Апокаліптично-пророчий зміст адвентистської есхатології
Аналіз пізньопротестантського есхато-хіліазму ми розпочнемо з дослідження адвентистських доктрин, оскільки дослідження свідчать, що єговістські та п’ятидесятницькі есхатологічні концепції історично є більш пізніми і ряд ідей вони започаткували від адвентизму та й сама назва течії буквально зауважує про есхатологічну спрямованість вчення адвентистів. Це дає підстави стверджувати, що саме в адвентизмі були систематизовані і препаровані до сучасності ранньопротестантські есхатологічні ідеї та доктринальні принципи. Звернемось до визначення адвентизму. Адвентизм, як зазначено в „Релігієзнавчому словнику” (від лат. adventus - прихід) – один із релігійних напрямків пізнього протестантизму, що виник у 30-х роках XIX століття в США, ідейним натхненником і організатором якого вважається баптистський проповідник Уільям Міллер (1782-1849). Проповідь У.Міллером ідеї другого приходу Ісуса Христа в 1831-1838 рр. та призначення приходу на період між 1843-1844 рр. визначили як назву течії, так і апокаліптично-пророчий характер адвентизму [286, с.10]. Тому віра в другий прихід Христа залишається провідним догматом адвентистів.
В контексті аналізу есхато-хіліастичних ідей адвентизму зауважимо, що їх становлення та догматизація проходили на тлі розвитку адвентистського руху. Ці процеси діалектично пов’язані і їх слід розглядати тільки в єдності. Ми переконані, що адвентизм відбувся тоді, коли були чітко сформульовані основні положення есхатології і в першу чергу доктрина про другий прихід Христа. Тому есхатологію адвентизму слід розглядати тільки в її контексті [12, с.73].
Власне особлива роль пророцтв і самих пророків є специфікою догматики адвентизму [5, с.280-294]. А тому центральним положенням адвентистського вчення є апокаліптична проповідь, яка проголошується в контексті трьохангельської вістки. Йдеться про коментування адвентистами положень 14-ї глави книги „Об’явлення”, згідно якій адвентисти пророкують „останні часи світу” та передрікають „загибель нечестивців” і відхід від „істинної віри” багатьох християнських напрямків, окрім адвентистів; попереджують про неминучість покарання тих, хто поклоняється фальшивим релігійним системам та не виконує суботу [12, с.164-165, 185-187; 5, с.216-221, 319-339].
Слід зауважити, що адвентистських рух виник саме на засадах есхатології – пророкуванні близького приходу Христа. Розвиток доктрини про другий прихід став засобом розвитку адвентистської есхатології та й самого напрямку. На думку богослова Марка Фінлі, саме інтерес до однієї із центральних євангельських істин – другого приходу Христа в кінці ХVIII – поч. XIX ст. і визвав до життя адвентистський рух. Есхатологія, вважає він, закладена в самій назві церкви, де поєднані два найважливіших акти: початковий – створення світу, і заключний – другий прихід, який покладе кінець гріху і стражданням та поверне землю до первозданного стану – раю. [364, с.3].
Адвентисти переконані, що їх рух – явище не випадкове, а є виконанням пророцтв про виникнення „церкви залишку”, яка візьме на себе особливу місію – спасіння людства. Появі руху, вважають вони, передували певні події. Під пророчими передумовами, які визвали до життя адвентистський рух, розуміється виконання богодухновенних пророчих передбачень, які записані на сторінках Біблії. Їх ще називають „ознаками останнього часу” (Мт. 24; Мк. 13; Лк. 21; „Об’явленні”) [12, с.337]. Окрім історико-пророчих передумов виникнення адвентистського руху, адвентистські богослови називають найважливішим релігійний фактор, а саме – дослідницьку роботу Міллера. Вони переконані, що його дослідження пророцтв і відповідні висновки дали життя адвентистському руху.
Аналіз адвентистської літератури дозволяє умовно виділити в цьому русі два основних періоди, коли закладаються базові принципи есхатології. Перший період тривав 13 років – з 1831 по 1843 рр. Саме в цей час сформувався світогляд Міллера та його переконання щодо необхідності пророкування другого приходу Христа [12, с.341-347].
Уільям Міллер, який вважається батьком великого духовного пробудження у зв’язку з очікуванням другого приходу Христа, почав проповідувати на початку 1830-х років. До цього, в 1818 році, грунтуючись на текстах Священного Писання, в першу чергу, Єзекіїля 4:6, він зробив висновок, що Христос повернеться десь в 1843 році (опісля 2300 років після 457 року до Р.Х.) і що приблизно „через 25 років … всі події нашого нинішнього стану будуть завершені” [379, с.58]. На думку відомого адвентистського богослова М.Максвеллла, рішення про необхідність пропагувати цю вістку Міллер прийняв в серпні 1831 року в п’ятдесятилітньому віці [209, с.3-10].
В початковій стадії руху Міллеру допомагали займатися проповіддю другого приходу Йосип Хаймс та Джеймс Уайт із Християнського Союзу, методисти Іосія Літч та Аполлос Хейл, конгрегаціоналіст Чарльз Фітч. Це був так званий „рух міллеризму”, який мав свою концепцію щодо другого приходу Христа. Конгрегаціоналіст Ч.Фітч у співробітництві з методистом А.Хейлом навіть склав „схему 1843”, яку використовували майже всі тлумачники біблійних пророцтв. На схемі були наочно зображені біблійні пророцтва, що сходилися на даті 1843. Активно пропагувати пророчі вісті в різних містах Америки дозволяло видання з 1832 по 1842 рр. міллеритами журналу „Ознаки часу” та ряду періодичних видань: „Опівнічний крик”, „Радісні вісті”, „Літопис приходу”, „Труби ювілею”, „Дзвін Філадельфії”, „Голос Ілії”, „Південний опівнічний крик”; збірник лекцій У.Міллера „Свідчення із Священного Писання і світової історії про Другий прихід Христа і Його особисте царювання на протязі 1000 років”. В цей же час вийшла серія із 40 книг під загальною назвою „Бібліотека другого приходу”. До 1844 року вийшло більш ніж 8 млн. екземплярів видань пророчого характеру [90, с.60, 76-82]. Свої проповіді Міллер називав вісткою першого ангела, сутність якої складало „вічне Євангеліє” і „прихід часу суду Його” (Об. 14:6-7).
Міллеризм того часу був, за зауваженнями М.Максвеллла, свого роду христоцентричною реформацією, яка тепло приймалася багатьма: простими членами і служителями поважних церков, атеїстами і деїстами і навіть людьми, які раніше були нейтральними щодо релігії. Міллер та понад декілька сот проповідників близького другого приходу безперервно виступали в 40-х роках XIX ст. в різних штатах Америки та Англії. Саме цей період, на думку О.Уайт, є апогеєм руху [27, с.9-10]. Міллер, як свідчить історія, не був єдиним керівником цього руху. Сюди входили як керівники великих деномінацій так і велика кількість рядових членів. За підрахунками його сучасників, ця цифра коливається від 700 до 2000 чоловік. Міллеритів, або тих, хто очікував другого приходу Христа, сучасники називали адвентистами. Спочатку на свої молитовні збори чи конференції вони збирались в неділю, інколи серед неділі. Практикувались і такі форми зібрань як табірні [209, с.19-23].
Кризу руху міллеризму – адвентизму можна розподілити на два етапи: 1843р. та 1844р. Ці етапи співпадають з двома періодами розвитку руху адвентизму і пророкування дати приходу Христа. В своїх початкових підрахунках Міллер виходив з того, що 457р. до Р.Х. по біблійному літочисленню починається весною, чи якщо говорити більш точно, 21 березня, тому 2300-й рік повинен починатися весною 1843р. і закінчитися 1844р. Тому й час приходу він визначив між 21 березня 1843р. і 21 березня 1844р. Коли пройшов цей час і приходу не відбулося, в протестантських церквах виникла опозиція по відношенню до тих, хто очікував цю подію. Почалося масове виключення міллеритів із церков, до яких вони належали. Цей початковий етап кризи послідовники руху адвентизму пережили хворобливо, але повного розчарування ще не було.
