Соціальні інститути та соціальна організація
Створення різноманітних соціальних спільнот супроводжується створенням відповідних соціальних інститутів.
Соціальні інститути – це стійкі форми організації спільної діяльності людей, що склалися історично. Завдяки їм відбувається функціонування спільнот і всього суспільного організму, здійснюється соціалізація індивідів, тобто їх уходження у життя суспільства і виконання ними певних соціальних функцій та ролей. Соціальні інститути – це механізм самоорганізації спільного життя людей, органи управління ним. Один із засновників і систематизаторів соціології Герберт Спенсер уперше ввів це поняття у соціологію й вирізнив п’ять основних груп соціальних інститутів, які творяться спільнотами для кращої організації внутрішнього життя цих спільнот і стосунків між ними:
1) домашні, тобто сімейні інститути, які займаються будівництвом родини, впорядкуванням сімейного життя, вихованням дітей, їх підготовкою до дорослого життя;
2) обрядові чи церемоніальні інститути, які регулюють повсякденну поведінку людей, установлюють звичаї, обряди, етикет;
3) політичні інститути (держава, партії, органи судочинства, армія), які є носіями існуючих у певному суспільстві політичних інтересів і відносин;
4) церковні інститути, які забезпечують інтеграцію суспільства, встановлюють моральні норми і принципи людського співжиття;
5) професійні й промислові інститути (гільдії, цехи, профспілки), які виникають на основі розподілу праці.
Усі вони виконують певні, властиві їм функції, і не повинні підміняти один одного; якщо ж таке трапляється й один із соціальних інститутів перебирає на себе невластиві йому функції інших інститутів – тоді руйнується природний розподіл функцій між ними та порушується стан соціальної рівноваги. Основними функціями соціальних інститутів є організаційна, регулятивно-управлінська, культурно-виховна, контролююча.
У соціальних інститутів є не лише функції (позитивна роль у суспільстві), але й дисфункції (шкода, яку вони чинять суспільству). Функції ведуть до зміцнення, виживання, саморегуляції соціальної системи. Дисфункції ведуть до дезорганізації, зміни та руйнування структури.
Соціальні інститути бувають формальними й неформальними. Формальні соціальні інститути – це ті, які діють на основі формально обумовлених правил, законів, регламентів і т. п. Неформальні соціальні інститути не оформлені законом та ґрунтуються на особистих зв’язках, взаємних симпатіях, безпосередньому спілкуванні (наприклад дружба, сусідство).
Суспільство як соціальна реальність упорядковане інституційно й організаційно. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням – об’єднанням людей, закладам, установам тощо.
Соціальна організація (лат. organiso – повідомляю, влаштовую) – соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур. Промислове підприємство, банк, ресторан, школа, ВНЗ і тощо – види соціальної організації.
Риси соціальної організації: 1)наявність загальної мети (соціальна організація утворена свідомо і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності); 2) розподіл членів за статусами й ролями, високий ступінь формалізації відносин, які передбачають владу та підпорядкування (субординацію); 3) система управління, координуючий орган, які формують свої механізми і засоби регулювання й контролю за діяльністю різних елементів організації.
Основні функції соціальної організації: 1) функція прийняття рішень; 2) функція управління й організації: вплив на поведінку учасників організації з метою вчасного і точного виконання рішень; 3) функція контролю: приймання та обробка інформації про стан параметрів в організації.
Розрізняють формальні та неформальні організації. Формальні організації будують соціальні відносини на підставі регламентації зв’язків, норм, ієрархії посад, відповідних правил. Ними є, наприклад, промислове підприємство, фірма, університет, муніципальна структура. Формальна організація раціональна, для неї характерні виключно службові зв’язки між індивідами. М. Вебер розглядав організацію як систему влади і розробляв теоретичні основи її управління. На його думку, вимогам спеціалізованої й багатогранної організації найліпше відповідає бюрократична система. Основним законом соціальної організації є, певною мірою, стандартизація і бюрократизація роботи людей. Бюрократії притаманні: раціональність, надійність, економічність та ефективність, невиразність, нейтральність, ієрархічність, законність дій, централізація влади. Головний недолік бюрократії – відсутність гнучкості, шаблонність дій.
