Специфіка давньоіндійської філософії

Філософія (від. грец. - любов до мудрості) – це наука про всезагальні закономірності,яким підкорені як буття (природа і сусп.),так і мислення людини,процес пізнання.Термін «філософія» вперше зустрічається у Піфагора; в якості особої науки її вперше виділив Платон.Найбільш загальні засади сущого (буття – небуття,простір-час,причинність,сенс людського існування,істина,добро,свобода тощо),з яких «конструюється» світ,і єпредметом філософії.

Функції філософії:

Світогляднафункція,пов’язанапередусім із системним абстрактно-теоретичним,понятійним поясненням світу;

Загальнометодологічна ф-я,що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань,її координації та інтеграції;

Пізнавальна(гносеологічна)ф-я,що полягає у поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення.

Прогностична ф-я,яка розкриває загальні тенденції розвитку людини і світу.

Критична ф-я,з її принципом «піддавай усе сумніву»,виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

Аксіологічна ф-я,з її вимогою дослідження об’єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;

Соціальна ф-я,завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію,а й може зазнати змін;

Гуманістична ф-я,яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя,формування гуманістичних цінностей і ідеалів виконує роль інтелектуальної теорії;

Освітня ф-я,пов’язана з впливом філософії на свідомість людини.

  1. Філософія як теоретична основа світогляду.

Філософський (теоретичний) світогляд – система поглядів,зорієнтованих на пошук нового знання шляхом виходу за межі досягнутого,з порушенням загальноприйнятих норм,а тому є:

Продуктивним(творить те,чого не було і чого немає)

Позитивним (забезпечує поступовість і прогрес в інтелектуальному розвитку

  1. Співвідношення філософії і світогляду.

Будь-яка філософія - світогляд, хоча світогляд не обов'язково філософія. Багатозначність поняття «світогляд» постійно виявляється як в науковому, так і в повсякденному слововживанні. Світогляд може бути релігійним, науковим, матеріалістичним, ідеалістичним, механістичним, метафізичним, оптимістичним, песимістичним і т.д. У загальному вигляді світогляд - це сукупність найбільш загальних уявлень про світ і людину, про місце людини у світі, про мету і сенс його існування.
Світогляд конкретної людини - сплав загального і приватного, досвіду людства та особистого досвіду. Від самої людини залежить «якість» його світогляду: чи буде воно вузьким, нерозвиненим, егоїстичним або, навпаки, спирається на досвід усього людства.
Загальні уявлення про світ, суспільство і людину створюються «ідеологами», «теоретиками» і закріплюються в різних формах ідеології. Найбільш загальні ідеології - релігія і філософія. Вони описують світ як ціле і людину як частину світу, формулюють найбільш спільні програми. Можна сказати, що філософія (як світогляд, «програма», життєва стратегія) входить в людину через розум, релігія - через почуття. Релігія та філософія - види світогляду, які розрізняються способом обгрунтування своїх ідей (програм,

життєвих стратегій, цінностей).
Повернемося до питання про специфіку філософського світогляду. Його особливість полягає, перш за все, в тому, що воно являє собою загальне теоретичне світогляд. Саме теоретична форма, опора на логіку ідокази відрізняють філософію від релігії. Проблема «людина - світ» - ядро ​​філософського і релігійного світоглядів. Розглядаючи проблему «людина - світ» філософія трансформує її в більш абстрактну проблему співвідношення духовного і матеріального. У залежності від її вирішення у філософії сформувалися два напрями - матеріалізм та ідеалізм. Матеріалістичне напрямок (світогляд) розглядає матеріальний початок як первинне, визначальне, а дух, свідомість, розум - як властивість матерії. Ідеалістичний напрям (світогляд) розглядає духовне начало як головне, визначальне, а матерію як породження духу. Той чи інший варіант вирішення проблеми взаємозв'язку матеріального і духовного визначає рішення багатьох інших філософських проблем, визначає філософський світогляд в цілому.
Філософський світогляд найбільш синтетичне, тому що воно спирається на сукупний досвід людства, узагальнює та синтезує різні типи ставлення людини до світу

Специфіка давньоіндійської філософії.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 pp. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан(даршан
— найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний
старогрецькому терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через
такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята

визнають авторитет Вед (санкк'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка.А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята).