Другий, заключний період адвентистського руху співпадає з другим – кризовим етапом міллеристського руху. Він дуже короткий і охоплює всього один рік – 1844 і відомий під назвою „руху сьомого місяця” (свято Дня очищення, яке по іудейському календарю святкується щорічно в день сьомого місяця Тішрі – авт.). Зробивши додатковий аналіз, послідовники Міллера посилаючись на пророцтва 8-ої та 9-ої глав книги Даниїла про 2300 днів і сімдесят неділь, зробили висновок, що цей день в 1844 році припадає на 22 жовтня. На це число й очікувався наступний прихід Христа [90, с.101; 27, с. 11-17]. Цей короткий заключний період ще називають „часом великого розчарування”, оскільки в призначений вдруге строк повернення Христа не відбулося [12, с.347-348]. Сам У.Міллер із-за хвороби і похилого віку активної участі у русі в цей період уже не приймав [209, с.399].
Пізніше адвентистські богослови заявили, що помилка Міллера була в тому, що під святилищем, яке буде очищене (Дан. 8:14) він розумів землю, а момент другого приходу Христа – самим актом очищення святилища. Якби Міллер вірно зрозумів викладене в Дан. 7; Лк. 12; Євр. 8,9; Об. 10 і 11 то розчарування не було б. Тому в адвентистських джерелах було опубліковано спростування міллерівських підрахунків. Згідно їх висновків, другий прихід дійсно відбувся, але Христос прийшов не в земне, а небесне святилище. Його нове служіння примирення почалося в церемоніальний день очищення у вівторок 22 жовтня 1844 року після закінчення пророчого періоду 2300 років [209, с.30-59, 70-71]. Адвентистський лідер Х.Едсон, обгрунтовуючи цю подію, заявив, що мав видіння, в якому була підтверджена дата 22 жовтня 1884 року. Згідно видінню, в цей день Христос увійшов в Святая Святих небесного храму, щоб розпочати новий етап свого викупного служіння [353, с.25]. Олена Уайт наступним чином пояснила помилку міллеритів, посилаючись на свої видіння: „Я бачила, що вони вірно визначили пророчі періоди. Пророчий час закінчився в 1844 р. Помилка їх була в нерозумінні того, що являє собою святилище і в чому суть його очищення. Насправді, Ісус увійшов в Святая Святих, щоб очистити святилище в кінці днів, а не прийшов на землю [365, с.19]. При цьому О.Уайт уточнює, що Христос в 1844 р., або в кінці періоду 2300 днів, визначених Даниїлом (Дан. 8:14) дійсно увійшов у друге відділення небесного святилища [27, с.289-292].
Адвентистський богослов Р. Фолкенберг також стверджує, що Міллер і його послідовники не допустили грубої помилки, коли говорили, що пророцтва Даниїла про 2300 днів закінчаться 22 жовтня 1844 р. Хоча Ісус не прийшов на землю, як це очікувалось, каже Фолкенберг, тим не менше Він увійшов в небесне святилище і приступив до заключної стадії Своєї спасительної роботи. Поява Христа в небесному святилищі у 1844 р., таким чином, була необхідним етапом до Його повернення на землю. [365. – с. 20]. Мервін Максвелл уточняє це так: „Після вознесіння Христос почав Своє заступницьке служіння у першому відділенні небесного святилища, тобто у Святому, і тільки в 1844 р. Він перейшов у друге – внутрішнє відділення, чи Святая Святих і там розпочав слідчий суд” [209, с.62,171]. Сучасні адвентисти також переконані, що Христос дійсно в 1844 році невидимо прийшов в небесне святилище і розпочав „Слідчий суд”, який передує Його поверненню (Дан. 7) [209, с.169, 171; 55, с.24].
Після великого розчарування, адвентисти – послідовники Міллера розділились на декілька течій. Деякі прийшли до повного відкидання очікувань другого приходу, інші взагалі відмовились від християнства. Значна частина послідовників Міллера (біля 40 тис.) продовжували вірити в безпомилковість пророкованого приходу Христа і вважали, що Він прийде та очистить Церкву і землю по завершенню періоду 2300 днів. В квітні 1846 року в Олбані, штат Нью-Йорк, ця група реорганізувалася в конференцію (Союз церков). Вони продовжували переносити дату другого приходу Христа ще декілька десятиліть. Цей різновид адвентизму існує і сьогодні і нараховує біля 30 тис. послідовників. Називають вони себе „Християнською церквою пришестя” чи „Адвентистською християнською церквою” [209, с.121-122; 27, с.17-19]. Загалом, не зважаючи на критичний підхід до постаті У.Міллера, адвентисти пов’язують з його діяльністю необхідність появи пророчого дару, що пізніше стало важливою складовою віровчення церкви АСД.
Два основних періоди розвитку свого руху, як апокаліптично-пророчого, адвентисти поділяють на 8 етапів. Перший етап (1831 - 1838) характерний тим, що У.Міллер проповідує другий прихід як видимий і як такий, що буде до 1000-ліття. Другий етап (1838 – 1840) – значимий приєднанням до руху в 1840 році дочки диякона методистської Церкви Роберта Гармона - Олени із Портленду, майбутньої вісниці адвентистської церкви – Олени Уайт. Третій етап – відомий як період „генеральних конференцій” (1840-1842), коли до руху приєдналися відомий тлумачник пророцтв, методист Іосія Літч та пастор бостонської церкви конгрегаціоналістів Чарльз Фітч, які стали ідеологами руху. Для четвертого етапу (1842-1843), як періоду так званих табірних зборів, характерна актуалізація близького приходу Ісуса Христа. П’ятий етап охоплює події 1843 року. Це початок опозиції адвентистському руху, проповідування відмінних від Міллера поглядів. Великою популярністю в цей період користується вчення Даниїла Уайтбі про „Тисячолітнє Царство” на землі, та духовний другий прихід Христа, який відбудеться в серці людини. Завершує перший період – шостий кризовий етап, якийв адвентистській літературі називають „часом очікування”, останнім роком історії землі. Закінчується він весною 1844 року [90, с.46-112]. Періодом реорганізації і перегляду пророчих висновків вважається сьомий етап, оскільки Самуїл Сноу, досліджуючи істину про великий День очищення, і беручи до уваги притчу Христа про десять дів, приходить до висновку, що початкова дата другого приходу була визначена невірно. За новими розрахунками ця подія повинна відбутися 22 жовтня 1844 року. Після цього адвентистський рух активізується і досягає своєї кульмінаційної фази. Це так званий „рух сьомого місяця” чи „Опівнічний крик”. Сотні тисяч екземплярів газет і журналів на своїх сторінках сповіщали про близький кінець. На табірних зборах тисячі людей сповідували свої гріхи і звертались до Бога. Фермери залишали на полях незібраний врожай, інші залишали державні пости, магазини та лавки. Закривались ряд великих підприємств у Брукліні. Як згадувала О.Уайт, це були найщасливіші дні в її житті. 22 жовтня 1844 року багато віруючих зібрались групами в храмах, по домівках, під розкинутими шатрами чи просто на вулицях і очікували повернення Христа. Їх було біля 50 тис. чоловік.
Найскладнішим для руху був восьмий етап, як період великого розчарування. Після провалу ідеї другого приходу, через декілька днів після 22 жовтня 1844 року організований раніше адвентистський рух став розвалюватися, в керівництві розпочалися розбіжності. Багато керівників адвентистського руху робили спроби встановити нові строки приходу: 1845, 1846, 1847 рр. Цим початковий період розвитку адвентистського руху подібний до раннього єговізму. Адвентистські богослови вважають, що всіх, хто продовжував вірити у другий прихід Христа умовно можна поділити на три групи: 1) ті, хто займав екстремістську позицію. Деякий час вони продовжували призначати точні дати приходу, але після провалу їх спроб ця група розпалась; 2) залишки тих, хто продовжував вірити у другий прихід (біля 25 тис.). Вони мало чим відрізнялись від інших протестантів. Пізніше ця група розпалася на ряд нових християнських товариств, таких як „Адвентисти першого дня” „Євангельські адвентисти”, „Адвентисти-християни”, „Церква Божа”; 3) ті, які стали членами Церкви християн Адвентистів сьомого дня [12, с.348-351; 90, с.99-132].
