур щодо важливості й необхідності ґендерних перетворень у сучасних умовах;
• активним надбанням, осмисленням і засвоєнням досвіду діяльності політичних партій передових країн щодо ґендерних перетворень;
• активною участю в ґендерних перетвореннях, реформуванні всіх сфер соціального життя з урахуванням ґендерного підходу, оскільки сучасне управління може бути ефективним тільки на основі постійного здобуття сучасних знань, зокрема й знань про ґендерну рівність.
У світовій практиці відомі приклади створення й діяльності жіночих політичних партій. Створення жіночих політичних партій є, з одного боку, заявою жінок про свою готовність до політичної діяльності. З іншого – виникнення жіночих партій також свідчить, що в країні загалом і в її політичній сфері зокрема наявна дискримінація за статевою ознакою, що існує ґендерна несправедливість, що такий стан справ став політичною проблемою, яку не розв’язують, зокрема, й інші політичні партії, і що потрібне політико-державне регулювання.
Жіночі політичні партії – це політичні організації з переважно жіночим (або тільки жіночим) членством, які створили жінки, щоб розширити свою участь у формуванні та діяльності державних владних структур, захистити політичні й інші права, досягти ґендерної рівності, встановити ґендерну справедливість у своїй країні та досягти розвитку ґендерної (паритетної) демократії. Загалом жіночі партії можна охарактеризувати як явище вимушене й тимчасове. Вони виникають тоді, коли влада або ігнорує ґендерну проблематику, або розв’язує її вкрай повільно й поверхово; коли в суспільстві переважають патріархальні традиції, а державна влада тяжіє до патріархальних форм управління, не встигаючи чи не бажаючи утвердити егалітарні форми в усіх життєвих сферах.
Дев’яності роки в Україні засвідчили потребу в жінках-лідерах, як і лідерах-чоловіках, здатних до творчості, оновлення, перетворень. З’явилося багато активних, зокрема й політично, жінок і чоловіків. Проте їм відчутно бракує політичних, соціологічних, психологічних та інших сучасних знань, чого раніше не давала вища школа. Цей вантаж минулого потребує тривалого часу для формування й розвитку нового гуманістичного світогляду, як і набуття досвіду ґендерно-паритетної громадської та політичної діяльності, відповідної сучасним потребам у нових умовах. Нова реальність формує жінку-лідера і чоловіка-лідера нового типу, орієнтованих не на силові методи політичної діяльності, а на ініціювання та втілення гуманістичних методів політичного впливу, мирного, компромісного розв’язання внутрішніх і міжнародних проблем.
Формування жіночого лідерства, яке нині відбувається, має розірвати чоловічий корпоративізм при розв’язанні будь-яких проблем, долаючи доволі поширений чоловічий шовінізм. Чоловічий шовінізм – форма прояву сексизму, що виражається в непомірному самозвеличенні чоловіків, наданні їм винятковості порівняно зі становищем жінок, недооцінці жіночого потенціалу та знеціненні жіночого досвіду. Чоловічий шовінізм зберігає такі якості та риси, як зверхність, грубість, жорстокість, цинізм, агресивність. Він є руйнівним елементом у розбудові демократії, загрозою у формуванні особистості й гуманізації форм суспільної життєдіяльності, агресивною перепоною в творенні та функціонуванні державних структур. Його в жодному разі не можна ототожнювати з мужністю: чоловічий шовінізм дискредитує образ мужньої особистості чоловічої статі.
Схильність жінки до компромісів, до мирних форм діяльності, до комплексного бачення проблем, до врахування перспективи при прийнятті будь-якого рішення, за спільних дій із політиками-чоловіками дозволяють об’єднати зусилля в досягненні важливих соціальних і політичних цілей країни.
II. Президент, його адміністрація. Президент як політична фігура представляє країну в світі і впливає на весь політичний та управлінський процес силою свого авторитету. Він підписує міжнародні документи з різних питань світового масштабу, які має виконувати держава-учасниця.