Основні особливості.

1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

2. Своєрідність ставлення до Вед.

3. Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою.

4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

5. Народження логіки.

6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Однак, головною особливістю, визначником є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.

6. Філософія Стародавнього Китай.

Філософські погляди давніх китайців зароджувались і розвивались у процесі критичного переосмислення міфологічної культури.

Пантеон богів давньокитайської міфології очолював Шан-ді. Він уособлював сили верховного божества – бога Неба, був творцем і керівником Всесвіту, а його представником на землі вважали імператора, який мав титул Сина Неба. Особливістю китайської міфології був культ предків, який ґрунтувався на вірі в можливість духів померлих впливати на життя й долі мешканців Піднебесся. Жителі Ст.Китаю опікувалися цими духами через жертвопринесення, або гарантували добро і уникали зло.

Характерним для китайської міфології було уявлення про навколишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів – жіночого „інь” та чоловічого „ян”. Взаємодія цих принципів породжує всю багатоманітність існування предметів та явищ оточуючого світу і Всесвіту загалом.

Загальна особливість філософії Ст.Китаю – її спрямованість на вирішення етико-правових проблем.

Досягнення філософської істини – це найефективніший шлях до морального самовдосконалення. Головною проблемою філософії була практика управління країною та підлеглими.

Загальну ідею тогочасного світосприйняття описували формулою „гармонія неба, людини й землі”, яку розкривали вчення про існування п”яти першопричин усіх речей (води, вогню, дерева, повітря, землі); учення про поділ усіх предметів, явищ і процесів на інь та Ян тощо. Таким чином,китайська філософія через брак наукових знань пояснювала світ, використовуючи наївно-матеріалістичні ідеї, водночас нехтуючи ніби ненауковими загально філософськими проблемами.

+конфуціанство

+даосизм

Легізм(школа законників, або Фацзя). Головним предметом філософських роздумів легістів стало питання ефективного управління державою. Управляти державою не можна лише на основі доброчинності. Домінування доброчинності може спричинити до розвалу держави й виникнення анархії. Тому в управлінні треба поєднувати як принципи ненасильства на основі моральності, так і методи примусу (за допомогою армії). Армія та сила необхідні для того, щоб управляти „нерозумною” частиною жителів Піднебесся. Закони мали бути однакові для всіх, і покарання в разі їх порушень мали застосовуватись як до звичайних людей, так і до найвищих державних чиновників.

Моїзм. Моїсти критично ставилися до конфуціанства. Вважали, що марно сподіватися на долю. Праця, а не доля визначає зміст і сенс життя. Головним об”єктом клоніння вони вважали Небо. Небо для моїстів-бог. Небо хоче щоб всі любили один одного. Якщо одна людина любить іншу, то Небо зробить їх щасливими, а тих, хто не люблять інших, покарає. Небо створило все, що існує на землі, воно захищає жителів Піднебесся, не вимагаючи за це винагороди. Любить справедливість і не визнає війни.

Чань-буддизм. „чань”-медитація, споглядання. Особливість чань-буддизму – віра в можливість містичного споглядання на основі певної медитативної практики. Характерними особливостями були також недовіра до слова й тексту як каналу передачі знань і пізнання істини про життя, можливість отримання стану нірвани без довгострокових, виснажливих вправ та аскетичного способу життя, впевненість в тому що кожна людина має можливість поза розумового шляху отримання Великої істини. Людина-носій елементів Будди, що дає їй можливість отримати найвищі цінності життя в процесі самореалізації та самовдосконалення.