Однією з найбільших і найвпливовіших течій адвентизму є Всесвітня Церква Адвентистів Сьомого Дня (АСД), утворення якої можна віднести до 1844-1848 рр. Організація сформувалася із 3-ої групи віруючих адвентистського руху, або тих, хто продовжував вірити в другий прихід Христа навіть після „великого розчарування” [12, с.73]. Велику роль в систематизації есхатологічних ідей Церкви АСД відіграла Олена Уайт (Гармон) (1827-1915). Вона має в церкві особливий статус – вісниці (в деяких світських джерелах її називають пророчицею).
Серед адвентистів домінуючою є теза, що через вісницю Бог спрямовував загальну течію богословської думки, оберігаючи її від помилкових поглядів і людських доповнень. Вони переконані, що завдяки цьому в Церкві АСД склалась чітка доктринальна система, заснована виключно на біблійних засадах [239, с.8-9]. Аналіз праць Олени Уайт свідчить, що вона мала відношення до розробки таких есхатологічних проблем, як субота, невидимий прихід Христа у святилище, межовий стан. Виходячи з цього її називають новозавітнім пророком [239, с.11].
Посилаючись на 1 Кор. 12:1-10 адвентисти вважають, що дар пророцтва – один із благословенних духовних дарів, даних людині Богом, проявився якраз в служінні О.Уайт. Адвентисти запевняють, що закріплення за О.Уайт авторитету вісниці і пророчиці Божої – одне із значних явищ в історії християнської Церкви останнього часу („церкви залишку” – авт.) [12, с.323; 248, с.63]. Тому (це є особливістю адвентизму) у віровченні Церкви АСД закріплено особливу роль пророцтв і самих пророків [12, с.403; 248, с.63]. Згідно цьому положенню, праці О.Уайт є авторитетним джерелом істини, вони служать для церкви „… втіхою, керівництвом, настановою і звинуваченням”. Ці праці стверджують, що Біблія є мірилом, за допомогою якого слід перевіряти кожне вчення і кожний досвід [279, с.80-81]. Дар пророцтва вважається однією із особливих ознак церкви АСД [364, с.252]. У світлі цього адвентисти обгрунтовують необхідність дару пророцтва, призначення пророка, форми його служіння та способи передачі пророками Божих вістей [12, с.325-333].
Адвентисти запевняють, що поява в Церкві пророчиці в особі О.Уайт обумовлена всім ходом історичного розвитку християнства і визвана необхідністю дати Божі вказівки людям напередодні другого приходу Христа. Пророчий дар, зауважують адвентистські богослови, відповідає всім основним біблійним ознакам. Уайт, на їх думку, по праву вважається пророком Божим в сучасному світі [12, с.336-376]. На цій підставі О.Уайт відносять до такого класу пророків і провидців як Нафан, Огія, Йоіл [248, с.60]. Свої вісті, вважають адвентисти, О.Уайт отримувала головним чином за допомогою видінь. Адвентисти наводять приклад, що тільки з 1844 по 1915 рр. їй було дано звище 2000 профетичних видінь і снів [364, с.253]. „Свідчення” (видіння), за заувагою самої О.Уайт, виконують ту ж мету, що проголошувалась в давнину вустами пророків та апостолів – звернення Бога до людей для звинувачення чи виправлення. В 1876 р. О.Уайт, щоправда, застерегла, посилаючись на видіння від 30-го квітня 1871 р., що її свідчення не підміняють Біблію. Цим самим вона закріпила за собою право говорити від імені Бога, „передавати Його світло людям”. На підставі цього виникла теза, що її „свідчення” є малим світлом, що веде до Великого світла – Христа [29, с.590-596].
Визначаючи роль та призначення своєї вісниці О.Уайт в пророчій діяльності церкви, адвентисти зауважують, що вона не змінювала біблійну доктрину, але лише відродила і поставила на належний рівень ті проблеми, до яких ортодоксальна церква відносилась із зневагою. Це такі проблеми, як: 1) сутність божественного плану спасіння; 2) вселенська боротьба між добром і злом, між Богом і Сатаною; 3) вчення про другий прихід Ісуса Христа [12, с.379-382]. Пророчі вісті О.Уайт, на думку адвентистів, мають універсальне і практичне значення. Тому пророчі поради, вказівки та настанови, які є у вістях, даються не стільки для вивчення, скільки для їх втілення в християнське життя [248, с.61]. Дослідження пророчого служіння О.Уайт, зауважують вони, дозволяє зробити висновок, що якраз на неї в церкві залишку лягли ті обов’язки, які Бог покладав на біблійних пророків в давнину. Адвентистська церква, характеризуючи діяльність вісниці О.Уайт, вважає, що її вклад є найбільшим у передбаченні майбутніх подій через видіння у формі актуальної есхатології, викладеної в заключних главах книги „Велика боротьба”, де вона, звертаючись до біблійних пророцтв, розкриває їх як Божий план великої боротьби між добром і злом (між Богом і Сатаною) [19]. У зв’язку з цим, положення про Велику боротьбу закріплено в пункті 8 віровчення Церкви АСД [248, с.8].
Аналізуючи адвентистську есхатологію, зауважимо, що вона побудована на історичному спадку досліджень У.Міллера і його послідовників та праць О.Уайт. Апокаліптично-пророцький характер есхатологічних принципів Церкви АСД закріплено в ряді 27 пунктів „Основних положень у вченні віри християн адвентистів сьомого дня”, які прийнято в Даласі на Всесвітньому з’їзді Церкви у квітні 1980 року [261, с.25; 161, с.396-398; 379, с.80-83; 6, с.53-58; 248, с.11-15]. Загальні ж положення есхатології адвентистів викладено в розділі „Вчення про події останнього часу” фундаментального доктринального видання „Спочатку було слово”, де піддаються аналізу такі есхатологічні феномени як другий прихід Христа, смерть і воскресіння, Тисячолітнє Царство, Нова земля [с.427-491].
Слід мати на увазі, що адвентисти, пророкуючи виконання пророцтв та кваліфікуючи прихід Христа як катастрофічну подію (спустошення землі та знищення неправедних) зауважують, що вони чекають повернення Христа, а не „кінця світу” [5, с.432-433]. Тому вони називають свою есхатологію етичним вченням, яке призвано втілити цю радісну вістку в реальну практику християн. Їх есхатологія, запевняють адвентисти, достатньо оптимістична, адже біблійна есхатологія має яскраво виражений етичний зміст [150, с.98]. Звідси ряд позицій церкви у переддень приходу Ісуса Христа: 1) есхатологічна перспектива земного служіння – відновлення в людині Божого образу; 2) реалізація „принципу солідарності”, що ґрунтується на гармонійному поєднанні особистого і соціального, що реалізується в благодійницькій та філантропічній діяльності та формуванні у віруючих громадянської позиції. Тут ми бачимо дуалізм есхатології: з одного боку – віра в неминучість глобальної катастрофи, щоб потім побудувати „нові небеса і нову землю”; з іншого боку – віра в другий прихід Христа, яка, разом з тим, передбачає відповідальність людини за все, що їй довірено згори – збереження природи і суспільства [162, с.18, 34-45, 123-124].
Обгрунтовуючи доктрину про кінець світу в контексті лінійного розвитку історії, адвентисти визначають її як період великої боротьби між добром і злом, кінечною метою якої є встановлення Царства вічності. Про це йде мова в окремій праці О.Уайт „Велика боротьба” [19] і в розділі 8 „Велика боротьба” роботи „Спочатку було слово” [5, с.133-141]. Застосовуючи біблійну концепцію історії: створення світу, перший і другий прихід Христа, адвентисти вважають, що через ці три віхи можна провести лінію часу, це й буде шлях до мети – Царства Божого. Біблійні ж пророцтва, на їх думку, від самого початку цього шляху і до його завершення, подібні вказівкам, які підказують віруючим, де вони знаходяться в потоці часу і що їх очікує в найближчому майбутньому. Тому адвентисти, з одного боку, досліджують біблійні пророцтва і їх виконання як ознаки близького Дня Господнього, з іншого – роблять пророцтва методологічним принципом свого вчення [5, с.7].