У сучасних умовах вага й цінність кожного такого документа визначається також і тим, наскільки він ґрунтується на науковому знанні тенденцій соціально-політичних перетворень, грамотності визначених пріоритетів і цінностей, розумінні історичного та політичного часу.
Зокрема, ґендер як пріоритетна проблема розгляду міжнародних структур стає дедалі більше в центрі уваги глав держав і урядів на самітах. Ґендерні ідеї пронизують матеріали Всесвітнього саміту Тисячоліття. Світові лідери затвердили комплекс цілей у Декларації Тисячоліття Організації Об’єднаних Націй, серед яких – сприяння рівності статей і розширення прав і можливостей жінок. У Декларації, прийнятій главами держав та урядів на Саміті, що відбувався від 6 до 9 вересня 2000 р., вказується на глобальність ґендерного підходу, коли говориться про визнання главами держав і урядів індивідуальної та колективної відповідальностей за “…утвердження принципів людської гідності, справедливості й рівності на глобальному рівні” і підтвердження своїх обов’язків підтримувати зусилля, спрямовані на забезпечення поряд з іншими вказаними напрямами діяльності поваги до прав людини і основних свобод; дотримання рівних прав для всіх незалежно від раси, статі, мови і релігії…”
У Декларації глави держав та урядів визначили низку фундаментальних цінностей: свободи, рівності, солідарності, терпимості, збереження природи, загальних зобов’язань, що стануть найсуттєвішими для міжнародних відносин у ХХІ столітті.
Зокрема, так формулюються окремі цінності, ґендерний зміст яких очевидний. “Рівність. Жодна людина і жодна країна не повинні позбавлятися можливості користуватися благами розвитку. Має бути гарантована рівність прав і можливостей чоловіків і жінок. Глобальні проблеми мають розв’язуватися при справедливому розподілі витрат і тягаря відповідно до фундаментальних принципів рівності й соціальної справедливості. Ті, хто страждає або перебуває в найменш сприятливому становищі, заслуговують на допомогу з боку тих, хто знаходиться в сприятливіших умовах”. На рівні Саміту особливо наголошено на ґендерних проблемах у розв’язанні соціально-економічних питань: “Сприяти рівності чоловіків і жінок та розширенню прав і можливостей жінок як ефективного засобу боротьби зі злиденністю, голодом і хворобами та стимулювання розвитку, що має справді стійкий характер.”
Такий підхід спрямований на розвиток ґендерної демократії, яка є системою волевиявлення обох статей – жінок і чоловіків у громадянському суспільстві як рівних у правах і можливостях, що законодавчо закріплені й реально забезпечені в політико-правових принципах, діях, розбудові суспільних і державних структур з урахуванням ґендерних інтересів і потреб.
Глави держав і урядів сповнені рішучості “продовжувати зміцнювати співробітництво Організації Об’єднаних Націй і національних парламентів через їх світову організацію – Міжпарламентський союз – у різних галузях, зокрема й стосовно миру та безпеки, економічного та соціального розвитку, міжнародного права й права людини, демократії і ґендерних питань”. Як свідчить перелік питань, ґендерне питання поставлено врівень інших світового значення і світового масштабу розв’язання.
Це одне з найважливіших питань третього тисячоліття.
Розв’язання ґендерних проблем у світовому масштабі вимагає від глав держав професійних знань і професійного аналізу проблеми. Це також зумовлює й необхідність мати при президентові радника з ґендерних питань, а при адміністрації президента – консультативно-дорадчий орган з ґендерної проблематики. Як приклад, таку Національну раду з питань жінок, сім’ї та ґендерного розвитку створено при Президентові Киргизької Республіки. У межах наданих Раді повноважень на неї покладено нагляд за виконанням Закону про основи державних гарантій забезпечення ґендерної рівності, публікацію щорічних звітів про виконання Закону. В Королівстві Норвегії король призначає Раду з рівності, мандат і кількість членів якої встановлює сторинг (парламент).