Неформальні організації ґрунтуються на товариських взаєминах та особистому виборі зв’язків учасників і характеризуються соціальною самостійністю. Ними є любительські групи, відносини лідерства, робота на громадських засадах. Таким чином, соціальна організація є впорядкованою взаємодією соціальних спільностей.
Соціальна стратифікація
Соціальна стратифікація (страта – верства) – це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в певний історичний період. Їй властива стійкість, модифікація, відтворення та регулювання механізмами інститутів.
Особливості стратифікації:
1) стратифікація – це рангове розшарування населення, його нерівність, коли вищі верстви (страти) мають більше привілеїв, ніж нижчі;
2) кількість вищих верств значно менша, ніж нижчих.
Основні критерії стратифікації:
• прибуток, власність;
• освіта;
• влада;
• престиж.
Кожен з перших трьох показників стратифікації має об’єктивні одиниці вимірювання: гроші, роки, люди, тобто скільки грошей має людина, скільки років і де навчалася, скільки людей підкоряється конкретній особі певної верстви (страти).
Престиж є суб’єктивним показником, він охоплює рівень поваги до конкретної професії, посади, до виду діяльності в суспільній думці.
У соціології існують різні методологічні підходи до розв’язання питань про суть і перспективи стратифікації. Представники функціонального підходу К. ДевістаУ. Мур уважають, що соціальна структура суспільства представлена певним набором позицій, які можна досягти. Одні з цих позицій є більш важливими для функціонування суспільств, інші – менш важливими (директор, прибиральниця). Вони потребують різної кваліфікації індивідів відповідно різної тривалості навчання та певних жертв для одержання необхідних знань. Для того, щоб спонукати індивідів іти на жертви і проходити навчання, їх майбутні позиції повинні забезпечувати винагороду у вигляді доступу до дефіцитних благ. Ідеться про права й привілеї комфортного існування. Соціальний порядок у суспільстві забезпечується розподілом індивідів за соціальним статусом, тобто їх внеском у досягнення суспільної мети, та мотивацією до виконання ролей, які відповідають цьому статусу. Високий статус вимагає великих витрат для розвитку здібностей, кваліфікації індивіда, котрий хоче одержати цей статус. Закладена заздалегідь суспільством винагорода у статусі спонукає людину прагнути його досягнення. Але функціональний підхід не все може пояснити стосовно стратифікації суспільства.
Російсько-американський учений П. Сорокін виділив три основні види стратифікації: економічна – багатство і бідність, полюси розташування різних верств; політична – ділить суспільство на правлячу меншість та підпорядковану більшість; професійна – ділить професії за шкалою ієрархічності залежно від важливості їх функцій у житті суспільства.
Отже, суспільство можна розділяти за показниками прибутку й багатства, за показниками впливу на поведінку членів суспільства та за показниками успішного виконання ролей, наявністю знань, умінь, які винагороджуються суспільством.
Усі три види стратифікації – економічна, політична, професійна, – як правило, тісно переплетені. Представники вищих економічних верств одночасно належать і до вищих політичних та професійних верств.
Соціологи виділяють чотири історичні форми стратифікації, які відомі людству:
• рабство – соціальні відносини, за яких певна група людей (раби) є власністю інших людей (рабовласників);
• касти – суворий ієрархічний розподіл суспільства, де між різними верствами існують нездоланні бар’єри (неможливість перейти в іншу касту, приналежність до якої визначає народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);
• стани – групи людей, нерівність між якими визначають звичаї та юридичні норми. Належність до стану передавалась у спадок, в окремих випадках були можливі переходи між ними;
• класи – групи людей, які розрізняються за відношенням до власності і суспільного розподілу праці.
Рабство, касти і стани характерні для закритого суспільства із суворо закріпленою системою стратифікації, де фактично неможливий перехід з однієї страти в іншу. Класи характеризують відкрите суспільство, де люди вільно переходять із однієї страти в іншу.