Адвентисти переконані, що всі пророцтва концентровано виражають план великої боротьби, основним питанням якої є подолання зла та встановлення Царства вічності після завершення людської історії [5, с.133-141]. О.Уайт у своїй роботі „Велика боротьба” розкриває план спасіння людства, основні ідеї якого, на її думку, були проголошені Христом, розвивалися протягом історії християнської церкви та отримають своє завершення при другому приході у Царстві вічності. Цей період адвентисти відносять на 7-е тисячоліття [19]. В контексті цього, вісниця у цій фундаментальній праці розглядає ряд ідей, які пізніше отримали доктринальні характеристики: ознаки приходу Христа; класифікацію людей в останні дні через призму суботи та трьохангельської вістки. Посилаючись на причини написання роботи, Уайт запевняє, що їй було видіння страшних картин прийдешньої реальності: єретизм, помилкові погляди, дії Сатани та лжехриста, аморалізм, які будуть ознаками близького приходу Христа [21, с.425]. На кінець земної історії О.Уайт відносить існування двох груп людей (армій), де на чолі одних буде Христос, інших – Сатана; в армії останнього, як вона вважає, увійдуть ті, хто порушує закон, тобто суботу і не приймає трьохангельську вістку. На думку Уайт, останній конфлікт якраз розвернеться навколо суботи. До прибічників Сатани вона також відносить номінальні церкви [21, с.419-437]. Важливо відзначити, в контексті методологічних підходів, що Уайт під всі компоненти майбутніх доктринальних принципів підводила грунт своїх видінь. Так, „кінець часів” вона актуалізує через видіння № 31 в томі 5 „Свідчень для церков”. Посилаючись на нього, вісниця стверджує, що їй було показано, що як тільки почнуть говорити „мир і безпека” – це буде свідченням виконання пророцтв про близький кінець часів. Це вважається останньою вісткою застереження. Тут ми спостерігаємо акцент на активізацію новозавітної апокаліптики та заклику до готовності зустріти Христа, не піддаючись зваблюванням Сатани до мирських потреб. При цьому робиться застереження, що цей світ для християнина – ворожа територія, чужа країна, в якій потрібно вижити, „одягнувшись в Божі лати та озброївшись мечем Духа” [29, с.95-96].
Аналіз адвентистських джерел дає можливість представити їх есхатологічну концепцію наступним чином: другий прихід Христа, якому передує слідчий суд; перше воскресіння і вознесіння святих; Армагеддон, спустошення землі та знищення нечестивих; 1000-літнє царство праведних на небі; друге воскресіння і останній суд; нова земля [379, с.82-83; 5, с.399-489; 150, с.97].
Як видно із самої назви церкви, адвентисти роблять акцент саме на другому приході (Advent) Христа. Тому цю категорію можна вважати ключовою в адвентистській есхатологічній доктрині. Як така, вона є 24-м пунктом основних положень віровчення церкви. Розробляли цю доктрину У. Міллер, Дж. Уайт. Слід мати на увазі, що адвентисти вірять в те, що Христос не тільки прийде, але й в те, що Він прийде скоро, хоча не встановлюють ніякої дати, але зауважують, що це буде до Тисячолітнього Царства [12,с.51; 248, с.17]. Саме тому вони надають велике значення пророцтвам про кінець світу [379, с.17]. Доктрину про дар пророцтва розробляли Дж. та О.Уайт, Г.Баклер, Р.Котрелл [12, с.70-71]. Духом пророцтва, як свідчень Христа для церкви, просякнута вся адвентистська есхатологія. Згідно Об. 19:10, „дух пророцтва” є однією із ознак церкви залишку, як себе іменують адвентисти [12, с.71-72; 150, с.90]. Слідуючи духу пророцтва, як Божому дару, адвентисти вірять, що велика боротьба між добром і злом – це реальність, де Ісус Христос Своїм служінням на небі проводить слідчий суд. Вони впевнені, що Він скоро прийде, щоб встановити новий світовий порядок для тих, хто виконує заповіді, і в першу чергу – суботу [365]. Щоправда, виходячи з того, що в центрі Біблії і біблійної есхатології знаходяться не дати і місця, але Христос, адвентисти тим самим знімають проблему часу Його приходу. Для позначення феномену другого приходу адвентисти застосовують ряд термінів: 1) parusia („прихід”), 2) apokalypsis (об’явлення); 3) epiphaneia (поява), які означають месіанський прихід Христа для суда в кінці часів. Ряд інших значень пов’язані з поняттями: день, той День, день Божий, день Господа, день Ісуса Христа, останній день, великий день суду, день гніву, день викуплення [12, с.50-51].
Важливість категорії „другий прихід” адвентисти аргументують ще й тим, що вона згадується в кожному 5-му вірші Нового Завіту [363, с.31]. Адвентисти, посилаючись на пророцтва, вірять в неминучість повернення Христа (2 Пет. 3:13), гарантією чого вважається Його перший прихід та сьогоднішнє служіння на небесах [5, с.429-430]. В контексті цього можна говорити, що для адвентистів прихід вже невидимо присутній, адже, згідно пункту 23 віровчення, Христос, по закінченню пророчого періоду 2300 днів, увійшов у другу, останню фазу Свого примирювального (людей з Богом – авт.) служіння в небесному святилищі [162, с.96]. Воно проявляється в слідчому суді, у функції якого входить визначення долі всіх людей, і в першу чергу тих, хто отримає право на перше воскресіння [379, с.82; 248, с.14]. Пункт 24 віровчення, визначає спосіб повернення Христа, як буквальний, видимий [379, с.82; 6, с.56]. До цього додаються ще такі характеристики: буде супроводжуватися звуком „громогласної труби”, він буде величним, раптовим. Це буде катастрофічна подія: буде спустошена земля та живі нечестиві вогнем з неба (Армагеддон) [5, с.431-433; 364, с.26-27; 12, с.51-52].
Події другого приходу адвентисти розподіляють на два періоди: 1) перше воскресіння, згідно слідчому суду і вознесіння праведних та встановлення 1000-літнього царства; 2) друге воскресіння, що завершиться кінцевим судом і настанням вічності. Спустошення землі, знищення нечестивих, перше і друге воскресіння із судами, адвентисти називають кінцем існування світу, „кончиною віку”. Посилаючись на Новозавітну градацію часу, вони вважають це зміною еонів, як певних епох історії викупного подвигу Христа. Вічність же, вони визначають терміном „від віку” (у Лютера – прийдешні віки). Звідси людське буття пропонується у 2-х фазах: сьогоднішній і майбутній вік. Сьогоднішній вік – „лукавий”, в якому люди помирають. Він триває до другого приходу Христа і до кінцевого суду, а потім розпочнеться „майбутній вік”, коли буде оновлена земля і знищена смерть [12, с.52].
Доктрина другого приходу тісно пов’язана із принципами здорового способу життя, що є також специфічною рисою адвентистської есхатології. Значення „принципів” обумовлюється рядом причин: 1) здоров’я людини тісно пов’язане з її духовним життям. Хто має ясний розум і здоровий тілом, вважають адвентисти, той може краще зрозуміти і виконати волю Божу; 2) із-за гріхопадіння люди мають душевні і фізичні страждання і тому Бог хоче спасти людину у всій повноті (Лк. 9:10); 3) тіло – храм Духа Святого, тому людина повинна бути відповідальною за своє тіло, здоров’я і життя (1 Кор. 6:19-20); 4) підготовка до другого приходу вимагає від людини повної самовіддачі Богу, а для цього потрібне гарне здоров’я. Хто не звертає увагу на цю відповідальність, стверджують адвентисти, і порушує правила гігієни, піддаючи руйнації тіло, той порушує заповіді Божі і не наслідує царство Боже. Тому відповідальний спосіб життя передбачає відказ від паління, алкоголю, вегетаріанство, правильне чередування сну і відпочинку, режим життя. Такий підхід поєднує принципи здорового способу життя із заповіддю про суботу: „Шість днів працюй...” (Вих. 20:9) [12, с.83-84]. „Утримання” (грецьк. egrateia), що в Лютера означає „поміркованість”, „самоволодіння”, як один з плодів Святого Духа (Гал. 5:22) для адвентистів, з посиланням ще на 1 Пет. 1:6 є християнською доброчинністю, яку слід практикувати. На повсякденній мові цей принцип називається „санітарною реформою”, якій віруючі повинні слідувати. Цій проблемі серйозну увагу надавала О.Уайт. Ще в 1848 р. вона звернула увагу на шкоду тютюну, чаю, кави, а з 1863 р. у принципах здорового способу життя почали бачити частину вчення, яке проголошує Церква [12, с.186-188; 379, с.117-128; 5, с.358-369]. Існує думка, що розробку принципів санітарної реформи можна віднести на період після видіння О.Уайт про це 6 червня 1863 р. [21, с.276].