III. Уповноважений у справах ґендерної рівності (рівних можливостей). Останніми десятиліттями все більшу роль у системі державного механізму забезпечення ґендерної рівності країн світу починає відігравати фігура Уповноваженого з рівних прав і можливостей. У різних країнах його ще називають посередником, контролером, адвокатом. Уповноважений з рівних прав і можливостей (омбудсмен) – державний посадовець, якого обирає представницький орган влади для здійснення контролю за законодавством з рівних прав і можливостей. Вперше посаду омбудсмена юстиції запроваджено ще 1809 року в Швеції. Вона довела свою необхідність, і протягом двох століть ця ідея не втратила ні значення, ні актуальності. В останню третину ХХ століття у Швеції поступово запровадили посади п’яти омбудсменів із захисту прав у різних сферах соціального життя: з рівноправності статей, з етнічної рівноправності, з прав споживачів, з прав дітей, з прав інвалідів тощо. Обрання такої кількості омбудсменів – важливий показник визнання та поваги до гідності й недоторканності людської особистості, а також того, яку увагу шведи приділяють правозахисній і правоохоронній діяльності.
Посаду уповноваженого Рикстагу з рівності статей серед інших запроваджено 1980 року. Омбудсмена обирають на чотири роки, він щороку звітує перед парламентом про стан юридичної забезпеченості рівних прав і можливостей у країні, про свою роботу із захисту прав жінок і чоловіків.
У сучасних умовах омбудсменів обирають у багатьох країнах світу. Практика запровадження посади та служби омбудсмена дедалі поширюється. 1978 р. таку службу введено в Норвегії, 1980 р. – у Швеції, 1987 р. – у Фінляндії, 1999 р. – у Литві, 2001 р. – в Німеччині, 2002 р. – у Словенії, Боснії та Герцеговині, 2003 р. – в Хорватії, Киргизстані тощо.
Процес створення посади, обсяг компетенції та безпосередня діяльність омбудсмена в різних країнах має свої особливості.
Наприклад, законом Німеччини про встановлення рівноправності між жінками й чоловіками, ухваленого бундестагом у листопаді 2001 р., в країні введено посади уповноважених з питань рівноправності та їх заступниць від найвищого органу влади до всіх організацій і колективів. Закон із властивою для німців ретельністю надзвичайно детально регламентує процес обрання уповноважених та їх заступниць у всіх організаціях і колективах, розподіл обов’зків та координацію дій між ними на всіх рівнях і зв’язків з керівництвом організацій і підприємств, визначає санкції, до яких мають вдаватися уповноважені в разі порушення ґендерної рівності.
Практика запровадження посади омбудсмена засвідчила необхідність правового захисту рівності чоловіків і жінок, гарантій забезпечення механізму юридичного регулювання ґендерних відносин, особливо в країнах з усталеними традиційними відносинами і з укоріненими традиційними ролями жінки та чоловіка.
IV. Урядові структури забезпечення ґендерної рівності. Світова практика державного управління ґендерними процесами засвідчує велику різноманітність його форм у різних країнах світу. Забезпечення рівності статей на урядовому рівні здійснюється через різні структури, створені кабінетами міністрів в кінці ХХ – початку ХХІ ст.ст. Серед них такі найтиповіші:
• розширення повноважень прем’єр-міністра з питань ґендеру. Створення при ньому посади радника з ґендерних питань;
• структури з питань рівності статей, підпорядковані безпосередньо прем’єр-міністрові;
• покладання відповідальності за ґендерні питання на віце-прем’єр-міністра;
• тимчасові комітети, комісії або робочі групи з ґендерних питань при урядах;
• постійні інституційні органи з питань забезпечення рівності статей;
• спеціалізоване міністерство рівних прав і можливостей;
• спеціальні відділи, комітети, ради, служби з питань рівності Кабінету Міністрів;
• спеціалізовані відділи, служби з рівних прав і можливостей як структури при окремих міністерствах;
• міжміністерські органи.