Сутність девіантної поведінки
Діяльність і поведінка індивіда або групи обумовлюється й обмежується певними соціальними нормами, які існують у суспільстві. Соціальна норма – це типовий зразок дії, еталон поведінки, що приписується індивіду, котрий діє у певній ситуації. Виходячи із власної системи цінностей та у межах соціальних норм, що ззовні регулюють поведінку людини, вона визначає спрямованість своїх дій, свою активність. Соціальні норми як регулятори соціальної взаємодії існують об’єктивно стосовно людини. Норми, що діють у суспільстві, залежать від традицій, історичного шляху й рівня розвитку суспільства. У суспільстві завжди існують особи чи групи, що порушують установлені правила, норми.
Поведінка особи чи суспільної групи, яка не відповідає прийнятим у суспільстві нормам, називається девіантною поведінкою. Соціологія девіантної поведінки вивчає відхилення (девіацію), їх причини, форми прояву, а також здійснює типологізацію девіантної поведінки, розробляє концептуальні основи стратегії та механізми соціального контролю. Витоками соціології девіантної поведінки вважаються «моральна статистика» і «соціальна гігієна» – напрями емпіричної соціології, що вивчали в ХІХ ст. у Європі різні соціальні патології (хвороби) й відхилення (злочинність, проституція тощо). Поняття девіації в соціологічну систему знання ввів французький соціолог Еміль Дюркґейм, вивчаючи такий вид девіантної поведінки, як самогубство. З’ясовували причини і суть девіантної поведінки також такі соціологи, як П. Сорокін, Т. Парсонс, Р. Мертон, Р. Дарендорф та інші.
Загальна теорія девіантності включає такі елементи: 1) характеристика й типологія девіантних вчинків, їхні наслідки для індивіда і суспільства, динаміка та тенденції розвитку; 2) соціальна природа, причини й форми їх прояву, соціальні й психологічні механізми їхнього формування; 3) шляхи подолання, корекція, профілактика, попередження девіацій, механізми зміцнення суспільного порядку.
Девіація може існувати на індивідуальному рівні, тобто порушення норм своєї групи чи суспільства однією особою, та на груповому рівні, коли ціла група протиставляє себе існуючим правилам.
Що ж до критеріїв визначення девіантної поведінки, то підходи до них є неоднозначними і часто викликають розходження й суперечності. Наприклад, захоплення чеченськими бойовиками лікарні в Кизлярі або Будьоновську для більшості росіян – злочинна акція, тобто девіація, але з точки зору чеченців, які вели війну на своїй території з російськими військами – це акт відплати за агресію та мужній вчинок. Отже, девіація пов’язана з невизначеністю як самих поведінкових очікувань, так і оцінок, що даються різними людьми одній і тій же поведінці, яку одні вважають злочином, інші – нормою, навіть героїзмом. Таким чином, девіантна поведінка завжди оцінюється з позиції тих норм, які існують у конкретному суспільстві.
Соціальні відхилення так само різноманітні, як і самі соціальні норми. Незважаючи на різноманітність, соціальні відхилення у кожному суспільстві мають істотні загальні риси, що дають змогу розглядати в єдиній сукупності такі різні явища, як пияцтво і самогубство. Історія знає багато прикладів взаємозв’язку та взаємопереходів різних проявів девіації, змін їх соціальної оцінки. Так, перші християнські громади суворо переслідувались, але їх діяльність була об’єктивно прогресивною. Коли християнство визнали всі європейські держави, воно почало жорстоко розправлятися зі своїми супротивниками й стало оплотом реакції.
Загальні риси соціальних відхилень полягають у їх історичному походженні та причинах існування, а також у соціальних наслідках для суспільства.
Більшість суспільств схвалюють відхилення, що сприяють прогресивному розвиткові суспільства (наукова, художня творчість й ін.). Порушення закону та норм моралі завжди осуджуються.
Соціальні відхилення відіграють у суспільстві подвійну роль: з одного боку, вони загрожують стабільності суспільства, з іншого – підтримують цю стабільність, примушуючи суспільство до адаптації культури відповідно до соціальних змін. Але більшість соціальних відхилень мають деструктивний характер.