О.Уайт запевняє, що згідно видінню від 10 грудня 1861 р. їй знову було показано, що санітарна реформа (принципи здорового способу життя) – одна із галузей великої справи, здатної приготувати народ до приходу Господа [28, с.143]. Її значимість вісниця актуалізує тим, що санітарна реформа пов’язана з трьохангельською вісткою як рука з тілом. Окрім того, Уайт пов’язує її ще з декалогом, який адвентисти абсолютизують. Разом це узагальнюється так: не виконуючи санітарну реформу, віруючий тим самим порушує і закон заповідей (що допустило у свій час гріхопадіння із-за непомірного апетиту перших людей – авт.). В подальшому, на її думку, це привело до потопу, Содома і Гомори. Потурання своїм матеріальним потребам вісниця вводить в ранг ознаки, яка буде свідчити про близький прихід Христа. Основним же аргументом важливості санітарної реформи є те, каже вісниця, що не виконуючи її, людина не зможе представити своє тіло в жертву Богу, адже потурає звичкам, які послаблюють її фізичну, розумову, і моральну енергію. Реформа також відіграє велику роль, оскільки, каже Уайт, воскресіння відроджує ідентичне тіло. Такий підхід зумовив орієнтацію адвентистів не тільки на здоровий спосіб життя, але й на формування інфраструктури закладів оздоровчого та реабілітаційного характеру [28, с.143-146]. Порушення реформи, згідно „Свідченню” № 25 буде оознакою, що буде говорити про настання „останніх часів” [28, с.423-429].
Абсолютизація санітарної реформи, згідно видінню № 36, актуалізувала для адвентистів необхідність медицинської місіонерської роботи [31, с.129-138]. Ця ж проблема актуалізується в розділі 2 „Наша медицинська місіонерська робота” тому 7 через свідчення № 35 та розділу 3 „Здорові продукти харчування” цього ж тому. Особлива увага тут звертається на необхідність знань про здоровий спосіб життя, роль у цьому лікувальних закладів та їх працівників. Вірність принципам санітарної реформи, рекомендації щодо харчування (чай, кава, наркотики, алкоголь, м’ясна їжа) та навчання принципам здорового способу життя О.Уайт підтвердила на поч. ХХ ст. через вість № 37, що викладено в томі 9 „Свідчень”. Відповідно, мова йде про необхідність розробки програм оздоровлення і реабілітації, створення мережі оздоровчих закладів та фабрик здорового харчування. Ми думаємо, що саме посилаючись на вісті №№ 25, 35, 37 адвентистська вісниця розбудувала підвалини принципів здорового способу життя, що стало визначальною рисою есхатологічного вчення церкви [30, с.45-112; 32, с.122-142; 239, с.11; 21, с.266-267]. О.Уайт, по-перше, підготувала ряд праць методичного характеру: „Їжа і харчування”, „Служіння зцілення”, „Утримання”, „Поради по збереженню здоров’я” [12, с.390]. По-друге, вона рекомендувала, з одного боку, займатися профілактикою захворювань та спортом; з іншого – реабілітаційною роботою. У зв’язку з цим, церква створила широко розгалужену систему оздоровчо-профілактичних заходів. Так, в службу здоров’я Всесвітньої Церкви АСД входять: 150 лікарень; 360 амбулаторій і клінік; 74 будинки для людей похилого віку і сирітських будинків; біля 30-ти підприємств здорового харчування. Церква утримує біля 1200 лікарів та 3,5 тис. медсестер [379, с.167]. На всіх структурних рівнях Церкви функціонують відділи та центри здоров’я [261, с.437-445; 114, с.10-103].
Перед другим приходом, за адвентистською есхатологією, буде вирішена „вічна доля кожної людини” (Об. 22:11-12), щоправда, по-різному. Спочатку, за віровченням, буде вирішена доля праведних – живих і мертвих, через перше воскресіння. Відзначимо, що положення про смерть і воскресіння закріплені в пункті 25 віровчення, де смерть кваліфікується як безсвідомий стан, та дається послідовність воскресіння: спочатку, до 1000-ліття – праведні; після 1000-ліття - неправедні [379, с.82-83]. Нагадаємо, що проблема межового стану (смерті) розроблялась міллеритами та Чарльзом Фітчем, О.Уайт („Нариси життя”, 1880), Р.Котреллом („Рев’ю енд Геральд”, 1857), Д.Халлом („Людина не безсмертна”, 1854), Дж.Лабороу („Чи безсмертна душа?”, 1855) [12, с.154-157]. Витокова теза про межовий стан та смертність душі була сформульована Джоном Бентоном („Рев’ю енд Геральд”, 1854) та Р.Котреллом („Рев’ю енд Геральд”, 1853) [12, с.202-203].
Перш ніж перейти до структурно-функціонального аналізу категорій „смерті” та „воскресіння”, проаналізуємо сутність та функціональність категорії – слідчий суд, оскільки феномен смерті і воскресіння можуть бути зрозумілими лише в контексті останнього. „Слідчий суд” – це поняття у вченні адвентистів, яке позначає певну частину історії викупного подвигу Христа, що передує другому приходу Христа і великому останньому суду. Він названий слідчим тому, що на протязі цього періоду розслідується історія життя людей, імена яких записані в „Книзі життя” (Об. 22:12). Це суд над „церквою святих”, на відміну від „останнього суду” – „над народами”. В кінці слідчого суду, згідно вченню, гріхи тих, які вірили до кінця, будуть викреслені із небесних книг, імена ж інших – викреслені із „Книги життя”. Тому, посилаючись на Біблію, адвентисти впевненні, що віруючі уже тут, на землі, „мають життя вічне”, але отримають його тільки у „віці прийдешньому”. Тобто, вони вже на землі „знаходяться у Царстві Божому”, „наслідувати” ж його, вони зможуть тільки в майбутньому [12, с.147-149].
Вчення про слідчий суд розроблялось, починаючи з У. Міллера (1843-1844) і остаточно було узагальнено Дж. Уайт в 1857 р., де він, посилаючись на 1 Пет. 4:17 назвав його пророчим. Дж. Уайт також тут застосував класифікацію Петра про два класи людей та черговість їх осудження [12, с.149-154]. Детальний опис слідчого суду наявний також у розділі 28 книги О.Уайт „Велика боротьба”. Вісниця зауважує, що на початках розвитку вчення цей суд планувався на 1844 р. і описує як він буде проходити [19, с.449-460]. Вчення про те, що він уже проходить існує як доктрина лише з 1980 р. [379, с.77]. Слід мати на увазі, що коли прихід Христа призначений на 1843-1844 рр. не відбувся, почався пошук аргументів причин невиконання пророцтв. Вважається, що завдяки „світлу” отриманому Х.Едсоном та досліджень О.Кроужера і Ф.Хана іудейської системи жертвопринесень і святилища, вони прийшли до висновку, що святилище, яке повинно було очиститися – не земля і не церква, а небесний храм. На підставі цього та висновків О.Крозьє й було побудовано догмат про входження Христа в 1844 р. в небесне святилище для проведення слідчого суду [379, с.59; 12, с.138-140]. Посилаючись на Дан. 8 і 9, адвентисти вважають початок слідчого суду в 1844 р. реальністю [364, с.137, 153]. Згідно адвентистській есхатології, Христос сьогодні виконує Свою другу – примирницьку фазу служіння в небесному святилищі. Цей День примирення є часом дії благодаті [248, с.451-453].