Історія людства свідчить, що рівність у світі не зростає, а змінює свої форми.
Соціальна мобільність
Соціальна мобільність – це рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід від однієї групи до іншої. Класиком теорії соціальної мобільності вважають П. Сорокіна, який запровадив цей термін у науку. Існує два типи соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна.
Горизонтальна соціальна мобільність, або переміщення, – це перехід індивіда або соціального об’єкта з однієї соціальної групи в іншу, що знаходиться на тому ж рівні, тобто без зміни соціального стану, без помітних змін соціального положення індивіда у вертикальному напрямі.
Вертикальна мобільність – це переміщення індивіда, або соціального об’єкта з одного соціального стану в інший. Залежно від напряму переміщення існує два типи вертикальної мобільності: висхідна і низхідна, тобто соціальний підйом та соціальний спад. Вертикальна мобільність може бути індивідуальною, яка стосується окремого індивіда, й колективною, яка охоплює цілу групу. Швидкість мобільності – це рух індивіда соціоекономічною шкалою за певний проміжок часу. Пересування індивіда на одну-дві сходинки вважається нормальною швидкістю. Раптове зростання чи раптове падіння на декілька позицій за короткий проміжок часу – показник кризових чи перехідних суспільств (сучасна Україна).
Інтенсивність мобільності – це кількість індивідів, які змінюють соціальні позиції у вертикальному чи горизонтальному напрямах за певний час. Сукупний індекс мобільності враховує швидкість та інтенсивність мобільності.
П. Сорокін визначив принципи соціальної мобільності:
1. У світі не існувало суспільств, соціальні верстви яких були б абсолютно закриті або в яких відсутня була б вертикальна мобільність в економічному, політичному і професійному аспектах.
2. Людство не знає суспільств, де б вертикальна соціальна мобільність була абсолютно вільною, а перехід з однієї соціальної страти в іншу здійснювався б без будь-якого опору, бо тоді б не виникали соціальні страти.
3. Від суспільства до суспільства, тобто в просторі, змінюється інтенсивність і загальність вертикальної соціальної мобільності. Про це свідчить порівняння індійського кастового суспільства і сучасного американського. Порівнюючи вищі щаблі в економіці, політиці, професіоналізмі обох суспільств, бачимо, що в Індії всі вони залежать від факту народження і тільки одиниці досягли високого стану, піднімаючись із найнижчих страт. А в США серед відомих людей у промисловості й фінансах 38,8 % у минулому та 19,6 % у сучасному поколінні починали бідняками; 31,5 % мультимільйонерів починали свою кар’єру, маючи середній достаток.
4. Інтенсивність і всеосяжність вертикальної мобільності (економічної, політичної, професійної) коливається в межах одного і того ж суспільства в різні періоди його історії. Будь-яка країна чи соціальна група переживає періоди зростання вертикальної мобільності та її зменшення.
5. У вертикальній мобільності, в історії будь-якої країни, будь-яких великих соціальних організмів і всього людства, в її трьох основних формах немає постійного напряму ні в бік посилення, ні в бік послаблення інтенсивності й усеосяжності.
Тенденції соціальної мобільності в Україні в 90-их роках ХХ ст.:
• масова примусова міжпрофесійна мобільність як наслідок кризи суспільства, зниження попиту на деякі професії та безробіття;
• спадні соціальні переміщення як переважаючі у соціальній мобільності абсолютної більшості населення;
• висхідні соціальні переміщення переважають у невеликих соціальних групах, в основному правлячої еліти;
• обставини примушують населення до самозайнятості без професійної перекваліфікації;
• рух у спадному напрямі суттєво переважає рух у висхідному напрямі;
• стратегії успіху притаманні головним чином молоді, в той час як для середнього і старшого покоління характерні стратегії виживання.
Соціальна мобільність є показником наявного переміщення в суспільстві, рівня демократичності, відкритості та стабільності суспільства.