Розглядаючи проблему воскресіння, відзначимо, що за адвентистським вченням, померлі знаходяться у межовому стані – стані смерті. В есхатологічному контексті тіло, розум і душа кожної людини для адвентистів являє собою неподільну єдність, що призводить до специфічного тлумачення поняття смерті [12, с.154-157; 5, с.107-130, 447-456]. Адвентисти розрізняють 4 значення смерті: „перша” – загальна для всіх, як результат гріха; „друга” – розплата за гріхи в кінці 1000 років; „духовна”, як стан тих, хто не прийняв Христа - третя; „четверта”, як „знищення гріха”, що супроводжується процесом відродження. В есхатологічному плані акцент робиться на першому та другому значенні смерті. Зауважимо, що, згідно пункту 7 віровчення, людина – єдність тіла, душі і духу, які взаємнозалежні одне від одного [379, с.78; 195, с.489-491; 150, с.85]. Тому, за адвентистами, при „першій смерті” припиняється існування в будь-якій формі [12, с.154]. Така смерть – стан сну, тимчасове безсвідоме існування до воскресіння, адже Сам Ісус порівнював смерть зі сном (Ів. 11:11-14) та й в Біблії порівняння смерті зі сном ми знаходимо більше 50 раз [5, с.450; 363,с.64]. Вчення про безсвідомий стан померлих дозволяє адвентистам відкидати поняття „рай” і „пекло” [209, с.178].
Фізична смерть, згідно адвентистській есхатології, це знаходження в могилі тіла із смертною душею. Тіло, перетворюється в прах. Душа ж, в їх розумінні, означає лише „живу душу”, як людину; вмирає людина, вмирає душа. Не вмирає лише дух, що повертається до Бога. [5, с.110-111, 450-453; 12, с.70-71, 74-75; 363, с.61-62]. Смертність душі адвентисти аргументують тим, що в 1600 згадках в Біблії про неї, мова не йде про те, що вона безсмертна [364, с.220-224].
Принципи безсвідомого стану після смерті, смертності душі є для адвентистів доктринальними і вони їх розглядають в контексті кондиціоналізму (вчення про умовне безсмертя) [239, с.11]. Цю позицію вони захищають, посилаючись більш ніж на 60 видних богословів, які стояли на цих позиціях (М.Лютер, В.Тіндаль, І.Барроу, І.Скотт, І.Паркер, Е.Бруннер, Р. Нібур, Д.Оуен) [248, с.331-347, 367-395]. Методологічні засади щодо розуміння феномену смерті дає О.Уайт у своїй роботі „Велика боротьба”. Так, в розділі 34 „Чи можуть розмовляти з нами мертві?”, з посиланням на Екл. 9:5, смерть трактується як безсвідомий стан до воскресіння [248, с.515]. В розділі 36 „Прийдешня боротьба”, зауважується, що душа вмирає разом з тілом [248, с.549]. Теза про смертність душі обстоюється в розділі 67 „Спіритизм: стародавній і сучасний” книги О.Уайт „Патріархи і пророки” [248, с.635-671].
Для позначення пристанища мертвих адвентисти використовують загальноприйняті поняття: „шеол”, „гадес”, в значенні могила; тут мертві перебувають до тих пір, допоки пекло (гадес) не „віддасть” їх під час воскресіння, що означає, власне, - кінець смерті взагалі [5, с.452]. Смерть „друга” – остаточна, відбудеться в кінці 1000-ліття, після другого воскресіння – неправедних. Це знищення не тільки неправедних, але й Сатани, неправдивих пророків, самого пекла, які будуть закинуті в озеро вогняне. Адвентисти відкидають вічні муки для відкинутих в геєні вогняній; це для них – символічні страждання, як небуття [12, с.154; 5, с.456].
Адвентисти поділяють точку зору, що життя після могили можливе лише через воскресіння. Запорукою цього для них є воскресіння Христа, Який воскресить мертвих. Тому положення про життя, смерть та воскресіння Христа закріплено у пункті 9 „Основ віровчення” [379, с.79]. Посилаючись на 1 Кор. 15, адвентисти переконані, що якби не було воскресіння Христа, то й не було б сенсу вірити в нього, проповідувати Євангеліє [5, с.457]. За вченням, воскресіння мертвих повинно бути тілесним, як це було з Христом, де воскрешені отримають тіла із старими, індивідуальними характеристиками. Вони, слідуючи традиції ранньої церкви, розрізняють два воскресіння: „воскресіння життя” та „воскресіння осуду” (Ів. 5:28). Ці два воскресіння розділяють 1000 років [55, с.106]. Воскреслі в 1-му воскресінні називаються „блаженними і святими” (Об. 20:6). Над ними друга смерть і озеро вогняне – невладні (Об. 20:14). Це воскресіння для безсмертя. Адвентисти акцентують увагу на тому, що „воскреслі для життя” зразу ж отримають нетлінні, вічні тіла, вільні від хвороб і тілесних недоліків [12, с.38-39; 5, с.459]. При цьому йде мова про реальність тіла [364, с.385].
О.Уайт, наприклад, стверджувала, що тіла обов’язково будуть матеріальними, що дозволить воскреслим впізнавати один одного [21, с.320]. Щодо „нечестивих”, то за концепцією вісниці, Ісус Христос в кінці 1000 років воскресить їх в старих тілах з вадами, оскільки вони все рівно будуть знищені вогнем з неба разом з армією Сатани після їх нападу на „святе місто”, це „друга” і кінцева смерть [27, с.332-337]. До перших публікацій адвентистів про воскресіння можна віднести лист Чарльза Фітча до Іосії Літча, надрукований 28 вересня 1853 р. в „Рев’ю енд Геральд” (два воскресіння, розділених 1000р.) та статтю „Чи безсмертна душа?” Дж.Лабороу, опубліковану 11 грудня 1885 р. в цьому ж виданні [12, с.39].
Прихід Христа передбачає не тільки воскресіння, а й вознесіння на небо (підхоплення) тих, хто отримали нетлінне, „духовне” тіло (1 Фес. 4:17). Відзначимо, що доктрина вознесіння – підхоплення у адвентистів не розроблена [5, с.434]. Якщо йде мова про вознесіння, то адвентисти щодо цього застосовують два вирази, що одночасно й означає кількість спасенних: „велика множинність” та 144 тис. „святих”, взятих із 12-ти колін Ізраїля по 1200 з кожного. Вони акцентують увагу на останній категорії людей – 144 тис., відмічених „печаткою”, як знаком вибраності. Печатка тут символізує ознаку тих, хто виконує суботу та не поклонився звіру (Антихристу) [12, с.144]. Розробкою доктрини про 144 тис. вибраних адвентисти почали займатися після 1848 р. коли в контексті пророкування „Дня Господнього” активізувалася пропаганда близького Армагеддону.
Пізніше це вчення О.Уайт розробила у своїх ранніх творах періоду 1890- 1908 рр. Головними його ідеями є наступне: 1) спасіння можливе лише по благодаті, а не через діла, це дар Божий; 2) зростання у вірі – уподібнення Христу, результатом чого стає право на небо [21, с.189-203]. В цих творах Уайт називає число вибраних (знесених – 144 тис.), але вже у своєму рукописі від 1885 р. цю проблему вона виводить за межі дискусії [21, с.430]. Ісус, на її думку, прийме всіх, хто прийде до Нього [21, с.319-320]. Серйозною розробкою вчення про 144 тис. також займалися Дж. Уайт та Урія Сміт. У своїй книзі „Думки про Об’явлення” У.Сміт пише, що 144 тис. – „останнє покоління християн наших днів”, це вибрані із тих, хто жив на землі перед приходом Христа. Дж. Уайт доповнює цей висновок тим, що „ті, хто вмирає з вісткою третього Ангела, той належить до цього числа”.
Чіткої позиції в адвентистів щодо кількості тих, хто вознесеться – немає. Оскільки О.Уайт вела мову про них, як „святих, що живуть”, то більшість схиляється до точки зору про 144 тис. [12, с.144-147]. Скоріше всього, їх слід відносити до так званого „залишку”, статус якого закріплений у пункті 12 „Залишок і його місія”. Згідно цього догмату, залишок проголошує початок суду на небі, спасіння через Христа і Його близький прихід, що символічно представлено 3-ма Ангелами в Об. 14 [379, с.79; 150, с.84-87]. Для підтвердження цієї точки зору відмітимо, що в розділі 57 „Об’явлення” своєї книги „Дії апостолів”, О.Уайт веде мову про 144 тис. тих, хто „буде царювати на віки віків” [с.405]. В розділі ж 58 „Тріумфуюча церква”, мова йде про великий натовп (Об. 7:9-10). [с.413]. Ми думаємо, що 144 тис. – це Церква, ті, хто буде жити перед приходом і хто із воскресеними мертвими складе небесний уряд Христа. „Великий же натовп” – це символічний вираз для позначення тих, хто буде жити на оновленій землі після тисячоліття [55, с.105].
Звертаємо увагу на те, що важливою доктриною для адвентистів є вчення трьохангельської вістки. Суть вістей, на думку адвентистів – заклик до позбавлення гріховності через Христа та готовності зустріти другий прихід Господа. Тобто мова йде про проповідь вічного Євангелія [12, с.185]. У зв’язку з цим адвентисти концентрують увагу на розділі 14 Об’влення, який називається ними всезагальною звісткою, наданою для того, щоб підготувати світ до приходу Христа. Вважається, що через неї Бог „направлає промінь пророцтв на дорогу, що лежить попереду”. Тут же, власне, сфокусовано дві основоположні ідеї есхатологічного характеру: пророцтво про прихід Христа на планету та її подальше знищення [364, с.149-151]. Звертаючись до Об. 14:16-12, де пропонується боятися Бога та шанувати Його як Творця, адвентисти, по-перше, стверджують, що люди живуть в час суду; по-друге, пов’язують трьохангельску звістку з суботою як пам’ятником творіння [364, с.167-169]. Об’явлення 14:19-10 адвентисти, відповідно, називають планом послідовності виконання подій останніх часів. [364, с.218].
Згідно Об. 14:6-7 адвентисти символічно пов’язують вістку 1-го Ангела із „церквою залишку”, що через проповідь Євангелія зве світ до каяття [150, с.91-92]. Вістка 2-го Ангела символізує падіння Вавилону (символічна блудниця), під яким розуміються відступницькі релігії, союз церкви і держави (Об. 13:15-17). Вістка 3-го Ангела, у адвентистів, є попередженням, щоб вони не поклонялись звіру і образу його. Під звіром, зображеним в Об. 13:1-10, адвентисти бачать союз церкви та держави і який в ап. Павла явлений в образі „людини гріха”, тобто Антихриста (2 Фес. 2:2-4). Посилаючись на Об. 13, адвентисти під владою звіра також бачать папську систему поклоніння, а папський титул зводять до числа 666 [364, с.200-201]. 3-тю вістку адвентисти пов’язують з 4-ою заповіддю – хто не виконує суботу, той поклоняється звіру. Ця думка викладена в роботі Йосипа Гейтса „Субота сьомого дня” (1847). Такої ж думки притримувався Дж.Уайт. Субота, переконані адвентисти, в кінці історії світу стане пунктом серйозного випробовування на вірність Господу. Виконання 7-го дня - суботи, переконані адвентисти, і є єдиною, головною ознакою, яка ототожнює їх як Божу церкву залишку [150, с.94; 248, с.97, 119].
Адвентисти абсолютизують суботу, посилаючись на видіння О.Уайт № 36 від 19 жовтня 1908 р., де їй якби було повідомлено значення суботи. Згідно видінню, ті, хто не виконують суботу будуть піддані смерті і не отримають життя вічного [32, с.168]. Відповідно, О.Уайт у своїх ранніх творах розробила принципи виконання суботи, яку вона розуміє як пам’ятник, знамення між людьми та Богом, що є засобом досягнення спасіння. Можна вважати, що Уайт буквально розробила кодекс виконання суботи, де чітко викладено що можна, а що не слід робити в цей день [28, с.254-260; 321-323]. Адвентисти ідентифікують суботу із символом „печатки Божої”, яка буде ознакою вибраності під час суду [364, с.202]. Значення суботи, яке залишається важливим чинником і на оновленій землі, підтверджується в роботі О.Уайт „Патріархи і пророки” [25, с.23] та в роботі „Христос – надія світу” [34, с.260-268]. В цілому ж, формування думки про зв’язок суботи з долею людей в „кінці часів”, можна віднести десь на 1844 р. Розвивали цю ідею міллерити Т.Пребл і Дж.Кук та основоположники церкви Й.Бейтс і подружжя Дж.Уайт та О. Уайт [379, с.59].
Узагальнено адвентисти розуміють трьохангельську вістку як попередження, що слідчий суд вже наступив [12, с.186-187; 5, с.216-221]. В контексті цієї вістки вони говорять про час, коли ще можливо заслужити спасіння – це „час благодаті”. За уявленнями адвентистів, це той час, який дає людям Христос до Свого приходу, щоб вони прийняли Його благодать і підготувалися до вічного життя. Вони переконані, що цей час для людини закінчується з моменту її смерті. Біля 1840 р. міллерити стверджували, що час благодаті закінчується з другим приходом Христа. На підставі цього виникла думка, що кожен може отримати благодать, допоки Христос не закінчить Своє священницьке служіння в небесному святилищі. Про можливість отримати благодать (уникнути суду) до 7-ми останніх язв говорив в 1875 р. Урія Сміт. Про це ж у 1891 р. вів мову М.Келлог, посилаючись на Об. 21:11 та зауважуючи, що це буде до вилиття семи символічних язв (об’явлення гніву Божого – Об. 16) [12, с.49-51]. Характерно, що адвентисти знімають проблему дати приходу Христа, ведучи мову лише про ряд уже реалізованих ознак, що вказують на його приближення і які вони класифікують на декілька типів [55, с.98-100]. Першу класифікацію із семи ознак запропонувала вісниця О.Уайт, посилаючись на „Малий апокаліпсис” (Мт. 24, Мк. 13, Лк. 21) та Об’явлення. При цьому, Мт. 24 вона називає суцільним пророцтвом про ознаки [33, с.9]. До основних ознак приходу, за О.Уайт, можна віднести наступні: 1) ознаки на небі (затемнення сонця, не дасть світла місяць, будуть падати зірки); 2) ознаки на землі (страх та невизначеність людей); 3) неправдиві пророки; 4) насилля і жорстокість; 5) війни і лиха; 6) землетруси і повені; 7) злочинність, голод, епідемії [33, с.9-14]. Посилаючись на ці ознаки, О.Уайт звертає увагу на проблеми, які є в людей при розриві з Богом, чим виправдовує необхідність Його приходу. Зразу ж зауважимо, що вісниця категорично виступала проти призначення дат приходу і вважала, що після 1844 р. більше немає пророчого часу. Тому О.Уайт в 1892 р. попередила адвентистів, щоб вони більше не призначали строків приходу Христа [209, с.269]. Відстрочку ж приходу Христа вона пояснювала неготовністю церкви [33, с.18-20].
Сучасні адвентистські богослови дають дещо іншу класифікацію ознак. Ми звернемося до двох. Перша з них поділяє ознаки на 4 типи, наводячи приклади їх прояву. 1. Ознаки в природі. Про виконання цього типу пророцтв наводяться такі аргументи: а) свідчення землі. Вважається, що реалізація цього пророцтва відбулося 1 листопада 1875 р. у формі руйнівного Ліссабонського землетрусу, наслідки якого відчувались на площі в 10 млн. км2в Європі, Африці, Америці (загинуло десятки тисяч людей) [363, с.30]; б) свідчення сонця і місяця. Проявом цього пророцтва вважається затемнення 19 травня 1780 р. в північно-східній частині Північної Америки; в) свідчення зірок. Адвентисти наводять приклад, що це пророцтво справдилось 13 листопада 1833 р. у формі метеоритного дощу на території від Канади до Мексики (60 тис. метеоритів за годину) [5, с.435-437]. 2. Ознаки в релігійному світі: а) велике релігійне пробудження (пов’язується з 2-м Ангелом, що попереджує про день суду – авт.) що означується падінням папства та виникненням адвентистського руху. Цій ознаці О.Уайт присвячує розділ 20 у своїй книзі „Велика боротьба” [5, с.331-350]; б) проповідь Євангелія. Ця теза захищається двома аргументами: збільшенням перекладу Біблії за століття втроє і її розповсюдження майже в сім раз та існування Церкви в 240 країнах з кількістю понад 11 млн.; в) духовний упадок - егоїзм, орієнтація на матеріальні блага, беззаконня в сучасному світі [363, с.30]; г) відродження папства – вплив Ватикану в світі, як виникнення союзу зла, символічної трійці – дракона, звіра, неправдивих пророків; д) обмеження релігійної свободи – відбудеться за рахунок нав’язування папством своїх цінностей [5, с.438-441]. 3. Падіння моралі – повязується з „людиною гріха” (Антихристом) і неповагою до закону Божого, що проявляється в 2-х формах: а) швидке зростання злочинності, що стає глобальною проблемою; б) сексуальна революція, що привело до розлучень, розбещення дітей, абортів, гомосексуалізму та лезбіянства, венеричних захворювань і СНІДу [5, с.441-442]. 4. Війни і лиха. Вони проявляються: а) війни - 1-ша і 2-га світові війни принесли більше страждань і лих, ніж всі попередні. Тільки з 50-х років виникло більше 140 військових конфліктів де загинуло 10 млн. чол.; б) стихійні лиха - природні катаклізми стають все більш руйнівними і незворотніми; в) голод – страждання від голоду мільйонів людей говорить про фіаско земних режимів, що переконує в необхідності втручання Бога. [363, с.30; 5, с.442].
Дещо схожу до цієї класифікацію пропонує відомий богослов Марк Фінлі, зауважуючи, що ознаки вже наявні: ознаки в релігійному світі (лжехристи у формі новітніх релігій); ознаки в політичному світі (військові конфлікти); можливість самознищення людини (термоядерна зброя); голод та проблеми життєвого простору; ознаки в соціальному світі (зростання злочинності); страх перед невідомістю; аморалізм; ознаки в природі (затемнення, метеоритні дощі) [364, с.52-68]. Більш широку класифікацію ознак – 10, розробив богослов Лікі Артур: неправдиві христи і пророки; світові війни; масовий голод; мори; землетруси; переслідування народу Божого; наростання беззаконня; ознаки на сонці, місяці й зірках; всесвітній страх; проповідування Євангелія по всьому світу [195, с.156-177].
Ознаки, за заувагою адвентистів, ще раз свідчать про необхідність встановлення Божого правління, 1-ю фазою якого стане 1000-літнє царство (про нього декілька раз згадується в Об. 20; хронологічно цей період знаходиться між 1-м і 2-м воскресінням). Тому доктрина про Тисячолітнє Царство є важливим догматом вчення адвентизму [12, с.187-190; 379, с.83; 5, с.465-491]. Нагадаємо, що для позначення вчення про 1000-літнє царство, застосовується два поняття: „хіліазм”, та „міленіум” (дослівно тисяча). Адвентисти тяжіють до останнього і застережують, що цей період слід називати „тисячоліттям”, а не „тисячолітнім царством”. Однак, в різній літературі застосовуються обидва поняття. Послідовники Міллера вважали, що 1000-літній період - це початок вічного царства викуплених і починається він після закінчення часу благодаті. В розділі 2 нашого дослідження ми дали розвернуту характеристику цього вчення, тому лише зауважимо, що на відміну від міллеритів прехіліасти відносять другий прихід до початку 1000-ліття, а постхіліасти очікують прихід Христа після 1000-ліття і вважають ці 1000 років продовженням людської історії [12, с.187-188]. Адвентисти стоять на позиціях першої доктрини.
Розвиток вчення про 1000-літнє царство проходив на протязі 1844-1850 рр. Точку зору, що царство наступить на землі після 1000 років, захищав міллерит Е.Пінней. Таку ж думку висловлював в 1845 р. Дж.Уайт. В 1846 р. О.Крозьє в статті „Закон Мойсея” роз’яснює вчення про святилище і день примирення, які пов’язує з проміжком часу, що включає в себе і 1000 років. В квітні 1847 р. О.Уайт в „Слові до малого стада” висуває дві тези: 1) після другого приходу на землі людей не буде; 2) Христос забере воскреслих і живих святих на небо. В цей же період вісниця висуває ряд ідей, які завершують це есхато-хіліастичне вчення: коли нечестиві будуть воскресені, Сатана буде звільнений на певний час; після нападу нечестивих на святе місто, вони будуть знищені вогнем з неба; після знищення нечестивих в кінці 1000 років з’являться нове небо і земля. О.Уайт в адвентистькому журналі „Справжня істина” в 1850 р. узагальнює ці ідеї таким чином: святі перебувають на небі 1000 років (посилаючись на видіння від вересня 1850 р. Уайт стверджує, що 1000-літнє царство буде саме на небі); в кінці 1000-ліття святе місто опускається на землю; воскресіння нечестивих і їх напад на місто; очищення і оновлення землі [27, с.83-85, 332-337].
У вересні 1850 р. Дж.Уайт підтверджує думку, що земля буде не заселена в тисячолітній період; всі неправедні будуть знищенні, а святі упродовж 1000 років будуть судити світ і падших ангелів. В останньому номері „Справжньої істини” (1850) О.Уайт доповнює цю доктрину положенням, що святі будуть вершити суд згідно із записами в небесних книгах і що в кінці 1000-ліття нечестивим буде винесено вирок [12, с.188-189]. Концепцію доктрини 1000-літнього царства О.Уайт узагальнено виклала у „Великій боротьбі”: спустошення землі; знищення нечестивих; нейтралізація Сатани на 1000 років; перше воскресіння та вознесіння святих на небо; 1000-літнє царство; друге воскресіння і кінцевий суд; покарання Сатани, падших ангелів, нечестивих; нова земля і нове небо. О.Уайт трактує тут „безодню” – місце покарання Сатани як спустошену безлюдну землю, вкриту темрявою [19, с.616-632].
У своїх працях О.Уайт висунула три тези, які стали методологічними щодо доктрини 1000-ліття: 1) згідно Об. 20:1-9 1000-літтю передує Армагеддон (символічна шоста язва), що буде супроводжуватися сильним землетрусом; цю позицію Уайт захищає тим, що видіння показали їй спустошення землі перед 1000-літнім царством та наявність на ній великої кількості трупів нечестивих; земля згідно видінню, виглядала як безлюдна пустиня; 2) два воскресіння – на початку і в кінці; 3) три періоди існування 1000-літнього царства: початок, стан, кінець [27, с.330-332; 195, с.394]. Початок 1000-ліття, за О.Уайт, супроводжується семи подіями: другий прихід Христа; воскресіння праведних; знесення святих на зустріч Богу; перетворення тіл святих у нетлінні, безсмертні; взяття на небо святих; знищення нечестивих вогнем; ув’язнення Сатани. Тисячоліття буде мати такий стан: безлюдна і спустошена земля – „безодня”; всі нечестиві мертві; Сатана ув’язнений; святі знаходяться на небі. Кінець тисячоліття в О.Уайт супроводжують 7 подій: друге воскресіння – нечестивих; звільнення Сатани; зведення Сатаною людей; з неба сходить святе місто; нечестиві нападають на святе місто; знищення нечестивих; нова земля [195, с.396-400]. Згідно цій концепції, 1000-літнє царство буде на небі, це початок вічності [195, с.401]. Детальний опис подій 1000-ліття зробив Марк Фінлі в роботі „Великі пророцтва Біблії” [364, с.337-346]. Він також запропонував свою класифікацію подій тисячоліття як період між двома воскресіннями, яку ми відобразили нижче в таблиці у такій інтерпретації:
перше воскресіння земля спусто- друге воскресіння,